Фото з архіву Романа Братчика.
До 25-річчя Української антарктичної станції «Академік Вернадський» сторінка НАНЦ у мережі фейсбук публікує цікаві архівні фото з Першої української антарктичної експедиції та факти про її підготовку та реалізацію.
Початок відліку. 6 лютого 1996 р., 18.45.
Зміна прапорів. Над станцією, що до того часу носила назву «Фарадей» і належала Великій Британії, а відтак стала називатися «Академік Вернадський», урочисто піднято жовто-блакитний прапор.
Чверть століття тому ця світлина обійшла перші шпальти всіх українських ЗМІ. Зліва праворуч: останній бейзкомандер британської станції Данкан Хейг знімає прапор Об’єднаного Королівства, керівник 1 УАЕ Геннадій Міліневський, заступник директора Британської антарктичної служби (БАС) Джон Дьюдні та учасники 1 УАЕ Володимир Павлик, Євген Гур’янов, Андрій Сидорівський.
Людиною, яка лишилася за кадром саме тому, що вела цю історичну зйомку, є науковець НАНЦ, геофізик 1 УАЕ Володимир Бахмутов.
За рік роботи Першої експедиції вітер та негода розшматували те історичне знамено, залишивши від нього заледве четверту частину. Отож наступні українські антарктичні експедиції завбачливо привозять з собою не один, а кілька прапорів. Залежно від люті погоди, за час «зимівлі» змінюється щонайменше два жовто-синіх полотнища.
Сьогодні Прапор України майорить і над самою будівлею станції, і там, де його було піднято вперше в Антарктиді 25 років тому – на скелі поблизу метеомайданчика.
Фото: Євген Прокопчук
Ця монета в 1 фунт стерлінгів цілком гідна стати музейним експонатом.
Як відомо, Велика Британія безкоштовно передала Україні свою антарктичну станцію. Проте все має свою ціну, нехай хоч символічну. 6 лютого 1996 р., коли над островом Галіндез замайорів жовто-блакитний прапор і англійські колеги попрощалися перед відправленням на «велику землю», останній бейзкомандер «Фарадея» Данкан Хейг жартома зажадав символічної плати за станцію. Мовляв, така прикмета.
«Я дістав з кишені один фунт і віддав Хейгу. Той вмить побіг до майстерні, вхопив інструменти і тут же «вмурував» монету в дерев’яну стільницю бару «Фарадей», – згадує керівник 1 УАЕ, геофізик Геннадій Міліневський.
Підпис під монетою було викарбовано наступного дня, тож у ньому зазначена дата не 6 лютого, а 7 лютого 1996 р.
Оскільки цю мить ніхто не встиг зафіксувати для історії, ми попросили полярників 25 УАЕ, які зараз працюють на станції «Академік Вернадський», зробити фото легендарної монети.
До речі, свою назву станція отримала з ініціативи першого керівника Українського антарктичного центру, академіка Петра Гожика. Саме Петро Феодосійович запропонував дати українській науковій антарктичній базі ім’я першого очільника Української Академії наук (1918 р.), засновника вчення про біосферу та ноосферу Володимира Вернадського. Цю назву було затверджено 18 грудня 1995 р.
1996 р., перші тижні існування української антарктичної станції «Академік Вернадський». Сьогодні станція має майже такий самий вигляд, як на цьому фото 25-річної давнини з архіву геофізика 1 УАЕ Володимира Бахмутова.
Чому Велика Британія вирішила відмовитися від станції? Головна причина – фінансова: в 1990-х Англія збудувала за 360 км на південь від «Фарадея» нову станцію «Розера», тож утримувати дві в одному регіоні було нераціонально, а демонтувати станцію, як того вимагає Антарктичний договір, було набагато дорожче.
Але чому Лондон зробив королівський жест і передав Україні станцію, хоч охочих купити її не бракувало, (наприклад, Південна Корея)? Вибір зупинили на Україні передовсім тому, що зпоміж інших претендентів саме в нас була серйозна наукова база та вчені, спроможні продовжити дослідження, які провадили британці на «Фарадеї»: гідрометеорологічні спостереження, геофізичні дослідження, вивчення озонового шару, явищ магнетизму тощо.
Згідно з Меморандумом про передачу станції, українська сторона взяла на себе зобов’язання впродовж 10 років передавати дані щодо вказаних напрямків досліджень до Британської антарктичної служби (БАС). Британці залишили всю необхідну апаратуру, не всі прилади були суперсучасні, але всі надійні і багато з них – дорогі.
Нагадаємо, що з огляду на значний інтелектуальний і технічний внесок УРСР в освоєння Антарктиди, після розпаду Радянського Союзу Україна заявила про бажання отримати одну з 12 радянських станцій. Однак Росія, що оголосила себе спадкоємицею комуністичної імперії, відмовила. Це при тому, що в 1992-1993 рр. РФ оголосила про намір закрити п’ять радянських антарктичних станцій.
Фото з архіву Геннадія Міліневського
1996 рік, керівник 1 УАЕ Геннадій Міліневський біля спектрофотометра Добсона 031 «Дафні».
Завдяки даним, отриманим саме на цьому приладі, британські дослідники Джон Шенклін, Джо Фарман та Браєн Гардінер у 1985 р. відкрили світу явище озонової діри.
