Євген Дикий: «Антарктида – полігон, на якому людство відпрацьовує подальшу взаємодію у космосі»

Певний час тому часопис «Український журнал», що виходить у Празі, опублікував розширене інтерв’ю з керівником Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким, в якому йдеться про українські полярні дослідження, міжнародну співпрацю і перспективи України в Антарктиці.

Оскільки Український журнал поширюється переважно у Чехії, Словаччині і Польщі, а в Україні його знайти складніше, наше видання передруковує текст інтерв’ю у повному викладі.

– Антарктична станція Академік Вернадський – це те, чим Україна у світі може пишатися. Якою є мета антарктичних досліджень загалом і українських зокрема?

– По-перше, можна сказати, що це красиво. Та окрім того, ці дослідження мають дуже важливу пізнавальну цінність і багато практичних цілей. Причому, дослідження ведуться в широкому спектрі наук – від природничих і до юриспруденції.

У певному сенсі дослідження вченими Антарктики можна порівняти з роботою лікаря. При обслідуванні лікар міряє пульс людини у визначених місцях. Ось такими визначальними місцями для Землі є полярні території. Будова магнітного поля земної кулі, особливі властивості атмосфери, значна віддаленість від людської активності дозволяють вести тут геофізичні вимірювання, які неможливі в інших частинах Землі. При цьому, варто зазначити, що Антарктика становить 10% поверхні земної кулі, що дуже немало.

Українські вчені в Антарктиці ведуть моніторингові спостереження за кліматом Землі. Це продовження безперервних спостережень, які тривають вже більш як півстоліття. Адже станцію ми успадкували від британців (українська антарктична станція Академік Вернадський – це колишня британська станція Фарадей). Це одна з найдавніших станцій в усій Антарктиці, яка була заснована британцями ще в 1947 році. Таким чином, оскільки ми продовжили їхні спостереження, то на сьогодні саме на українській станції Академік Вернадський за цілим рядом параметрів – зокрема, по фізиці атмосфери і по клімату – найдовші ряди спостережень в усій Антарктиді. І саме до нас звертаються колеги з різних країн для проведення ретроспективного порівняльного аналізу – як відбувалися зміни клімату, з якими атмосферними явищами це було пов’язано. Сьогодні ми вже помітили підвищення середньої температури на крижаному континенті на 3 градуси за останні 50 років, це дуже високий темп потепління.

Саме на цій станції на той час ще британськими вченими була вперше відкрита озонова діра. Оскільки станція розташована саме на межі цього явища, ми можемо спостерігати її пульсацію – періодичне збільшення і зменшення. Таким чином, учасники наших експедицій знаходяться то під палючим ультрафіолетовим випромінюванням, то захищені від нього. І наші науковці постійно фіксують ці зміни озонового шару.

Сезонні ж дослідження включають широкий спектр біологічних і геологічних досліджень, тому що вивчати там має сенс усе – починаючи від вірусів і бактерій, і закінчуючи знайомими усім пінгвінами й китами. Під час короткого полярного літа наші вчені встигають накопичити матеріал для подальших досліджень і отримати результати, порівнювані з результатами цілорічної роботи вчених-зимівників. Але сезонні і постійні дослідження в Антарктиці не взаємозамінні, а доповнюють одні одних.

Отже, наша присутність і дослідження наших учених в Антарктиці – це стратегічна інвестиція, що сприяє репутації України як країни з розвинутою науковою сферою, і дає можливість в майбутньому претендувати на частину ресурсів цієї частини світу. Адже Договір про Антарктику не вічний і рано чи пізно буде знятий мораторій на видобуток копалин на континенті. Поки що Договір діє до 2048 року, і чи буде продовжений – ще не відомо.

– Очевидно, ведуться й прикладні дослідження, що обіцяють економічний результат?

– Певний практичний зиск ми маємо вже зараз. У водах Антарктики веде видобуток криля велика українська плавуча фабрика, і ще три менших риболовецьких кораблі ловлять іклача – делікатесну дуже дорогу рибу. При чому, Україна зараз друга у світі за об’ємами вилову криля. Це приватний бізнес, але саме наукова діяльність країни в Антарктиці дає моральне право нашим риболовецьким кораблям вести промисел у багатих антарктичних водах.

