На зорі української незалежності, у 1992 році, 27 козаків-відчайдухів зі Львова, Києва, Миколаєва, Одеси й Криму вирушили проти зими у Міжнародну історико-краєзнавчу експедицію “Українське море” на копії козацького корабля 17-го століття “Еней”. Експедицію підтримали голова Народного руху України, гетьман Українського козацтва В’ячеслав Чорновіл, заступник голови банку “Україна” Віктор Ющенко і навіть сам Президент України Леонід Кравчук. Мандрівники вирішили продемонструвати світові наші національні символи, просвітницькі фільми, зразки української народної творчості, картини сучасних художників, довести, що Україна – держава з давніми морськими традиціями. Одним з учасників експедиції був журналіст Іван Ольховський, щоденник якого під назвою «Енеїда – 1992» пропонуємо вашій увазі.
24 ЖОВТНЯ. Вкотре початок експедиції переноситься на невизначений термін. Лише пізно ввечері «Енея» спустили на воду. Але що робити… Не вистелено палубу, нічого не зроблено всередині корабля, не кажучи вже про вітрильне спорядження.
Закочую рукави і йду не поміч до столярного майстра Миколи Барашка. Спочатку думав, що так над ним кепкують, а виявилось, що то справжнє його прізвище. Він – чоловік невтомний: вирізує, вистругує, видовбує, припасовує, прибиває, шліфує… В його руках усе горить. Йому з іронією гукають: «Барашка»! А він ніби й не чує. Ножівкою, долотцем, рубанком, молотком доводить, що ніякий він не «барашка», а справжній майстер. Кілька б таких майстрів – і робота, гадаю, давно вже була б завершена. Але на спільному українсько-американському підприємстві «Акватон» таких небагато. Чимало людей тиняється по території корабельні зранку до вечора, переносять то те, то се з місця на місце, палять, заглядають то туди, то сюди.
4 ЛИСТОПАДА. Нарешті взялися запускати двигуна. Але він тільки кілька разів чмихнув і завмер. Знайшли потужніші акумулятори. На допомогло. Приїхало миколаївське телебачення, однак зйомки корабля не відбулися. Механіки з’ясовують причину мовчання двигуна. Пішли перевіряти на стенді стартера.
5 ЛИСТОПАДА. Принесли новенькі вітрила. Вирішили випробувати «Енея» без двигуна. Командувати узявся старий «морський вовк», керівник будівельних робіт Василь Ільченко. Вітрила зловили вітер. Корабель трохи нахилився і, рівно ріжучи хвилю, став набирати швидкість.
6 ЛИСТОПАДА. Завівся двигун. Виявилось — він мовчав, бо форсунки були забиті заводським маслом. Складаємо речі — і прощавай місто Святого Миколая — покровителя мореплавців. Виходимо з Дніпровсько-Бузького лиману і беремо курс на Одесу.
7 ЛИСТОПАДА. Позаду перші 80 миль. Швартуємось у Чорноморському яхт-клубі. Хлопці запитують, чому ніхто корабля не зустрічав.
Начальник експедиції, кандидат медичних наук з Одеси Іван Савицький, котрий щойно приїхав на авто, каже переходити в порт. Але і в порту нас теж ніхто не чекав. Сторожовий катер перетнув нам шлях. Почали по радіо з’ясовувати, хто ми, чому сюди йдемо. Повертаємось назад до яхт-клубу. Мабуть, відправимось в експедицію не скоро.
10 ЛИСТОПАДА. Пакуємо провізію: рибні консерви, тушонку, крупи, сушену картоплю, згущене молоко, томатний сік. Кандидат географічних наук, депутат Львівської міськради Мирон Колодко зв’язався з «Південною громадою», зорганізував 300 кілограмів сухарів. Отже, в мандрах не пропадемо.
13 ЛИСТОПАДА. Отець Петро з церкви пророка Іллі освятив корабля, благословив команду у далеку дорогу, пообіцяв молитись за наші душі.
