Ось він, момент, коли з-за хмар, які висять над могутньою долиною Амазонки, випливає Довгий континент, що простягнувся від Північної півкулі аж до самої Антарктики. Південна Америка, шановні!
Попередня частина циклу Українська Антарктида: Мадрид – погляд по дорозі в Антарктику
«Вид вогнеземельців, що сидять на дикому покинутому березі, справив на мене незабутнє враження. Перед очима постав образ – ось так само, колись давно, сиділи наші предки. Ці люди були зовсім голі, тіла розфарбовані, заплутане волосся звисало нижче плечей, роти розкрилися від подиву, а в очах чаїлася загроза…»
Ч. Дарвін
У цій частині продовжимо нашу розповідь про мандрівку до Антарктичного континенту. В попередній частині ми познайомилися з Мадридом (містом, де було підписано Протокол з охорони довкілля до Договору про Антарктику). Звідти літаком ми вирушили до Південної Америки. Якою буде перша зустріч з цим континентом?
Аж ось настає хвилина, коли з-за хмар, які висять над могутньою долиною Амазонки, випливають ліси найбільших джунглів світу. Це і є Довгий континент, що витягнувся від екватора аж до самої Антарктики – Південна Америка. Це один з найбагатших своїм диким життям континентів на планеті. 100 млн. років тому південний суперконтинент Гондвана почав розпадатися. Внаслідок цього Південна Америка відокремилася як окремий континент, який періодично втрачав контакт зі своїм північним сусідом, тож до пліоцену розвивався в ізоляції від нього. Історія місцевої флори і фауни сягає тут часів динозаврів. З того часу в лісах південного Чилі все ще зростають деревовидні папороті та араукарії. Ще одним свідченням давнини тутешньої фауни є наявність в Південній Америці сумчастих тварин. Далі високі хребти Анд піднімаються над хмарами. Анди є частиною гірського пасма, яке протягнулося вздовж усієї західної півкулі: Скелясті гори Північної Америки, Анди Південної Америки і Трансантарктичні гори являють собою єдину систему.
Хоч розпад Гондвани у крейдяному періоді мезозойської ери призвів до формування ізольованого континенту, тим не менш Південна Америка, майже до кінця третинного періоду зберігала зв’язки з Антарктидою. Зона геологічної напруги існувала на західному боці Південної Америки ще з пермського періоду палеозою, а перша фаза утворення Анд почалася в нижній крейді, приблизно 80 млн. років тому. В цей час континент почали потрясати хвилі загальнопланетарного альпійського гороутворення, причиною якого була взаємодія континентальних та океанічних літосферних плит між собою. Субдукція – занурення Тихоокеанської плити під Південноамериканську – викликала підняття гірської системи зовнішніх Анд, що простяглася на 8000 км. В цей час утворювалися метаморфічні породи: гранодіорити, кварцеві діорити та граніти.
Друга фаза альпійського гороутворення відбувалася в олігоцені-міоцені, коли внаслідок інтрузій (виливів вулканічного матеріалу з утворенням базальтів) та згортання осадових порід утворилася система Анд – така, якою вона є зараз. Проте процеси субдукції продовжуються, тож Анди продовжують рости, а вулканізм вздовж усього західного боку Південної Америки триває. Виникнення Анд спричинило зміни клімату континенту. Виникли і окремі природні зони в самих горах, відповідно до висотної поясності. Цікаво, що в ході того ж таки альпійського гороутворення внаслідок напору африканської плити на європейську утворилися наші Кримські гори та Карпати.
Формування Анд змінило обличчя південноамериканського континенту. До їх появи Амазонка, являла собою величезне болото поміж Тихим океаном та Карибським морем. Річки витікали з нього в різних напрямках. Виникнення Анд спочатку призвело до припинення зв’язків з Тихим океаном, а згодом – до ізоляції від Карибського моря. З того часу потужна Амазонка дренує 40% площі континенту і несе 1/5 річкової води планети в Атлантику. Інші головні річки Південної Америки також потекли на схід. На протилежному схилі Анд протягнулася надзвичайно суха смуга, з найсухішою на землі пустелею Атакама на півночі Чилі. Патагонія ж, розташована на схід від Анд, потрапила в їх «дощову тінь» тож тут розвинулися посушливі степи – пампа.
