Вогняна Земля – природа і люди

Іван Парнікоза

Південна Америка – Довгий континент, розташований від нас так далеко, і про який ми знаємо так мало. Проте навіть у Довгого континенту є кінець і зветься він Вогняна Земля. Причиною такої назви стали багаття, що розпалювали місцеві аборигени на берегах протоки, якою боязко просувалися кораблі Фернана Магеллана. Ми ж рухаємося не кораблем, а літаком, маючи приємність оглядати Вогняну Землю з висоти польоту птаха. Гірські хребти вкриті сніговими шапками навіть влітку. Їх схили вкриває непролазний ліс, місцями на значних площах повалений вітрами. Край вітрів і штормів, брама в Антарктику.

Наша мета – Ушуайя. Це місто розташоване на півдні Великого острова Вогняної Землі на березі широкої затоки, між гірським хребтом Мартіаль на півночі і протокою Бігля на півдні. Населення міста оцінюється в 60 тис. мешканців. Воно є центром єдиного муніципалітету департаменту Ушуайя, площею 9390 км.

У цій частині циклу, присвяченого 20-й українські антарктичній експедиції, ми розкажемо про віддалене містечко на Вогняній Землі та природу і історію цього куточка Південної Америки.

Попередня частина циклу: Буенос-Айрес – погляд українця

Вогняна Земля з висоти польоту птаха

В районі Вогняної Землі Анди знижуються і звужуються. Тут вони представлені окремими гірськими хребтами, розділеними глибокими долинами. Рельєф Вогняної Землі відчув на собі вплив зледенінь минулих епох. 20 тисяч років тому район протоки Бігль був вкритий суцільним льодовиком.

Після танення льодовика, вирізьблені ним глибокі ложа наповнила тала вода. 8000 років тому ці ложа були затоплені морем, рівень якого піднявся. Так утворилися Магелланова протока, протока Бігля біля Ушуайї, численні інші затоки і протоки архіпелагу.

Клімат Вогняної Землі помірний, прохолодний, вологий. Річна норма опадів 700 мм. Близькість моря та західні вітри зумовлюють стабілізацію середньої температури біля 0 градусів С взимку та не більше 10 – влітку. Сніг – часте явище, він накопичується в долинах.

Швидка зміна погодних умов одразу кидається у вічі. Мешканці міста кажуть, що вони дуже рідко бачать сонце. В цьому клімат Вогняної Землі вже близький до Антарктики. Та у день нашого візиту до міста в ньому яскраво світило сонце, яке значно пом’якшувало вплив холодного вітру. Ушуайя розкинулася амфітеатром навколо протоки Бігля, а над міськими кварталами височіють засніжені гірські піки, нижче яких схили вкриті густими лісами. Саме тут можна відчути як виглядала Вогняна Земля до того, як тут з’явилася перша людина.

Вид на Ушуайю

Шість з половиною тисяч років тому сформувалася сучасна рослинність представлена переважно субантарктичними буковими лісами, які вкривають південне закінчення Анд і відносяться до Магелланського біогеографічного району.

Проте, окрім лісових комплексів тут можна побачити високогірну тундру, а також болотяні угруповання на схилових западинах. Починаючи від узбережжя протоки Бігля і до верхівок гір, формується низка рослинних угруповань. Прогулянка від моря до гірських вершин в околицях Ушуайї дає можливість послідовно їх побачити.

Розпочнемо з узбережжя протоки Бігля. Тут в зоні, яка звільняється з під води під час відливу (літоралі) лежать велетенські бурі водорості викинуті прибоєм чи штормами.

В приліторальній зоні на камінні зростають рослинні угруповання за участю видів надзвичайно адаптивного роду злаків – щучників, зокрема космополітний вид щучник дернистий (Deschampsia caespitosa). В околицях Ушуаї цей злак досягає висоти біля 1 м, утворюючи великі куртини між камінням.

Щучник дернистий в околицях Ушуаї

Одразу за приліторальною смугою починаються листяні ліси з південного бука. На Вогняній Землі трапляється декілька видів цього дерева. Нижче до берегів каналу Бігля, де більша вологість, зростають чисті деревостани зимово-зеленого виду південного бука – гуїндо (Nothofagus betuloides). Окремі особини цього дерева на відкритих місцях утворюють форму так званого дерева-прапора. Під дією вітру дерево вигинається гілками вздовж його напрямку. Тут також зростають два інші дерева Вогняної Землі Drimys та Maytenus.

