Ми вже розповідали про американця з Портленда Коліна О’Бреді (Colin O’Brady), який 26 грудня цього року поставив світовий рекорд, одинаком пішки за 54 дні перетнувши Антарктиду від узбережжя до узбережжя через Південний полюс.
28 грудня капітан британської армії Луї Радд (Louis Rudd) став другою людиною, яка перетнула Антарктиду одинаком і без сторонньої допомоги. Його подорож тривала на два дні довше за шлях Коліна О´Бреді, – повідомляє The New York Times.
33-річний О’Бреді і 49-річний Радд, розпочали похід як гонку на початку листопада цього року. Радд закінчив свою подорож на 56-й день біля підніжжя льодовика Леверетта, трохи більше 48 годин після того, як О’Бреді завершив свою експедицію.
Хоча О’Бреді переміг його у цій гонці, Радд є єдиною людиною, яка здійснила дві траверси Антарктиди. Його перший перехід відбувся у 2017 році з командою, яка складалася з представників Британських Збройних Сил. Він керував цією експедицією. Загалом, Радд подолав понад 3 тисячі миль в Антарктиці під час трьох експедицій.
Протягом своєї останньої полярної подорожі Радд ніс із собою прапор із сімейним гербом друга та наставника Генрі Ворслі, який загинув у 2016 році, намагаючись здійснити те, що здійснили О’Брейді та Радд цього року.
Пропонуємо вашій увазі статтю учасника антарктичних експедицій Володимира Бочкарьова, у якій він підсумовує зусилля полярних мандрівників.
У ці дні ними захоплюються тисячі й тисячі людей по всьому світу. Через понад сто років (після південно-полярних експедицій Амундсена і Скотта) знову карколомні перегони на й досі ще маловивченому антарктичному континенті.
Чоловіки–відчайдухи, 33-річний громадянин США, досвідчений альпініст Колін О´Бреді та 49-річний британський офіцер Лу Радд, який власним прикладом вирішив мотивувати дії своїх підлеглих за екстремальних умов, наважилися одинаками, без сторонньої допомоги пішки подолати найсуворіший на планеті Льодовий континент…
Той самий, де зимові морози до півсотні градусів уже вважають буденними, бо тамтешні дослідники давно й неодноразово фіксували їх і на позначках у 75º, 80º і навіть понад 90º за Цельсієм… Це важко уявити пересічній людині. Тоді метал стає на диво крихким. А пальці рук можна зігріти паяльною лампою.
Мені пощастило потиснути правицю такого чоловіка і в рідній Україні. Це наш полярник Микола Маковій. Однак зараз йдеться про інші речі. Адже, як вдало зауважив хтось з давніх філософів, часи змінюються, і ми змінюємось разом із ними…
Нині дослідники мають у своєму розпорядженні зовсім інші засоби пересування, нові унікальні технології, а також справді казкові засоби зв´язку. Щомиті, за допомогою супутників і за наявності компактних персональних комп´ютерів, ми можемо спілкуватись між собою у будь-якому місці земної кулі. В океані, в пустелі, у горах або в зелених хащах амазонської сельви. І обидва полюси Землі та її екваторіальна зона перебувають у сфері нашої досяжності. Це – прекрасно. Але й, володіючи такими засобами комунікацій, ми не завжди можемо прийти на допомогу своїм друзям, колегам, будь-кому, хто потерпає від непереборних сил природи, холоду, голоду та великих відстаней. І це неодноразово ставало причиною загибелі сміливців, які кинули виклик долі.
Про шалені вітри, які дмуть в Антарктиді – окрема розмова. Від повного штилю вони сягають ураганної швидкості, понад 30 м на секунду, і мають властивість підсилювати вплив морозу на все живе й навколишнє середовище у багато разів. Надійно захиститись від них поза межами стаціонарного приміщення із найсучасніших міцних композитних матеріалів – практично дуже складно.
