Українські сліди у Кракові: 1945-1949 рр. – “Вісла” та Явожно

Пам’яті акції «Вісла» присвячую.

Ми, як і ви, мов яструбами розігнані птахи по світі,

Свою Україну зберігали ми часто лише в серці.

Осамітнене серце шукало серця.

«Ми журавлі», 1992 р.

«Основною метою переселення поселенців “В’’ є їх асиміляція в новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо тих поселенців слова “українець”. У випадку, коли на повернуті землі дістанеться інтелігентський елемент, треба такий безумовно розселювати окремо і далеко від громад з поселенцями з акції “В’’».

Інструкція Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р.

Краків, як стара мудра людина, дивиться з величі століть на нас, зайнятих своїми буденними справами, та зазвичай зберігає мудрий спокій. Втім, інколи і він дратується і неприхильно махає головою. Так, напевно, було і тоді, коли вкотре примусово змінювали його обличчя. Але про все по черзі…

Разом з Червоною армією до Кракова прийшла радянська влада. Кадр з фільму «Катинь»

Внаслідок Вісло-Одерської наступальної операції війська радянського 1-го Українського фронту вибили німців з Кракова та впевнено просувалися на захід. Війна двох тоталітарних режимів закінчувалася, а надії українців на отримання своєї незалежності чергового разу не справдилися. Натомість, на них вже чекала люта помста не з боку «Реакційної Речі Посполитої», а новоутвореної радянської Польщі – згодом Польської Народної республіки (ПНР). Ватажки ПНР активно впроваджували сталінські методи розв’язання проблемних питань. Саме в їх колі, у сприятливих умовах повоєнної ворожості поляків до українців, визрів план остаточного вирішення українського питання. Спочатку цей план реалізувався шляхом вивезень українців за Буг на Радянську Україну, потім же було реалізовано акцію «Вісла».

В цій акції свою роль мусив відіграти і воєводський Краків. Внаслідок того, що з відступаючими німцями місто залишили найдієвіші представники української громади, а також в результаті діяльності репресійного апарату, патріотичне українське життя у місті завмерло на довгі роки. Цьому сприяла ліквідація останнього оплоту тутешнього українства – парафії св. Норберта. В ті роки добрим вважався лише українець з над Дніпра – УРСР, а українці з Закерзоння воліли приховувати свою національність, щоб не наражатися на переслідування та соціальну ізоляцію. Втім, в деяких сферах билося ще українське серце Кракова. Так, вірними йому залишалися українські митці. Як пише В. Мокрий: «Твори українських митців у Польщі є доказом перемоги поконаних. Є ж бо вони тими безсмертними свідоцтвами культури, якої не мало бути на сторінках історії, запланованої в 1947 році архітекторами і виконавцями вимазання українців з післявоєнної польської держави».

Минав час, згідно офіційній політиці приязні з СРСР розвивалися приятельські стосунки з тими «добрими» українцями з радянської України. Краків стає містом побратимом Києва, що відбилося в назві вулиці та кінотеатру.

У 1989 р. Польща відновлює свою незалежність, що звучить сигналом і для розпорошених по ній українців. Вони поступово знімають «польський камуфляж». Оживає з новою силою і українське життя в місті Крака… Отже, якщо вас цікавить Краків того часу очима українців, запрошуємо погортати сторінки цього ще не дописаного путівника.

“Вісла” та Явожно

Нашу мандрівку ми розпочнемо від вже знайомої нам з минулої мандрівки Краковом часів німецької окупації в’язниці на вул. Монтелюпіх (Montelupich). У 1945 р. з німецьких рук цей заклад прийняло спочатку радянське НКВС, а потім – польська служба безпеки.

В’язниця на вул. Монтелюпіх (Montelupich), де тримали перед стратою вояків УПА та осіб, що з нею співпрацювали. Фото І. Парнікози, 2013 р.

