Краса і печаль Соловків

Георгій Лук’янчук

Від Києва до Соловків приблизно дві з половиною тисячі кілометрів. У 1930-ті, відомі як роки Великого терору, цим шляхом (непрохідними лісами, карельськими болотами, Білим морем) етапом пройшли десятки тисяч українців. Учені, поети й письменники, перекладачі, театральні діячі, освітяни, інженери, селяни, заарештовані за надуманими обвинуваченнями, знемагаючи несли свій хрест на соловецьку Голгофу і були замучені голодом та непосильною працею у концтаборах, по-звірячому биті й принижувані, розстріляні, розіп’яті лише за те, що народилися українцями…

Щоб ушанувати пам’ять жертв репресій 1920–1930-х років, починаючи з 1997-го року, коли пошуковцями і дослідниками більшовицьких репресій в Карелії і на Соловках були віднайдені таємні поховання жертв сталінського терору в Сандармосі під Медвеж’єгорськом, розпочалися щорічні Соловецькі Прощі. Учасники «Соловецької Прощі 2013» – останньої перед агресією путінської Росії проти України, що розпочалася у 2014 році, – подолали понад 2200 км суходолом і півсотні — морем. Ми побачили ті місця, де навіки спочили кращі сини і дочки України.

Уранці 2 серпня 2013 року від Покровської церкви, що на Подолі у Києві, з благословення владики Володимира Черпака відбув автобус із тридцятьма шістьма паломниками. В одному автобусі зібралися люди з різних міст України. Як завжди, у складі української делегації священик, кобзар, колишні політв’язні та їхні нащадки, дослідники історії політичних репресій, журналісти з різних ЗМІ.

А об’єднало їх бажання відвідати місця, де 75-років тому було розстріляно наших земляків, поклонитись їхнім могилам. Прочани, всі в національному вбранні, вже традиційно везуть із собою українські символи — соняшник, калину, короваї, рушники, державні прапори, співають у довгій і досить нелегкій дорозі пісні, які стали символами української пісенної культури.

Їм прослалася далека дорога на північ: через Білорусь до Санкт-Петербурга, а далі по Карелії: Петрозаводськ, Медвеж’єгорськ, урочище Сандармох, порт Кемь на березі Білого моря, відтак — Соловецькі острови в холодному Білому морі.

У Петербурзі  наша делегація мала змогу вшанувати українців, репресованих в 1937–38 роках та похованих  на околиці цього міста. Околиця Петербурга до болі в серці вразила Левашовським меморіальним кладовищем (Левашовською пустинню). Обіч дороги — пам’ятник-гільйотина, яка  забирає людське життя. Залізний язик дзвона сповіщає небіжчикам про нас, відлуння його розходиться навсібіч. Із прапорами, на яких чорні стрічки, з вінками, хлібом, рушниками, калиною, чорнобривцями, іконками, свічками та рідною землею стоїмо біля гранітного хреста (спочатку був дерев’яний), читаємо напис: «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним у 1937–1939 роках». Згори на хресті написано російською мовою: «Вечная память украинцам безвинно убиенным». В Лєвашово покояться сотні тисяч жертв комуністичного терору, в тому числі й 507 соловецьких в’язнів.

Залишаючи «Північну Пальміру» прочани, мали змогу відвідати Лавру Олександра Невського, Ісакіївський собор та інші визначні собори і кладовища Петербурга, де вшанували пам’ять видатних українців, які тут творили науку і культуру.

Наступним пунктом експедиції стала столиця Карелії (колишньої шістнадцятої союзної республіки в 30-х роках) — Петрозаводськ, де відбулась тепла, майже сімейна зустріч з товариством українців Карелії «Калина», та вже легендарними Ларисою Скрипниковою – почесним головою товариства та невтомним досліником таємних поховань жертв сталінських репресій в Карелії – Юрієм Дмітрієвим, нині переслідуваним путінським режимом. Відвідуємо Історичний музей Карелії, деякі артефакти якого сягають віку 6 тисяч років. Запам’яталась вечірня прогулянка набережною Онезького озера з парком надзвичайно цікавих скульптур подарованих місту іноземними скульпторами.

