Архіпелаг Північна Земля та українці

Вид на мис Візе з мису Баранова, серпень 1991 року. Фото І. Сафронової (БІН).

Василь Придатко-Долін

Про архіпелаг Північна Земля (Арктика) у вітчизняних історичних колах згадують нечасто — не було особливих причин. Чи не шукали? Втім… Читайте у новій розвідці про історію відкриття архіпелагу та подальше його вивчення, адже до відповідних подій долучалися українці та вихідці з України. До того ж наші краяни були причетні до заснування та діяльности імператорського Морського корпусу, у якому вчилися, зокрема, майбутні першовідкривачі архіпелагу.

Не обійшлося у цій широкій історії без репресій та ГУЛАГу. Як же без них в совітській імперії? Тому у розвідці перелічено прізвища першовідкривачів архіпелагу, яких чекісти розстріляли, а також тих, хто емігрував або чия доля залишилася невідомою. Їх — понад два десятки. Згадано й репресованих полярників. Втім, більше уваги приділено людям, чиї біографії були пов’язані з Україною (Даниленку, Брусилову, Сєдову, Дриженку, Тілло, Ісаченку та іншим). Окремі історії виявилися повчальними — як-от Каменєва та Гамарника, ленінців, знищених тими ж ленінцями. Знайшлося місце у розвідці й для деяких малозгадуваних творів М. Трублаїні, присвячених його подорожам в Арктику. Справжні родзинки документалістики — тексти зі старих газет та журналів Києва й Харкова.

У завершальній частині автор додав власний спомин про мандрівку на архіпелаг у складі наукової експедиції, що відбулася 1991 року. Тоді на 79° пн. ш. були виконані одні з найперших у Високій Арктиці екотоксикологічних досліджень, про що у перенасиченій інфою Московії… успішно забули. Розвідка містить чимало історичних уточнень, що можуть зацікавити ентузіастів енциклопедійної та вікіпедійної справи, полярників.

I

Береги Північної Землі були відкриті наприкінці літа 1913 року гідрографічною експедицією російської імперії — ГЭСЛО[1]^,[2]. Йдеться про найостанніший із відкритих в Арктиці архіпелагів (рис. 1), якому адміралтейство імперії спершу присвоїло ім’я царя. Експедицію очолював генерал-майор корпусу військових гідрографів Сергєєв, який потім, через хворобу серця, вимушений був евакуюватися до Петропавловська, передавши повноваження Б. Вількицькому — майбутньому контр-адміралу та емігранту до Великої Британії, а тоді іще капітану 2-го рангу. Втім уже навесні 1914 року за відкриття нових земель Вількицький отримав інше звання [Утро 13.09.1915].

Використання посилань на старі українські газети та журнали, зокрема київські й харківські, є одним із задумів автора — долучити до розвідки якнайбільше вітчизняних документів, аби створити текст, що помітно відрізнятиметься від уже звичних, російськомовних трактатів. (Пишучи про Північ, московські історіографи частіше посилаються на газети Архангельська, Санкт-Петербурга та Москви.)

ГЭСЛО виконувалась на криголамах-пароплавах «Таймыръ» та «Вайгачъ» упродовж 1910–1915 років. При цьому в оригінальних назвах обох суден була присутня літера «ъ», про що часто забувають. Це — слід дореформеного правопису. Те саме стосується прізвищ та імен моряків, і взагалі, текстів, де вживалися також «ѣ» та «і». Тому, там де це можливо, для кращої ідентифікації ймовірних українців, автор відтворив дореформене написання прізвищ. Відповідно оновлено й список літератури.

Так вже склалося, що історія відкриття архіпелагу, а із нею й біографії багатьох учасників експедиції, міцно пов’язалися з подіями, породженими Жовтневим переворотом 1917 року, і тому нерідко мали журне продовження.

Приміром, влітку 1918 року значна частина матеріалів подорожі загинула у масштабній пожежі під час антибільшовицького Ярославльського[3] повстання савінківців, жорстоко придушеного Червоною армією. (Довідково: у тому ж вогні згоріла незавершена праця відомого киянина, юриста Б. Кістяківського «Право и науки о праве». Він — це батько зоолога О. Кістяківського (проф. Київського університету), та Г. Кістяківського (фізикохіміка, учасника Мангеттенського проєкту)[4]. Чимало учасників експедиції опинилися також на фронтах Першої світової війни — у «білому» або «червоному» війську. Навіть про свої нагороди (за участь в експедиції) деякі моряки дізналися тільки в 1960-х.

Рисунок 1. Архіпелаг Північна Земля. Дані дистанційного зондування — Esri World Imagery Wayback (02 November 2022); мапа-схема — Wikimedia (2018).

Автор брав участь в експедиції на архіпелаг у 1991 році. Місцем базування була полярна станція «Мис Баранова (Прима)» на острові Більшовик, червона позначка. Серед відвіданих локацій — миси Анцева, Візе, Братів Ігнатових та Піщаний; острови Берегові; долина Сумнівів; річка  Базова; озеро Спартаківське; бухта Амба; підніжжя льодовиків Семенова-Тянь-Шанського та Мушкетова; південні тераси гори Маяковського; гирло фіорда Партизанського. На материку — мис Челюскін та мис Стерлегова та ін.

Ознайомлення із біографіями 35 офіцерів ГЭСЛО [Кузнецов 2018], дає нам можливість укласти такі списки: 1) ті, хто, наймовірніше, загинули в таборах і тюрмах режиму або кого розстріляли, — Д. Анцев, Н. Арбенєв, Е. Арнгольд, Н. Гельшерт, О. Колчак, П. Новопашенний, А. Фірфаров; 2) ті, чия подальша доля залишається невідомою, — Б. фон Ахт, Г. Брусілов, Г. Вейгелін, А. Ільїнський, О. Кіпарисов, А. Мінін, К. Попп; 3) ті, хто згодом емігрували до Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Франції, США, Естонії, Бразилії, Бельгійського Конго, Ефіопії, Швейцарії, Фінляндії та Чехословаччини, — Б. Вількицький, Г. Клодт фон Юргенсбург, О. Макалінський, О. Нікольський, В. фон Ніліндер, Б. Нольде, Е. Петерсен, О. Пілкін, Л. Сахаров, Н. фон Транзе. Усього таких, особливих, виявилося 24.