На вулиці визволеного Кракова за військом одразу підтягнулися усі складові радянського апарату терору. Радянські чекісти активно виловлювали представників української інтелігенції та знищували їх. Так вже 1945 р. в Кракові був схоплений і невдовзі розстріляний Квітко (Квітка) Олександр Костянтинович (6 серпня 1893, Харківська губернія, – 1945 р.) – підполковник Дієвої Армії УНР, нащадок славного слобожанського роду Квіток.

Із січня 1945 р. в Кракові гітлерівський терор змінився на комуністичний. Реконструкція

Окрім того, українські «колаборанти та самостійники», що ще залишилися, мали бути суворо покарані власною польською «народною владою», як, зрештою, і польські патріоти. У Краківському воєводстві комуністичну політичну поліцію було створено одразу після входу радянських військ до Кракова. Спочатку Краків був центром Воєводської служби суспільної безпеки (Wojewódzkiego Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego – WUBP). В перший рік територію самої столиці Малопольщі контролювала міська служба безпеки (Miejski Urząd Bezpieczeństwa Publicznego). Оглянемо будівлі, де містився репресивний апарат.

 

Будівля Воєводської служби безпеки (UB) в Кракові спочатку містилася на Площі Інвалідів (Plac Inwalidów) 3-5. Фото М. Лацяк, 2014 р.

Після перейменування на Службу безпеки (Służba Bezpieczeństwa) ця  інституція переїхала вул. Королівську (Krolewska), 4. Фото М. Лацяк, 2014 р.

Відомо також, що УБ в якості катівень використовувало камери колишньої садиби гестапо на вул. Поморській (Pomorska), 2, а також утримувало політичних в`язнів у тюрмі св. Міхала на вул. Сенатській (Sienacka), 3, які ми вже відвідували у попередніх частинах “Кракова для українця”. Чи утримувались там в`язні-українці – ми не знаємо.

Починаючи з 1945 р. також почав розкручуватися сталінський маховик насильного переселення людей, відповідно до нового кордону. Згідно до нього, поляки мали перебиратися на захід від Бугу, а українців вивозили на схід.

З 28 квітня по 28 липня 1947 р. тривала акція «Вісла». За цей час військові суди засудили 315 чоловік, з них – 173 на кару смерті. Під акцію потрапило 140547 українців та членів змішаних родин. Незважаючи на шалену антиукраїнську пропаганду, поляки далеко не завжди підтримували цю акцію . Так, польський офіцер політичного виховання тоді навіть скаржився керівництву, що польська людність «зжилася з українцями і мешканцями» і часто «просить про звільнення від евакуації мешканців та українців, про яких відомо, що вони співпрацювали з бандами, або були в бандах».

Схема акції «Вісла»

Далі попрямуємо під будівлю церкви св. Норберта. В 1946 р. до Кракова втік під загрозою арешту отець Митрат Василь Гриник. Початково він проживав тут, в греко-католицькій парафії св. Норберта у о. Степана Граба (до 23.10.1946 р.), а пізніше в кляшторі отців камедулів у Белянах. В цьому монастирі о. Гриник розпочав лекції з догматичної теології та релігійного права. В кожну неділю та у свята він відправляв тут по два богослужіння, одночасно допомагаючи о. Грабу в його парафіяльній праці у Кракові. В березні 1947 р. о. Гриник перервав лекції та виїхав з монастиря, щоб замінити у Білянці  (Горлицького повіту) хворого священика василіанина о. Йосафата (Івана) Дацишина.

В січні 1947 р. полякам здався член СБ УПА Павло Сус “Орел”, завдяки зраді якого УБеки вийшли на о. Андрія Хозу з Клоковиць та настоятеля краківської парафії о.Степана Граба. Ці священики були арештовані. А на плебані в Кракові було влаштовано засідку – «котел» для арешту членів націоналістичного підпілля.