Важливим напрямком наших досліджень є, так званий, bioprospecting. Це пошук не самих біологічних ресурсів, які потрібно приїхати і там виловити, вирубати чи викопати, а пошук тих генів, генетичних послідовностей, які забезпечують унікальні особливості полярних організмів і які можуть бути використані у сучасних біотехнологіях. Справа в тому, що антарктичні організми живуть в умовах дуже жорсткого клімату. Чого вартий тільки ультрафіолет під озоновою діркою, а також морози і низка інших несприятливих факторів. Так от, для того, аби вижити в таких майже космічних умовах, треба мати відповідні пристосування, вміти виробляти дуже специфічні речовини, а це регулюється якимись своєрідними генами. І ці гени потенційно можуть бути використані в біологічних технологіях, ці речовини ми можемо виробляти у промислових умовах. Тобто зовсім не йдеться про те, щоб щось масово видобувати в Антарктиці і екстрагувати ці речовини. Йдеться про те, що ми можемо генерувати потрібні властивості в наявних живих організмів.

– Отже, ми ніби підглядаємо, що зробила природа в результаті тривалого природного відбору і використовуємо це знання?

– Саме так. Ми підглядаємо, які гени, які пристосування дав природний добір організмам для виживання в такому екстремальному кліматі, а далі вже думаємо як ці пристосування використати в біотехнологіях. Наприклад, як прищепити гени стійкості від антарктичних рослин нашим сільськогосподарським культурам. Цей напрям дуже перспективний і, треба віддати належне, Україна в цьому бере участь. Наприклад, в нас є дослідження щучника – це один з двох видів квіткових рослин, які вижили в умовах Антарктики (для порівняння: в Україні 4500 видів квіткових рослин). Зрозуміло, що ці два види мають якісь дуже специфічні пристосування, які їм це дозволили. А той самий щучник антарктичний – це злак, родич нашої пшениці. Тобто, для пшениці, для жита можна було б використати гени стійкості, якщо ми їх вивчимо і прочитаємо. Цим зараз займається частково Київський національний університет ім. Т.Шевченка, частково Інститут молекулярної біології і генетики НАН, звичайно, у співпраці з Національним антарктичним науковим центром. Власне, це такі дуже прагматичні напрямки досліджень в Антарктиці, не кажучи про фундаментальні дослідження.

Цікавий також правовий аспект. Справа в тому, що Антарктика – це зона, яка регулюється виключно міжнародною угодою, вона не входить до жодних національних юрисдикцій. При чому, Договір про Антарктику охоплює 10 відсотків площі планети. Що ще у нас має такий статус? Відкритий океан за межами національних економічних зон (разом з Антарктикою це складе майже 70 відсотків площі Землі) і, власне, весь космос. Фактично, з цієї точки зору, правовий режим Антарктики – це єдина на сьогодні працююча модель, яку можна буде використати надалі, наприклад, коли людина висадиться на Марс і почнеться активна гонитва за освоєння планет Сонячної системи. Адже тоді виникне маса правових питань: як у космосі взаємодіяти різним державам між собою, державам та приватним корпораціям, державам та громадським організаціям – на Місяці, на Марсі і т.д. Єдиною працюючою моделлю, яку можна доволі легко взяти і екстраполювати у цій ситуації є на сьогодні Договір про Антарктику і ті території та акваторії, які ним регулюються. Таким чином, Антарктида це полігон, на якому людство відпрацьовує подальшу взаємодію у космосі.

– На відміну від Антарктики, в Арктиці, хоч там і відкритий океан, тривають територіальні суперечки.

– Більша частина Арктики входить до зон національних юрисдикцій, і там не такий великий шмат відкритого океану поза межами виключних економічних зон. Але він є, й на нього мають претензії арктичні країни. Зокрема, відома пропозиція Росії поділити Арктику між цими країнами відповідними секторами від полюса на додачу до вже існуючих нині 200-мильних економічних зон.

– Очевидно, що сьогодні будь-які наукові дослідження не можуть вестися якоюсь обмеженою групою вчених чи замикатися в межах якоїсь країни. Наскільки розгорнута наукова кооперація в Антарктиці загалом, і міжнародна співпраця наших вчених, зокрема?

– Таку кооперацію забезпечує SCAR – Науковий комітет з антарктичних досліджень. Загалом, у SCAR зараз входить 43 країни. Частина з них – це асоційовані країни, спостерігачі без права голосу. Україна має право голосу і ми представлені там на належному рівні. Правда, був прикрий момент: з 2016 до 2018 року ми також були у статусі спостерігача через те, що не сплатили членські внески. Цього року нам вдалося відрегулювати цю заборгованість і ми повернули собі повноцінне право брати участь у виробленні політики міжнародної наукової спільноти стосовно Антарктики, у формуванні основних напрямів досліджень та міжнародних робочих груп.