Доля деяких, як-от П. Новопашенного, про якого у нас чули хіба що фахівці з криптології, була значно складнішою: служба в імператорському, а згодом більшовицькому флоті (за Троцького), втеча, еміграція, служба у т.ч. у Wehrmacht, а далі — викрадення совітськими спецслужбами із Тюрингії, загибель в радянському таборі. Зрештою, більшовики замінили на мапах архіпелагу назви двох островів, які до того носили ім’я офіцера. Чимало рідкісних деталей про Н. читач знайде у книзі закарпатця В. Гребеннікова (2023), виданій в Ужгороді. Правда, вебсторінку книги вже давно понівечили хакери. Ну як же без цього? Культура! Однак, особливе ужгородське видання вижило, й залишається доступним в е-бібліотеках деяких наших університетів.

На таких як лейтенант Г. Брусилов чекав інший важкий жереб. (Довідково: Г. Брусилов народився й здобув початкову освіту у Миколаєві, звідки походять його сестри (Ксенія, і мабуть, також Тетяна), та мати. Його брат Сергій був уродженцем с. Зороків, що на Житомирщині. Додам також, що Ксенія взяла шлюб з уродженцем Одеси, моряком та гуманітарієм, Б. Доливо-Добровольським, який двічі заарештовувався чекістами, а потім був розстріляний. (Усе у них — от так.) Однак, у відкритті архіпелагу Північна Земля лейтенант Г. Брусилов участи не брав, адже служив на кораблі «Таймыръ» лише до 1912 року. Вже 1914 року вітрильно-парова баркетина «Святая Анна» (Newport, Blencathra), якою він командував, зникла північніше Землі Франца-Йосифа.

II

Якоїсь задовільної інформації про участь українців та вихідців з України у відкритті архіпелагу Північна Земля та дослідженні його флори й фауни у всемережжі ви, читачу, не знайдете. Ніхто із наших істориків не звертав на се увагу. Ба більше, навіть у е-версії Великої Української Енциклопедії (ВУЕ) написано буквально наступне: «Північна Земля — архіпелаг у Північному Льодовитому океані». Все!

Тому, спробуємо… По-перше, більшість морських офіцерів, причетних до гучного географічного відкриття, здобули освіту, у тому числі у відомому Морському кадетському корпусі у С.-Петербурзі. Заклад мав дуже довгу історію й формувався та розбудовувався починаючи з 1699 року. Змінювалися його назва, структура та локація. Мені довелося прикласти чимало зусиль, аби з’ясувати, чи був у тій справі український слід. Звичайно, що був: серед засновників, викладачів, авторів підручників та керівників корпусу діяли українці та вихідці з України. Проте, навчання саме офіцерів ГЭСЛО, які закінчували Морський кадетський корпус, припало на кінець 1800-х…поч. 1900-х років. (Я маю на увазі 26 прізвищ із 35.) Директором тоді служив уродженець Миколаєва… Втім, краще процитую, зі скороченнями, один із моїх висновків (Придатко-Долін 2024а:69):

«…у вибірці із 16 директорів Корпусу, один із них, а саме віце-адмірал Г. Чухнін, був із дворян Харківської губернії. Імена іще сімох є цікавими у тому плані, що люди ті або навчались в Україні (зокрема, в Миколаєві), або перебували чи служили тут якийсь час, або контактували із відомими потім офіцерами флоту українського походження… Один із шістнадцяти директорів Корпусу, а саме, Г. Чухнін, був вихідцем з України, і це дає 6%. Ну а у вибірці із 25 прізвищ викладачів Корпусу, далеко не повного, і до якої можна сміливо додати іще двох — це П. Гамалію (Платонъ Гамалѣя) та М. Горкавенко (Маркъ Горкавенко), саме так вони підписувалися, а разом 27 прізвищ, п’ятеро народились в Україні (чи їхні предки були вихідцями з України)  —  це Г. Полетика, П. Васенко, М. Остроградський, О. Савич; можливо, також Феофан (Фёдор Михайловский). Іще п’ятеро якийсь час чи виховувались, чи проходили службу в Україні, займаючи різні посади, зокрема такі особи як: П. Конский (рос.) — директор Колегії Павла Галагана у Києві; Н. Зеленой (рос.) — начальник гідрографічної частини Миколаївського порту; Н. Синицын (рос.) — директор Рішельєвського ліцею, і, сім разів піклувальник Одеського навчального округу; Феофан (рос.) — виховувався в Харківському колегіумі; В. Ширинский-Шихматов (рос.) — служив в Чорноморському флоті».

Додам, що окрім Корпусу, в імперії діяли також морехідні класи, приміром, у Таганрозі та Ростові-на-Дону. Під керівництвом інспектора одного із таких класів — О.К. Дриженка —  учився в Ростові-на-Дону також майбутній капітан Г. Сєдов. Контр-адмірал Дриженко був уродженцем т.з. Екатериносла́ва (Дніпра), і за родинними переказами, мав серед предків по батьківській лінії запорожців, див. далі. До речі, про маніпулятивні викривлення, пов’язані із назвою цього славетного міста, я вже якось писав, розглядаючи біографію полярника Ширшова (див. Придатко-Долін 2024a).

III

Однак повернімося до ГЭСЛО. На мою думку, в тій легендарній експедиції вихідцями з України, ймовірно, були матроси (Гуменюк, Кошко, Ткаченко), водолаз (Захарченко), вістовий (Чебанюкъ), старший комендор і/та кочегар (Волынецъ), машиніст (Іваненко), телеграфіст (Шунько), член команди (Керіченко).