Ось як описує цю пастку Марія Савчин:

«У Кракові затрималась на приходстві в о. Граба. Коли їхала в Перемищину, у нього зустрілась з Ґеною, кур’єркою Стяга. Ми були знайомі з часу, коли я монтувала Бистрій зв’язок на Захід і Гена приїхала з нею до Кракова від Стяга. В Ґени було багато знайомих, добре законспірованих українських родин у Польщі. Вона пообіцяла знайти родину, в якій я могла б замешкати з дитиною. Власне, домовилась з нею зустрітись в о. Граба і звідти виїхати на дібране місце замешкання… Прожила я в о. Граба понад тиждень. Наближалась дата, коли мала приїхати Ґена. Я чекала її як на вогні, бо була свідома того, що живу, наче на підмінованому острові. В ту пору переслідувань багато українців із Закерзоння перебралося до Кракова. Навідувались туди також українці з Катовіц та інших міст Польщі, щоб стрінутись зі своїми людьми. Всі вони насамперед заходили до священика, де, на їхню думку, найкраще можна було довідатись, що діється між українцями, і дізнатись про своїх кревних чи знайомих. Очевидно, польське УБ слідкувало за українською церквою і за всім, що діялось довкола неї. Не було сумніву, що одного дня вони знищать цей український острів у Кракові. Розуміючи обставини, я хотіла покинути дім священика, та не мала де подітись. У місті жили дві знайомі родини, однак вони були загрожені і боялись нас прийняти. Не було іншої ради — я чекала на приходстві.

Тим часом довідалася, що о. Гоза, який враз із о. Грабом вінчав мене, заарештований. Отець Гоза виробив собі документи під чужим прізвищем і вже виїжджав до Америки, коли в Ґдині, перед входом на корабель, його заарештувало УБ. У великій мірі він сам наробив собі лиха, був необережний і всім розповідав про свої пляни. Знало про його виїзд не лише ціле село, де він мав парафію, але й уся околиця. Орлан остерігав його перед наслідками, однак це не помагало, така вже була в нього балакуча вдача. Отець Гоза приятелював з о. Грабом і нераз відвідував його у Кракові.

Було це вранці, у понеділок 11-го травня. Крізь вікно я запримітила, як четверо чоловіків, у цивільному одязі, перетинали вулицю, уважно споглядаючи на вікна приходства. Мене вкололо в грудях. “Чи не емведисти”, — подумала, інстинктовно відчуваючи, що саме оці люди несуть нам лихо.

Довго не довелось чекати. Через кілька хвилин аґенти УБ та МҐБ були вже на приходстві. Отця Граба відразу заарештували та відвезли в тюрму, а в усіх інших перевірили документи і затримали в помешканні. Я виказалась своїми документами і на запитання що я, полька, тут роблю, відповіла: “Іду в Західню Польщу шукати праці й тут затрималась тільки проїздом”.

На приходстві мешкала Іванка, дочка священика з Гребенова, інтеліґентна, доброї вдачі молода людина. Жила там леґально, працювала в банку і не була пов’язана з підпіллям. Вона вже була пішла до праці, але, коли ввечері вернулася, її теж заарештували. Там проживали ще о. канонік Микола Денько й монахиня з Любачівщини. Вона втекла сюди від польських переслідувань і сповняла обов’язки куховарки.

Церква св. Норберта, архівне фото 1947 р.

На приходстві УБ зробило “котел” — впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст, і коли свіжа жертва опинялась всередині, зараз же замикав їх на ключ. Отже ніхто не міг вирватись, остерегти інших. До вечора убістам вдалося затримати близько п’ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля, а тепер жила у Кракові. Вона моя шкільна товаришка, і коли довідалась, що я затрималася у Кракові, вже декілька разів мене відвідала. Зайшла ось і тепер і попалась. Усі затримані були українці, що втекли від переслідувань, або й місцеві українці, які помагали в церкві та зайшли відвідати священиків.