– Власне, як фінансуються антарктичні дослідження?

– Ми єдині в українській науці, кому вдалося зберегти державну цільову програму. Коли в 2014 році у зв’язку з війною «різали» державні цільові програми, уряд все ж таки вчинив мудро: зрозуміли, що поставити під загрозу роботу єдиної в країні полярної станції – безвідповідально. Тому одна з нечисленних у країні державних цільових програм, єдина наукова програма – це Державна цільова науково-технічна програма проведення досліджень в Антарктиці на 2011- 2020 роки. Ми вже отримали доручення Кабміну і почали розробку наступної цільової програми на дослідження до 2030 року.

Можливо, в майбутньому варто буде переглянути цей механізм і мало би сенс рознести фінансування: окремою захищеною програмою забезпечувати діяльність станції, логістику і усі моніторингові спостереження. А ось короткотривалі, дворічні чи трирічні науково-дослідні проекти, у яких дослідник певний час працює на станції, а потім обробляє привезені зразки та результати в Україні, було б абсолютно логічно фінансувати Національним науковим фондом, або міжнародними грантами. До речі, передбачається, що у програмі Європейського Союзу «Горизонт 2024» (наступна після нинішньої «Горизонт 2020») полярним дослідженням буде приділена велика увага, вони мають стати одним з пріоритетних напрямків європейської науки. І нам однозначно потрібно буде цим вікном можливостей скористатися.

– Звичайно, співпраця – це дуже добре. Але ж є й конкуренція між країнами, які присутні в Антарктиці. Наскільки відчутною є політична складова?

– Дивлячись де. На рівні SCAR, де збирається наукова спільнота, вона практично не відчувається. Там дійсно, майже цілком наука поза політикою. А ось коли збирається Секретаріат Договору про Антарктику, коли збираються дипломати, то там дуже відчувається.

Треба зауважити, що країни – учасники Договору діляться на дві категорії. Є сім країн, які ще до підписання Договору про Антарктику встигли оголосити про свої територіальні претензії на частину Антарктиди. І всі решта – країни, які своїх територіальних претензій не оголошували. Власне, сам Договір про Антарктику виник не від хорошого життя. Він виник тому, що в певний момент британці й аргентинці вже робили попереджувальні постріли в повітря один проти одного, а флоти Її Величності і Аргентини були приведені у підвищену бойову готовність. Тоді великі держави прийняли спільне рішення, адже вони були не готові через неповні 20 років після Другої світової війни починати третю світову за якийсь «шматок льоду». Таким чином з’явився Договір про Антарктику як замороження надовго територіальних претензій окремих країн.

Але замороження надовго не означає назавжди. Тобто, жодна з цих семи країн не відмовилась від свого права колись, якщо припинить свою дію Договір про Антарктику, знову підняти свої претензії на Антарктичні території. І це дуже помітно. У тих країн, які мають територіальні претензії, таких як Аргентина і Чилі, навіть антарктичні наукові інститути підпорядковані не міністерству освіти, або міністерству екології, як наприклад у австралійців чи британців, а міністерствам закордонних справ. Тобто, абсолютно ясно, що для них Антарктида є частиною їхньої зовнішньої політики. А логістику їхніх полярних станцій забезпечують військово-морські та військово-повітряні сили. До речі, у британців також логістика частково забезпечується військовими. Це, якраз, вважається нормальною практикою: в Договорі про Антарктику сказано, що в Антарктиді заборонена будь-яка військова діяльність, але не заборонено використовувати військових для логістики науково-дослідних програм та станцій.

Тобто, насправді в Антарктиці наука і політика тісно переплетені, і знову ж, це та сама модель, яку ми згодом побачимо в космосі. Можемо тут потренуватися.

– Традиційно українські вчені були тісно пов’язані з російськими вченими, адже раніше жили й працювали в одній державі. Які зараз стосунки між вченими і полярниками цих країн? Наскільки це болюче питання?