Та головне, без усяких там «ймовірно»: українцем був матрос криголама «Вайгачъ» — Іван Даниленко[5]. Про нього в 1960-х роках залишив декілька записів у своєму щоденнику матрос А. Киреев (рос.), а через багато років оприлюднив Н. Кузнєцов (2018). Зокрема, Киреєв зафіксував дві репліки. Приміром, про північне сяйво (у моїй редакції)[6]: Хлопці, не можу глядіти, страх бере. Або про чумаків (теж у моїй редакції): — Когда он начинал волноваться, то переходил на украинский язык: Та що це таке, хлопці, ні кінця тобі, ні краю, усе рівно як чумаки у степу… тільки…

Завершальне «тильки да сами за водив» поки що залишатиметься загадкою і водночас — свідченням того, що часто росіяни мають досить поверхневу уяву про свою спроможність розуміти та передавати зміст української говірки.

У текстах Киреєва можна знайти й інші короткі епізоди, пов’язані із Даниленком. Звідки походив моряк, ми не знаємо. Однак його вислів про чумаків підказує: десь з півдня України — Одещини, Херсонщини, Миколаївщини. Можна стверджувати також, що після завершення ГЭСЛО той Даниленко, як і всі члени експедиції, згідно із наказом № 510 від 22 листопада 1915 року, мав отримати «Нагрудный знакъ въ память плаванія Гидрографической экспедиціи Сѣвернаго Ледовитого океана и трудовъ ея по изслѣдованію великага сѣвернаго пути». Та чи отримав? Якщо так, то, можливо, цей раритет і досі зберігається у когось із його родини.

Вірогідно також, що з України походив фельдшер експедиції В. Мизин, щоденник якого «В северных широтах» надрукувало 1971 року харківське видавництво «Прапор». (Знайти цю публікацію у всемережжі мені не вдалося.)

IV

Газети Харкова та Києва — «Утро», «Вчернее радио», «Киевлянинъ» — стежили за перебігом ГЭСЛО. Більшість часописів були тоді російськомовними.

«Всемилостивѣйше пожалованы ордена: Анны первой степени… начальнику главнаго гидрографическаго управленія Вилькицкому…» [Утро 21.04.1910].

«…суда экспедиціи находятся въ бассейнѣ между архипелагомъ Норденшельда и Землею Императора Николая Второго. Всѣ совершенно здоровы… О войнѣ участники экспедиціи освѣдомлены впервые по американскому радіотелеграфу только возлѣ Берингова пролива [Киевлянинъ 09.02.1915].

«ПАРИЖЪ… Географическое общество присудило призь Ля-Рокеттъ — золотую медаль, капитану Вилькицкому за открытіе земли Императора Николая II» [Утро 12.04.1915; Киевлянинъ 14.04.1915].

«…суда… совершили въ высшей степени трудное плаваніе вдоль сѣверныхъ береговъ Азіи… Во время своего пребыванія у мыса Челюскина, въ поискахъ свободнаго отъ льда моря, эта транспорты открыли неизвѣстныя до сего времени земли… нельзя не признатъ, что успѣхъ плаванія зависѣлъ во многомъ отъ имѣнія на судахъ безпроволочнаго телеграфа, благодаря чему экспедиція могла сноситься съ остальнымъ міромъ, чѣмъ, не пользовались прежніе полярные путешественники, почему многіе изъ нихъ пропадали безъ вѣсти не могли дать о себѣ никакихъ свѣдѣній…» [Утро 13.09.1915].

«До сих пор это одно из немногочисленных мест земного шара, совершенно не изученных и не имеющих даже очертаний на географических картах… Туда устремляются для исследований иностранцы, так как это одна из самых северных точек, на которой можно устроить станцию для наблюдения за состоянием погоды и льдами. Эта земля может также служить базой для аэропланного сообщения из Европы в Азию» [Вечернее радио 05.12.1925].

У тому ж числі була публікація «Новая воздушная экспедиция к Северному полюсу», де читаємо:

«Во главе экспедиции становится известный шведской исследователь Отто Свердруп… Под его руководством будут выстроены 5 гидросамолетов… К этим 5 шведским аппаратам, па острове Шпицберген присоединится два французских аппарата, к постройке которых уже приступили в Париже… самолетами будет командовать морской лейтенант Салль… Стоимость полета па Северный полюс — исчислена в 3 миллиона золотых франков (около 1 миллиона рублей).» [Вечернее радио 05.12.1925].

Нагадаю, що в 1914–1915 роках, на запрошення уряду Російської імперії, Свердруп брав участь у пошуках експедицій Сєдова, Брусилова та Русанова, а також евакуював частину екіпажу експедиції Вількицького.

V

Україномовні газети та журнали також слідкували за арктичними подіями. Погортаймо деякі пожовклі сторінки (орфографію збережено):

«З Стокгольма. 14–IX. Кореспондент «ТАРС» мав розмову з відомим мандрівником Амундсеном, що прибув до Стокгольму на один день для докладу про польот на північний полюс. Амундсен заявив: «Часто доводиться, навіть диву даватись, як могли російські учені, з такими незначними технічними ресурсами, досягти таких наслідків. Але російський нарід завжди виявляв героїчну витривалість, коли зустрічався з непереборними труднощами. Нині пригадуються мені імена дослідників полярних країн: Дежньова, Вількицького, та инш. Я вже не говорю про те, що північне узбережжя Азії було обслідуване російськими козаками до того, як його обслідували чужоземці» [Вісти ВУЦВК 15.09.1925].