Убісти тримали нас у помешканні до вечора і, щойно коли надворі стемніло, повезли затриманих автами до в’язниці. Залишили тільки хворого о. Денька, який не міг встати з ліжка, сестру монахиню і мене з дитиною. Вдень я хотіла вийти купити молока дитині, але мене не пустили. Один з убістів узяв від мене гроші й сам пішов на закуп. Наніч залишилось в освітленому всю ніч помешканні троє убістів.

Не знаю, чому не вивезли мене враз з іншими ще першої ночі до в’язниці. Повірили моїм документам чи, може, з огляду на дитину? Убісти більше перебували в середній кімнаті, але один з них постійно заходив до мене, розмовляв привітно, як з полькою, і навіть забавляв Зенчика. Говорив, що в нього теж є немовля та потішав, що, “коли усе те скінчиться”, мене випустять звідти і поїду собі, куди намірена. Тільки надалі йому не вкладалось в голову, чому я затрималася в українського священика.

День і ніч і другий день і ніч я прожила з напнутими до краю нервами, в передчутті неминучої трагедії, боячись кожної хвилини, що мене розкриють. Серед заарештованих було зо п’ять осіб, які знали, хто я, тож боялася, що хтось з них під час зізнань скаже про мене. Підпільників у той час судили на кару смерти, вже кількох прилюдно повісили в Перемишлі. Я не плянувала втечі, бо не залишила б дитини, поки жевріла хоч би малесенька іскра надії, що, може, ніхто мене не прозрадить і вирвусь з їхніх лабет та збережу сина.

На третій день, перед полуднем, зупинилось біля приходства легкове авто. Всередину ввійшли троє чоловіків у цивільному. По елеґантнім авті, яким приїхали, по їхньому порядному одязі й з того, що не чекали до вечора, я догадувалась, що це начальство і справа для них пильна. Відразу знала, по кого вони приїхали…

Вони не затримувались, як усі попередні, в середній кімнаті, тільки прямо подались до мене. Їхні обличчя блистіли дикою радістю.

— Здрастуй, Марічка, як поживаєш? — заговорив до мене українською мовою бльондин у сірому костюмі.

— Не знаю жодної Марічки, — відказала йому по-польськи. Він весело розсміявся і запитав, хто ж я тоді.

Хоч уже було очевидним, що моя леґенда мені не поможе, я вперто її трималася.

— Таж ми все знаємо, вас вінчали Граб і Гоза. І до чого здалася твоя впертість? — Вони були у веселому, піднесеному настрої.

Потім емведист у сірому костюмі розпорядивсь зробити в кімнаті обшук. У моїх речах знайшли кілька знімків Орлана в цивільному одязі, гроші та документи. Тим часом емведист підійшов до Зенчика, що водив очима по кімнаті, приглядаючись усій тій метушні. “Ну, що там, мале Орланятко”, — кинув до дитини».

А ось як згадував про це ж о. Василь Гирник:

«В Кракові заїхали на плебанію до отця Граба. Отець Граб тримав штаму з бандерівцями, там вічно моталися бандерівці. Ми йому звертали увагу, а він казав, що мусить якось помочи. Але він занапастив плебанію. Там зробили коціол і лапали всіх, що там приходили. Але я там вже не був».

Всіх виловлених у краківському «котлі» вивезли до табору в Явожні.

Отцю Гринику тоді пощастило він уникнув «котла». Вдруге о. Гриник коротко перебував у камедулів в Белянах в середині червня 1947 р., після початку акції «Вісла» та арешту о. Граба та ліквідації краківської парафії.

Власне цього разу ми відійдемо від нашої тенденції триматися самого міста Кракова та подолаємо дорогу від Кракова до розташованого неподалік від Катовиць містечка Явожно. Що ж, якщо українські туристи у змозі вибратися до Освенцима, то обов’язком свідомого українця є відвідати Явожно. Саме на околиці цього містечка – між районами Веселе містечко та Стале – розташовувалася одна з філій гітлерівського табору Освенцим.

