Нещодавно група альпіністів з України здійснила сходження на гору Аконкагуа, найвищу вершину Анд, неофіційна назва – Coloso de America. Серед них була й Марина Філатова — президент Дніпровської міської та обласної Федерацій легкої атлетики. Про сходження на Аконкагуа і захоплення альпінізмом вона розповіла в інтерв’ю кореспондентові газети «День».
«ГОРИ ДУЖЕ МАНЯТЬ І ВАБЛЯТЬ»
— Гора Аконкагуа заввишки майже 7000 м, і вона не кожного до себе допускає. Деякі люди не повертаються. Як ви на таке зважилися?
— Є люди, яких гори до себе не підпускають. Людина, що йде в гори, має розуміти, що вона може туди не піднятися, навіть добре підготовлена фізично. Є різні чинники, приміром, погодні. Будь-яка людина, яка перебуває в горах, незалежно від того, чи спить вона в наметі, чи перебуває на маршруті, чи на штурмі неподалік вершини, має розуміти, що може статися усякого. Одна моя знайома альпіністка, в неї дуже великий досвід, розповідала, як на горі Арарат, коли вона була на гребені, вдарила блискавка і відкинула її. Добре, що не дуже. Може статися все, що завгодно.
Як я зважилася? Гори дуже манять і ваблять. Людина підіймається один раз на не дуже високу гору, і це стає її любов’ю на все життя. Це дуже сильна мотивація. Або вона розуміє, що все це не її і більше ніколи не ходить у гори.
— Як минула акліматизація? Важко було?
— Акліматизація теж залежить багато від чого. Я не дуже досвідчений альпініст, тому дуже розраховую на поради й рекомендації гідів. У нас було двоє місцевих гідів, які гору знають дуже добре, і було двоє лідерів групи з України з дуже великим досвідом акліматизації в різних горах. Один із наших лідерів, Андрій Тальнов, тричі підіймався на вершину Аконкагуа. Одна й та ж сама людина на одній і тій самій горі може почуватися краще чи гірше залежно від того, як розраховано акліматизацію. На Аконкагуа всі акліматизуються по-різному.
Є такий класичний варіант, коли альпіністи з базового табору підіймаються до вищого табору на 5000 м, 5560 та останнього на 6000 м. Підіймаються до першого і другого табору, потім спускаються і два дні відпочивають. І тільки потім через усі ці табори йдуть на штурм.
У нас не вийшло такого спуску після робочих таборів, тому що чекали на погодне вікно. Ми пішли одразу, оскільки закінчувався сезон. На Аконкагуа після 1 березня починаються дуже сильні вітри зі швидкістю 110—120 км/год. За такого вітру на вершині в принципі неможливо здійснити сходження більш-менш безпечно.
Акліматизація минула добре. Це серія підйомів-спусків, за яких організм звикає до висоти, спати на висоті. Я впливу гірської хвороби не відчула, хоча дуже хвилювалася, як вона в мене минеться. На відміну від Монблану.
— Кажуть, що кожна гора має свою вдачу. Аконкагуа — яка вона, якою ви її відчули?
— Вона дуже колюча, але вона дуже приваблива своєю складністю. Інколи досить досвідчені сходжувачі, альпіністи, які підіймалися на технічні гори, не досягають її вершини. Багато хто уявляє, що на неї можна йти з палицями, трекінгами вгору. Це справді так, але переходи дуже довгі й складні. І ще одне. Що далі будь-яка гора від екватора, то складнішою є акліматизація. Аконкагуа не вистачає 38 метрів до семи тисяч висоти, проте її всі впевнено називають семитисячником, тому що, піднявшись на Аконкагуа, ти уявляєш — можеш ти дихати на семи тисячах чи ні. І як твій організм почувається на ній. Там не лише потрібно просто дихати, а й робити складні фізичні речі. На висоті це набагато повільніше і важче. Повільніше відбуваються розумові процеси. У декого виникає неадекватність сприйняття ситуації, сповільненість реакції. У цьому сенсі вона колюча.
Багато хто дивиться на фото з вершини Аконкагуа, там світить сонце, але дуже важко передати, як там холодно. Хоча температура не опускається нижче мінус 20 градусів, вона відчувається як мінус 40 через дуже сильний вітер. Вона дуже холодна. Для семитисячників є спеціальне взуття — тришарові черевики, тришарові пухові рукавички, щоб ходити на такі висоти.
«ПІСЛЯ ЦІЄЇ ГОРИ В МЕНЕ З’ЯВИЛАСЯ БЕЗСТРАШНІСТЬ-СПОКІЙ»
— Важче підійматися чи все ж таки спускатися? Які вони, тріумфальні останні 20 метрів, про які ви писали?
— Це дуже спірне питання. Багато хто каже, що спуститися набагато складніше. Складно тому, що організм доходить до межі свого виснаження. Штурм від 6000 м до вершини в мене тривав 10 годин. Є спортсмени, які ходять швидше. Спуск зайняв три з половиною години.
На вершину ти йдеш, натхненний метою. Коли я йду на вершину, не думаю ні про що, крім того, що я хочу на ній стояти. Коли йдеш донизу, то відчуваєш, що справу зроблено. У мене, як і у всіх, дуже швидко настає спустошення. На вершині дуже тупі відчуття. Я лише на Кіліманджаро була дуже емоційною, можливо, тому, що була з донькою. Ми і плакали, і сміялися, обіймалися. Мені не хотілося йти з вершини Кіліманджаро. Ми провели там 30 хвилин, і хотілося залишитися. Як на Монблані, так і на Аконкагуа було велике виснаження аж до очманіння. Я зробила кілька світлин, але мене не обходило, наскільки гарними вони будуть. Зробила кругове відео, завжди це роблю, кілька знімків з прапорами, хлопцями, і ми пішли донизу.