Тобто, буквально через два місяці після створення агенції (ТАРС) її кореспондент «ікс» примудряється взяти інтерв’ю у самого Амундсена, який несподівано з’явися в Стокгольмі, де перебував лише один день. І виник той журналіст на горизонті… аби зафіксувати навіки для російської історії «правильну» обізнаність Амундсена про совітьску науку та совітьску Арктику. (Хотілося б запитати в Амундсена: а як щодо тих відкривачів архіпелагу Північна Земля, яких совіти розстріляли-загубили-примусили-емігрувати?) А іще — дізнатися: кого насправді мав на увазі легендарний мандрівник, коли говорив про «російських козаків», хоча ми розуміємо, що маємо справу із «труднощами перекладу». Та, на превеликий жаль, стенограми тої розмови у всемережжі немає, як і спогадів того спритного тарсівця, аби уточнити деталі. Ймовірно, Амундсен не розрізняв кОзаків і кАзаків. Втім, з огляду на всюдисутність російської пропаганди, скоріше за все, в уяві славетного мандрівника це були саме кАзаки, а не кОзаки. Що поробиш. До слова, пропоную читачам ознайомитися із моїм дослідженнями на цю тему (див. Придатко-Долін 2025).

Далі спробуємо трансформувати архівну інформацію про архіпелаг та географічні відкриття у більш зручні, для цілей нашої розвідки узагальнення, пов’язані вже із топонімікою.

VI

Острови Каменєва (Острова С. Каменева, архипелаг С. Каменева) — архіпелаг Північна Земля. Відкриті 1930 року під час експедиції на криголамі-пароплаві «Георгий Седов» (рос.), частіше — «Седов». В одній із газет читаємо (орфографію збережено):

«…в 1930 р. пароплавові «Седов» вдалось перепливсти північну частину Карського моря… «Седов» намагався підійти до західного берега таємничої тоді Північної землі… «Седов» недійшовши до самої землі Північної, відкрив групу невеликих островів, що їх названо островами С. Каменєва і висадив там чотирьох людей. Керівником… був Георгій Олексієвич Ушаков, колишній перший начальник радянської колонії на о. Вранґеля. Ці четверо людей прожили на загубленому серед криг острові — два роки. І не лише прожили, але й пройшли по кригах до Північної землі. Зробили по ній кілька подорожів і дослідили її… Найближчими роками Північна земля мусить стати одним в найбагатших промисловим районом Півночі» [Всесвіт 30.12.1932].

Написав цю замітку не хто інший, як Микола Трублаїні (1932). Вона досить велика, але я навмисно вибрав фрагмент, де журналіст згадав про Острови С.С. Каменєва. Річ у тому, що С. Каменєв  —  це «председатель правительственной Арктической комиссии при Совнаркоме», а пізніше — командарм першого рангу РСЧА. Народився він 1881-го в Києві, в сім’ї інженера заводу «Арсенал». Там же, у столиці, здобув першу військову освіту — у кадетському корпусі, а починаючи з 1900 року, служив у Києві в 165-му Луцькому полку. Навіть читав якісь лекції. Однак 1937 року його було оголошено «ворогом народу», а використання імені повсюдно заборонили. У тому числі — у назвах навчальних закладів, наприклад, київської школи командирів, більше відомої серед киян як артучилище. Тому й острови перейменували на архіпелаг Сєдова, див. нижче. Невдовзі часопис «Молодняк» надрукував патріотичний твір М. Трублаїні «Курсом NORD-OST» — про подорож до берегів Північної Землі. Каменєвські острови там теж присутні. Зазначу, що такі вебресурси, як УкрЛіб, Chitaka, а також вікіпедійний нарис про Трублаїні, чомусь не містять згадки про «Курсом NORD-OST». Втім, текст доступний, зокрема в бібліотеках LIBRARIA, eScriptorium, і частково — у НБУ ім. Ярослава Мудрого.

В праці Л. Муханова (1932), де йдеться про десантування групи Г. Ушакова на архіпелаг, — так само, як і в газетній кореспонденції М. Трублаїні, острови Каменєва редактори ще згадують. А от у спогадах самого Г. Ушакова (1958) —  вже ні, попри те, що чотирма роками раніше, у листуванні членів ЦК СРСР, уперше пролунало питання про необхідність реабілітації Каменєва. Та далі зазначеного листування справа не пішла. Переляк від злочинних 1937-х був настільки сильним, що… Навіть у четвертому перевиданні спогадів Г. Ушакова (1974) ані редактори, ані члени редколегії, ані автор чотирнадцяти сторінкової післямови — дуже відомий московський полярник (С.У.)  —  про Каменєва не згадали. Те саме — у відсвіженому перевиданні щоденників Г. Ушакова (1990). Тому в закордонних перекладах (зазначених книг), інформації про острови С. Каменєва теж немає. Зникли.

Хай там що, але досвідчений військовий К. сам загнав себе у пастку, зв’язавшись із революціонерами та повіривши в комуністичні бредні. Він допоміг «червоним» створити сталінський СРСР, де обставини спершу піднесли командарма до найвищих щаблів влади, а потім жорстоко скинули вниз, до того ж іще й недореабілітувавши.

С. Каменєв, хоч і народився у Києві, патріотом України ніколи не був. Ба більше, у лютому 1920 року він підписав директиву про виділення з Української трудової армії військових частин для відправлення на Кавказький фронт. Тобто відіслав українців в якусь далечінь воювати… із кавказцями. Взагалі К. витратив купу сил і знань на щось безперспективне. Приміром, на боротьбу із басмацтвом — військово-політичним партизанським національно-визвольним рухом у Середній Азії. Про це він навіть написав книгу, а за участь у цій «боротьбі» одержав раритетний «Орден Красной Звезды (и Красного Полумесяца) Бухарской НСР». Такий же як… у само́го тов. Сталіна. У фіналі драми — комуністи Каменєва й поховали, як в прямому, так і переносному сенсі. В 1936 році командарма схоронили в Кремлівській стіні, а вже в 1937-го відповідну мармурову плиту, що була над похованням, демонтували. Втім, в 1960-х — відновили. Та із пам’яті К. стерся. В наші часи, в Києві, дві вулиці, що колись носили прізвище К., впевнено перейменували в ході декомунізації. Демонтували також іменну меморіальну гранітну плиту, що різала око на одній із вулиць у центрі столиці.