5 серпня зустрічаємо в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії, в «обычном месте расстрелов» 1930-х років, де спочиває близько 9 тисяч невільників. Відбувається жалобний мітинг і панахида з участю громадськості кількох країн. Саме тут, в урочищі Сандармох, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року був розстріляний і сумно знаменитий «Соловецький етап» — 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, серед яких 290 українців: поет-неокласик Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, історики — академік Матвій Яворський та професор Сергій Грушевський, академік-географ Степан Рудницький, професори Володимир Чеховський, Олексій Вангенгейм та багато інших, кого тепер називають цвітом української нації. Але як не старалися кати цвіту української інтелігенції та й багатьох інших народів колишньої «братської тюрми народів» заховати свої криваві злочини, та страшна правда вийшла на поверхню. Таки мертві докричалися до живих. Страшними ямами — очима сповненими жаху, що розкидані по всьому Сандармоху дивляться вони на нас, живих, що приходять на прощу в ці страшні місця людських трагедій. Скільки ж тут українського цвіту — кращих синів та дочок України лежить в цих ямах-братських могилах…

У Сандармосі, де тепер меморіальний комплекс, могили розкидані на площі майже десяти квадратних кілометрів! Наприкінці літа урочищем Сандармох лячно йти: обабіч дороги рясно червоніє брусниця, наче краплі крові розстріляних. Повно ягід і між валунами, з яких викладено символічну могилу нашим землякам.

На невеликій галявині ще в жовтні 1997 року, коли вперше тут відзначали День пам’яті невинно убієнних, покійні вже Євген Сверстюк, Іван Драч, кобзар Микола Литвин встановили дубовий хрест, привезений з України. Тепер поряд із ним — козацький хрест із сірого уральського граніту. Тут, у Сандармосі, 2004 року стараннями українства всього світу, а особливо ж тодішнього голови Карельського товариства української культури «Калина» Лариси Скрипникової, відкрито цей величний пам’ятник — козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко – лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка та Назар Білик). Біля його підніжжя восени рясно червоніють ягоди брусниці — наче краплі крові закатованих у Сандармосі українських політв’язнів радянських таборів. Йдемо до нього хресною ходою повз величезну сіру брилу з написом: «Люди, не убивайте друг друга». У небо здіймається пісня-реквієм Б. Лепкого «Журавлі».

Під тужливий спів бандури кобзаря йде покладання вінків до козацького хреста.  До підніжжя лягають чорнобривці й пучки калини.  Співаємо «Ще не вмерла України…», а на нас із фотографій, прикріплених до дерев навколо, дивляться портрети страждальців, розстріляних тут Леся Курбаса і Миколи Куліша, а з небес — усі убієнні сини й доньки України…

Після жахливих полян смерті Сандармоху українська делегація відвідує перші шлюзи Біломорсько-Балтійського каналу, що бере початок неподалік. Заїжджаємо до селища Повенець, яке було свідком трагедії 1931–1933 років при будівництві безглуздого  Біломорканалу, будівництво якого обійшлося в 100 тисяч людських життів, у тому числі й десятків тисяч українців. Керівник жахливого будівництва «любімец партії і народа» С. М. Кіров, пам’ятники якого стоять до цього часу і в столиці Карелії й у Медвежегорську, учив підлеглих: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ!».

З мапою Біломорсько-Балтійського каналу, історичними світлинами та іншими документами сталінської епохи знайомимось згодом у краєзнавчому музеї Медвежогорська, директор якого Сергій  Колтирін створив спеціальну експозицію з історії злочинного будівництва каналу. Від імені української делегації музею була презентована унікальна книга відомого дослідника тоталітаризму Романа Матузко — «Сталинизм: практика и последствия».

Далі дорога пам’яті, до речі майже без ознак будь-якого життя, повела нас до порту Кемь. Випадкова зупинка поблизу закинутого кар’єру виявилися зовсім невипадковою: неподалік дороги в лісі учасники експедиції виявили чергове з багаточислених знайдених (а ще скільки не знайдених!) місць розстрілу репресованих, позначених пам’ятним хрестом-знаком з надписом: «Поклонный крест установлен в память расстрелянных здесь в 1937 г. Жертвам политических репрессий вечная память».

