Колись у дитинстві ми з татом і братом вирушили у далеку мандрівку. Вона почалася з порога нашої вишневої хатини на околиці давнього карпатського містечка. Усе було подібне на історії з дитячих книжок. Ми пішли побачити, як зустрічаються у горах дві ріки, які зливаються у ту річку, в якій ми колись любили купатися найбільше у світі.
Я нетерпеливився вийти за межі досяжності: спуститися від хати вниз через сад, до колії, до великого моста через ріку, вбік у ліс, вбрід через течію, попри хати, а потім – дорогою у далеку на той час далечінь. Вона і сьогодні далека, бо там так мало хто був, як на якомусь віддаленому острові чи у джунглях Південної Америки. Врешті, у наших краях є ще не один карпатський острів, порослий карпатськими джунглями.
Ми йшли довго, бачили постійну зміну ландшафтів. Я тоді думав, що довколишність не може мінятися так раптово і досить часто. Не думав, що ми так далеко зайдемо, щоб це побачити. Але, врешті, довколишність завжди міняється, просто знайомі терени звичні, і ми цього не помічаємо. А у поході фіксуються якісь нетипові дерева, великі ями, гриби, калюжі – бо все нове.
У поході дорога часто міняє навіть колір. Жовте колосся якесь, що колишиться на вітрі під сонцем, соковито-зелені трави з дичками і корчами, мохо-зелені покручені ліски, затінені й вогкі навіть у спеку.
Потім ще падав дощ, але ми йшли далі, йшли, аж поки не прийняли рішення з’їсти по дві канапки і повертатися додому. Ми були малі, і тепер на кожного були б шоколадки, грузинська випічка, булочки, канапки і таке інше, а тоді ми між сніданком і обідом мали лише по ті дві канапки.
Ми таки не дійшли до стоку двох рік, вони залишилися міфічними, хоча багато разів перетинали нашу річку, йшли повз неї, чули її. Багато років потому ми з татом вже вдвох поїхали туди на роверах. Але у нас було мало часу, і ми знали, що о певній годині нам доведеться розвернутися. Мені здалося, що ми не заїхали навіть так далеко, як першого разу. Або ж все змінилося. Зрештою, деякі панорами згадалися мені з далеких часів, як зі сну, але відчуття такої казкової віддаленості не було, бо за років 15 чи, може, і більше, там з’явилося значно більше хат, значно більше людей, і немає вже тієї книжкової казковості, коли можеш вийти на край міста чи то карпатського містечка, і починаються тихі ліси.
Але попри все, один спогад запав мені у серце найсильніше. Вже під кінець нашого шляху першого разу я бачив праворуч від дороги дещо неймовірне. Лісова дорога як то часто буває йшла таким вгризеним ровом, тож обабіч дороги були такі “бортики”. Здебільшого ти можеш вийти на такий бортик – і там є земля. Але там на протяжності десятків метрів цей бортик мав товщину десь метр, і він відгороджував дорогу від озера, другий край якого губився у затінку дерев і заростях. Це озеро було таке прозоре, що було видно дно. Воно було тимчасове, тому й таке унікальне, бо у ньому стояли напів занурені у воду дерева. Вода вимила частину землі з їхніх кореневих систем, і можна було як у дивному акваріумі дивитися на заплутані химерні переплетення підземних коренів, що стали підводними галузами. Вода була така нерухома і спокіна, прозора, але, поглинаючи довколишнє світло, світилася із-середини зеленкавим світлом.
Я більше ніколи не бачив чогось подібного – лише у кіно. Бачив затоплене дерево чи кілька поруч, але ніколи так багато, так гарно, так загадково, як тоді. Тож свою магію у тій мандрівці я знайшов, і вона назавжди залишилася зі мною.
Тоді у нас не було фотоапарата. Але після того я захоплююся маленькими копіями того дивного спогаду. Я завжди фотографую зменшені ліси, напів затоплені дощовими водами. Інколи мені думається про те, як було б побачити це із перспективи, коли б ти теж був розміром із сантиметр. На планеті є безліч неймовірних панорам, лише ми не завжди їх помічаємо зі своїх висот.
Джерело: фб-сторінка Маркіяна Прохаська