Гуїндо (Nothofagus betuloides)

Тутешні букові ліси з ленга (Nothofagus pumilo), листки якого восени червоніють та опадають. В цей час гірські схили виглядають дуже мальовничо.

Ленга (Nothofagus pumilo)

Проте тут вони формували оригінальні за своїм виглядом і великі за площею ліси. Ось як описував ці ліси Чарзьз Дарвін: «Переконавшись у тому, що мої спроби прокласти собі дорогу через ліси майже безнадійні, я пішов по течії одного гірського потоку. Спочатку я ледь міг пробиратися вперед через водоспади і багато повалених дерев; але згодом русло потоку стало більш відкритим, оскільки розливи розмили його береги. Протягом години я продовжував повільно просуватися вперед уздовж нерівних кам’янистих берегів, і був щедро нагороджений величчю картини, яка відкрилася мені – оповита мороком глибина ущелини добре гармоніювала з помітними скрізь слідами потрясіння. Скрізь лежали неправильної форми кам’яні громади і повалені дерева, інші дерева хоча ще трималися, проте згнили до самої серцевини і готові були впасти… Всі дерева належать до одного виду бука (Nothofagus betuloides), число інших видів бука, а також Drimys winteri зовсім незначне. Цей бук зберігає своє листя цілий рік, але воно якогось особливого бурувато-зеленого кольору з жовтим відтінком. Весь ландшафт, забарвлений в цей колір, має похмурий, понурий вигляд, тим більше що його не часто оживлюють промені сонця».

В буковому лісі біля Ушуайї

«Ліс починався з тої лінії, до якої доходить прилив, і після двох годин я відмовився від всякої надії дістатися верхівки. Ліс був до того густий, що необхідно було постійно дивитися на компас, тому що незважаючи на гірську місцевість не було видно жодного орієнтира. Глибокі лощини являли собою сумну і безжиттєву картину, що перевершує всякий опис; навколо дув сильний вітер, тут же ні найменший подмух вітру не рухав листя навіть на найвищих деревах. Тут було настільки темно, холодно та волого, що не могли б рости навіть гриби, мохи чи папороті. Долинами ледь можливо було пробратися, настільки вони були забарикадовані великими гниючими стовбурами, які валялися тут повсюди. Проходячи цими природними мостами, ми часто застрягали, провалюючись по коліно в порох. Іншого разу, пробуючи опертися на міцне на вигляд дерево ми із здивуванням виявляли, що це маса згнилої речовини, що готова розвалитися від найменшого дотику».

Ленга – одне з найбільш поширених дерев, яке досягає верхньої межі лісу – 600 м над р.м. У тутешніх лісах обидва види південного бука: ленга і гуїндо часто ростуть разом, як, наприклад, в національному парку Вогняної Землі поблизу Ушуайї. На їх гілках часто можна помітити напівпаразита на кшталт омели – квіткову рослину місодендрум (Misodendrim punctulatum)

Місодендрум (Misodendrim punctulatum) – «омела» на гілках південного буку Вогняної Землі

На гілках південних буків також часто трапляються паразитичні гриби помаранчево-жовтого кольору схожі на гнізда ос – цитарія Дарвіна (Cyttaria darvini), які ще називають індіанським хлібом. Ось як їх описує Дарвін: “Тут є одна рослина, що заслуговує на увагу, у зв’язку з її важливістю як предмета живлення вогнеземельців. Це кулеподібний яскраво-жовтий гриб, який рясно зростає на букових деревах. На початку свого розвитку він пружній, насичений вологою і має гладеньку поверхню, але дозріваючи, стає щільнішим. І вся поверхня його вкривається глибокими ямками чи комірками… На Вогняній Землі цей гриб, коли він щільний та зрілий, у великих кількостях збирають жінки та діти; їдять його сирим. Гриб слизуватий та солодкуватий на смак, зі слабким запахом, що нагадує запах наших їстівних грибів. Якщо не враховувати небагатьох ягід, головним чином з карликового суничного дерева, туземці не їдять ніякої рослинної їжі, крім цього гриба”.