16 ЛИСТОПАДА. Учора, кажуть, закінчилась навігація для яхт, тобто для такого класу суден, як «Еней». Невже не вийдемо в море? Так не хочеться ні з чим повертатись до редакції. Тим більше, що стільки сказано і написано про експедицію.
17 ЛИСТОПАДА. Поки з’ясовується питання нашого виходу у море з керівництвом порту, митницею, іду в Музей морського флоту. Тут експонати ще славлять Петра Великого — засновника російського флоту, переказують морську історію північно-східної імперії. Правда, видно, недавно тут з’явилися макети козацької чайки, коча — промислового судна поморів, описи морських походів запорожців Гійома Левассера де Боплана, Дмитра Яворницького. А скільки цікавого можна було б розповісти про історію українського флоту, починаючи чи не з перших дерев’яних довбанок — моноксилів і закінчуючи сучасними супертанкерами, які споруджуються на наших суднобудівних заводах. Яким захоплюючим міг би бути зал музею, присвячений козацькому підводному флоту. Такою яскравою сторінкою в морській історії може похвалитись мало хто.
20 ЛИСТОПАДА. Ось уже півдня нас потрошать митники. По всій моїй торбі порозсипали чай, мелений звіробій. Мабуть, наркотиків шукали. Почали нишпорити по кишенях. Присікались до золотої шлюбної обручки. Мовляв, чому не занесена в декларацію.
– Тоді давайте, занесу, — кажу.
– Е, ні вже пізно, — відповідають, — знімай.
– Ви що? Я дружині її передам,- обурююся.
– Раніше треба було передавати, — і усміхаються.
І так чи не з кожним.
О 16.45, нарешті, усе скінчилось. Хлопці пускають ракету, кричать «ура» — і ми в нейтральних водах.
21 ЛИСТОПАДА. Усі піднялися ще до сходу сонця, почали зручно вмощуватись коло щогл на носі і кормі, бо у трюмах нудить від постійного гойдання корабля на хвилях.
На горизонті бовваніє острів Зміїний — останній клапоть території нашої держави на шляху експедиції. Серед хвиль помічаємо гребені дельфінів. Вони підпливають усе ближче і ближче до нас. Ось уже, здасться, черкають черевами об борт «Енея». Мабуть, зібрались гуртом провести нас у далекі мандри.
Вітер усе дужчає й дужчає, хвилі піднімають нас все вище і опускають все нижче. Перед очима то темна до чорноти водяна стіна, то затягнуте свинцево-сірими хмарами небо.
Мирон Колодко нерухомо лежить на палубі. Його звалила морська хвороба.
Задираю голову повище, щоб не бачити хитання корабля. Бо тільки опустиш — починає мліти все в середині. Їсти зовсім не хочеться
23 ЛИСТОПАДА. Ось він — Босфор. Тут тихо і затишно. Обидва береги протоки потопають у вечірніх вогнях. Непомітно заходимо у відому ще зі шкільних підручників затоку Золотий Ріг, на берегах якої розкинулась колишня столиця Візантійської імперії Константинополь. Це на його воротах переможно вішав свій щит віщий Олег, це сюди допливали славні запорожці, аби почесати шаблями ребра турків.
Розглядаємо яскраві рекламні вивіски, відшукуємо з-поміж інших будов мечеті то з двома, то з чотирма мінаретами.
Зупиняємось у п’ятиякірному (найвищого класу) яхт-клубі «Атакйой маріна». Оглядаємо його під електричними вогнями. Рівними рядами вишикувались тут фешенебельні яхти — справжні оселі на плаву, обладнані за останнім словом електротехніки. На щоглах переважно турецькі, британські, французькі, американські прапори. Усюди чистота. У туалеті, душовій стіни обкладені кахлями. Блищать дзеркала. Миємось, переодягаємось і засинаємо солодким сном.