Якщо ж сховаєшся в легкому й зручному наметі, на ранок маєш шанси опинитись у сніговому полоні, звільнення з якого змусить тебе докласти неабияких зусиль. Ще гірше – стати заручником такого підступного і дуже небезпечного явища як «біла імла». Це коли навколо себе ти не здатен побачити нічого далі простягнутої руки… Про небезпечні крижані пастки, глибиною в сотні метрів, приховані під білими пухнастими ковдрами, які утворюються внаслідок постійного руху континентальних льодовиків, чули мабуть усі. Це – просто жах…
До речі, той же згаданий мною М.І. Маковій розповідав, як ще в радянських антарктичних експедиціях водив українські всюдиходи зі станції Мирний до станції Восток. Це, разом із попутнім заходом ще на дві станції, становило близько 3000 км туди й назад. Таку відстань санно-тракторний поїзд долав за 2 з лишком місяці. При цьому, в останньому з балків, у яких везли вантажі для зимівників, неодмінно «на всяк випадок» були дві труни… У кінцевих пунктах на очах і підморожених щоках деяких людей з’являлися сльози. Вони не могли стримати себе. То були сльози радості, що все вже позаду.
Микола Іванович у своєму рідному місті Кривому Розі організував маленький музей Антарктики, де експонує фотографії з тих минулих походів та близько десятка сезонних експедицій на станцію Академік Вернадський, а ще – деякі особисті речі власної полярної амуніції. Місцеві школярі і навіть дорослі з цікавістю слухають його спогади. Він – почесний громадянин міста, має кілька державних нагород. Молодим полярникам його багатий досвід ще неодноразово знадобиться.
Як сказав мені в недавній телефонній розмові наш полярний ветеран, він з великим інтересом перечитує зараз електронний щоденник О´Бреді, цікавиться переходом Лу Радда і щиро переживає за них обох, бо краще за інших знає й розуміє, чого це їм вартує.
Тож не дивно, що протягом грудня 2018-року студенти й старшокласники, та й люди більш поважного віку, що прагнуть знайти щось екстремальне в неосяжній мережі інформаційного павутиння, мало не щоденно відкривають для себе Інтернет–сторінку захоплюючого щоденника Коліна О´Бреді, проглядають скупі рядки інформації про Лу Радда. А ці самотні герої, постійно ризикуючи життям, впевнено рухаються вперед, щодня наближаючись до своєї мети. І, крок за кроком відстань у 1600 км, яка здавалася спочатку неймовірною, поступово стискається наче шагренева шкіра.
За таких неймовірно складних природних умов дослідники південно-полярного регіону зазнали чимало бід, серед яких, звичайно ж, найбільша – втрата своїх товаришів, колег науковців чи обслуговуючого персоналу. Про них нагадують численні хрести в різних кутках Антарктиди. Зокрема, й ціле кладовище полярників на острові Буромського у Східній Антарктиці, на якому є й прізвища наших земляків.
Попри згадані особливості цього унікального регіону земної кулі, які далеко не вичерпують усіх ризиків, що чекають сміливців, котрі наважились підкорити його білі простори, він також має і безліч принад, які вже більше двохсот років наче магнітом тягнуть туди учених, любителів мандрів, спортсменів і просто шукачів пригод. При цьому, кожен з них випробовує в тих суворих обставинах, насамперед, власні сили і здібності, які, всупереч наявним загрозам, здатен мобілізувати. Холод і голод – ось перші два фактори, що кидають виклик тим мужнім людям, які знаходять у собі сили здолати всі перепони на обраному шляху. І вдається це далеко не всім. Хтось просто, як-то кажуть, сходить з дистанції, хтось навіть гине за свою мрію, а хтось, зваживши всі «за» і «проти», спрямовує власну енергію в інше русло. І це – також гідний вчинок.