У технічному сенсі спуск для мене виявився складним. На Аконкагуа та Кіліманджаро є ефект, який ми називаємо сипуха. Це пісок, на Аконкагуа він вулканічного походження, тому на прямих ногах треба ніби з’їжджати донизу. Робиш кроки, і тебе несе цей пісок. За рахунок цього можна спуститися набагато швидше, ніж твердою стежкою.
— Ви писали, що гори — це дорога до самопізнання, подивитися не на себе, на свою витривалість, а зазирнути в себе. Що ви в собі побачили?
— Аконкагуа остаточно розставила акценти в дуже багатьох питаннях в собі. Я людина, яка склалася, мені влітку буде 47 років, здавалося б, усе знаю про себе. Але, приміром, я розпрощалася з «гарміном», який лічив мої кроки й калорії. Коли ми йшли на висоту, я мала зарядні банки, але забула шнура для їх підключення до годинника. На штурмі я не рахувала ні кроків, ні калорій. Коли я повернулася, в мене завжди були змагання у гармін-конекті, бігові, за кількістю кроків. Система закинула мене на змагання на 25 тис. кроків на тиждень. Це для мене було смішно. Аби дістатися з базового табору на висоту 2500 м, звідки нас забрала машина, потрібно пройти 32 км. Після штурму і спуску потрібно пройти пішки долиною, горами, поки нас підбере автомобіль. На день витрачали від 4000 калорій і більше. І я подумала, чому я є заручницею таких речей, якихось 25 тисяч кроків, людей, яких я не знаю.
Я навела приклад дрібниць, за які ми чіпляємося, хочемо довести комусь щось, а насправді вони не важливі. Я відчула психологічне полегшення, розпрощавшись зі своїм гарміном. Можу сказати своїм недоброзичливцям — знаю, що вони є, я не прочитала жодного слова, написаного ними на мою адресу. Не хочу на них реагувати. Цих людей не існує в моєму житті, і всім раджу чинити так само.
Є складні питання. Я не з боязких. Коли я показую це відео, то воно не передає того жаху, що стався з нами в ніч з 16 на 17 лютого на висоті 5000 м. Сильний вітер міг тривати дуже довго, і ми не зовсім розуміли, що нам робити. У мене не здригнувся жоден мускул, я не боялася нічого.
Я вперше опинилася в такому становищі, але впакувала рюкзак, склала до нього всю воду, яку мала, поклала енергетичні батончики і була готовою до будь-якого перебігу подій. Після цієї гори в мене з’явилася не шалена безстрашність, коли людина розмахує шаблею, навпаки, безстрашність-спокій. Єдине, що раптом матеріалізувалося, то це те, що коли з нами погано, то дуже шкода близьких. Я думала, що там з моєю матусею, як там чоловік. Менше я думала про доньку, тому що інколи вона ходить зі мною в гори і виробляє в собі таку ж мужність.
— Чому ви обрали цю гору в Аргентині? Можна було поїхати на Памір, Тянь-Шань, є вершини Кавказу, Скелясті гори у США. У чому привабливість саме цієї гори?
— За моєї готовності до гір я Аконкагуа розглядала як виклик. Я знала про неї і розуміла, що на ній мені не буде легко. До того ж вона входить до програми «Сім вершин».
— Чи важко було підійматися в гори з донькою? Адже це відповідальність.
— Особливо мені було важко на Монблані. Вона не ходила зі мною на вершину, але вона ходила на тренування на льодовик. Там було встановлено важкі металеві драбини уподовж геть вертикального схилу, і ми цими драбинами спускалися на льодовик, що внизу. Треба було страхуватися страхувальними вусами, і коли я подивилася донизу на цю висоту, мені не додало мотивації. Я тоді кричала їй, мовляв, йди куди хочеш, але не зі мною. Зі мною більше не ходи. Є альпіністські пари, які ходять на Еверест, але це велика рідкість.
— Не можу не запитати, чи зважитесь ви на Еверест?
— Я не хочу давати жодних обіцянок. Це дуже серйозні речі. Хтось із видатних альпіністів сказав, що жодна вершина, навіть найвища, не варта життя людини. До таких речей треба дуже серйозно готуватися. Я знаю свої вади, недоліки фізичної підготовки. Мені треба багато зробити, аби відчути впевненість, що готова це зробити. Коли я буду готова, то скажу про це. Маю такі мрії, та поки що не маю конкретного плану. Час минає, і я думала про 2022 рік.
Для того, щоб піднятися на Еверест, я маю почати їсти м’ясо. Я вегетаріанка 13 років. На Аконкагуа я дуже мерзла, і мені казали, що це через те, що я не їм м’ясо. І я сказала собі, що заради гори я можу почати їсти м’ясо, а потім покинути. Заради вершини, це те єдине, заради чого я готова на все, можу почати їсти м’ясо. Мені багато хто підтвердив, що на Еверест без м’яса не зійдеш.
Передусім треба відповісти на запитання, навіщо туди йти. Це два місяці, вирвані з життя. Треба 40 днів бути в базовому таборі, потім сидіти чекати на погодне вікно, потім штурм. Відновлення після Евереста займає стільки ж часу, скільки потрібно на сходження. Якщо я зараз тиждень багато сплю і їм, організм після Евереста це робить майже два місяці. Тут є дуже багато речей, над якими слід замислитися. Маю особливості здоров’я, своєї спини, і з ними теж треба розібратися до кінця, перш ніж ухвалювати такі рішення.
Розмовляв Юрій Райхель.
Джерело: «День».