24 ЛИСТОПАДА. Ми – в старій частині Стамбула. Вона відділена від нового міста величезною фортечною стіною. Кажуть, що на цій стіні було підвішено на гаку за ребра Байду Вишневецького, про якого співають: «В Цареграді на риночку та п’є Байда мед-горілочку».
З одного, боку від нас — знаменита Софія Константинопольська. Її тепер називають на турецький лад — Айя Софія. Коли Оттоманська Порта заволоділа Константинополем, до величного православного храму добудували чотири мінарети і перетворили його на мусульманську мечеть. Правда, нині, аби примирити християн з мусульманами, Софію перетворили на музей.
З другого боку — Блакитна мечеть. На відміну від інших, у неї аж шість мінаретів. Розповідають, що, збудувавши такий храм, султан порушив закони ісламу, а тому на нього чекала кара. Лише спорудивши аналогічну мечеть у Мецці – духовній столиці мусульман, він уник переслідувань вищого мусульманського духовенства.
27 ЛИСТОПАДА. Озброївшись картою-схемою Стамбула, ми з консультантом одеського відділення Фонду культури Тарасом Максим’юком ходили на розшуки Сулейманії — мечеті, збудованої на честь української дівчини Насті з Рогатина, яка стала султаншею Роксоланою. По дорозі неподалік від порту почули рідну мову. Це жінки з України приїхали торгувати. Але торгівля у них не йшла, бо до Стамбула привезли чимало нашого краму. Турки добре знають розклад прибуття кораблів із Одеси чи Севастополя. Тому у день їхнього приходу штучно занижують ціни, аби задурно взяти товари в пасажирів.
Піднімаємось вузесенькими вуличками до султанського замку. По дорозі розглядаємо вітрини магазинів, майстерень, кав’ярень. Кажуть, Туреччині ще далеко до Заходу, але й тут уміють подати товар лицем, розрекламувати його, привабити покупця. Тут цінують кожен клаптик магазинної площі. Навіть стовпи у крамницях обкладають люстрами, скляними поличками, на які ставлять усіляке начиння: від дитячих іграшок до електронної апаратури.
А хіба можна пройти повз кав’ярню, обладнану під селянську хату з піччю, з якої чути приємний запах гарно запеченого м’яса чи ще чогось смачненького? Кухарі у нас на очах демонструють приготування страв. Одні місять тісто, другі — ліплять пироги, паляниці, треті — випікають на шампурах м’ясо, четверті — нарізають готове тоненькими лусочками, кладуть його в розрізану пухку булочку, приправляють томатним соусом, додають тушкованої моркви, печеної картоплі, усе притрушують перчиком та спеціями і — їжте на здоров’я. Смачно і недорого, як на їхні ціни. Я не полюбляю баранини. Але тут приготовлену та ще й із пльзенським світлим пивом їв із задоволенням.
Бачили ми і столярну майстерню. Двері відчинені навстіж так, що з вулиці видно усі вироби. Тут вам і столи, і стільці, і полиці, і шафи, і ночви, і цеберка, і рами, і різноманітне кухонне причандалля. Купуй, що треба. Якщо нема того, що треба, — замовляй. Не зовсім підходить тобі облюбована річ — поруч стругальний, точильний, свердлильний верстати — підстружать, заточать, відшліфують. Швидко і так, як хочете.
Сулейманія подібна до інших мечетей, така ж сіра знадвору, такий же купол, такі ж мінарети. Хіба що розміри її набагато більші. Разом з німецькими туристами роззуваємось і проходимо всередину. В око впадають коштовні килими, якими встелена уся підлога храму. Приміщення просторе, велике, без перегородок чи допоміжних колон. У центрі мечеті кафедра — велике крісло, звідки, видно, мулла звертається до віруючих. На стінах немає ікон, картин, а лиш мозаїчні узори, візерунки.