Тут варто було б згадати і першопрохідців: Кука, Белінсгаузена і Лазарєва, Амундсена, Скотта і Шеклтона та деяких інших. Досвід кожного з них став справжньою спадщиною, неоціненною скарбницею для наступних поколінь дослідників. І нині ми також звертаємось до них і вчимося розраховувати свої сили, шукати оптимальні шляхи розв´язання нагальних проблем.
Та повернемось до наших мандрівників. На 42-й день походу запис у щоденнику під назвою «Мріям – дії», свідчить, що Колін О´Бреді вже проминув Південний полюс. У своєму повідомленні спортсмен пише наступне: «Хоча я вже протупав 50 миль після Південного полюсу, не можу втриматись аби не запостити ще одне фото звідти. Круто, коли мрії збуваються. На додаток сьогодні історична дата: 14 грудня 1911 року, точно цього дня 107 років тому Амундсен став першим, хто досяг Південного полюса. Ось вам і натхнення. Це була натуральна мандрівка в невідомість, і на те, щоб її здійснити, в Амундсена пішли роки.
2016 року я фінішував у велопробігу і одразу ж запалився ідеєю пройти Антарктику. Примчав додому і накидав основні моменти на чернетку. З тієї пори я щоденно працював над тим, щоб перенести все це із планів і прикидок у реальність: тренувався, шукав фінансування, вивчав. І ключовий момент у тому, що я кожен день робив певний маленький крок у вірному напрямі, хоча зволікань і помилок була незліченна кількість, але я продовжував. Поки не втілив цю мрію. Цим тут і займаюсь – рухаюсь до неї крок за кроком.
Неважливо, про що ви мрієте – чи щось у бізнесі, в мистецтві, музиці, коханні, підприємництві або спорті. Просто зараз припиняйте тільки мріяти, а зробіть щось. Одним хотінням нічого не домогтися, потрібен перший крок. Як там Уолт Дісней казав: «Якщо можете про це мріяти, то можете й зробити це».
Дякую Самуелю Харрісону за цей знімок . Він разом з іншим дослідником зі станції Амундсен – Скотт прочитав про мою мандрівку та вийшов на полюс, щоб підтримати».
На мою думку, минувши полюс, ці відчайдушні хлопці подолали свій Рубікон. Їхня мотивація подужчала, а віра в перемогу зміцнилась, хоча було пройдено лише дві третини шляху. А небезпека чатує тут буквально на кожному кроці. Зокрема, Колін і Радд вже прозоро натякнули, що хочуть їсти. Їх щоденний харчовий запас, чітко розрахований на 60 діб, помітно «всох» і добре «утрусився» на нескінченних застругах, які вимагали повної віддачі фізичних і моральних сил. Мандрівники схудли і втомились, але натомість отримали «друге дихання». У загальний графік, здається, успішно вкладаються, хоча, як мовиться, день на день не приходиться, і поденний кілометраж трохи різниться. Деколи в «плюс», а інколи в «мінус» 2-3 години. В цілому ж, уважно читаючи щоденник Коліна, стає зрозумілим, що зростаючий «кілометраж» має підсилювати збільшений «калораж», а він навпаки, (після проведеної «ревізії» власного продовольчого запасу) змушений на даному етапі зменшити споживання з 7000 до 6100 калорій. Це досить відчутна різниця для молодого організму, від якого вимагається повна віддача сил.
Лу Радд з цього приводу також відверто поскаржився: «Мій метаболізм схожий на піч… Я підкидаю їжу, а за півгодини знову голодний».
І, як може бути інакше, коли, як писав Колін на одній з сторінок, «снігопад був схожий на Ель-Ніньо, а температура в окремих місцях становила – 80 градусів» (!) Мабуть, то була та сама відома полярникам «долина смерті», про яку згадував у своїх розповідях М.Маковій.
Не дивно, що в такі хвилини – на останньому градусі за 69 км від Південного полюсу – Колін згадав «дал-бхат» – страву із сочевиці та рису, яку продавали в гімалайських чайних у передгір´ях Евересту, і яка надавала сили тим, хто йшов у гори.