Локалізація так званого «Центрального табору праці в Явожно» (“Centralny Obóz Pracy – Jaworzno”) та його сліди: 1- місце поховань з пам`ятником, 2 – залишки табірних споруд. Схема І. Парнікози

Тут німецькі вартові змінилися на польських, а за колючим дротом з електричним струмом опинилося біля 4 тис. українців, серед яких понад 800 жінок і біля десятка дітей, 22 греко-католицьких і 5 православних священиків. Концтабір в Явожні скоро став символом горезвісної акції «Вісла».

Про ув’язнення тут українців вирішило Політбюро Польської компартії на своєму засіданні 23 квітня 1947 р. Концтабір існував до березня 1949 р. Одразу треба підкреслити, що до табору не потрапили члени ОУН та УПА, яких, згідно з рішенням Департаменту юстиції Міністерства національної оборони, судив суд Операційної групи «Вісла», а після його розпуску – військові окружні суди. Тільки на смертну кару вони засудили майже 500 осіб.

Сусідство з Освенцимом не було випадковим, адже тут комуністична влада влаштувала головний пункт сортування примусово переселених. Саме з цього міста 9 травня 1947 р. до Явожна прибув перший транспорт з в’язнями.

Отже, до табору потрапили особи, яким УБ не могло доказати приналежності до українського підпілля. Тому там продовжували вести жорстокі допити. До табору направлялися також особи, які нелегально повернулися до своїх сіл. Ось як описує своє перебування у таборі Юлія Шишко з Волі Крецівської:

«Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з жидами. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”.

За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Вечером давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися.

Огорожа табору з електричним струмом. Архівне фото

По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…)

Типові освенцимські бараки табору в Явожні. Архівне фото

На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а вечером приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили вечером знову. Але витримала. (…) Уночі одна жінка завжди мала варту, провіряла, чи все в порядку. Як була добра, то нічого не казала, але переважно все розкидали й казали спрятувати, а якусь знайдену порошину клали на коца й казали нести зі співом на смітник, а вертатися жабками. (…) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти» (цитується за Пропам’ятною книгою 1947, ред. Б. Гук, Варшава 1997).

Не всі, однак, в’язні підупали, а до кінця зберегли свою гідність. Як подає Ю. Шишко, в таборі була дуже весела і радісна Зеновія Ткачик, біля неї зійшлися дівчата, які любили співати, «бо краще співати, як плакати» і не раз співали табірну пісню «Jestem Polka upa – upa».

Нагляд за табором здійснював тюремно-таборний відділ згадуваного раніше Воєводського закладу безпеки в Кракові.

В таборі діяла спеціальна слідча комісія, яка шукала серед в’язнів таких, що були задіяні в підпіллі чи могли пролити на нього світло. При цьому в’язнів били (зокрема по п’ятах), вганяли голки під нігті, заливали воду до носа, били струмом.

Біля шпиталю накопичувалися люди, які вже були не жильці на цьому світі. Звичайно, якби їх звільнити та вмістити до нормальної лікарні, то вони б вижили. А тут були приречені на мученицьку смерть. Тож табірні лікарі, переважно німці, робили їм смертельні уколи, щоб ті не страждали…

This slideshow requires JavaScript.

Фотографії в’язнів Явожна з картотеки табору. Архівні фото

Загалом відійшли у вічність щонайменше 161 осіб. Загиблих в таборі ховали у розташованому поблизу лісі, в нашвидкуруч викопаних між деревами могилах. Для цього виїжджав спеціальний возик з двома колесами та кілька в’язнів у супроводі конвою. Місця поховань не позначалися, а самі поховання відбувалися в таємниці.