28 ЛИСТОПАДА. Яке дивне Мармурове море. Майже повний штиль. Яка прозора блакитна вода. І дельфіни, що супроводжують наш корабель, світлого кольору. Оператор Микола Коротюк налаштовує кінокамеру і знімає цю красу в переддень зими.
29 ЛИСТОПАДА. Пропливаємо протокою Дарданелли. На південь від нашого шляху лишається знаменита Троя. Це звідси, після завоювання міста греками, почались мандри Енея. Це звідси:
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
Як тут не бути романтиком, не відчувати отої причетності до справи героїв поеми Вергілія та однойменної травестії Івана Котляревського. До того ж, і сили природи до нашого козацького кораблика «Енея» в Егенському морі поставились так, як того випросила у бога вітрів Еола, ображена на Анхісового сина богиня Юнона:
Все море зараз спузирило
Водою, мов в ключі забило…
Опустили вітрила. Пришвартувались до пірсу на острові Лемнос. Але невзабарі з’явились грецькі прикордонники і пояснили, що стояти тут не можна.
1 ГРУДНЯ. Куди нас несе? Ми вже мали повернути на захід до Афін, а йдемо на південь. Повзу по канатах до штурмана Юрія Шевченка:
– Що трапилось?
– Вночі ми не хотіли ризикувати. Адже при штормі 5-6 балів могли б не повернути між скелястими острівцями без сигнальних вогнів на півдні Аттіки.
– А тепер як?
– Шукатимемо затишну бухту на Пелопоннесі.
Потім, до берега приставши,
З троянством голим всім своїм,
На землю з човнів повстававши,
Спитавсь, чи є що їсти їм?
І зараз чогось попоїли,
Щоб на путі не ослабіли,
Пішли, куди хто запопав.
Боже ти мій, в який райський куточок ми потрапили! Просто неба цвітуть кущі герані. Розпускають листки-віяла пальми. Апельсини, лимони — їж досхочу! Як пояснив сторож тутешнього курортного містечка, ці цитрусові ніхто не збирає. Вони висаджені для декорації.
Нашвидкуруч накриваємо стіл, наливаємо по наперсточку оковитої, вітаємо один одного з днем, у який Україна виборола незалежність, завдяки чому стала можливою наша експедиція.
2 ГРУДНЯ. Ми підкорили найвищу з місцевих вершин — Ілія-кастро. На цій горі зберігаються фортечні стіни, бійниці. Видно, місцеві жителі рятувались тут від нападників. Тарас Максим’юк розрізує соковитий гранат і кидає кусочки на чотири боки. Це – жертва Зевсу за наш щасливий морський перехід.
Спускаючись з гори, познайомились з греком Тасосом Болесом із тутешнього села Термісії. Він якраз збирав оливки. Розговорились про життя-буття. З’ясувалось, що він власник оливкового саду, який дає йому основний прибуток. Щороку він збирає і здає на переробку 4—5 тонн оливок. Таким чином на кам’янистій землі він заробив собі на мікроавтобус фірми «Міцубісі», збудував двоповерховий розкішний будинок. Мені пригадались наші чудові чорноземи, на яких зранку до вечора трудяться селяни, котрі і мріяти не сміють про якісь іноземні авто.
4 ГРУДНЯ. Море вгамувалось. Ми прийшли в Пірей — морські ворота грецької столиці. Не терпиться швидше добратись до Акрополя і його головного храму — Парфенона — візитної картки столиці древньої Еллади.
5 ГРУДНЯ. Поставили свічки у церкві Миколая Чудотворця – нашого покровителя. Вразила надзвичайна скромність храму і божественний спів чоловічого хору.
6 ГРУДНЯ. Сьогодні побували на екскурсії в Акрополі та Археологічному музеї. Про геніальний витвір грецького майстра V століття до нашої ери Фідія повідав нам грек Маноліс. Від нього ми довідались, що значна частина прикрас Парфенона перебуває у Британському національному музеї. Там, зокрема, зберігається одна з уцілілих каріатид, фігури персонажів відомої скульптурної групи «Битва богів з титанами», яка прикрашала один з порталів древнього грецького храму.