Цитарія Дарвіна (Cyttaria darvini)

На стовбурах південних буків рясно зростає лишайник-бородань (Usnea barbata) близький до своїх антарктичних родичів, які після зникнення дерев опанували каміння.

Лишайник-бородань (Usnea barbata) на стовбурах південних буків

Південний бук цікавий ще тим, що різні види цього роду поширені на віддалених південних континентах і островах, в той час як його насіння не здатне зберігати життєздатність в солоній воді. Знайдено південний бук навіть в Антарктиці, де він існував ще 20 млн. років тому. Все це свідчить про можливість розселення представників роду в часи, коли південні континенти були пов’язані між собою.

Загальний вигляд на букові ліси околиць Ушуайї

Підлісок південних бучин складений двома видами барбарису, а також чагарником (Pernettya mucronatа). Тут же зростає свиняче виногроно (Grunera magellanica), жовтеці (Ranunculus pedincularis), а також папороті з роду блехнум. Ціла низка видів роду блехнум (Blechnum), який у нас представлений лише одним видом в Карпатах і Західній Україні. В околицях Ушуайї, зокрема, зростає Blechnum penna-marina. Подекуди поширений родич морошки (Rubus geoides) з однією єдиною білою квіткою на тлі зелених листків.

Барбарис самшитовидний (Berberis buxifolia)

Папороть блехнум (Blechnum penna-marina)

Багато видів багаторядника (Polystihum). На узліссях ромашковидними квітами квітує чагарник хілотріхум (Chillotrichium diffusum). Влітку підлісок подекуди оживлюють квітучі орхідеї. Це дамські чобітки: Calcelaria uniflora та C. biflora, а також витончені орхідеї роду Gavilea. Ще однією таємничою рослиною Вогняної Землі є вужачка звичайна (Ophioglossum vulgatum). Цю рослину поруч з кількома її родичами в Україні здавна називають цвітом папороті. Втім, поширені ці невибагливі рослини майже по всьому світу. Тож не дивує зустріч з ними і на Вогняній Землі.

На вітровалах, місцях ерозії, де ліс лише поновлюється, зростають такі схожі на наші магеланські порічки (Ribes magellanicum), а також кущ вогняного цвіту (Embothrium coccineum).

Магелланські порічки

Кам’яниста стежка веде високо в гори. Тут поміж каміння зростає вахлодея пурпурна (Vahlodea atropurpurea) – родич вищезгаданого щучника дернистого. На кам’янистих місцях можна побачити також місцевий плаун магеланський (Lycopodium magellanicum).

Магелланський плаун

Підтоплені ділянки заростають пагонами Marsippostermum grandiflorum – родичем осоки.

Вище верхньої межі лісу, за криволіссям з південного бука панує рослинність прильодовикової гірської тундри з чагарниками та травами. Характерною рослиною є болакс (Bollax gumifera). Він утворює напрочуд товсті та щільні подушки. Аборигени Вогняної Землі вживали його корені в їжу.

Букове криволісся

Місцевість тут заболочена. Зі схилів збігають холодні потоки з кришталево-чистою водою. Квітує низка «альпійських» рослин. Ось як описував свої враження від цієї рослинності Ч. Дарвін: «Над лісами ж починаються численні карликові альпійські рослини, які зростають на суцільній масі торф’яника і самі сприяють його утворенню, ці рослини досить цікаві своєю близькою спорідненістю з видами, які ростуть в горах Європи, хоча види ці і розділяють тисячі миль. Центральна частина Вогняної Землі, утворена метаморфічним глинистим сланцем, більш за все сприятлива для росту дерев; по зовнішньому краю ґрунт бідніший, гранітний, місцевість відкрита різким вітрам, і тому дерева не досягають великих розмірів».

Верхня межа південного бука

Прильодовикова багниста тундра характеризується наявністю низки рослин таких як першоцвіт магеланський (Primula magellanica), схожий на наш український першоцвіт, армерія морська (Armeria maritima) з кулястими суцвіттями з рожевих квітів, приземкувата водяниця червона (Empetrum rubrum) з яскравими червоними ягодами, чи колюча насувія магеланська (Nassauvia magellanica).