Мис Гамарника (мыс Гамарника) — архіпелаг Північна Земля. Дещо схожою на каменєвську була й доля комуніста, ленінця Я. Гамарника, який народився 1894 року в Житомирі, в єврейській родині сквирського міщанина. Освіту здобував, зокрема, в Одесі та Києві. Дослужився до армійського комісара 1-го рангу, а зрештою очолив Київський губернський ревком. У 1937 році був оголошений «ворогом народу», і, очікуючи неминучого арешту, вкоротив собі життя. (У 1955 році був реабілітований.) Втім, його ім’я воліли не згадувати. Якщо на старій мапі архіпелагу Північна Земля, що міститься в книзі (Лактионов 1936), на заході острова Октябрьской Революции (рос.) іще проглядає мыс Гамарника, то потім він зникає, і на пізніших морських картах перетворюється на м. Медный.

Протока Шокальського (пролив Шокальского) — архіпелаг Північна Земля. Названий в 1930-х на честь океанолога та картографа Ю. Шокальского, який народився 1854 року в С.- Петербурзі. У совітських довідниках Ш. найчастіше характеризують узагальнено як «русский, советский учёный». У житті все виглядало зовсім не лінійно. Матір’ю Ш. була Катерина Керн, дочка Анни Керн (Полторацької). Батько Анни (Полторацької) — полтавський поміщик Петро Полторацький, син Марка Полторацького, козака Чернігівського полку. Довідково: Ю. Шокальський також закінчив Морський кадетський корпус, про який ми згадували вище, а одним із його товаришів по навчанню був Ф. Дриженко (брат А. Дриженка). В англомовній Вікіпедії є ще одна промовиста деталь: як картограф Ю. Шокальський продовжив працю Тілло. Олексій Тілло  —  талановитий картограф та геодезист із Київщини. Про нього — нижче.

Острів Ісаченка (остров Исаченко) — архіпелаг Північна Земля. Під час рейсу 1930 року, прямуючи від Нової Землі до Північної Землі, учасники експедиції на криголамі-пароплаві «Георгий Седов» (Beothic), відкрили три острови, один із яких назвали на честь Б. Ісаченка. В книзі (Муханов 1932) є такий епізод:

«22 августа… повернули на норд вдоль кромки, в поисках возможного прохода разреженным льдом к Северной Земле… В 90 км на восток от острова Уединения открыли новый остров, получивший имя члена правительственной экспедиции — «остров проф. Б.Л. Исаченко».

Народився Б. Ісаченко в С.-Петербурзі 1871 року в сім’ї вихідця з України  —  юриста з Херсонщини. Втім, довго проживав в Миколаєві, де навчався в гімназії. Вищу освіту здобув в С.-Петербурзі, де залишився працювати. Потерпів від сталінських репресій в 1937-1939 роках. У вітчизняних джерелах — український та російський ботанік та мікробіолог. У московських — «советский ученый, микробиолог и ботаник…». На топографічній радянській мапі Т 45-46-47 видання 1957 року є такий напис, рос. — о. Исаченко (Сергея Кирова).

Архіпелаг Сєдова (архипелаг Седова, острова Седова) — Північна Земля. Наприкінці 1930-х острова С. Каменева перейменували в острова Седова, а пізніше, Архипелаг Седова (рос.). Народився майбутній капітан 1877 року в родині полтавчан — Якова та Наталії, на хуторі Крива Коса, що на Донеччині (зараз — під російською окупацією). Здобував освіту, зокрема в морському класі міста Ростов-на-Дону, де інспектором працював О. Дриженко. Інспектор Дриженко був уродженцем т. зв. Екатериносла́ва (Дніпра), і за родинними переказами мав серед предків, по батьковій лінії запорожця — курінного отамана Дриж-Турського (або Дриго-Турського). Саме О. Дриженко консультував Сєдова перед вступом до морського класу, а потім і Морського корпусу, постачав йому необхідну літературу, забезпечив рекомендаційним листом до свого брата Ф. Дриженка в С.-Петербург, який потім поселив Сєдова у себе вдома. За порадою Ф. Дриженка моряк почав працювати в гідрографічному управлінні. Далі — успішно просувався по службі. Тобто, нащадки козаків Дриженки зіграли важливу роль у житті майбутнього легендарного капітана. Сєдов пішов у засвіти в 1914 році під час експедиції, що мала на меті досягти Північного полюса, але цієї мети не досягла. В Україні 1941 року хутір Крива Коса був перейменований на Сєдове, на честь моряка; 1977 року закладено перший камінь будинку-вітрильника, де 1990 року відкрили «Музей Георгія Сєдова (Сєдове)». До окупації в музеї було до 2 тис. експонатів. Доля експозиції невідома. Прикрий історичний факт: дружиною Г. Сєдова була племінниця білого генерала В. Май-Маєвського, який 1919 року підписав наказ про придушення україномовної освіти (Приказ… 1919).

Острови Тілло (острова Тилло) — Карське море. Їхнє перше дослідження пов’язують із арктичною експедицією естляндця барона Е.Ф. фон Толля 1900–1902 років. У цій розвідці ім’ярек згадав про Острови Тілло, доповнюючи нарис про протоку Шокальського та Острови Каменєва. Олексій Тілло — військовий картограф і геодезист. Народився він 1839 року на Київщині (у Києві?), у сім’ї дворянина французького походження. Навчався в київському кадетському корпусі — тому самому, де С. Каменєв.