Цікавим був момент, копи ми у вишиванках фотографувались на тлі Парфенона. Багато іноземців запитували, звідки ми, а дехто і собі намагався зафіксувати на плівку наш груповий портрет.
10 ГРУДНЯ. Зустрілися з генеральним секретарем Афінської академії Періклом Теокарісом. Мимоволі подумалось, як багато належить нам зробити для того, аби Україну знали як самостійну державу. Адже навіть у такому високому грецькому храмі науки про неї говорять, як про частину Росії.
11 ГРУДНЯ. Проходимо через Коринфський канал, дивуємось титанічній праці – проекту двох угорських архітекторів Тура Іштвана та Герстера Белли. Це вони сполучили Егейське та Іонічне моря, проклавши через гору канал довжиною понад 5 кілометрів.
12 ГРУДНЯ. Якраз серед ночі сіли на мілину. Керманичі не зорієнтувались, з якого боку обходити сигнальний вогонь. Благо, розгойдали судно, і воно сповзло з піщаної коси.
13 ГРУДНЯ. Ми на острові Корфу, мешканці відзначають свято апостола Андрія. Вулицями однойменного міста ходить муніципальний оркестр, грає грецькі марші, пісні. Батьки в цей день обов’язково купують дітям ласощі. А ми оглядаємо тутешню фортецю часів панування на острові Венеціанської республіки.
16 ГРУДНЯ. Другий день бовтаємось в Іонічному морі, виглядаємо італійські береги. Але навколо нічого не видно.
Раптом на борт корабля сіла малесенька пташка, подібна до волового очка, защебетала, порозважала нас. Отже — берег вже недалеко. І справді, незабаром на обрії почали з’являтися в голубому мареві обриси Апенінських гір.
17 ГРУДНЯ. Галсами (зигзагами) підходимо до Реджіо-ді-Калабрії. У місті чути постріли та вибухи. Думали італійська мафія з поліцією веде перестрілку З’ясувалось — це так молодь петардами розважається.
19 ГРУДНЯ. Свято Миколая. Риємось у своїх загашниках, готуємо подарунки кінооператору Миколі Коротюку. Хто волоських горіхів приберіг, хто лимонів, апельсинів, в хто — цукерок ще з України.
Блукаємо містом без перекладачів та гідів, самотужки намагаємось з’ясувати, що за пам’ятники та архітектурні споруди прикрашають його.
Зустріли поляків, котрі приїхали сюди торгувати. Цікаво, що пропонували вони італійцям наші праски, «Зеніти», біноклі, годинники, набори слюсарних інструментів, ножів…
21 ГРУДНЯ. Іван Савицький оголошує, що в Неаполі завершиться наша експедиція. Мовляв, треба ремонтувати корабля, харчів мало… Стало трохи сумно.
23 ГРУДНЯ. Прибули в містечко Амальфі, наче в казку. Навколо скелясті гори, на яких видно залишки кам’яних укріплень. В давнину тут була одна з республік нині об’єднаної Італії. У центрі міста ще здалеку видно високу дзвіницю собору апостола Андрія, який проповідуючи християнське віровчення, пройшов через Русь-Україну шляхом «з варягів у греки», через країни Балтії і спустився з півночі на південь до Риму. В соборі знаходяться його мощі.
Коли ми прийшли до собору, він був закритий. Але почувши, що серед нас є представники Києва, покровителем якого є Андрій Первозваний, настоятель храму люб’язно погодився провести усіх до нетлінних останків учня Ісуса Христа. Спускаємось сходами у підземну частину собору, розглядаємо прекрасні розписи стін, стелі. Посередині підземного залу помічаємо величну бронзову статую апостола Андрія з рибками у правій руці і незмінним косим хрестом за плечима. Під скульптурою засклений саркофаг з мощами. Звучить органна меса Баха. Хвилююча неповторна хвилина.