Багниста гірська тундра

Болакс (Bollax gumifera)

А рожеві квітки лехерії (Leucheria hachnii) нагадують гірські шовкові косиці – едельвейс. Просто на поверхні землі розкриваються квітки калюжниці (Caltha sagittata). Подекуди біліють тендітні квіти крупки (Cardamine glacialis). В залежності від висоти та відстані від льодовика тутешні рослини мають різний ступінь розвитку від появи бутонів до квітуючих особин. Поблизу льодовика вони подекуди тільки розпочинають свій розвиток. На дворі був січень – середина літа в південній півкулі.

Первоцвіт магелланський (Primula magellanica)

Лехерія (Leucheria hachnii)

На вершинах місцевих гір залягають льодовики, які своїми язиками спускаються в вироблених ними ложах. Тут же можна помітити кінцеві морени минулих максимумів розширення льодовикового покриву, які наразі вже частково вкриті рослинністю. Це нагадування про те, що льодовикові процеси не стоять на місці і ці гірські велетні-льодовики то відступають, то просуваються вперед, в залежності від флуктуацій кліматичних умов на планеті.

В при льодовиковій зоні хребта Марталь над Ушуаєю поширені найбідніші, проте одночасно найвитриваліші рослинні угруповання. До їх складу входить, зокрема, щучник антарктичний (Deschampsia antarctica). Ця невеличка непоказна рослина з шиловидними листками та кроткими суцвіттями унікальна – адже вона одна з двох судинних рослин як населяють Антарктиду.

В горах на Вогняній Землі та в Патагонії поширений також другий вид квіткових рослин Антарктики – антарктична перлинниця (Colobanthus quitensis). Загадка виключного поширення в Антарктиці цього щучника та перлинниці (Colobanthus quitensis) досі не розгадана. Ця непоказна низенька рослина з родини гвоздичних – друга жива загадка Антарктичного континенту. Тож головною метою моєї роботи в Антарктиці був пошук доказів того, що перлинниця та щучник є аборигенами контактної зони Південної Америки та Антарктики. В окремих схованках вони могли пережити зледеніння і знову поширитися в регіоні.

Поруч зі щучником антарктичним на колишньому ложі льодовика зустрічаємо і популяцію ще однієї перлинниці  паличковидної (Colobanthus sabulatus). Цей вид в Антарктиці не зустрічається і просувається на південь лише до Південної Джорджії. В горах Вогняної Землі поширений ще один вид – перлинниця плауновидна (Colobanthus lycopodioides). В прильодовиковій зоні ми також виявили характерні для Антарктики види мохів та лишайників, такі як лишайник-бородань антарктичний (Usnea antarctica).  

Чи види давнього роду перлинниця, які концентруються в зоні контакту Південної Америки та Антарктики – це рештки давньої догляціальної флори спільної для обох континентів? Чи вони перебралися з Антарктики в Південну Америку після утворення Анд? Поширення перлинниці антарктичної на північ аж до Мексики також викликає багато запитань.

Подекуди на гірських схилах в западинах в межах поясу букових лісів розташовуються відкриті болота. На болотах домінують сфагнові мохи, традиційний вид яких сфагнум магеланський (Sphagnum magellanicum) трапляється і в Україні. Торф’яники є своєрідними сховищами вуглецю, а також дозволяють отримати інформацію про клімат минулих епох. Є тут і своя комахоїдна рослина – росичка одноквіткова (Drosera uniflora).

Сфагнове болото в околицях Ушуайї

Фауна Вогняної Землі порівняно не багата, проте своєрідна. Національний парк Вогняної Землі має 20 видів ссавців та 90 видів птахів.

4 види дрібних гризунів Вогняної Землі малопомітні. Тут зустрічається ендемічний (властивий тільки цьому регіону) підвид андської лисиці (Lycalopex culpaeus lycoides). Найбільшим ссавцем архіпелагу є гуанако (Lama guanicoe). Колись гуанако виникли на Північноамериканському континенті і після утворення панамського перешийку поширилися в Південну Америку, заселивши її по Андах до самої Вогняної Землі. Взимку гуанако спускається в долини шукаючи прихистку від поганої погоди. Тут на них вже чатує американський лев або пума (Puma concolor). Найбільший місцевий хижак – пума має шанс на успіх при полюванні на гуанако, лише якщо безшумно підкрадеться до стада гуанако вночі. Вдень пума відпочиває у своєму лігві. Одним з найцінніших місцевих видів є мала південна морська видра (Lontra provocax), що зустрічається в бухті Лапатая. На берегах протоки Бігля досі роблять колонії морські леви (Otaria flavescens). Обидві тварини були об’єктами полювання яґанів, аборигенів цієї землі.