Для того щоб відшукати територію колишнього табору відвідувачу прийдеться з центру містечка вийти на околицю в район вулиці Вовчої (Wilcza). Сюди можна дійти з паралельної центральній вулиці Явожна – Грюнвальдській – вулиці Яна Павла ІІ, через вулицю Товарову. Вулиця Вовча виводить до лісу, краєм якого з півночі на південь проходить залізнична колія. Від неї на схід відходить відгалуження – це колишня гілка, якою в’язнів вивозили на роботу на інші копальні (наприклад Кшешовиці (Krzeszowice)).

Відгалуження залізниці, яким в’язнів вивозили на роботу на інші копальні. Фото І. Парнікози. 2013 р.

Далі ідемо на північ, по колії справа від нас видніються споруди шахти Jan Kanty. На цій шахті – в тодішній копальні «Паризька Комуна»  – працювали в’язні Явожна.

Копальня «Паризька комуна». Архівне фото

Шахта Jan Kanty (колишня «Паризька комуна»). Фото І. Парнікози, 2013 р.

Зліва від нас простягається ліс «Веселе містечко», в ньому ховали жертв табору. Доходимо до просіки, на якій позначено екологічну стежку «Do pomnika» – до пам’ятника.

Орієнтир – щит на просіці. Фото І. Парнікози, 2013 р.

Тут ми впритул наблизилися до території колишнього табору, вона власне справа. Прямуючи у вказаному напрямку, справа від себе помічаємо характерну табірну будівлю з двоскатним дахом, показану на фото, далі ще дві споруди колишнього табору, наразі об’єднанні в споруду школи.

На сьогодні від табору збереглася вартівня (архівні та сучасне фото І. Парнікози, 2013 р.),

дві споруди колишнього табору, об`єднанні у приміщення школи (фото І. Парнікози, 2013 р.),

а також в’їзна брама. Архівне фото

Якщо ж ми підемо вліво по вказаній просіці, то в лісі вийдемо до пам’ятника жертвам табору.

Колись на місці кладовища у лісі стояв простий березовий хрест. Архівне фото

Загалом, зараз важко з’ясувати де знаходяться усі могили. Тому цілий цей ліс є символічним кладовищем жертв Явожна.

В 1998 р. тут було зведено пам’ятник, відкритий у присутності польського та українського президентів. Фото І. Парнікози, 2013 р.

До березня 1948 р. було звільнено більшість в’язнів. Вони отримали спеціальні посвідчення, що начебто були звільнені з арештів. При цьому, вони підписували зобов’язання ніколи навіть не згадувати про Явожно.

Посвідчення звільненого з Явожна. Архівне фото

За дротами залишилися лише ті, кого влада вважала найбільш небезпечними, між іншими, всі священики та вчителі. Біля 300 осіб перевезено до краківської в’язниці на вул. Монтелюпіх, де вони стали перед Районним Військовим Судом. 35 з них засуджено на кару смерті. Кожен член цього суду в Кракові, як пишуть польські історики, мав за собою персональний цвинтар з жертв, часто випадкових, звинувачених в антирадянській діяльності.

Вироки смерті для українців, видані Районним Військовим Судом у Кракові. Архівне фото

Меморіал жертвам комуністичного терору в Кракові на стіні в’язниці Монтелюпіх. Близько 500 вояків УПА і співчуваючих їм українців, а також 35 «особливо небезпечних» в’язнів Явожна було засуджено на смерть. Фото І. Парнікози, 2013 р.

Тож, повернемося до стіни в’язниці Монтелюпіх у Кракові та запалимо на спогад про них лампадку з синьо-жовтою стрічкою біля меморіального хреста жертвам в’язниці.

В 2019 р. Євген Місило ідентифікував розміщення поховань українців-в’язнів концтабору Явожно, які були визнані особливо небезпечними і розстріляні в краківській в’язниці Монтелюпіх. Знайдено могили 49 страчених на Раковицькому цвинтарі і на військовому цвинтарі на вул. Прандоти (ul. Prandoty).

Хоча відомі усі місця поховання тіл осіб, страчених у в’язниці Монтелюпіх, самі могили, окрім однієї, не збереглися. У зв’язку з тим, що їх утримання не оплачувалося, після того, як збіг передбачений законом термін, тобто 20 років, вони були здебільшого виділені для поховання інших осіб, мешканців Кракова. Частина – ще у 60–70-х роках. Деякі проіснували до 2009 р. Однак, як запевняє адміністрація цвинтаря, останки в’язнів табору в більшості не були усунуті з могил і вони повинні знаходитися там надалі, під новими похованнями.

Тільки у трьох досі встановлених Євгеном Мисило випадках (Василь Бушкевич, Стефан Лісєчко і Антоній Войтко), останки було ексгумовано і перенесено до новозбудованої крипти в дільниці ХХІХ. Вона знаходиться під самим цвинтарним муром від південної сторони, відразу поруч із ремонтованим будинком під майбутній мавзолей польських Легіонів. В цій «братській», безіменній могилі з написом «Пам’яті тих, що відійшли» (на фото), спочивають також останки інших ексгумованих осіб.

Безіменна могила з написом «Пам’яті тих, що відійшли» , де спочивають останки ексгумованих українців. Фото Є. Мисила

До сьогодні вціліла могила 4 в’язнів Явожна розстріляних на Монтелюпіх 6 серпня 1947 р.: кватера LXXV – ряд 11 – поховання 16: Іван Дубик (Dubik Jan), син Івана і Катерини, народжений 20.01.1901 р. в Кречкові, Перемишльський повіт; Дзівік Роман (Dziwik Roman), сина Івана і Марії, народився 12.01.1911 р. у Володжу, пов. Бжозів; Котларчик Микола (Kotlarczyk Mikołaj), син Павла і Софії, народжений 6.05.1924 р. в Гронжовій, Перемишльський повіт; Мачишин Микола (Maczyszyn Mikołaj), син Семена та Ядвиги, народжений 6.12.1911 р. в Гронжовій. Усі розстріляні у в’язниці Монтелюпіх 6.08.1947 р. Дата поховання: 7.08.1947 р.

Єдина могила розстріляних у в’язниці Монтелюпих українців, яка збереглася на Раковицькому цвинтарі Романа Дзівіка та ін. Фото Є. Мисила, 2020 р.

Екзекуції відбувалися в підвалі в’язниці Монтелюпіх шляхом розстрілу. І ще одна важлива констатація: польських і українських патріотів убивали таким самим чином – т. зв. «катинським пострілом». Тобто ззаду в голову, в потилицю. І закопували нерідко разом у спільних могилах.

Не всі тіла засуджених до смертної кари і страчених в’язнів табору в Явожні було відразу поховано на Раковицькому цвинтарі. Частина з них потрапила спершу до Кафедри описової анатомії Ягеллонського університету, яка містилася в будинку при вулиці Міколая Коперника 12.

Кафедра описової анатомії Ягеллонського університету. Фото з мережі

На його фронтоні до сьогодні видніє напис „Theatrum Anatomicum” (анатомічний театр). Трупи використовувалися для дослідів, які провадили студенти медичного факультету. В Ягеллонському університеті тіла страчених утримували від шести місяців до року часу. Те, що від них залишилося, таємно відсилали на Раковицький цвинтар і закопували в безіменних могилах. Варто підкреслити, що практика передавання останків страчених в’язнів для дослідів студентам медицини Ягеллонського університету не обмежувалася виключно страченими українцями і засудженими за військові злочини німцями, але також – поляками, замордованими в Монтелюпіх за незалежницьку діяльність.

Поминаю складний юридичний і політичний аспект цієї процедури, хоча можна буде припустити, що вона могла бути наслідком якоїсь формальної угоди, укладеної поміж керівництвом Ягеллонського університету і Воєводським управлінням громадської безпеки у Кракові або Міністерством безпеки, яким тоді підлягала в’язниця Монтелюпіх.