З порту Кемь на невеличкому теплоході делегація добирається вночі до останньої цілі скорботної подорожі — Соловецьких островів, а вони за 63 км від материка посеред Білого і холодного, як сама смерть, моря. Тут зустрічали в ті страшні роки прибулих арештантів цинічною фразою: «На материке власть — советская, а у нас — соловецкая!». Умови перебування та ті жахіття, з якими стикалися репресовані на Соловках, були ніби втіленням в реальність страшних описів пекла. Так, ніби час повернувся на декілька століть назад: чи то до похмурого середньовіччя часів розгулу інквізиції в Європі, чи то ще більш кривавих часів опричнини доби Івана Грозного, якщо брати власне історію Московії, настільки перестало цінуватись не тільки життя, а тим більше гідність окремої людини, а й існування цілих етносів. Знущання над людською гідністю незалежно від того чи це чоловік чи жінка досягли тут таких меж чи вірніше безмежжя, що репресовані або закінчували життя просто самогубством не будучи в змозі терпіти ці знущання над людською особистістю, або при будь-якій нагоді пробували втекти з островів на материк за допомогою будь-якого плавзасобу, хоч це й було при такій відстані до берега та температурі води моря не більше 8–10 градусів тепла (влітку) рівнозначним тому ж самогубству на островах. Успішними з багатьох тисяч спроб втекти з Соловків виявилися (ретельно підготовлені) лише …три.

Вранці наша делегація прибуває катером до Великого  Соловецького острова. У перший же день нашій делегації пощастило відвідати віддалений острів Анзер. Острів вразив красивою дикою природою …й не менш дикими історіями та жахіттями про найстрашніший Соловецький табір — жіночий, який розташовувався саме на цьому острові. Сюди висилали фактично на фізичні наруги й наступне знищення «провінівшіхся» та вагітних дівчат та жінок.

Тиша на острові Анзер. У день, коли ми йшли островом, у лісі не співали птахи, а на численних озерах не кумкали жаби. Між тим на морі — багато морських птахів, які голосно кричать…

Більшовицько-комуністична ідеологія, що витворила особливі концтабори для цивільного населення, де знищення людини, не кажучи про її гідність, було поставлено на конвеєр, людиноненависницька за своєю суттю. У перші ж дні існування радянської країни «червоний терор» став державною доктриною, а слова Володимира Леніна «будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» — керівництвом до дії каральних органів. За життя творця нової, комуністичноїв Росії створюється 700 виправно-трудових закладів. У переліку їх за номером один — Соловецький табір. Змінюється і назва закладу — на Соловецький лагерь особого назначения (СЛОН). У 1937 р. СЛОН перетворюється на СТОН — «тюрьму особого назначения», керівники якої були упевнені в своїй безкарності і праві робити з людьми, що заманеться.

На островах, відмежованих від материка Білим морем, яке більшовики, тільки-но прийдуть сюди, перейменують на Червоне, за якихось сто шістдесят кілометрів від Полярного кола, якомога далі від людських очей ОДПУ-НКВД створить полігон знищення всього людського в людині. Старші люди і досі зберігають десь у підсвідомості страшний асоційований стереотип щодо слова «Соловки», яке свого часу було унаочненням усіх страхіть більшовицького режиму. Їм був добре знайомий вислів «Власть советская — власть соловецкая», що засвідчував весь цинізм і сваволю тієї влади, яка могла стерти і, зрештою, стирала в «лагерную пыль» усі народи колишнього СРСР, перетворивши всю цю країну в один величезний неісходимий Архіпелаг ГУЛАГ, в якому українцям було відведено особливе місце. Соловки були першими у цьому пеклі, з них усе починалося 90 літ тому. Це там, у Карелії, на північному краю європейського континенту, у місці святості та подвижницької молитви, у величних будівлях православних монастирів та скитів Соловецьких островів мав з’явитися перший комуністичний концтабір, якому судилося стати зловісним синонімом усієї тієї людиноненависницької системи, яка, відрікшись від Бога, перетворить ці святі місця у справжнє пекло для людей, на яких падала, бодай, тінь якоїсь підозри у неблагонадійності до більшовицької влади.

7–8 серпня українська делегація бере участь у Днях пам’яті на Соловецьких островах. Спущені прапори з чорними стрічками, тужлива пісня лине над Соловками — це ми йдемо до Соловецького каменя з викарбуваними на ньому надписом – «Соловецким узникам» та дерев’яного хреста, які знаходяться на Алеї Пам’яті. На хресті пов’язуємо вишитий український рушник, кладемо біля підніжжя хліб, а потім усі разом, під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза виконуємо пісню «Чуєш, брате мій…», яку соловецькі в’язні співали, коли ховали на чужині своїх побратимів. Минулорічний, битий вітрами й сніговими бурями, українці забрали із собою, щоб передати до українського музею.