Південна морська видра

Наразі на Вогняній Землі поширені і завезені людиною види, наприклад, сіра лисиця (Urocyon cinereoargenteus) з Патагонії. Бобри, ондатра, та кролі також відчутно видозмінили обличчя Вогняної Землі.

Має Вогняна Земля і своєрідну фауну птахів, в якій поєднуються види, характерні для тропіків, помірних широт а також відчувається вплив близької Антарктики. В альпійській зоні можна побачити невеликих горобиних птахів, які зовсім не бояться людини. Це місцеві просянки (Melanodera xanthogramma).

Невеликий горобиний птах (Melanodera xanthogramma) прильодовикової зони

Велике враження справляють пролітаючі над кронами буків зелені папуги (Enicognathus leptorhynchus). Проте загалом в магелланових лісах немає пожвавленого руху птахів.

Трапляються в цих лісах і хижаки, перш за все, хіманга (Milvago chimanga). Хоча наразі вони воліють краї поселень, а в Ушуайї практично повністю заміняють звичних для України сірих гав.

Звичайними мешканцями узбереж є мисові гуси (Chloephaga hybrida). Самиці цього птаха брунатні в смужки, а самці білі. Їх контрастні пари можна побачити на узбережжі біля Центральної затоки (Bahia Encerrada) в Ушуайї.

Тут також можна побачити низку видів мартинів. Це чорноголові (Larus maculipennis), домініканські (Larus dominicanus) та заповзяті дельфінячі мартини (L. scorebii). Колонії домініканського мартина знаходяться на островах поблизу аеропорту. Для будівництва гнізд тут ці птахи використовують злаки.

В порту Ушуайї запросто можна побачити також нашого квака (Nycticorax nycticorax). Адже цей птах космополіт. Проте в Південній Америці він представлений специфічним підвидом.

Квак (Nycticorax nycticorax)

Тут же юрмляться жваві патагонські нирки (Lophonetta speulariodes) та чорні як вугілля бразильські баклани (Phalacrocorax brasilianus).

Патагонський нирок (Lophonetta speulariodes)

Бразильський баклан

А над горами, якщо пощастить, можна часто побачити андського кондора (Vultur gryphus), що ширяє на висхідних потоках повітря. Він нагадує нам, що ці гори – справжні Анди.

Прибережні води багаті численними рибами та ракоподібними, такими як королівський краб (Lithodes santolla).

Королівський краб (Lithodes santolla)

Це приваблює птахів, таких як імператорські баклани (Phalacrocorax atriceps) чи  магелланові пінгвіни (Spheniscus magellanicus). Ці птахи живляться, головним чином рибою та кальмарами. Колонії бакланів та магеланових пінгвінів розташовуються на окремих островах та узбережжях протоки Бігля. Цікаво, що подекуди тут трапляється і північний підвид поширеного в Антарктиці віслюкового пінгвіна (Pygoscelis papua).

Колонія магеланових пінгвінів на Пінгвінячому острові (Penguniera) – улюблена мета туристичних подорожей

Цікаво, що незважаючи на значну вологість та наявність великої кількості водойм, амфібій на архіпелазі взагалі немає.

Де ви, люди Вогняної Землі?

Як показали розкопки в аргентинській пампі, перші мисливці та збирачі з’явилися там біля 13 тис. років тому, раніше за північноамериканську культуру Кловіс. Острови Вогняної Землі люди заселили 7 тис. років тому. В околицях Ушуайї мешкало плем’я ямана (яґана). На берегах протоки Бігля та озера Рока досі існує багато свідчень їх тривалого співіснування з природою. Їх поселення розташовувалися поблизу пляжів, де вони добували ресурси моря. Ямана використовували каное, зроблені з ленга та шкур, полювали на морських левів та збирали два види молюсків. Вони складали головну частину їх дієти, а циркулярні кургани з черепашок до цього часу є слідами їхніх поселень. Їх помешканнями були хатини, зроблені з дерева та вкриті гілками та шкурами. Вдягалися ямана в шкури морських левів.