Не майдані перед собором набираємо свіжої джерельної води і – знову в путь.
24 ГРУДНЯ. Неаполь. Освоюємо місто самотужки, бо всі зайнятті підготовкою до католицького Різдва.
28 ГРУДНЯ. Дали інтерв’ю кореспондентові агенції ANSA Франческо де Філіппо.
30 ГРУДНЯ. З’явились статті про нашу експедицію у газетах «Іль маттіно» («Ранкова»), «Ля републіка», «Ді Рома» та інших. Нас показали по телебаченню. Зранку до вечора на кораблі екскурсії. Неаполітанці називають нас русами. Це вже не дивує. Адже хто що знав про Україну досі? Ми постійно поправляємо відвідувачів, розповідаємо про історію своєї держави, запорозьких козаків. Навіть ті хлопці, які не володіють іноземними мовами, пояснюють: «Русія — Москва. Україна — Київ. Русія — Єльцин. Україна — Кравчук».
2 СІЧНЯ 1993 РОКУ. Побували на екскурсії по Неаполю. За гіда у нас була екскурсовод туристичної фірми «Брати Алоські» Конні Романо.
3 СІЧНЯ. До нас на корабель приходила єдина українка в Неаполі Катерина Шекерик разом із синами-лікарями Антоніо і Маріо. Пані Катерина ніколи не була в Україні, але розмовляє чистою українською мовою, глибоко знає нашу історію, культуру.
7 СІЧНЯ. Відзначаємо Різдво Христове на віллі Кума, на тому самому місці, про яке так написано у поемі Котляревського «Енеїда»:
До берега якраз пристали,
На землю з човнів повставали,
І стали тута оддихать.
Ся кумська земелька звалась,
Вона троянцям сподобалась,
Далось і їй троянців знать.
Італійським друзям ми заколядували, заспівали українських пісень. І, як в «Енеїді»:
Зо всіми миттю побратались,
Посватались і покумались,
Мов зроду туточки жили.
12 СІЧНЯ. Побували на могилі Вергілія, автора «Енеїди». Домовились про зйомки завершальних кадрів фільму про експедицію. Але неаполітанській поліції вже увірвався терпець від такого довгого та ще й незаконного нашого перебування у місті. Почалось нелегке повернення додому, яке тривало понад два місяці.
В «Енеїді-1992» брали участь: Іван Савицький, начальник експедиції, кандидат медичних наук; Володимир Білоусов, капітан; Владислав Хижняк, боцман; Юрій Шевченко, штурман; Андрій Сікора, рульовий; Руслан Стоянов, старший механік; Валерій Сікора, механік; Едуард Батухтін, електрик; Олександр Астрахович, кок; матроси: Ігор Малахов, Валерій та Валентин Афоніни, Василь Воронцов, Олег Бабич, Володимир Крижанівський, Афган Гаджієв; художники: Олег Захаров, Микола Прокопенко, Юрій Пшеничний, Володимир Іванов-Ахметов; Леонід Осипчук, директор кіностудії «Дана»; Борис Бойко, режисер; Микола Коротюк, оператор; Леонід Манько, звукооператор; Мирон Колодко, кандидат географічних наук, депутат Львівської міськради; Тарас Максим’юк, консультант одеського відділення Фонду культури і автор цих рядків —
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ.
PS У 1993 році вийшов документальний фільм «Море і Україна» у трьох частинах.
Автор і режисер – Борис Бойко
Оператор – Микола Коротюк
Композитор – Володимир Губа
Автори тексту – Іван Ольховський, Софія Майданська, Борис Бойко
Поезії – Євгенії Кононенко
Еней – Валентин Троцюк
Писар – Іван Ольховський
Звукооператори – Леонід Манько, Віктор Груздєв
Продюсер – Леонід Осипчук
Частина перша:
