19 січня 1997 року. З одеського порту відчалює науково-дослідне судно льодового класу Ернст Кренкель. Упродовж майже сорока днів воно йтиме морями й океанами і 28 лютого прибуде до берегів найзагадковішого, ще й досі, крижаного материка.
Антарктида… Вона нікого і ніколи не залишає байдужим. На борту судна Ернст Кренкель у складі другої Української антарктичної експедиції іде чотири молоді жінки: Марина Орлова, Світлана Краковська, Людмила Маньковська і Галина Колотницька. Що на них чекає? Які подарунки підготувала для них доля?
Світлана Краковська – метеоролог за фахом і покликом, старший науковий співробітник Українського гідрометеорологічного інституту та Національного антарктичного наукового центру, кандидат фіз.-мат. наук, стипендіат Фонду Сороса, стипендіат Президента України та НАН України. З 2013 р. делегат від України на засіданнях Міжурядової групи експертів зі змін клімату (IPCC). Автор понад 100 публікацій. В її житті рік зимівлі в Антарктиці виявився доленосним в усьому.
– Як сталося, що Ви потрапили в Антарктику?
– Ще студенткою я була в експедиції в Арктиці. Тому досвід роботи в чоловічому колективі, у полярних регіонах у мене вже був. До того ж, я займалась альпінізмом, тож звикла до важких погодних і побутових умов.
Щодо найпівденнішого материка, кажуть: «Якщо у Вас є намір потрапити в Антарктиду, то ви там будете».
Якось в 1994-1995 роках я бігла коридором свого інституту і колега мені каже, що на засіданні Вченої ради у нас буде доповідь про станцію в Антарктиді, яку Британія планує передати Україні. В той момент у мене вирвалось: «Якщо Україна буде мати станцію – я там буду». А потім подумала: «Ну а хто мене туди візьме?». І все ж, пішла на доповідь, послухала. Виступали Г.П.Міліневський з Ю.Б.Оскретом (науковці, які займались підготовкою до передачі британської станції Фарадей Україні). Вони розповіли, що були на антарктичній станції, говорили про її потенціал, можливість проведення наукових досліджень, і що вони на Новий рік за традицією купалися у морі біля станції. Висновком Вченої ради було, що станція нам потрібна. Можна вважати, що ця наукова база фактично дісталася нам завдяки зусиллям ентузіастів.
Потім, за рік до нашої експедиції, в наш кабінет забігає Віктор Ситов з великим рюкзаком. Йому мій колега давав методичні рекомендації по вимірах озону. Як з’ясувалося, він від’їжджав до Антарктиди. Я саме сиділа в кабінеті, подивилась на нього і подумала: «Ну от такий собі Вітя – нормальний науковець і він їде в Антарктиду. Значить, Антарктида це вже якась реальність. А якщо мені запропонують їхати в експедицію, поїду я чи ні?».
Я дуже добре розуміла, що таке зимівля в полярному регіоні. Приблизно місяць міркувала про цей шанс. Зважувала всі за і проти, розуміла, що це важко, буду відірвана від дому та рідних. І врешті дійшла висновку – для мене це настільки привабливо, що я не зможу відмовитись і використаю цей шанс себе випробувати. Для себе я це вирішила і забула.
І, нарешті, це було майже через рік, на той час я вже отримала стипендію Сороса, мала кращий особистий комп’ютер ніж робочий, тому переважно працювала вдома, а на роботу прибігала, щоб щось роздрукувати і підписати. І ось, одного такого разу, сиджу я в кабінеті і хтось з колег, які повернулись з чергового перекуру, вигукнув, дивлячись на мене: «О, кандидат в Антарктиду!». Тоді вони мені пояснили, що шість чоловіків метеорологів не пройшли медкомісію і постало питання брати жінок в експедицію. Мені потрібно було п’ять хвилин, щоб зрозуміти, що це правда і сказати: «Так я їду. Куди йти?».
На наступний день я приїхала до Ю.Б.Оскрета на співбесіду. Він мені поставив декілька запитань англійською мовою, я йому розказала, що я радіооператор, бо в студентські роки перед експедицією в Арктику пройшла курси радистів. А ще я метеоролог, знаю англійську, науковець і працюю над дисертацією. А через те, що тоді ніякої підготовки в спеціалізованих таборах не було, то мені залишалося лише пройти медкомісію.
На момент мого успішного проходження медкомісії, стало зрозумілим, що в експедицію беруть жінок. Тоді вже Марина (геофізик) і Галя (кухар) написали заяви, залишилось знайти іще одного метеоролога і, таким чином, у нас з’явилася Людмила. Всі їхали неодружені. Марина і Галя були розлучені й мали дітей. У Марини була дівчинка 15 років, а у Галі була 7-річна донька, за якими вони сумували.
– Чому метеорологія?
– Мій батько був моряком і мама у 6-бальний шторм на Балтійському морі вагітною, супроводжувала його. Літала зустрічати з плавання до Владивостока. З цього все і почалося.
У дитинстві я хотіла вивчати морських ссавців, зокрема дельфінів. Я не знала до якого ВНЗ треба вступати і чомусь вирішила, що океанологія – це те, що мені потрібно. Незважаючи на те, що на цю спеціальність беруть лише хлопців, я вирішила, що зможу довести – я не гірша за них. На той час я займалася плаванням, туризмом і морським п’ятиборством. Але коли приїхала до Ленінградського гідрометеорологічного інституту подавати документи, мені сказали, що вони навіть хлопців не беруть, у яких проблеми із зором, і запропонували вступати на метеорологію.
Таким чином, я стала метеорологом, про що не шкодую, оскільки люблю працювати з цифрами. Я їх відчуваю, бачу. Близько 15 років тому почала займатися прогнозними кліматичними моделями. Це дуже цікаво і корисно для прогнозування клімату на планеті.
– Який розпорядок дня був на станції?
– Ми намагалися підтримувати такий розпорядок, який був заведений у британців. Снідали хто коли хотів, залежно від професійних обов’язків кожного. Кухар сніданок не готує – кожен готував сам собі, або їв те, що залишилося з вечері. На обід і вечерю збиралися всі разом. А в іншому – у кожного свій розпорядок.
Якщо я метеоролог, у мене кожні три години відбуваються проміжні спостереження, а кожні шість годин – основні. В проміжках пишеш звіти, дивишся за технікою, збираєш опади. Зайнятий практично цілий день. Але, оскільки нас було двоє, то ми мали змогу влаштовувати собі вихідні. В сезон робили по тижню, щоб була змога кудись поїхати, сходити в гори. У вівторок і четвер вільний час витрачався на спільний перегляд фільмів ВВС, яких на станції багато – зараз, мабуть, такої традиції немає. Тоді ми сідали разом, робили морозиво, вибирали фільм і організовували вечірній кінозал. Також, я запропонувала щосереди робити перегляд фільмів англійською мовою. Багато охочих не було, але все одно декілька чоловік збиралося.
Після вечері було загальне прибирання. Призначалися чергові, які мили посуд, підмітали. Ну а далі – у кожного був свій розпорядок. У понеділок я архівувала дані за попередній тиждень, у п’ятницю – генеральне прибирання на станції, у суботу – святкова вечеря, а в неділю – ти або відповідно до розкладу недільний черговий, або ідеш гуляти. Робиш собі такий розпорядок, щоб бути постійно зайнятим і не було часу на дурні думки.
– Чи були складнощі з виконанням професійних обов’язків і які ще обов’язки Вам доводилось виконувати?
– Якщо за розкладом були вимірювання, доводилося вставати о 7.20. В 7.40 потрібно було передати телеграму, подивитися термометри, о 8.00 знімався тиск та передавалася інформація. Для мене це було важко, тому що я займалася науковою роботою і ніколи не була прив’язана до годин. Але, водночас, я розуміла, що це мої обов’язки – на цих даних будуть зроблені мої наукові висновки, тому мені необхідна їх належна якість. Сніг з метеоганку прибирали самі метеорологи, обладнання я вміла відремонтувати, тому що в школі відвідувала гурток радіолюбителів, та й в інституті була у групі зі спеціалізацією вимірювальна техніка. Також, в обов’язки метеорологів входило приймати карти погоди і складати прогноз.
Був такий цікавий випадок, якраз 8 березня. До нас прийшла яхта з Австралії, яка робила кругосвітню подорож. Під час екскурсії по станції ми показали їм, як приймаємо карти погоди через модем. З’ясувалось, що у них зламався комп’ютер і вони не могли приймати погодні карти, щоб визначити час проходження протоки Дрейка. Наш радист Паша практично на коліні запаяв новий модем з того, що було на станції, і почепили антену на щоглу, а я їм відновила систему на ноутбуці і записала програмку на 5-дюймову дискету, і все почало працювати. Туристи були просто шоковані. Вони прийшли на станцію якоїсь України, яка невідомо де знаходиться, і їм допомогли попри святковий захід. А через деякий час від них прийшла листівка з рятувальним кругом і подякою.
На станції не має бути незамінних людей. Тільки лікар не дублюється, проте всі мають вміти надати першу медичну допомогу. З цією метою наш лікар проводив відповідні тренінги – ми і ноші носили, і шини накладали. Я проходила такі інструктажі, коли займалась альпінізмом, коли ти маєш вміти сам це зробити, якщо з твоїм напарником щось трапиться.
Крім своїх професійних обов’язків, для наших зимівників, я проводила заняття по туризму, альпінізму, сходженнях. У мене майже перший розряд з альпінізму і я була на Ельбрусі, а також підкорювала складніші гори і Кавказу, і Паміро-Алаю, була і у Фанських горах. А свій ящик шоколаду, які нам перед початком експедиції роздав начальник, привезла не розпакованим додому. Добре розуміючись на комп’ютерній техніці, ремонтувала комп’ютери, за що зі мною чоловіки розраховувались шоколадками.
– А що було найскладнішим під час зимівлі?
– Найскладнішим взагалі для зимівлі був початок – усвідомлення того, що за тобою ніхто вже не приїде. Для мене особисто найскладнішим було зібратися в експедицію, доїхати до порту і коли судно відчалило, настало велике полегшення: «Хух, нарешті ми відійшли». Та коли попередня експедиція поїхала зі станції: «Нарешті ми самі і самостійно будемо виживати».
Я така людина, що мені ніколи не сумно самій з собою. Для мене самотність – це дар. Коли я навчалася в Ленінграді, найбільшим випробуванням було життя в гуртожитку. Нас було 6-8 осіб в кімнаті, і складно було знайти місце, де б я могла усамітнитись. Тому для мене зимівля – це ідеальне місце, це рай – коли не чіпають.
Не було і якихось критичних ситуацій на станції, оскільки у нас постійно проводились навчання з першої медичної допомоги та з пожежної безпеки. На станції діє непорушне правило, якщо ти кудись ідеш – повинен зробити запис на стіні, куди йдеш і коли плануєш повернутися. А черговий за цим має слідкувати.
– Що найяскравіше в Антарктиді для Вас?
– Ми у Гібралтарі купили відеокамеру, вона й досі в мене є, і я весь час намагалась з нею кудись побігти, щось зняти на відео. У високих широтах зовсім інші кольори, інший захід сонця. В Україні такого не побачиш – там, де атмосфера трохи тонша, по іншому заломлюється світло. В Антарктиді, коли сідає сонце, останній промінчик зелений, і якщо його побачиш і загадаєш бажання – воно неодмінно здійсниться. В місті такого не буває, оскільки необхідно, щоб сонце сідало за обрій – а де той обрій побачити з вікна багатоповерхівки?
Там я вперше побачила сан-догс – вартові сонця. Сан-догс – це таке оптичне явище, коли заходить сонце і є хмари, то по його обидва боки з’являється ще по сонцю – складається враження, що заходить зразу три сонця – центральне, справжнє і два «вартових» навколо.
В нашу зимівлю ми не бачили полярного сяйва, тому що було багато хмар нижнього ярусу. Проте, того року 23 березня, у День метеоролога, було затемнення Місяця. Я знімала цей процес і це абсолютно унікальні відчуття: ти сам на сам з цим світом і лише Місяць. Була дуже тиха ніч.
Там багато було такого – я про кожен день на станції можу день розказувати. Коли канал «1+1» показує Антарктиду, то використовуються мої кадри.
– Якою була ситуація з туристами за Вашої зимівлі?
– Упродовж нашого сезону станцію відвідало близько 1,5 тис. туристів. Я ще до експедиції, а тоді вже був інтернет, почала шукати інформацію про нашу станцію і перше, на що натрапила – це були тури в Антарктику на яхті Сара Ворверк, які проводив друг нашої станції Хенк. Так от, цей Хенк прийшов на другий день після того, як я з’явилася на станції. Я була шокована – одна справа прочитати про нього в інтернеті, а друга – побачити на власні очі. Ми з ним друзі і до цього часу. В Антарктиду він приходить зазвичай на Новий Рік – привозить своїх туристів.
Багато туристів, які тоді приходили на станцію, про Україну взагалі нічого не знали. Україна – це де? Це що, Африка? Південна Америка? Ми розуміли, наскільки ми відповідально маємо ставитися до просвітництва, і що повинні розказати про Україну туристам так, щоб вони її полюбили. Коли вони йшли зі станції, то вже добре розуміли де Україна і на наступний свій приїзд піднімали наш прапор. Працювала така собі народна дипломатія. А, оскільки з усієї команди лише я і Рома (майбутній чоловік), розмовляли англійською, то ми удвох усіх туристів взяли на себе. Спочатку проводили екскурсії по станції, а потім вони приходили в бар, а там вже можна було спілкуватися без перекладача.
Життя там цікаве, всього було. Взагалі я кажу, що це як життя в житті. Життя полярника ділиться на: до зимівлі, зимівлю і після. Ніхто не повертається звідти таким, як був. Формуються інші цінності.
– Чи виникали проблеми зі здоров’ям під час перебування на станції і після повернення?
– Окрім того, що знижується імунітет і при появі перших туристів виникали застудні захворювання, ніяких особливих проблем зі здоров’ям не було. Для усіх – і чоловіків, і жінок – проблема була із зубами. Пов’язують її з тим, що ми вживали опріснену воду.
А взагалі, треба розуміти що необхідно постійно себе фізично навантажувати. Якщо себе не примушувати рухатись, то можна весь час проводити в приміщенні, а це негативно відображується на загальному психологічному стані.
Психологічне навантаження наче і не відчувається, але насправді воно є. Пожежа на станції – це найстрашніше, тому під час зимівлі наш начальник експедиції проводив навчання з пожежної безпеки, ми тягали помпи, вогнегасники. Також були помилкові тривоги і тоді доводилось з душу вистрибувати. А, оскільки пожежна тривога звучить, як дзвенить трамвай – «дзинь дзинь», то у мене ще рік після повернення, як чула дзенькіт трамваю, спрацьовувало відчуття, що треба кудись бігти.
– Якого досвіду Ви набули в експедиції?
– Життєві моделі – ось що я взяла звідти. В Антарктиді під час туристичного сезону я побачила, як люди живуть сім’ями на яхтах, як вони виховують там своїх дітей. Я значно розширила свій кругозір і це мені знадобилось у житті.
– До складу наступної 24 антарктичної експедиції планують включити і жінок. Що можете їм побажати?
– В Україні гендерне питання досі залишається актуальним. Думаю, у нас це пов’язано, насамперед, із зарплатою: медсестри, педпрацівники – на такі посади чоловіки не хочуть зголошуватись. Інша справа – зимівля. Мабуть, це одна з причин, чому жінок останні роки не допускали в експедиції, хоча дуже заробити за зимівлю не виходить і чоловікам.
Я працюю зараз в міжнародній організації, у них слідкують за гендерною рівністю і тільки твоя фаховість має значення. Наприклад, перебуваючи в Австрії на великому геофізичному з’їзді, я побачила, що науковці приїздять родинами. Поки один доповідає, другий займається дітьми, а потім навпаки. Пізніше до Цюріха я вже приїхала зі своїми дітьми. У мене була стендова доповідь, і я стояла біля стенда з дитиною на руках – ніхто до цього не ставився як до чогось незвичайного. Мої діти виховуються разом зі мною. Діти знають, що мама працює, і що їй потрібно допомагати, мама робить важливу справу, мама науковець. Якось під час чергового перельоту в журналі МАУ побачила вислів: «Так само як ми пишаємося досягненнями наших дітей, так і діти пишаються нашими досягненнями».
Тож, я не вважаю, що на цьому питанні потрібно зосереджувати увагу: «От, жінок знову беруть!». Жінки – не якісь собачки чи папужки, а експедиція – не розвага. Коли ми туди їхали, то не збиралися бути на шпальтах газет. Ми їхали, тому що у нас був внутрішній поклик побачити світ.
Щодо побажань, то в першу чергу, хочу побажати зваженості. Перевірити себе, чи дійсно це особисте прагнення бути там, а не просто бажання виділитися. Не повинно бути проблем зі здоров’ям, тому що там значне фізичне навантаження. Не потрібно курити. Як мама, не раджу залишати маленьких дітей, хіба що діти дорослі і самостійні тоді можна їхати. Бажано, мати досвід спілкування з чоловіками в невеликих колективах, в подібних умовах.
На одній з антарктичних станцій начальником була жінка. То вона радила жінкам в такій ситуації або будувати відносини лише з одним чоловіком, або ні з ким. І це логічно. Рома (чоловік) розказував, що в арктичних експедиціях жінкам казали те ж саме. Просто треба тримати себе в рамках, нікого не провокувати. Розуміти, де можна потанцювати, а де треба і зупинитись. Це правило для будь-якого колективу. Життя не закінчується зимівлею, а моральні принципи є моральні принципи.
– Антарктида і кохання… Як у Вас це трапилось?
– В Антарктиду ми прийшли на українському судні Ернст Кренкель. З нього нас на човні доправили на станцію, де зустрічала попередня експедиція. Ми вже знали, що з її складу одна людина залишається на другу зимівлю – це і був мій майбутній чоловік, радист Рома. Коли запитала про нього у свого колеги, той сказав: Рома – класний хлопець, завжди жартує і трохи несерйозний. А увечері я його побачила за столом біля нашого радиста. Побачила і зрозуміла, що з ним будуть «проблеми» – такий він, як і я. Мабуть, в жінки є якесь відчуття, інтуїція. Він мене довго завойовував, походами на лижах, катанням на човні.
– Стосовно ваших взаємовідносин ще й досі багато домислів. Чи доводилось Вам з цим стикатись безпосередньо?
– Була така ситуація, коли їхали в потязі з чергової конференції і з дівчатами – студентками зайшла мова про Антарктиду. Одна з них каже, що в Антарктику тепер жінок не пускають, оскільки одна зимівниця завагітніла і її довелося евакуювати. Я була шокована від почутого. З’ясувалося, що їм про це сказав хтось із викладачів. Дівчатам я пояснила, що єдиною жінкою, яка народила після зимівлі була я, але ніхто мене не евакуйовував, тому що про це ніхто не знав. Я виконала всі свої професійні обов’язки, при цьому я ходила в гори і пірнала в гідрокостюмі.
– Коли познайомилась з Вашою історією, зрозуміла що велика родина є найкращим доказом того, що стосунки з Вашим майбутнім чоловіком були не банальним службовим романом, а це була доля – зі справжніми почуттями, як буває в трудових колективах, де зустрічаються молоді спеціалісти, створюють родину і разом працюють усе життя. Що було після повернення додому, і чому після одруження Ви залишились на своєму прізвищі?
– До поїздки в Антарктиду я займалася науковою діяльністю, готувала дисертацію і в мене були публікації, тому я і вирішила залишитися на дівочому прізвищі. Про одруження я не думала – для мене це було неважливо в принципі, головне, щоб з дитиною було усе добре. Тому одружилися ми по дорозі у пологовий будинок. Свідком у нас був водій, а обручки мій чоловік взагалі забув удома. Через день народилася наша перша донька Богдана.
– На завершення не можу не спитати про глобальне потепління – цікава Ваша думка, як експерта.
– За життя людства таких рівнів СО2 як зараз ніколи не було. Все, що було накопичено за мільйони років у зеленій масі рослин ми зараз активно спалюємо у вигляді нафти та вугілля і повертаємо в атмосферу, спричиняючи тим самим зростання кількості небезпечних стихійних явищ. Хоч зараз й існує багато інших альтернативних джерел енергії, ми продовжуємо це робити. Виходом з цієї ситуації може бути просвітницька діяльність. На мою думку, це можна робити через серіали на екологічну тематику. Люди ж постійно дивляться серіали. Хай основні герої ходять не на вечірки, а на екологічні акції. Необхідно показати позитивний приклад, навчати людей. Нам потрібно позбутися звички безмежно витрачати ресурси.
Останній рік я щотижня спілкуюся з журналістами, іду на радіо, телебачення, даю інтерв’ю – чому? Тому, що я мама. Мої діти, а їх у мене четверо, будуть жити в цьому світі і я хочу, щоб вони бачили цей світ таким, яким його бачила я – і Арктику, і Антарктику. Щоб вони не жили, як на Марсі, ховаючись від навколишнього середовища. Саме тому, я і звертаюся до людей, тому що сама не зможу їх захистити. Ми маємо всі разом об’єднати наші зусилля і протидіяти негативному впливу. Ми всі відповідальні за наше майбутнє і майбутнє наших нащадків.
Розмовляла Оксана Пньовська