Варто взяти до уваги, що дружина Коліна – Дженні Бесоу – за фахом дієтолог, а крім того – керівник експедиції. Тож, гадаю, споряджала вона його в далеку дорогу з любов´ю і гарантією на благополучне повернення.
Тут хочу пригадати досить повчальну історію зі спробою організації антарктичної експедиції донецького мандрівника із 40-річним стажем Леоніда Мікули, яка трапилася в НАНЦ років п´ять-сім тому. За плечима в цього мандрівника було понад 50 тисяч км, які він по країні та за кордоном пройшов пішки, на ходулях, проїхав на велосипеді, пройшов човнами на веслах, вітрильниками і катамаранами. Треба сказати, що більшість цих походів він здійснив самостійно. Але до Антарктиди вирішив їхати з партнером, якого він тривалий час шукав. Як писав він в одному з газетних оголошень: «Мій напарник має бути готовим померти…» І уявіть собі, такий чоловік знайшовся. Ним виявився співробітник однієї з наукових установ Тбілісі – Джумбер Лежава.
Чоловік непростий. Теж завзятий мандрівник, який відвідав на велосипеді понад 80 країн на усіх континентах, крім Антарктиди. До того ж, Джумбер був дипломантом книги Гіннеса, як людина, здатна віджатись від підлоги чи то 1500 чи 1800 разів. А це, напевно, відіграло ключову роль у виборі Леоніда Митрофановича. І зараз ви зрозумієте чому.
Справа в тому, що Мікула ще й завзятий автор багатьох унікальних засобів пересування з використанням сил людини і природи. У 2006 році він захопився ідеєю збудувати універсальний велоковчег, здатний рухатись по землі й воді, а також по снігу і кризі. Ця думка, певно, з’явилась у нього в ту мить, коли він, мандруючи по Італії та Греції, на ходулях зійшов спочатку на Везувій, а потім на Олімп.
Але, як би там не було, свій задум він утілив у досить оригінальну конструкцію, назвавши її «ПІНГВІН М-С». 2010 року Мікула запросив нас на презентацію свого дітища в Донецьк, де ми з М.І. Маковієм у Будинку культури шахтарських профспілок вперше побачили цей ковчег, а заразом познайомились і з Джумбером. Далі в нас уже не було сумнівів, що ця команда не зверне з обраного шляху.
Однак, не так сталося, як гадалося. Далі їх чекала технічна й екологічна експертиза, а ще пошук спонсора, який би сплатив за них страхування. На це пішло дуже багато часу. Закордонні партнери аргументували відмову високою вартістю можливої рятувальної операції. Зрозуміло, що НАНЦ як державна бюджетна наукова установа взяти на себе такий ризик не могла. У той же час Леонід і Джумбер приїхали своїм ходом до Києва і неподалік тодішнього Держінформнауки влаштували ще одну презентацію веломобіля вже безпосередньо для наших колег, студентів КНУ ім. Т.Г.Шевченка, розташованого зовсім поруч, та пересічних киян, які підходили до цього неординарного транспортного засобу, розпитували його екіпаж про ходові якості тощо.
Мікула жваво реагував на зауваження, обіцяв врахувати і постійно вдосконалював свій веломобіль. Він зробив його на колесах меншого розміру, ніж у звичайного дорожнього велосипеда, збираючись в разі потреби встановлювати на них полози. У такий спосіб «ПІНГВІН М-С» трансформується у звичайні санчата. Було передбачене й невеличке вітрило для використання енергії попутних вітрів. Тобто, за задумом автора, конструкція зазвичай мала їхати в основному за рахунок м’язової сили двох чоловіків, які синхронно крутять педалі. В разі потреби один з них міг би перепочити, а другий у той час потихеньку продовжував просуватись вперед. Здебільшого, уявляється картина перетягування обома мандрівниками веломобіля через крижавні заструги. Колін О´Бреді описав цей процес на прикладі своїх санчат з вантажем.