Проте залишається питання моральної оцінки співпраці такого поважного навчального закладу з комуністичними органами безпеки, в рамках якої його студенти, майбутні лікарі-медики, здобували знання про анатомію людини на трупах в’язнів, замордованих за вироками комуністичних судів.

Необхідно також зазначити, що в 1990–х рр. зусиллями Фундації святого Володимира, а також представників влади міста Явожна: мера Анджея Венгляжа (Andrzej Węglarz) та радної Брабари Сікори (Barbara Sikora) публічні заклади м. Явожна приймали не одну подію присвячену українській культурі. При цьому, був задіяний Міський центр культури в Явожні по вул. Краківській (ul. Krakowska), 8.

Першою подією стала в 1992 р. «Українка в Явожні» – виставка графіки випускниці відділу графіки Варшавськогої академії мистецтв Арети Т. Федак, а 31.03.1995 р. Міська бібліотека (Miejska Biblioteka Publiczna w Jaworznie) по вул. Ванди (Wandy), 16 стала місцем акції поєднання «Шевченко в Явожні». У 1994 р. в цій же бібліотеці відбулася виставка Тирса Венгриновича, «Підкарпатські церкви» (“Cerkwie Podkarpacke”). Традиційно усі ці події супроводжувалися відвіданням березового хреста на могилі біля табору в Явожні, запаленням лампадок та молитвами.

Представники локальної влади Явожна зробили кроки в напрямку формування нового іміджу цього невеличкого містечка Сілезії серед українців. Кульмінацією стало відкриття пам’ятника на місці поховання жертв Явожна 23.05.1998 р. за участі президентів О. Квасневського та Л. Кучми.

В роботі використано фото автора, М. Жарких та матеріали таких джерел:

• Фільм А. Вайди “Катинь”
• Савчин М. Краківський Котел 
• 2011 р. річниця Явожна 
• Інформація про цвинтар жертв Явожна 
• Акція «Вісла» 
• Skazani na karę śmierci przez Wojskowy Sąd Rejonowy w Krakowie (1946–1955), Filip Musia, Krakow 2005, s. 474, do nabycia w Wydawnictwie Barbara, Krakow, ul. Trabacza 33/2.
• Польські спогади про Явожно  
• Явожно 2013
• Вшанування 80-х роковин Голодомору в Україні польськими українцями
• Вшанування 70-ї річниці заснування концтабору в Явожно, 16.09.2017 р.
• Pisuliński J. Akcja specjalna “Wisła”. Rzeszów: Libra- 2017 – 457 s.
• Поховання українських жертв комуністичного терору

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

---

Читайте також:

Українські сліди у Кракові. Початки міста віслян і зв’язки з Руссю

Українські сліди у Кракові. Давні пам’ятки з території України

Українські сліди у Кракові. Нова столиця П’ястів

Українські сліди у Кракові. Вавельські та університетські скарби

Українські сліди у Кракові XVII-ХІХ ст.

Українські сліди у Кракові. Народна меншина та українець-мер

Українські сліди у Кракові. Хрестовоздвиженська греко-католицька парафія і церква св. Норберта

Українські сліди у Кракові. «Просвіта» і українська інтелігенція часів «матінки Австрії»

Українські сліди у Кракові. Українські митці та театр

Українські сліди у Кракові. Місцями Андрія Шептицького  

Українські сліди у Кракові. В часи українсько-польського протистояння на Галичині 

Українські сліди у Кракові. Як «Краків» обороняв Київ 

Українські сліди у Кракові. В кігтях чорного орла: 1939-1945 

Українські сліди у Кракові. Зондеракція «Краків» та українські професори в 1939-1945 рр.

Українські сліди у Кракові. Життя української спільноти в 1939-1945 рр. 

Українські сліди у Кракові: ОУН в 1939-1945 рр. 

Українські сліди у Кракові: 22 червня 1941 р. в «українському» Кракові та місця утримання радянських військовополонених 

Українські сліди у Кракові: Чи було врятовано Краків у 1945 р?