Минулого року на Алеї пам’яті на Соловках наша група встановила пам’ятник із написом «Вічна пам’ять співвітчизникам — жертвам репресій тоталітарного режиму. Україна 2012». Проводимо біля нього панахиду по безневинно убієнних московським тоталітарним режимом співвітчизниках. На місці розстрілу політв’язнів, біля каменя з написом «Соловецким узникам», відбувається жалобний мітинг. На самому острові закатовано приблизно 20 тисяч людей. Їх скидали у ями по 20-40 чоловік. Тож на Соловецькому десь п’ятсот братських могил. Більше острів, де каміння, озера й болота, вмістити не міг. У торф’яниках жертви не ховали, там вони муміфікувалися, а режим, хоч був і переконаний у своїй безкарності, волів знищувати сліди своїх злочинів. Приречених до смерті вивозили на материк, зокрема у відомий нині Сандармох.

Після меморіальних заходів йдемо до бараків, які будували ще в’язні (хоч як це дивно, там зараз живуть люди). Дерев’яні будинки на Соловках, що в 1920–1930-х рр. слугували бараками для ув’язнених, а зараз є «житловим фондом» для соловчан. Це здебільшого нефарбовані сірі будинки, покращені металопластиковими вікнами та супутниковими тарілками. У деяких із них — магазини, в інших — кафе та хостели. В одному з них розмістилася експозиція «Соловецкие лагеря и тюрьма 1920–1939», де маємо цікаву екскурсію та презентацію нової експозиції про Соловецькі табори і в’язницю, що відкрилася в історичному бараці колишнього управління Соловецьким табором особливого призначення. Із експонатами музею нас знайомить науковий співробітник Ольга Бочкарьова. Особливо вражає напис на одній зі стін у бараку –  «Советская власть не карает, а исправляет». Вечором українська делегація взяла активну участь у спільному з товариством «Меморіал» круглому столі, присвяченому увіковіченню пам’яті жертв комуністичних репресій.

Наступного дня члени делегації побували на пам’ятних заходах на Секірній горі, на схилах якої знайдені масові поховання в’язнів радянських таборів.  Тут був чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів, де відбувались садистські страти табірників. Помолившись у церкві за безневинні душі, спустились униз до Поклонного хреста на страшній Секір-горі, тут в останній раз пролунала пісня «Журавлі»: ми прощались із земляками, котрі стали безневинними жертвами комуністичного терору.

Наступного дня паломники знайомляться з Соловецьким кремлем. Вразила велич споруди Соловецького кремля та вміння його будівників. Тут усе дихає історією, зокрема й українською.

Під час відвідування Соловецького монастиря українська делегація вшанувала пам’ять першого соловецького в’язня сумління — останнього Запорізького кошового отамана – Петра Калнишевського, що відбув тут своє 25-річне заслання в темниці Соловецького монастиря й помер на Соловках у 112-річному віці. На території  монастиря прочани відвідали місце його поховання та  побували у камері, де він просидів  понад 25 років, відбуваючи тут ув’язнення.

Біля Свято-Преображенського собору розміщена автентична могильна плита останнього кошового Запорозької Січі та пам’ятник йому, до якого приїжджають вклонитись українці. До погруддя, мабуть, найвідомішого соловецького бранця ми прийшли – хто з невеликии снопом  пшениці, перев’язаним жовто-блакитною стрічкою чи з кетягом калини, а хто з вишиваним рушником чи національним прапором.

На краю землі, за сто шістдесят кілометрів від полярного кола, перебуваючи в одиночній промерзлій камері Білої вежі, Калнишевський, на відміну від інших тогочасних соловецьких в’язнів, не лише зберіг ясність розуму, а й людську гідність та віру в Бога, і не відцурався від рідної мови.