Питання опалення свого чотириколісного транспортного засобу й водночас «житла» планувалось вирішувати за допомогою воскових свічок. Щодо харчових запасів, то якщо врахувати вантаж Коліна, розрахований на повний перетин континенту за два місяці, приблизно стільки мали б узяти з собою Леонід і Джумбер. Адже вони сподівалися дійти лише до Південного полюсу, поблизу якого вже є станції, працюють люди і де вони, мовляв, вже не загубляться.
Романтична історія чи не так? Микола Маковій, я і мої колеги, щиро співчували відчайдушним намірам задуманої українсько-грузинської експедиції. Але ні в Україні, ані в Грузії наші друзі фінансової підтримки не знайшли. Потім Леонід Мікула двічі змінював кандидатів у свої напарники. Далі він десь зник із нашого горизонту. Останнє, що я читав в Інтернеті, це його мандрівка на веломобілі до Норвегії, куди він прибув у 2011 році, до речі також на століття досягнення Південного полюсу Р.Амундсеном.
Надалі Леонід Мікула планував потрапити на полярну станцію Халлі. Ту саму, на якій англійці разом з колегами з бази Фарадей (нині УАС Академік Вернадський) відкрили явище, що отримало надалі популярну назву «озонової діри».
Проглянувши щоденник Коліна О´Бреді, який зумів на останньому етапі досить кардинально відкоригувати свій графік просування до мети, можна по-справжньому гідно оцінити ступінь його підготовки до цього екстремального переходу. Тут також можна знову порівняти підготовку експедицій Амундсена і Скотта, в результаті якої обидва дослідники таки дісталися до Південного полюсу з невеликим розривом у часі, але Скотту і його товаришам довелося заплати за це життям. Це надто дорога ціна будь якого відкриття.
На завершення ще хочу висловити своє захоплення усіма мужніми полярниками, які допомагають світовій науці гортати чергові сторінки льодової «енциклопедії» природи під назвою Антарктида. Тепер психологи, медики, фізіологи та дієтологи отримають нові знання й для майбутніх астронавтів, які націлилися на Марс…
Чесно кажучи, Колін О´Бреді і Лу Радд зайвий раз переконали мене в тому, що за певних умов досягли б своєї мети і наші відчайдухи Леонід Мікула та Джумбер Лежава. За умов, аби ретельно розрахували маршрут, сили, кількість і якість продуктів, сприятливі погодні умови. Але свій шанс вони вже, на жаль, втратили. Інтернет подає нам інформацію, що досі лише 26 осіб робили спроби самотужки без сторонньої допомоги здолати простори Антарктиди. Але краще це робити гуртом.
Це підтверджує доля більшості з цих сміливих людей. Останні спроби були в 2016 та 2017 роках. Британець Г.Ворслі пройшовши майже півтори тисячі км, не дійшов до фінішу півсотні кілометрів унаслідок фізичного виснаження і зневоднення організму, викликав допомогу і помер у чилійський лікарні. Наступного року на честь загиблого земляка рушив через Антарктиду Бен Сондерс, який перервав похід на 52-й день, аби повернутись живим. Того ж року польська спортсменка Малгожата Войтачка, подолавши 1200 км, стала однією з небагатьох жінок, яка досягла Південного полюсу.
Колін О´Бреді завершив похід за 54 дні. Достроково, майже на тиждень раніше. Це справжній тріумф. Нам лишається лише привітати його з цією яскравою перемогою. Лу Радд пройшов аналогічний маршрут у тих самих умовах відставши усього на 48 годин. Його досягнення підтверджує, що це була не щаслива випадковість, а величезні можливості людини, підсилені досягненнями сучасної науки.
Володимир БОЧКАРЬОВ