Європейці схильні до драматичних описів цих «варварів». Ось як, наприклад, описував їх Дарвін: «Вид воогнеземельців, що сидять на дикому покинутому березі, справив на мене незабутнє враження. Перед очима постав образ – ось так само, колись давно, сиділи наші предки. Ці люди були зовсім голі, тіла розфарбовані, заплутане волосся звисало нижче плечей, роти розкрилися від подиву, а в очах зачаїлася загроза…».

В той же час, зникнення індіанців пов’язано аж ніяк не зі складними умовами їх життя та примітивною культурою. З XVIII ст. північні американці та європейці почали полювати на китів та тюленів, які становили основу життя ямана та алакауфів. Поселенці та добувачі шкір вбивали індіанців з метою безконтрольного доступу до колоній морських левів. В останні 30 років ХІХ ст. ямана були спустошені хворобами.

З трьох тисяч ямана, які мешкали на час появи європейців, вже десять років пізніше залишилося лише 1000, а в 1910 р. – лише 100 людей. Наразі ті ямана, які ще лишилися, живуть в Ушуайї (Аргентина) та Порті-Вільямс (Чилі). Найбільше скупчення алакауфів наразі мешкає в Порті-Еден та Пунта-Аренасі в південому Чилі.

В центральних районах Великого острова Вогняної Землі, відділених хребтом Мартіаль, біля підніжжя якого знаходиться Ушуайя, мешкали селькнами. Далеко від узбережжя на рівнинах вони полювали на стада гуанако.

Чарльз Дарвін, згадує про селькнамів, яких ямани називали «она»: «дикі люди «она» коли листя стає червоним перевалюють через гори зі східного берега Вогняної Землі (хребет Мартіаль поблизу сучасної Ушуайї – авт.) і здійснюють набіги на мешканців цієї частини країни». «Вдень ми пройшли в безпосередній близькості від острова Єлизавети, на північному березі якого знаходилася партія вогнеземельців з їх човниками та ін. Це були високі люди, одягнені в плащі, вони походили вірогідно зі східного берега. Ту ж групу людей ми бачили в бухті Доброго Успіху, вони явно відрізнялися від вогенеземельців і їх слід було б назвати пішими патагонцями. Джемі Баттон (ямана на борту Бігля – авт.) сильно боявся цих людей і називав їх людьми «она».

Селькнамам випала особливо трагічна доля. Аргентинці вчинили маловідомий цілеспрямований геноцид цих аборигенів Вогняної Землі. Причина конфлікту була в жадобі білих до пасовищ, які належали індіанцям. За одного мертвого індіанця платили один фунт стерлінгів. Як доказ вбивства, треба було принести частину тіла вбитого. Важко повірити, що християнський народ здійснив такий злочин. Індіанці селькнами і інтегровані в їх спільноту в ХІХ ст. хауш майже повністю зникли. Лише кілька сотень селькнамів наразі мешкає в поселеннях Ріо-Гранде і Толхуін.

Місто на краю землі

Місцевість, де зараз розташована Ушуайя, в 1831 р. вивчала англійська експедиція на судні «Бігль». В її складі працював відомий натураліст Чарльз Дарвін. Саме на честь цього судна і було названо тутешню протоку.

Назва Ушуайя походить з мови місцевих мешканців ямана і складається з двох частин: ush (на заході) і waia (бухта), що разом означають «бухта на заході». У акті заснування міста назва писалася як Oshovia. 18 січня 1869 р. в бухті Ушуайя була заснована англіканська місія. 28 вересня 1884 р. до поселення британців прибули три сотні аргентинців. Офіційною датою заснування міста вважається 12 жовтня 1884 р., коли Аугусто Лассерре створив субпрефектуру на берегах протоки Бігля з метою підтвердити належність цих земель до Аргентини. Місцеві індіанці і місіонери підписали акт заснування міста. В 1896 р. в Ушуайю було завезено десять жінок, шість з яких вийшли заміж за в’язнів та поселенців, що давало початок місцевому поселенню.

Аргентинський уряд, за прикладом Британії, яка відсилала в’язнів до Австралії або Франції, що відсилала їх до Острова Диявола, вирішив створити свою в’язницю на віддаленому острові, звідки втекти було неможливо. Зважаючи на це, першу невелику в’язницю на 20 в’язнів було збудовано на острові Естадос. В’язні мали стати примусовими колоністами і витрачати зусилля на розбудову свого поселення. Втім, острів був дуже віддаленим для постачання, а умови життя дуже суровими.