У той же час в Антарктиді утворилися Трансантарктичні гори. Зв’язок Південної Америки з Антарктикою через систему землі Скоша призвів до поширення антарктичних видів рослин далеко на північ вздовж андської системи аж до екватора. Тому зараз ми можемо відшукати квіткову рослину Антарктики – перлинницю антарктичну (Colobanthus quitensis) в Мексиці. Отже, флора і фауна півдня Америки та Антарктики розвивалися в одному руслі.
Посадка літака в Сантьяго, столиці Чилі – країни, що простягнулася вздовж континенту вузькою смугою між узбережжям Тихого океану і гірськими хребтами Анд. Тож недарма одним з її символом є кондор (Vultur gryphus) – птах, що живе в Андах.
Самі чилійці зберігають переказ про те, що їх країна є останньою, створеною Богом. Коли він побачив, що залишилося ще трохи будівельного матеріалу, то недовго думаючи створив вузьку смугу землі з західного боку Анд – Чилі.
Сантьяго (в перекладі – св. Яків старший – апостол) засноване іспанським конкістадором XV ст. Педро де Вальдивія в день св. Якуба. Дивлячись на місто з літака, перше що кидається в око – плоска рівнина на якій розташоване величезне регулярно розплановане місто. Ось як описав це видовище ще на початку ХІХ ст. Чарльз Дарвін: «Ми перебралися через низький кряж, який відділяв Гитрон від великої рівнини, на якій стоїть Сантьяго. Звідси відкривалося вражаюче видовище: зовсім гладенька поверхня, місцями вкрита заростями акації і місто вдалині, розташоване горизонтально біля самого підніжжя Анд, сніжні піки яких сяяли у вечірньому сонці…». І далі: «Мені постійно приносило задоволення підніматися на невеликий кам’янистий пагорб (Санта-Лусія), що височіє посередині міста. Вид, який відкривається з нього, надзвичайно вражаючий і, як я вже казав, дуже своєрідний».
В Сантьяго можна оглянути президентський палац La Moneda, штурм якого в 1973 р. призвів до влади багаторічного диктатора, якого так люблять розхвалювати деякі наші співвітчизники – Августо Піночета. Забуваючи при цьому, що його правління супроводжувалося небаченими в цій країні репресіями, коли загинуло 15 тисяч осіб. У 10-мільйонній країні через в`язниці та концтабори пройшли десятки тисяч людей, політична імміграція сягнула мільйона людей. Тіла загиблих закопували в пустелі чи викидали в океан. Кривавий режим призвів також і до міграції української діаспори з Чилі до Аргентини. Втім, і у самому Чилі люди поділені. Частина вдячна диктатору за порятунок країни від комуністичного режиму, що нав’язувався країні з СРСР.
Ще одна віха трагічної історії – пам’ятник вождеві індіанців племені мапуче – яких іспанці називали арауканами. Мапуче мужньо билися з інками, а потім білими завойовниками. Вони також відомі розвиненою технікою обробки срібла, зокрема, витонченими жіночими прикрасами та оригінальними виробами з шерсті гуанако.
Не забуваймо також, що Сантьяго – місто побратим нашого Києва. Одна з оболонських площ має красивий монумент та названа на честь чилійської столиці. На верхівці колони можна побачити окрім вже знайомого нам кондора також оленя-гемала патагонського (Hippocamelus bisulcus). Обидві тварини оздоблюють герб Чилі.
Наступним етапом формування сучасного обличчя Південної Америки стало її об’єднання з північним сусідом. Це відбулося після того, як в пліоцені – 10 млн. років тому – внаслідок вулканічної активності з окремих островів утворився Панамський перешийок. Внаслідок цього почався обмін фауною між обома континентами.