Острів Самойловича (остров Самойловича) — архіпелаг Північна Земля. Був відкритий 1930 року  експедицією на криголамі-пароплаві «Георгий Седов» і названий на честь геолога Р. Самойловича. У більшості джерел, навіть сьогодні, — це узагальнений «советский полярный исследователь». Народився він 1881 року в повіті Азов (тоді — т. зв. Єкатериносла́вська губ., Рос. імп.), у заможній єврейській родині. (В особовій справі С. за №95879, оформленій ВКВС СРСР, про яку ми знаємо завдяки «Меморіалу», С. був записаний як «русский». Мабуть, це свідчить не лише про упереджену фальсифікацію справи, а й про важкі обставини, за яких подібний запис з’явився у документі. Наші історики забувають й про те, що С. мав зв’язки із Україною: здобував освіту в гімназії Маріуполя (нині — під російською окупацією) та на фізико-математичному факультеті університету Одеси. Одеський період життя С. був недовгим — через революційну діяльність майбутнього полярника. Лише 1897–1898 роки (за: Корякин 2007). Так чи інакше, основна кар’єра С. була пов’язана із РРСФР, якій він фактично допомагав створювати імідж щасливої арктичної держави. Однак уже 1938 року С. був заарештований, а 1939 — розстріляний; 1957 — реабілітований. Після розстрілу ім’я полярника повсюдно «забували». Хоча, потім оговталися, адже усі здобутки знищити було важко. Про С. як про справного начальника в експедиції до берегів Північної Землі, на криголамі-пароплаві «Владимир Русанов», нерідко згадував вінничанин М. Трублаїні (1933). І навпаки, у книзі Р. Самойловича (1934) збереглися шанобливі спогади про М. Трублаїні: «Кроме научных сотрудников нас сопровождал украинский писатель Н. П. Трублаини»; «Молодцом оказался также наш «писатель», как его назвала команда, украинец Трублаини. Вместе с командой и научными сотрудниками он выполнял тяжелую работу, в которой и я старался принимать посильное участие».

Острів Шмідта (остров Шмидта) — архіпелаг Північна Земля. Був відкритий у 1930 році  експедицією на криголамі-пароплаві «Георгий Седов» і названий на честь дослідника Арктики, ліфляндця   Отто-Фридрих-Юлиуса Юлійовича Шмідта. В популярних джерелах і до сьогодні — узагальнений «советский математик…».  Народився він 1891 року в Могильові (тоді — Рос. імп. зараз — місто на сході Білорусі). Мав також зв’язки із Україною: здобував освіту у 8-й та 2-й київських гімназіях, і на фізико-математичному факультеті університету в Києві, де потім працював приват-доцентом та готувався стати професором (під керівництвом проф. Д. Граве). Далі став службовцем Київської міської управи. Проживав на Татарці. Подальша кар’єра Ш. була повністю пов’язана із РСФСР. За деякими спогадами (посилання на джерело я не знайшов), він десь і колись ідентифікував себе як «русский человек». Однак звучить це дивно, якщо загадати, що в родині Шмідтів-Ергле розмовляли німецькою, латиською та російською. Щодо існування інших зв’язків полярника з Україною, то мало місце й наступне. Першою дружиною Ш. була Віра Яницька, з Хмельниччини. Її тато — теж з Хмельниччини, а мати — із Черкащини та Одещини, дід — з Хмельниччини. Починаючи з 1944 року, в Києві існувала вулиця Отто Шмідта (колишня Верхнеюрковская, рос). У роки декомунізації їй дали нову назву — Князя Володимира Мономаха. Невдовзі ім’я Ш. вилучили також із назви київського ліцею (колишньої 8-ї гімназії), що поблизу площі І. Франка.

Льодовик Русанова, гора Русанова, річка Русанівка (ледовик Русанова, гора Русанова, река Русановка) — архіпелаг Північна Земля. Перелічені об’єкти були названі на честь В. Русанова, дослідника Арктики. Народився він 1875 року в Орлі (тоді — Орловська губ., Рос. імп.). Втім, нагадаю й дещо інше — з історії. Місто заснували в XII ст. як фортецю у складі Чернігівського князівства; у 1708 році Орел перебував у складі Київської губернії. Здобувати освіту Р. починав в Орлі, але продовжити вирішив у Києві, а потім — у Парижі. Хочу застерегти читача: вікіпедійні біографічні нариси про Р. містять обмаль деталей і дат. Одна із причин — слабка обізнаність дописувачів із документами, приміром, із доповідними начальників губернських жандармських управлінь. Їх чимало (див. Русанов 1945), адже з-за своєї революційної діяльності Р. перебував під пильним наглядом поліції — в Орлі, Москві, Брянську, Києві, Харкові та ін. Із тих доповідей відомо, що після закінчення Орловської семінарії він готувався до вступу в політехнічний інститут. Який — незрозуміло. У проєкті ЕУ (2026, див. нарис «Русанов») зазначено, що після переїзду до Києва він став вільним слухачем спочатку політехнікуму, а потім університету (тобто сьогоднішніх КПІ та КНУ.) Втім, у жандармських звітах київського періоду про «політєх» нічого не сказано, зате є багато згадок про університет, де Р. влаштувався вільним слухачем природничого факультету й відвідував заняття упродовж зими 1897/1898 років. Із листування Р. із матір’ю та вітчимом відомо також, що він порівнював якість природничої колекції Києва і Сорбонни (Париж) — на користь останньої. У документі «План Шпицбергенской экспедиции» він згадував про нечисельних попередників, зокрема О. Коротнєва, який здійснив подорож на Шпіцберген в 1898 році. Або просив матір вислати йому в Архангельськ київську статтю П. Тутковського 1894 року видання — про геологічне фотографування та фотограмметрію. Нагадаю, що проф. О. Коротнєв завідував тоді кафедрою зоології та порівняльної анатомії Київського університету, а проф. П. Тутковський — був консерватором мінералогічного та геологічного музею. А іще 1907 року Р. виїжджав на архіпелаг Нова Земля разом із студентом-зоологом Харківського університету Л. Молчановим. Отже, перебування в Україні стало молодикові в пригоді.

***

На цих декількох прикладах вдається відстежити, із якою неприхованою упередженістю ставляться російськомовні автори до біографій, використовуючи для маніпуляцій, зокрема, й вікіпедію: Сєдов у них — це виключно «русский гидрограф», Шокальський — «русский советский учёный», Керн — «русская дворянка», П. Полторацький — «русский оперный певец», Тілло — «российский географ», Толль — «русский учёный», Ф. Дриженко — «русский учёный-гидрограф», А. Дриженко — «русский контр-адмирал», Отто Шмідт — «советский математик…», Віра Шмідт (Яницька) — «русский и советский психоаналитик», Самойлович —  советский полярный исследователь» і так далі. Висновки робіть самі.