Зважаючи на це, в’язнів перевезли до Ушуайї, де було збудовано значно більшу в’язницю. Тут в’язні працювали на деревозаготівлі. Для вивозу деревини була споруджена найбільш південна залізниця у світі, яка проходила від в’язниці до робочих таборів довжиною 7 км. Зараз вона знаходиться у межах національного парку Вогняна Земля і є туристичною пам’яткою під назвою «потяг Кінця Світу» (ісп. Tren del Fin del Mundo). Наразі колишня в’язниця перетворена на музей.

Музей-в’язниця в Ушуайї

Одним із найвідоміших в’язнів цієї колонії був український анархіст Симон Радовицький.

Між 1902 і 1947 р. місто було невеликим поселенням біля колонії для небезпечних злочинців. Пізніше воно набуло значення як один з найбільш південних портів Південної Америки, важливий для антарктичних експедицій.

Пройдемося вуличками цього вітряного міста. На щоглах поруч з аргентинським можна побачити прапор провінції Вогняна Земля, який, як і випадку найпівденнішої чилійської провінції Магелланія, виконаний в синьо-жовтих кольорах.

Прапор провінції Магелланія

Сучасна ставка на розвиток місцевого туризму багато в чому дозволяє не тільки зберегти історичні споруди міста, але і змушує будувати нові споруди в стилі подібному до старих. На вулицях Ушуайї старі будиночки в колоніальному стилі, в яких мешкали представники аргентинської аристократії, перемежовуються з дерев’яними хатинами, які нагадують хижі піонерів Сибіру чи Аляски.

Музей історії міста, Ушуайя

Цікаво, що перші садибні будинки привезли до Ушуайї з Європи в розібраному вигляді, і вже тут зібрали. Найбільш повно збереженим фрагментом старого міста є ділянка фасадної забудови містечка з боку моря від вулиці Аргентинських Мальвін (Malvinas Argentinas) до вул. Маіпу (Av Maipu). Тут збереглася аристократична резиденція – будинок Бебан (Antiqua casa Beban), а також будинок початку XX ст., в якому до 1915 р. розміщувалося відділення Національного банку Аргентини. Наразі тут розміщується музей міста (Museo de la cuidad). Далі по вул. Маіпу відшукаємо колишній будинок губернаторарезиденцію родини Рамос побудовану в 1910 р., де пізніше знаходилася місцева поліція та низку інших старовинних будинків.

Аристократична резиденція – будинок Бебан (Antiqua casa Beban)

Будинок губернатора

Резиденція родини Рамос

Уваги вартий також будинок, де розміщується музей Кінця Світу (ісп. Museo del Fin del Mundo) — будівля, зведена 1903 р., у 1911–78 рр. містила відділення Національного банку.

Музей відкрито 18 травня 1979 р. У його колекції – велика бібліотека про історію регіону. У дворі музею можна побачити численні цікаві артефакти. Це човен-однодеревка, зроблений місцевими лісопромисловиками, гармата з іспанського корабля, вагон залізниці, на якому вивозили дерево в’язні, двоколовий віз, що використовувався владою міста для збирання сміття. Тут також представлено колекцію малюнків, які показують ключові моменти історії міста. Привертає увагу огорожа від поховання та нагробок, підписаний слов’янською мовою. Це слід по хорватських іммігрантах, яких особливо багато поселилося в Пунта-Аренасі, але були вони і в Ушуайї.

Експозиція присвячена хорватським емігрантам в музеї-в’язниці в УшуайїВ старому будинку на вул. Сан Мартин (av. San-Martin) розміщуються також Музей ямана (ісп. Museo Ymana). В ньому розповідається не тільки про минуле аборигенів, але і про тих з них, які досі живуть на своїй землі в сучасному суспільстві.

Зрубні будиночки, що нав’язують до поселень початку ХХ ст. Численні різьблені деталі, наличники, віконні рами посилюють оригінальність міста над протокою Бігля. Зберігся також старий костел (Antigue Templo de Ushuaia).

Старий костел Ушуайї

Ще однією характерною цікавинкою Ушуайї є затоплений пароплав Св. Христофор. Компанія, яка володіла судном, збанкрутувала і воно чекало поблизу Ушуайї на продаж так довго що стало непридатним. Наразі можна сказати, що корабель є символом усіх кораблів, які затонули в регіоні.