– Вийшовши з Радянського Союзу, ми в 1992 році попросили «російських братів» поділитися. Адже ціла антарктична інфраструктура створювалась усіма радянськими республіками. Внесок, очевидно, був не однаковий, але якраз внесок українців був величезний. Росіян, українців і білорусів там було найбільше. Тобто, принаймні ці три республіки мали повне право поділити між собою полярну інфраструктуру. Та чомусь Російська Федерація привласнила собі усю цю інфраструктуру, хоча створювали її всі разом. І, до речі, всі полярники радянських часів пам’ятають, на чому вони освоювали крижаний континент – на снігових тракторах «Харьковчанка», які збиралися на Харківському заводі важкого машинобудування ім. Малишева. Та й першою жертвою, принесеною радянською наукою на вівтар підкорення Крижаного континенту, став українець Віктор Хмара з Полтавщини, який трагічно загинув під час першої радянської висадки у Антарктиді.

Отже, в 1992 році Україна офіційно звернулася до Російської Федерації виділити нам одну з антарктичних станцій. На це не тільки прийшла відмова, але згодом, коли Україна вступала як повноправний член до Договору про Антарктику, Росія висловила заперечення на підставі того, що Україна нібито «в 1992 році висловила претензії на одну з їхніх полярних станцій». І щоб вступити в Договір про Антарктику, нам довелось офіційно дати ноту МЗС, що ми вже маємо свою станцію Академік Вернадський, і тому відмовляємось від будь-яких претензій на колишнє радянське майно.

Та насправді, все, що робиться – на краще. Те старе радянське майно вже давно в поганому стані. І якби ми отримали стару радянську станцію, а далі майже не вкладали в неї грошей, то мали б тепер з нею багато проблем. А так, отримавши британську станцію в прекрасному стані, з дуже хорошою технікою і з величезним ресурсом, ці 22 роки посиленої експлуатації станція витримала. Звичайно, тут велика заслуга і наших полярників, які кожного сезону дбайливо підремонтовували те, що виходило з ладу. Радянська станція при таких умовах давно вже б розвалилася. До  речі, нинішні російські станції всі у дуже поганому стані.

Наша станція у значно кращому стані, хоча за всі ці роки Україна не замінила жодної системи життєзабезпечення станції Фарадей. Ми добудували новий паливний бак – це єдина капітальна споруда, яку ми там збудували за всі 22 роки, і вже в цьому сезоні заплановані ремонтні роботи цього паливного бака. Для порівняння: старий британський бак ремонту досі не потребує. Ну, ще була збудована капличка УПЦ (МП)… Звичайно, розвиваються системи зв’язку і зараз ми збираємося перейти на супутниковий канал зв’язку, що дозволить використовувати на станції широкосмуговий інтернет.

Так ось, 2018-й – це перший рік, коли Міністерство освіти і науки, крім витратних коштів, заклало також півмільйона євро на капітальний ремонт станції. Тепер ми намагаємось «вписатися» в цю суму – замінити всі три дизелі, опріснювач і ще ряд систем життєзабезпечення. Наголошую, це робиться вперше після британців. При цьому, ми намагаємося зробити не гірше: в нас є техніка, яка вже показала себе блискуче, витримавши 30 років, і тепер ми хочемо брати нові моделі тих самих виробників.

– Розкажіть, будь ласка, про плани Антарктичного центру і перспективи українських полярних досліджень. Наскільки реальним є поєднання антарктичних і арктичних досліджень?

– Власне, пульсів у планети є два: Арктика і Антарктика – два полярні регіони. І читачам буде цікаво дізнатися, що зараз в науковій спільноті дуже активно впроваджується термін «третій полюс». Це високогірні райони нашої планети. З точки зору вимірювань пульсу, що показують планетарні процеси, це має сенс. І ці три регіони потрібно охоплювати синхронними однотипними дослідженнями. Правда, є країни, які мають окремі антарктичні інституції, але це переважно країни з територіальними претензіями. Ну, і Україна. А більшість країн мають полярні інституції, які одночасно відповідають за дослідження у двох полярних регіонах. Найяскравіший приклад – повний аналог нашого НАНЦ – Французький полярний інститут. Але він відповідає і за Арктику, й за Антарктику. Подібна інституція в Італії, і взагалі – це стандартна європейська практика. Дуже влучну назву має подібна установа в Канаді – Polar Knowledge Canada.

– Насправді, багато полярників українців мають великий досвід роботи в Арктиці. І цей досвід варто використовувати.