В ході відвідин, власне, самого Соловецького монастиря виявилась досить цікавою історія про роль монастирів та чернецтва в захопленні територій корінних народів та включенні їх до складу спочатку Московської, а пізніше Російської імперії, витісненні або й фізичному знищенні корінних народів на прикладі прадавніх (до 7 тисяч років існування!) етносів саамів та поморів, котрі заселяли Соловецькі острови й сусідню Карелію до приходу московських «цивілізаторів». Репресії, як виявляється, почалися тут задовго до приходу сюди совєтської влади, а при ній вони лише набрали найбільш потворних і жахливих форм та перетворились на живий конвеєр смерті. Як бачимо, історія політичного терору в Московії почалася, хоч і значно в менших масштабах, за багато століть до кривавої «епохи» Леніна–Сталіна.

Всіх учасників української делегації вразила холодна, майже фантастично нежива краса природи Соловків. Природа на Соловках неймовірна – кришталево чисте повітря, красиві краєвиди та пейзажі. Дивишся на цю створену Богом природу і дивуєшся, як могло серед такої краси творитися таке зло? Здається, лише сам диявол міг додуматись зробити серед такої краси це пекло. Та, якщо вдуматись, то совєтська безбожна влада (особливо в її табірному різновиді) мабуть і була тою владою Сатани на землі. Найбільше вразили контрасти, поєднання того, що поєднати неможливо. Краса і жах. Святість і тортури. Неймовірні за красою мальовничі пейзажі, і разом із тим – розстрільні ями, поховальні ями, хрести та інші пам’ятні знаки на місці могил.

З почуттям смутку і жалю покидали учасники прощі ці красиві і водночас страшні місця. «Пусть никогда и нигде не повторится этот ужас среди такой красоты!» – написав у книзі відгуків Соловецького музею репресованих один із учасників української експедиції. Коли усвідомлюєш, які тортури перенесли наші земляки, починаєш розуміти, що ми стали незалежною державою, не останньою чергою через те, що вони тут, на Соловках і в Сандармохах залишилися назавжди!

За тисячі кілометрів від Біломор’я відчув у той час весь жах соловецьких таборів, безвихідь тих, хто гинув на лісоповалах, кого топили у власній крові,  один із найяскравіших поетів доби червоного ренесансу, ініціатор ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) Микола Хвильовий. Авторові рядків «Я із жовтоблакиттям перший / На фабричний димар заліз»  та знаменитого «Геть від Москви!» удалося втекти і від Соловків, і від Москви, лише пустивши собі кулю в лоба…

Соловки — не місце відпочинку, а уособлення жахливих сталінських репресій. І про ці місця треба знати нашим громадянам — через пресу, Інтернет, освітні програми в школах, розповіді тих, хто там побував. Їхати на Соловки треба (звичайно, коли зміниться влада в Кремлі). На такі прощі мають їхати українці, аби не забути про страшні уроки власної історії. Чим більше людей там побуває, тим краще люди розумітимуть, що означає для них незалежна Україна й навіщо вона потрібна. Як говорить політв’язень совєтських таборів, багаторічний учасник і керівник перших «Соловецьких Прощ» Василь Овсієнко, «памятаймо: Соловки і Сандармох стались тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20–30-х роках здав Україну Росії».

Соловецька печаль України… Це наш вічний біль і незагоєна рана, тож маємо нести правду про наше страшне колоніальне минуле в імперії зла. Про наш святий обов’язок пам’ятати мільйони наших співвітчизників, які стали безневинними жертвами антилюдської тоталітарної комуністичної системи, що панувала в Радянському Союзі понад 70 років!

Вчені стверджують, що в ці страшні роки нації і народності імперії зла понесли такі непоправні генетичні втрати, які відгукуються в їх долі й до цього часу. Найвидатніші люди, які могли б спричинитися до розвитку української науки, освіти, культури й духовності, загинули на цих далеких північних територіях.

Георгій Лук’янчук,

Голова Міжнародного об’єднання «Соловецьке братство»

P.S. По дорозі на Батьківщину делегація відвідала Псковський Кремль, заснований київською княгинею Ольгою, де відкрила несподівано для себе історію боротьби жителів Псковського князівства за його незалежність спочатку від Новгородського князівства, а згодом й від опричників московського царя Івана Грозного.

На світлинах: Санкт-Петербург, Карелія (Петрозаводськ, Медвеж’єгорськ, урочище Сандармох), Соловецькі острови в холодному Білому морі.

Фото автора

Related posts

Leave a Comment