Пароплав св. Христофор

По дорозі в аеропорт ми можемо побачити також один з перших літаків аргентинської цивільної авіації, а також броньований катер – свідок війни за Мальвінські острови.

Літак-дуглас – один з перших літаків аргентинської авіації

На березі потоки розгорнутий також великий меморіал присвячений аргентинській морській та військовій історії. Тут можна побачити бюсти відомих в Аргентині постатей, а також меморіал присвячений битві за Мальвінські острови з британцями. Тут же пам’ятник з іменами мешканців Вогняної Землі, які загинули в боях за Мальвіни.

Меморіал полеглим за Мальвіни
Броньований катер

Тут можна відшукати також бюсти дослідників Антарктики, таких як А.Герлах чи аргентинець Альфред Собрал – учасник відомої експедиції Норденшельда (Nordenskojld expedition).

Великим експозиційним центром, присвяченим історії регіону, є музей, розташований в історичному приміщенні в’язниці в кінці вул. Св. Мартина. Тут, зокрема, експонується колекція кораблів Мирона Гоніка (імовірно українця за походженням).

Вулиці містечка повні зелені. При цьому, тут можна побачити, як знайомі європейцю рослини, такі як маки та дуже часто люпини, так і своєрідні фуксії (Fuchsia magellanica), відомі нам з квіткових горщиків. На вулицях міста подекуди розкладають свої широкі гілки південні кедри (Austrocedrus chilensis), які зростають також в Пунта-Аренасі. Росте він і на вулицях Мар-дель-Плати. Своєрідним рослинним символом Ушуайї є бульнесія (Bulnesia retamo), що квітує розсипами квітів-метеликів з весни до осені. При цьому окрім звичайних жовтих квітів, деякі кущі бульнесії мають двукольорові квіти.

На вулицях вітряної Ушуайї квітує біульнесія

На пустирях в районі порту панують рослини-мігранти з Європи: королиця звичайна (Leucanthemum vulgare), деревій (Achillea mileefoilium), мишачий ячмінь (Hordeum murinus), грястиця збірна (Dactylis glomerata), схожа на українську, але дуже вкорочена. А на витоптаних місцях зростає рослина, споріднена з унікальною антарктичною перлинницею – мокрець (Sagina). Наявні і місцеві види, такі як всюдисуща ацена (Acaena magellanica). Плоди цієї рослини дещо схожої на гравілат, чіпляються до взуття, тож їх дуже легко занести на нове місце. Нещодавно цю рослину виявили в Антарктиці, хоча звичайно, вона там не прижилася.

З характерним стилем життя мешканців Вогняної Землі можна також познайомитися в музеї-садибі Акатушун — станції Харбертон (ісп. Museo Acatushun – Estancia Harberton), куди також організовано туристичні тури.

Важливим питанням є організація охорони природи Вогняної Землі. В 1960 р. на Вогняній Землі було створено національний природний парк. Частина його відкрита для відвідування туристами. Натомість, існують і закриті для туристів зони – абсолютно заповідні, як, наприклад, зона для охорони морської видри на південному узбережжі бухти Лапатая. Вільна від туристів також значна північна частина парку.

Слово Лапатая походить від маленької річки, що впадає в затоку. З індіанської мови ця назва означає «місце, де найкращий ліс».

Бухта Лапатая

Аж ось приходить момент займати своє місце на судні, яке виходить курсом на Антарктику. По боках судна відкривається панорама Ушуайї, над якою вже висять свинцеві хмари та дме холодний вітер. Кам’янисті береги протоки Бігля виглядають порожніми. Подекуди вони обриваються кліфами, подекуди утворюють пляжики. Тут можна спостерігати рідколісся з прапороподібних дерев південного бука, а також колонії птахів: пінгвінів Магеллана та імператорських бакланів. Попереду грізна протока Дрейка.

 

Висловлюю подяку Національному антарктичному науковому центру МОН України, В. Кунаху, колективу 20-ї української антарктичної експедиції, Г. Коломийцеву, М. Весельскому, Ю. Посипайко.

Іван Парнікоза,

науковий співробітник НАНЦ, к.б.н.

 

Використано фото Г. Коломийцева та М. Весельського.

Використані джерела:

 

Related posts

Leave a Comment