– Звичайно. Ось нещодавно у цих стінах ми проводили виставку картин Василя Придатко-Доліна – біолога, який має багатий досвід зимівок на острові Врангеля та в інших місцях високої Арктики. Тож я дуже сподіваюся, що Україна повернеться і в Арктику. Одним кігтиком ми вже там зачепилися. Мало хто знає, але Харківський радіоастрономічний інститут НАНУ тримає дві антени, що проводять синхронні вимірювання верхніх шарів атмосфери – одна в Антарктиці на станції Академік Вернадський, а друга – в Норвегії на Шпіцбергені. При чому, зі Шпіцбергена отримуються дані онлайн, в неперервному режимі, а зі станції Вернадського донедавна отримували записані дані раз у рік. Зараз ми дещо змінили і маємо щотижневу передачу, але до передачі онлайн ще далеко. Сподіваємося досягти цього вже наступного антарктичного сезону.

Так ось, харківські радіоастрономи вже працюють на Шпіцбергені, точніше, називаймо його вже не за радянською традицією – на архіпелазі Свальбард, де, до речі, колись чи не половину населення складали українці. За радянських часів туди на видобуток вугілля значною мірою вербували шахтарів з України і частина з них там залишилися й мешкає досі.

Інший наш напрямок у бік Північного полюса – це співпраця з Polar Knowledge Canada. Тут потрібно особливо подякувати українській амбасаді в Канаді, зокрема, послу Андрію Шевченку. Він персонально займався цим питанням і забезпечив нам прямий контакт з канадськими колегами. І ось вже на наступне літо ми запрошені на відкриття нової канадської станції у високій Арктиці, у Cambridge Bay. Це дослідницька станція, обладнана за останнім словом техніки, розрахована на 120 дослідників. І вже зараз українські дослідники також можуть подавати проекти, які можна було б реалізовувати на базі цієї станції, тобто нам готові відкрити двері.

– Відомо, що однією з найбільших проблем функціонування станції Академік Вернадський є труднощі з логістикою. Не маючи власного наукового корабля складно доставляти на станцію членів експедицій, наукове обладнання і забезпечення. Які є шляхи подолання цієї проблеми?

– Це нам дуже болить. Коли ми змагалися з кількома іншими країнами за володіння станцією Фарадей, ми виграли тендер фактично за рахунок того, що показали наявність власного наукового флоту. Тобто, ми показали, що у нас є одна складова, а бракує другої – бракує станції. А далі ми здатні цю станцію повністю своїми кораблями забезпечувати, і в перші роки так і було. Адже на момент здобуття незалежності нам дісталось від радянського флоту 36 науково-дослідних кораблів. На сьогоднішній день – на ходу жодного. Абсолютна більшість – або продана за борги орендарів у різних країнах, тобто, фактично, вкрадена, або пущена на металобрухт. Частина – зараз стоять, іржавіють і не підлягають ремонту. Останній науково-дослідний корабель, який лишився в Україні і ще придатний до ремонту, це «Володимир Паршин» – океанографічний корабель, який належить Міністерству екології. І от, цього року міністр екології Остап Семерак знайшов гроші на його ремонт, але досі тривають бюрократичні процедури щодо такого використання коштів. Отже, якщо все піде добре, то восени цього року нарешті почнеться ремонт останнього в Україні океанографічного корабля, і тоді в Чорному морі ми будемо забезпечені. Для потреб Чорного моря можливостей цього корабля цілком вистачатиме. А ось для рейсу в Антарктиду він не підійде. Використовувати старий відремонтований корабель з одним головним двигуном для такої подорожі було б надто ризиковано. Зараз в Антарктиці стандартом безпеки плавання є використання кораблів з двома головними двигунами, щоб хоча б один з них завжди залишався на ходу.

Я вважаю, що нам потрібні два науково-дослідні кораблі – один у Чорному морі, один – в Антарктиці. На більше за нинішнього стану економіки розраховувати не варто, але два – це реальна життєва потреба. Можливо, ще катер для прибережних досліджень.

Є два варіанти отримати сучасний науковий океанський корабель. Суднобудівний завод «Кузня на Рибальському» має корпус недобудованого корабля, який можна було б добудувати і оснастити. Цей шлях дещо дешевший і це інвестиція у власну економіку. Другий варіант – купити за кордоном корабель, який був у використанні. Зокрема, британці можуть продати один зі своїх ще досить хороших кораблів, оскільки закінчують будівництво новітнього наукового корабля. Дуже сподіваюся на те, що нам вдасться відновити український науковий флот.

Розмовляв Богдан Олексюк

Джерело: Український журнал

Related posts

Leave a Comment