У Південну Америку ж прийшли хижі тварини, такі як коаті (Nasua narica) чи ягуари (Panthera onca). Місцеві сумчасті хижаки вимерли ще до їх появи, тож ці тварини зайняли вільну екологічну нішу. Мало кому відомо, що гуанако (Lama guanicoe, свійська форма зветься ламою) – один із символів Південної Америки – також походить з Північної Америки, де 40 млн. років тому виникли ці безгорбі верблюди. Проте, на північному континенті вони скоро вимерли, тут же, в Південній Америці, живуть і по сьогодні. Чилійська легенда говорить, що Мати Земля перетворилася в гуанако, щоб навчити людину вдовольнятися малим.
В той же час, такі давні групи південноамериканських тварин як неповнозубі (мурахоїди, лінивці та панцерники) збереглися. Серед них існували і велетенські форми. Так, вимирання патагонських велетенських лінивців – мілодонів пов’язане, напевне, з появою людини, яка вже 12 тис. років тому проникла в усі куточки Південної Америки. Муміфіковані рештки мілодона (Mylodon darwini) знайдені в одній з печер чилійської Патагонії біля містечка Пуерто-Наталес. Їм більше 10 тисяч років. Наразі в печері та на в’їзді до містечка встановлено макет тварини.
Натомість, деякі давні південноамериканські тварини знайшли друге життя на північному континенті. Наприклад, віргінський опосум (Didelphis virginiana) – єдина наразі сумчаста тварина Північної Америки.
Маленький літак транспортує нас далі на південь, в Патагонію. Анди потроху стають нижчими. З гірських ущелин збігають до Тихого океану численні річки, їх нижня частина затоплена морем. Це так звані чилійські фіорди, які виблискують яскравим лазуровим кольором. Історія їх виникнення пов’язана з розвитком в плейстоцені (1 млн. р. тому) зледеніння в Південній Америці. Язики льодовиків вирізьбили ложа, які після танення льодовиків були затоплені морем.
Тихоокеанський схил Анд розсічений річковими долинами, які біля моря перетворюються на фіорди. Патагонією називають південну частину Довгого континенту, що включає південні частини Чилі та Аргентини від річок Ріо-Колорадо та Ріо-Негро на півночі до Вогняної Землі на півдні. Східна частина Патагонії належить Аргентині – це край постійних вітрів, тут від Анд до Атлантичного океану тягнуться неозорі південноамериканські степи – пампаси (пампа). В них живуть напрочуд витривалі тварини. Вони або захищені хутром, як гуанако, або навчилися ховатися в нори, як мари (Dolichotis patagonum). Найбільшим хижаком тут є пума – американський лев (Puma concolor). Серед мешканців степової Патагонії збереглися і надзвичайно давні тварини – рештки старої фауни континенту: великий мурахоїд (Myrmecophaga tridactyla) чи панцерники, які в силу живлення переважно комахами практично не конкурують із прибульцями з острова Черепахи, як називали ірокези Північну Америку.
Наш літак здійснює посадку на самому краю Патагонії в чилійському містечку Пунта-Аренас – столиці провінції Магелланія, Антрактида і острова Південної Атлантики. Під літаком лазуровим кольором виблискує широка Магелланова протока, якою колись пройшли судна Ф. Магеллана з неспокоєм оглядаючи вогні від багать індіанців на березі архіпелагу, який було названо Вогняною Землею (Tierra del Fuego).
Пам’ятник Магеллану тепер головна окраса Пунта-Аренаса, що в перекладі з іспанської означає «піщаний пункт».
Прапор провінції Магелланія нагадує український: синій верх із зображенням Південного хреста та жовтий низ із абрисами гір, вкритих льодовиками.
Пунта-Аренас – містечко вишукане, можна навіть сказати елітне. В старому класичному стилі воно досі зберігає пам’ять про своїх колишніх мешканців. Самі чилійці стверджують, що це місто цілком відрізняється від усіх, які можна побачити в Чилі.
Центром міста є площа Муньоса Гомеро (першого губернатора) з пам’ятником Ф. Магеллану. На постаменті пам’ятника ми можемо побачити русалку, що тримає в руках герб Чилі. Цікаво, що одна з чилійських легенд оповідає про русалку, яку нібито можна зустріти відпочиваючою на прибережних селях чи пляжах. При цьому, якщо таємнича Пінкойя має обличчя повернуте в бік океану, місцеві рибалки знають, що сезон буде багатий на рибу та продукти моря. Коли ж вона повернеться до моря спиною, сезон не буде вдалим…
Тут ми також можемо побачити зображення індіанців Патагонії. Індіанці заселили Південну Америку аж до самого її півдня ще 12 тис. р. т. На момент колонізації Південної Америки іспанцями тут існувала велика мозаїка індіанських культур та мов.
І, якщо ми досить добре знаємо про долю індіанців Центральної Америки та інків, образ життя та доля патагонців є маловідомими для загалу. Вони займалися полюванням на гуанако і збиральництвом, а їхня матеріальна культура була неоднорідною. Одні культури були прибережними, тоді як інші мешканці жили далеко від узбережжя.
Район сучасного Пунта-Аренас, як і усе південне закінчення сучасного Чилі, з західною частиною Вогняної Землі включно, населяли каноери кавескари (алакалуфи). Їх стиль життя був такий самий як в інших каноерів – ямана (ягана), проте мови різними. Тож представники обох племен не розуміли один одного. Північніше від обох племен в Південній Патагонії мешкали також теуельче, які відносилися до мовної групи чоно.
На самому півдні архіпелагу Вогняної Землі мешкали ямана. Це були збирачі з прибережних територій, які жили в гармонії з природою, аж до появи у 1800-х рр. європейців. Вони жили у примітивних спорудах з гілок та полювали, використовуючи дерев’яні каное. Ці індіанці забезпечували собі їжу тим, що давало їм море: риболовлею, полюванням на морських птахів, тюленів, а іноді навіть на китів. До речі, кити-горбачі і зараз зустрічаються в Магеллановій протоці. Вночі вони підходять до самих берегів і сплять в заростях бурих водоростей макроцистисів (Macrocystis pyrifera), чим могли користуватися індіанці.
Селькнами (она) мешкали далеко на рівнині Великого острова Вогняної Землі, займаючи його північну та східну частину. Тут вони полювали на стада гуанако за допомогою лука та стріл, тож переміщувалися за стадами. Їх матеріальна культура мала певну схожість з культурою народів теуельче (збиральна назва для туземців Патагонії), які мешкали на рівнинах крайнього півдня Аргентини. Вони належали до тієї ж мовної групи чоно.
На самому південно-східному закінченні Великого острова Вогняної Землі мешкали ауш або манек’енк. Це було перше плем’я, яке заселило крайній східний півострів Вогняної Землі і було найменш чисельним. Це плем’я теж належало до мовної родини чоно.
Ось який опис патагонських індіанців (імовірно селькнамів) залишив Ч. Дарвін в 1831 р.: «Ми зустрілися на мисі Грегорі з відомими, так званими, велетенськими патагонцями, які виявили нам теплий прийом. Вони здаються вищими, ніж є насправді завдяки своїм великим плащам зі шкур гуанако, довгому волоссю, яке розвивається, та своєму вигляду загалом. Середній зріст їх 6 футів, хоча деякі чоловіки бувають ще вищими, і лише деякі нижчі. Жінки також мають високий зріст. Загалом, це безумовно найбільш росла раса, яку ми коли-небудь бачили. Рисами обличчя вони дуже схожі на індіанців, які живуть на півночі… – тільки у цих вид більш дикий і грізний. Обличчя в них були вимащені червоною та чорною фарбою, а один був розфарбований і смугами з крапинками, так як у вогнеземельців».
Як кочові народи, тутешні індіанці не будували постійних помешкань. Селькнами, що полювали на гуанако, робили собі тимчасові житла з жердин і шкір. Прибережні ямана і алакалуфи також споруджували тимчасові житла.
Загалом доля індіанців Довгого континенту не менш трагічна, ніж у Північній Америці. Одними з перших з білими завойовниками зіткнулись індіанці-тількара (розквіт ХІ-ХV ст. н.е.), які витримали натиск інків, але виявилися абсолютно безпорадними проти білих завойовників і зникли. Наразі на півночі Аргентини залишилися матеріальні свідчення високого рівня розвитку цих колишніх володарів Довгого континенту – фортеці та поселення з руїнами кам’яних споруд. Тепер вони приваблюють численних туристів.
Довше тримали оборону вищезгадані мапуче чи араукани. Завоювати їхні землі іспанцям не вдалося. Геноцид мапуче чи витіснення їх з рідних країв здійснили вже незалежні Чилі та Аргентина. Чилі зробило це в ході кампанії із завоювання провінції Арауканія. Аргентина ж провела не менш криваву, так звану, кампанію «Завоювання пустелі». Наразі частина індіанців мапуче змішалася з білими колонізаторами чи продовжують жити на межі бідності в резерваціях. Тут вони розважають туристів співами, намагаючись продати їм свої вироби. Останнім часом мапуче у Чилі почали активно боротися за свої права, що породжує серйозну напругу в деяких районах цієї країни.
З XVIII ст. північні американці та європейці почали полювати на китів та тюленів, які становили основу життя ямана та алакалуфів. В останні 30 років ХІХ ст. ямана були спустошені хворобами. В середині ХІХ ст. ці індіанці перестали бути кочівниками. Наразі ті ямана, які залишилися, живуть в Ушуаї (Аргентина) та Порті-Вільямс (Чилі). Найбільше скупчення алакалуфів наразі мешкає в Пуерто-Еден та Пунта-Аренасі в південному Чилі.
Особливо трагічна доля випала селькнамам. Аргентинці вчинили маловідомий цілеспрямований геноцид цих аборигенів Вогняної Землі. Причина конфлікту була в жадобі білих до пасовищ, які належали індіанцям. За одного мертвого індіанця платили один фунт стерлінгів. Як доказ вбивства треба було принести частину тіла вбитого. Важко повірити, що християнський народ здійснив такий злочин.
Індіанці селькнами і інтегровані в їх спільноту в ХІХ ст. ауш майже повністю зникли (лише кілька сотень селькнамів наразі мешкає в поселеннях Ріо-Гранде і Толхуін), залишивши по собі тьмяні образи на старих світлинах, та експонати в Салезіанському музеї Пунта-Аренаса.
З вищезгаданими трагічними сторінками історії дисонують привабливі вулички Пунта-Аренаса. З усіх боків площу з пам’ятником Магеллану оточують чудові будівлі, зведені європейськими архітекторами в найкращих архітектурних стилях тогочасної Європи. Це вже свідчення наступного – європейського етапу історії Патагонії. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначився переселенням у щойно підкорені південні провінції Чилі та Аргентини значної кількості європейців. Найбільш удачливі з них багатіли головним чином на вівчарстві та ставали місцевою бізнесовою верхівкою.
Особливо вирізняються палаци Сари Браун та Хосе Менендеса. Біля палацу Сари Браун розташована невелика вежа-альтанка. Якщо придивитися, у вікні можна помітити красуню-брюнетку в старовинній сукні. Це і є Сара Браун – місцева красуня та меценатка.
Сара Браун (Sara Braun) приїхала в Чилі з Російської імперії в 1874 р., а у 1887 р. одружилася з португальським бізнесменом Хосе Ногейрою (Jose Nogueira). Завдяки своїм успіхам в заготівлі золота, Ногейра був одним з піонерів вівчарства та засновником фірми Товариство освоєння Вогняної Землі (Sociedad Explotadora de Tierra del Fuego). В 1886 р. він володів землею в 1 млн. га у провінції Магелланія, якою управляв брат Сари – Мауріцій Браун. Не дивлячись на екстраординарну удачливість у своєму бізнесі, Ногейра помер у віці 48 років, залишивши своїй вдові величезний спадок, яким вона вміла керувати та розпорядитися.
Сара закінчила будівництво своєї резиденції, де досі панує блиск та розкіш, якій позаздрили б у багатьох тогочасних салонах Європи. Не менш розкішним є і особняк Хосе Менендеса, де зараз розташовується музей провінції Магеланія, який розповідає про побут і смаки заможних родин регіону.
Сара Браун не залишалася байдужою до проблем свого регіону та міста і була меценаткою. Зокрема, саме вона профінансувала оздоблення місцевого кладовища, яке більше схоже на парк архітектури та дендрарій, і є місцем паломництва місцевих туристів.
З північного боку площі розташований також великий католицький костел. Знаючи загальний хід католицького богослужіння, надзвичайно цікаво було послухати його в іспаномовному виконанні. А ще принагідно подякувати за щасливу дорогу до Пунта-Аренаса та попросити спокійного шляху на льодовий континент. Адже наступний храм-капличка буде тільки на українській станції «Академік Вернадський».
Окремою цікавою темою є хорватська присутність в Пунта-Аренасі. Хорватське населення складає приблизно третину мешканців Пунта-Аренаса. Тут є хорватська школа, хорватський дім та численні нагробки і склепи на місцевому історичному цвинтарі. Як вихідці з теплих берегів Адріатики опинилися тут?
Їх змусила до імміграції та сама причина, що і галичан – безземелля та голод. Втім, приємно зустріти тут, у Пунта-Аренасі, на іншому кінці світу зрозумілу тобі слов’янську мову.
Але це не єдині свідчення слов’янської присутності в місті. На площадці, з якої відкривається вид на ціле місто, знаходимо акуратно прибиті дощечки дороговкази, серед яких і українська: «Севастополь – 14500 км» – перше нагадування про батьківщину з того часу, як ми залишили Україну.
Проте, прогулюючись Пунта-Аренасом не можна не на мить забути, що ти в Південній Америці. Про це нагадують невисокі деревця південного бука – нотофагуса (Notofagus). Це дерево – залишок колись одноманітної флори, що вкривала об’єднанні між собою Південну Америку-Антарктику та Австралію. Наразі в Антарктиці його можна знайти тільки в третинних відкладах, а тут, в Пунта-Аренасі, можна побачити на власні очі.
Вражають велетенські дерева кипарису великоплідного (Cupressus macrocarpa), а також прадавні араукарії чилійські (Araucaria araucana), які розкидають свої гілки, як лускаті лапи ящурів. У природі араукарії ростуть в чилійських Андах і мають назву мавпячих дерев.
Цікавими є і місцеві берези з гладенькими сірими стовбурами, тополі такі схожі на звичайну осику (Populus tremula), а також невідомі нам дерева з соковитими трилопатевими листками. На квітниках в тіні нотофагусів зростали навіть окремі папороті з роду блехнум (Austroblechnum penna-marina). Безліч невідомих квітів та трав. Чарівні квіти. І все це після мокрої київської зими. Так, в цей час у південній півкулі панує літо.
Наразі місто є жвавим туристичним центром, звідки вирушають мандрівки у навколишні національні парки, на колонії пінгвінів чи до печери мілодона. Вони також прагнуть відчути стиль життя патагонських гаучо та посмакувати місцевої яловичини. Тут всім також рекомендують покоштувати південних королівських крабів (Lithodes santolla). Мало хто задумується, що таким чином фінансується розграбування прилеглого океану.
На вулицях можна побачити численні пам’ятники: незалежності, президенту Мануелю Бульнесу та пам’ятний знак на честь чилійських володінь в Антарктиці. М. Бульнес був не тільки військовим діячем часів боротьби за Чилійську незалежність. Під час свого президентства (1841–1851 рр.) він притримувався напрямку розвитку освіти та культури країни. Були проведені державні реформи, а у 1841 р. створено Чилійський університет. Загалом чилійці дуже дбайливо ставляться до збереження своєї історії.