Легендарний Добсон 031 продовжував служити науці й після того, як Велика Британія передала Україні станцію «Фарадей». У 2005 р. Британська антарктична служба (БАС) відкликала його з «Академіка Вернадського», встановивши навзамін більш сучасний – Добсон 123; за допомогою якого українські науковці і сьогодні вивчають озоновий шар Землі.
Історичний спектрофотометр британці спершу планували передати в музей, але врешті зробили йому апгрейд і повернули «додому», в Антарктиду, на станцію «Халлі».
У 2018 році Джон Шенклін за допомогою приладу Добсон 031 відкалібрував автоматизований спектрофотометр Добсон 073 «Дайсі», який без присутності спостерігача мав працювати на оновленій британській антарктичній станції «Халлі VI».
До речі, у грудні -2020 на мапі Антарктики з’явився льодовик Шенклін поруч із нагір’ям Фарман – так БАС засвідчила повагу до першовідкривачів озонової діри.
Фото з архіву Геннадія Міліневського
Для спільного фотографування команда 1 УАЕ зібралася тільки в Антарктиді і далеко не в перший день «нової ери». Чому так?
Добір учасників 1 УАЕ виявився доволі складною справою. У посткомуністичній країні, де донедавна знання іноземної не належало до головних чеснот, непросто було підшукати людей, які були б не тільки фахівцями високого класу (таких якраз не бракувало), а й мали високий рівень англійської. Разом з тим Центр антарктичних досліджень прагнув залучити фахівців з досвідом полярних експедицій. Таким чином, до складу 1 УАЕ увійшли гляціолог, професор Одеського гідрометеорологічного інституту Леонід Говоруха, який свого часу побував в радянських експедиціях на Землю Франца-Йосифа і в Антарктиду, метеоролог Олександр Янцелевич, учасник двох «зимівок» у складі 25-ої та 35-ої РАЕ, а також відомий мандрівник, фахівець з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко, котрий у 1995 р. здійснив одиночний піший перехід до Північного полюсу.
«Лави запасних» майже не було. Владислав Тимофеєв згадує, що його залучили аж в грудні-1995 (через проблеми зі здоров’ям у відібраного в 1 УАЕ метеоролога довелося шукати заміну).
Передова група 1 УАЕ прибула в Антарктиду 28 листопада 1995 р., щоб перейняти досвід у британців, навчитися підтримувати життєзабезпечення станції та проводити весь комплекс наукових досліджень.
Наступна четвірка учасників 1 УАЕ дісталася станції 30 січня 1996 р., остання четвірка- 6 лютого.
Оскільки експедиція відправлялася окремими групами, у Києві не проводили велелюдних пресконференцій, гучних проводів, спільного фотографування з високопосадовцями. Хоч для відрядження другої четвірки полярників було виділено президентський літак Леоніда Кучми.
Ніхто з фігурантів цього знімка не береться стверджувати, що це і є перший спільний знімок команди 1 УАЕ. Але точно – один із.
У верхньому ряду зліва праворуч: дизеліст Андрій Сидорівський, геофізик Володимир Бахмутов, лікар Володимир Павлик, кухар Володимир Рязанов, заступник начальника станції з технічних питань Павло Крушеницький, гляциолог Леонід Говоруха, метеоролог Владислав Тимофеєв, спеціаліст з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко; внизу: електрик Євген Гурьянов, радист Роман Братчик, метеоролог Олександр Янцелевич, геофізик, начальник станції Геннадій Міліневський.
На фото: Антарктичне літо 1996 р., Р.Братчик, В. Павлик, П. Крушеницький на о. Барселот. Берці, жилети виготовлено в Україні; бейсболки – подарунок американських колег зі станції «Палмер». Фото з архіву Романа Братчика.
Першу Українську антарктичну експедицію збирали «всім миром». У кризові 1990-ті, коли середня зарплатня складала приблизно 10 доларів, основною проблемою були кошти. Точніше – брак коштів.
Головним спонсором став Міжнародний фонд «Відродження». Крім того, з десяток вітчизняних компаній надали свою продукцію, кошти, послуги: рюкзаки, спальні мішки, берці, куртки, сорочки тощо.
Проте цього було недостатньо. На щастя, у британських колег знайшлися запасні комплекти екіпірування, які вони охоче передали українцям, а також спеціальне спорядження (наприклад, для безпечного пересування по льодовиках), лижі.
Британці залишили безліч необхідного для життя в крижаній ізоляції: термобілизну, спеціальне взуття, ліки, побутову хімію, засоби гігієни, знаряддя праці, продукти та напої, верстати, телевізор, музичний центр тощо. «Жодного вільного квадратного метра на горищах. Аварійний склад був напакований одягом та реманентом, – згадує радист 1 УАЕ Роман Братчик. – Продуктів і напоїв, окрім, звісно, свіжих овочів та фруктів, вистачило б, мабуть, ще на рік».
Деяким спорядженням та обладнанням (о британська якість!) наші полярники користуються і зараз.
«Офіційними» кольорами команди було обрано кольори, наближені до барв державного прапора – темно-сині жилетки та куртки з широкою жовтою смугою. Проте в антарктичних сутінках, які тривають пів року, такий одяг робить людину непомітною, тому від часів 7 УАЕ (2002-2003 рр.) українські полярники носять червоні куртки.
Читайте далі: До 25-річчя станції «Академік Вернадський» (продовження)