До того спостереження, що наші краяни були причетні до заснування та діяльности Морського корпусу, у якому вчилися у т. ч. майбутні першовідкривачі архіпелагу, можна додати й таку не випадковість: Шокальський, Шмідт, Русанов та Самойлович, обираючи, де продовжувати навчання, віддавали перевагу освітнім закладам, що діяли в Україні — Маріуполі, Херсоні, Одесі та Києві.

VII

У 1991 році автор узяв участь в експедиції на архіпелаг (титульне фото, і рис. 3а–б). Вона проводилася під орудою «ВНИИприрода», адміністративний офіс якої розміщувався в Знаменському-Садках, а сама установа підпорядковувалася міністерству сільського господарства[7]. Втім автор був відряджений на архіпелаг Інститутом зоології АН Казахської РСР (Алмати). Зберігся лист-звернення інституту до одного із райвідділів міліції — про сприяння у відрядженні автора на Північ. Сьогодні цей екзотичний документ допоміг згадати, як взагалі діставалися до о. Більшовик у далекі 1990-ті з Казахстану. З чудової Алмати — літаком до Москви (Шереметьєво). Далі, вже із Домодєдова, — гелікоптером Мі-6, що належав об’єднанню «Севморгеология», — до Норильська (із ночівлею в аерогідропорті «Валёк»), Хатанги, м. Челюскін, до однойменної полярної станції. Звідти — гелікоптером Мі-8 — до м. Анцева (полярна станція «Солнечная»), м. Баранова (полярна станція «Прима»). Зворотний шлях був дещо іншим: м. Баранова, м. Анцева, м. Челюскін (із тижневою ночівлею на однойменній полярній станції), м. Стерлегова, Діксон (із ночівлею), Воркута, Москва, Алмати.

Перераховую усе, аби проілюструвати читачам, який шлях долався, щоби зібрати, а потім перемістити «на материк», до лабораторії, чотири десятки зразків тканин та органів тварин, завдяки чому вдалося виконати понад три сотні вимірювань умісту токсичних (для довкілля) хімічних сполук[8].

Рисунок 3. Експедиційні епізоди на о. Більшовик у серпні 1991-го. а) Верхнє фото: на Мисі Баранова — автор (праворуч) та А. Волков. Готуємося вирушити до мисів Візе, Братів Ігнатових, Журавльова, Піщаного та фьйордів. б) Нижнє фото: в маршруті до м. Візе. Фото І. Сафронової (БІН).

Нещодавно, перечитуючи англомовні статті (про архіпелаг та «хімію»), автор помітив, що іноземці нічого не знають про експедицію 1991 року. Тому налаштувався й написав, мабуть, першу у нас наукову статтю про архіпелаг (див. Придатко-Долін 2026). Та головне — у ході написання вдалося реставрувати геть забуту в архівах колишньої совітської імперії екотоксикологічну частину наукового звіту експедиції, долучити публікації останніх десятиліть і ще раз переконатися, що дійсно 1991 року ми із колегами уперше для цього архіпелагу визначили уміст пестицидів та важких металів в тканинах та органах тамтешніх тварин. Тобто вже тоді далекий архіпелаг мав ознаки забруднення сполуками, яких там не мало бути. Фактично, свої вимірювання ми зробили на 15 років раніше за подібні дослідження, про які потім писали в закордонних наукових журналах. Ми навіть встигли зафіксувати, що, ймовірно, та «хімія» негативно впливала на товщину шкарлупи яєць мартинів білих. Нагадаю, що мартин білий, а також ведмідь білий — у списках Міжнародного союзу охорони природи (МСОП). За ці роки іноземці з’ясували також, що на о. Більшовик мешкає реліктовий різновид копитного лемінга. В далеких 1990-х ніхто навіть уявити не міг, що мартинам, лемінгам та ведмедям на архіпелазі Північна Земля може загрожувати якась там «хімія». Та якими б важливими не здавалися подібні знання — про загрози для наддалеких арктичних екосистем, — вони виглядають майже мізерними на тлі жахливих руйнувань природи, спричинених воєнними діями сп’янілого від імперських амбіцій Кремля, та всього іншого, що супроводжує рух божевільних путіністів планетою.

У цій розвідці перелічено далеко не всі імена, адже упродовж 1913–2026 років архіпелаг відвідали, мабуть, десятки вихідців з України, і сотні тих, чиє навчання було пов’язане з Україною.