Над містом нависають пагорби, і, якщо доля занесе вас в цю частину світу на довше, скористайтеся нагодою побачити тутешній ліс, сформований південним буком нотофагусом – справжній фрагмент південноамериканських магелланових лісів. А ще околиці міста квітнуть різноманітними квітами та срібляться колосками злаків. Адже терени поблизу Пунта-Аренаса порушені випасом та іншими видами господарської діяльності, а рослинність, поширена тут, в значній мірі європейська. Тут при дорозі зростають знайомі нам європейські злаки, талабан польовий (Thlaspi arvense), роман (Anthemis sp.) та інші рослини.
Пунта-Аренас не дарма називають воротами в Антарктику. Половина кораблів, що відправляються до шостого континенту виходили і виходять звідси. Цьому присвячено окремі стенди біля входу до порту. Зокрема, звідси 1908 р. відплив у свою другу подорож до району Аргентинських островів (куди направляємося і ми) їх відкривач і дослідник Ж.-Б. Шарко. Тут час відраховує символічний годинник (що показує навіть фази місячного циклу), а поруч за огорожею можна побачити макет хвоста кита горбача (Megaptera novaeangliae). Проте, він нагадує нам і про часи, коли тут, у водах Магелланової протоки зароджувався кривавий південний китобійний промисел, який згодом перекинувся в Антарктику. Тут, в Магеллановій протоці шведські промисловики розпочали бити горбачів. А після виникнення китобійних баз в Субантарктиці, саме через Пунта-Аренас вивозили нагромаджений китовий жир.
Серед інших дослідників Антарктики Пунта-Аренас пам’ятає Ж.-Б. Шарко, Е. Шеклтона, Р. Скота, Р. Берда, а також інтернаціональну експедицію А. Герлаха на судні «Бельгіка» (1897-99 рр.), у складі якої були і польські геолог Г. Арцтовський та метеоролог А. Добровольский. Ім’ям першого в 1977 р. названо польську станцію на острові Короля Георга. Вирушали звідси і ми американським криголамом «Лоуренс М Голд».
Несподівано на одному з пришвартованих біля «Голда» суден я побачив наш прапор. Це виявився севастопольський сейнер «Семеїз». Ще один привіт з батьківщини.
Наразі володарями берегів Магелланової протоки є птахи. Багатьох представників місцевої орнітофауни можна побачити прямо в Пунта-Аренасі на молі, на якому колись розвантажували вугілля. Це усюдисущі імператорські баклани (Phalacrocorax atriceps) та домініканські мартини (Larus dominicanus). Наявні тут і менші червонодзьобі дельфінячі мартини (Larus scoresbii).
Але головні володарі цих берегів – магелланові пінгвіни (Spheniscus magellanicus), які гніздують в норах, а на полюванні зустрічаються на акваторії усієї протоки. Велетенські колонії пінгвінів існують на відлюдному острові Магдалени.
Пінгвіни походять з крейдяного періоду, а сучасні види виникли в третинний час. Колись вони були більш чисельними, а наразі залишилося лише 18-20 видів (за різними підходами), які поширені лише в Південній півкулі. До екватора добрався лише галапагоський пінгвін (Spheniscus mendiculus), проте і він живе за рахунок холодної течії Гумбольта. На околиці Південної Америки живуть магелланові пінгвіни в районі відповідної протоки. Натомість інший вид – пінгвін Гумбольта (Spheniscus humbolti) – зустрічається на західному узбережжі континенту, вздовж однойменної морської течії. Найближчі родичі пінгвінів – мартини та трубконосі птахи. Втім, наразі ці птахи мають мало спільного. Пінгвіни – єдині птахи, які ходять на стопах, усі ж інші – на пальцях. Їх пір’я – це водонепроникна оболонка, що утримує повітря, забезпечуючи термоізоляцію.
Південна частина Патагонії пережила низку гірських зледенінь. В той час рівень води був нижчий, ніж зараз, а численні протоки та врешті сама Магелланова протока являють собою ніщо інше, як вирізьблені льодовиками заглибини. Після танення льодовиків та підвищення рівня океану вони були затоплені.
Світить сонце, тож можна сидіти на палубі та оглядати навколишні береги. Після виходу з Пунта-Аренаса гористий краєвид потроху замінюється на рівнинний. Це відмічав ще Ч. Дарвін подорожуючи тут в 1831 р.: «Місцевість по обох боках цієї частини протоки (східної – авт.) являє собою гладенькі рівнини, які схожі на патагонські. Мис Негро, розташований одразу ж після другого звуження протоки, можна вважати пунктом, починаючи з якого країна набуває риси, характерні для Вогняної Землі… В бухті Голоду ми бачимо заокруглені гори, сховані непрохідними лісами, що напоєні вологою дощів, які приносять постійні штормові вітри. В районі ж мису Ґреґорі ми знаходимо безхмарне синє небо над безплідними рівнинами».
Наразі Магелланова протока вирує життям. Тут нам вдалося побачити кілька видів дельфінів, характерних для берегів Південної Америки: головорила Комерсона (Commersons dolphin, Cephalorhynchus commersonii), а також занесених до міжнародної Червоної книги темних глекорилів (Dusky-Dolphin, Lahenorhynchus obscurus) – схожих на нашого чорноморського білобокого дельфіна.
На жаль, трансформуюча рука людини дісталася і сюди. Так, гирло Магелланової протоки на півночі окупували нафтові свердловини.
Але який не є довгий цей континент, ми невпинно наближаємося до його південного закінчення. З правого боку залишається підводне Фолклендське плато – східне продовження шельфу Патагонії. Острови відзначилися як місце кривавого конфлікту Аргентини та Британії в 1982 р. Розраховуючи, що Британія не буде розпочинати повномасштабну війну аргентинці раптово висадили десант та повернули собі острови. Втім, М. Тетчер вислала великий флот, що виграв війну за острови. Фолкленди залишилися за Британією.
До речі, на аргентинських картах ці острови зазначають як Мальвінські, і такі, що належать Аргентині. Цікаво, що на Фолклендах практично відсутні місцеві породи дерев, адже вони були винищені вівцями. Натомість насаджено привозні. Порт Стенлі (аргентинська назва — Пуерто Аргентино) – транзитна британська база по дорозі в Антарктику.
Поблизу краю Південноамериканського континенту виростають гірські піки острова Штатів (Isla de los Estados). Це архіпелаг, де було створено аргентинську обсерваторію, на найбільшому ж острові архіпелагу короткий час існувала похмура в’язниця.
Південне закінчення материка та острів Штатів – це пташиний рай. Тут повітря роїться від чорнобрових (Thalassarche melanophris) та південних королівських альбатросів (Diomedea epomophora), імператорських бакланів (Phalacrocorax atriceps), південних (Macronectes giganteus) і північних велетенських буревісників (Macronectes halli) та багатьох інших птахів.
Залишаємо по праву руку острови з сумнозвісним мисом Горн – місце де панують велетенські хвилі. Це місце стало кладовищем для великої кількості кораблів. Там стоїть монумент на честь місця злиття двох велетенських океанів. Далі на південь від островів Дієго-Рамірес тільки свинцеві води протоки Дрейка.
Протока Дрейка отримала назву на честь відомого британського капера сера Френсіса Дрейка, який начебто пройшов її під час своєї кругосвітньої подорожі в 1578 р. Проте, мало кому відомо, що насправді він протокою не проходив, обравши маршрут через менш бурхливу Магелланову протоку. Вже після виходу з Магелланової протоки його корабель був віднесений штормом далеко на південь, де він побачив південний край континенту і відкрите море далі на південь.
Попереду найбільш незвичний і екстремальний на світі континент – Антарктида.
Висловлюю подяку Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї та 20-ї українських антарктичних експедицій, і особисто А.Руденку, Д. Пилипенку, П. Гуменюку, М. Весельському, Ю. Посипайко та ін.
Використані фото автора, учасників 18-ї Антарктичної експедиції, а також фото з мережі.
Іван Парнікоза,
науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н.
Читайте також: Вогняна Земля – природа і люди