Література

• Вечернее радио. 05.12.1925, 279 (394):2. Новый уголок земного шара.
• Вісти ВУЦВК, 15.09.1925, 210:1. Амундсен про Академію Наук СРСР.
• Киевлянинъ, 09.02.1915, 40:4. Сѣверная экспедиція Вилькицкаго.
• Киевлянинъ, 14.04.1915, 101:5. Географическое общество.
• Корякин, В. 2007. Рудольф Лазаревич Самойлович, 1881-1939. Наука, М., 1–268.
• Кузнецов, Н. 2018. Забытые герои Арктики. Люди и ледоколы. Паулсен, М., 1–256.
• Лавров, Б. 1936. Первая Ленская. Молодая гвардия, М., 1–300.
• Лактионов, А. 1936. Северная Земля. Северное краевое издательство, Архангельск, 1–117.
• Муханов, Л. 1932. В страну ледяного молчания. Северное издательство, Л., 1–180.
• Придатко-Долін, В. 2010. Трохи Арктики вам у стрічку. Далі буде Антарктика. MyArcticInArt. Київ, 1–6.
• Придатко-Долін, В. 2012. Полярна пошта мису Баранова. MyArcticInArt, Киев, 1–2.
• Придатко-Долін, В. 2019. Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821). Експедиція XXI. НАНЦ, Київ, 1–56.
• Придатко-Долін, В. 2024а. Беллінґcгаузен…Повернення. Морський збірник (2023–2024). Конкурс української морської прози ім. Юрія Лисянського. МЕТАЛОТ, Київ, 38–84.
• Придатко-Долін, В. 2024б. Полярник П. Ширшов (1905–1953): нотатки до біографії. Експедиція XXI. НАНЦ, Київ, 1–15.
• Придатко-Долін, В. 2025. Перші вихідці з України у Північній Америці: Аляска (XVIII-XIX). Експедиція XXI. НАНЦ, Київ, 1–13.
• Придатко-Долін, В. 2026. Антропогенні токсиканти у тканинах й органах деяких тварин Архіпелагу Північна Земля. Theriologia Ukrainica, 31:183–198. ResearchGate
• Приказ главноначальствующего Екатеринославской, Харьковской, Курской и Полтавской губерний генерала Май-Маевского о запрещении школ с украинским языком преподавания (3 августа 1919), №320. Гражданская война на Украине. 1918-1920: сб. док. и материалов. 1967. Наукова думка, Киев, т. 2, 283-284.
• Русанов, В. 1945. Статьи, лекции, письма. Изд. Главсевморпути, М. Л., 1–428.
• Самойлович, Р. 1934. Моя 18 экспедиция. Изд. ВАИ, Л., 1–114.
• Трублаїні, М. 1932. Червоні прапори над Арктикою. Всесвіт, 30.12.1932, 34:14.
• Трублаїні, М. 1933. Курсом NORD-OST. Молодняк, Харків, №1–6. eScriptorium
• УЕ. 2026. Русанов Володимир Олександрович. Видатні географи i мандрівники. Вебсайт.
• Утро, 21.04.1910, 1021:2. Телеграммы.
• Утро, 12.04.1915, 2630:5. Призъ напитану Вилькицкому.
• Утро, 13.09.1915, 2783:4. Возвращеніе русской полярной экспедиціи.
• Ушаков, Г. 1953. По нехоженой земле. Молодая гвардия, М., 1–408.
• Ушаков, Г. 1974. По нехоженой земле. Мысль, М., 1–423.
• Ушаков, Г. 1990. Остров метелей. По нехоженой земле. Гидрометеоиздат, Л., 1–575.

Для цитування:

Придатко-Долін, В. Архіпелаг Північна Земля та українці. Експедиція XXI. НАНЦ, Київ, 1–10.

Prydatko-Dolin, V. 2026. The Severnaya Zemlya Archipelago and Ukrainians. Expedition XXI. NASC, Kyiv, 1–10. — The Severnaya Zemlya Archipelago (Arctic) is rarely mentioned in Ukrainian historical circles. This new essay explores the history of the archipelago’s discovery and subsequent exploration, in which Ukrainians and people of Ukrainian origin were involved. Moreover, our compatriots participated in the founding and activities of the Imperial Naval Corps, where, among others, the future discoverers of the archipelago were trained. This broad history was not without repression and the Gulag. The article therefore lists the names of the archipelago’s early explorers who were shot by the Chekists, as well as those who emigrated or whose fate remains unknown. Here are more than two dozen such individuals. Repressed polar explorers are also mentioned. Particular attention is paid to figures whose biographies were connected with Ukraine, including Danylenko, Brusilov, Sedov, Dryzhenko, Tillo, Isachenko, and others. Some stories proved instructive — such as those of Kamenev and Hamarnik — Leninists who were ultimately eliminated by their fellow Leninists. The study also makes room for several little-mentioned works by M. Trublaïni devoted to his travels in the Arctic. Among the real highlights of this article are texts from old newspapers and magazines published in Kyiv and Kharkiv. In the concluding section, the author adds his own recollection of a trip to the archipelago as part of a scientific expedition that took place in 1991. At that time, some of the earliest ecotoxicological studies in the High Arctic were carried out at 79°N — a fact that, in information-saturated Muscovy, has since been successfully forgotten. The article contains numerous historical details that may be of interest to encyclopaedia and Wikipedia enthusiasts, as well as to polar explorers.

Примітки:

[1] ГЭСЛ — Гидрографическая экспедіция Сѣвернаго Ледовитого океана. Втім, з огляду на справжній перебіг подій, з 1910 року, проєкт згадували як «Гидрографическая экспедиция для исследования Северного Ледовитого океана от Берингова пролива до устьев реки Лены» [цит. за: Пинхенсон 1962; Кузнецов 2018:3].

[2] Територія входить до складу Таймирського (Долгано-Ненецького) муніцип. району Красноярського краю РФ.

[3] Вікіпедійники назвали подію Ярославское восстание, хоча відбулося воно у місті Ярославль, а не Ярославск.

[4] З приємністю згадую що О. Б. Кістяківський був викладачем у нас на біологічному факультеті, у Києві, а потім й керівником моїх курсової та магістерської робіт.

[5] В книзі [Кузнецов 2018] він названий як (рос.): Иван Даниленко, Даниленко И.И., а також Даниленко И.М.

[6] У спогаді А. Киреєва слова українця передано із помилками як-от: «Та щось це таке, хлопцы, ни кинца тоби ни краю, усе ровно як чумаки у степу, тильки да сами за водив», та «Хлопцы, не можу глядеть, страх бере».

[7] Збереглися дві короткі розповіді про мандрівку (див. Придатко-Долін 2010, 2012).

[8] Йдеться про гексахлорциклогексан (ГХЦГ та його ізомери α, β, γ), поліхлоровані дифеніли (ПХБ, у вигляді сполук А30, А50), дихлордифенілтрихлорметилмета́н (ДДТ і його метаболіт ДДЕ — дихлордифенілетилен), та важкі метали (Zn, Cu, Co, Pb).

Читайте також:

У Росії посилюють репресії проти дослідників Арктики

Вихідці з України в Арктиці: Ілля Барабаш-Никифорів (1894—1980) 

Полярник П. Ширшов (1905–1953): нотатки до біографії 

Полярні зорі лікаря Дубровіна