У травні цього року ми мали можливість насолоджуватись і дивуватися виставкою творів художника експедицій, вченого – Василя Придатко-Доліна – «Україна-Арктика-Антарктика (живопис, графіка, освіта)», що була відкрита до Дня науки у приміщенні Міністерства освіти і науки України (МОН) на бульварі Тараса Шевченка, у Києві, де діє Національний науковий антарктичний центр МОН України. 40 акварельних та олійних робіт різних років, створених художником упродовж багатьох полярних років-експедицій, радували око. Завдяки тривалим спостереженням за природою «із середини», автор спромігся тонко передати на полотні і папері своє відчуття островів Арктики та Антарктики, ненав’язливо переносив глядачів туди, у легендарні полярні широти.
Художника часто розпитували, як створювались його полярні твори – на натурі, чи в майстерні? Він жваво відповідав: звичайно, що на натурі, і, звичайно, іноді доопрацьовувались десь у каюті корабля, кабіні всюдихода, наметі, тракторі тощо, або там, де можна було сховатись від мряки, дощу, хурделиці, морозу чи всюдисущого полярного вітру.
Як художник-мандрівник із освітою натураліста і поглядами натурфілософа, Василь Придатко-Долін є прихильником натурального, як він каже, інформативного живопису. До натуралізму художника підштовхнуло й інше професійне захоплення – мапи, а точніше, біотогеоінформатика (просторове моделювання стану і змін ареалів з використанням ГІС-технологій, і даних дистанційного зондування Землі). Як вчений, і, у минулому, викладач, Василь Іванович є автором багатьох наукових публікацій, монографій та навчальних посібників, розробником геоінформаційних систем, географічних карт, які часто сам же і ілюстрував.
Про деякі свої відкриття і творчість у суворих полярних умовах, про важливість багатогранної освіти для полярників, і про поєднання арктичних та антарктичних досліджень, Василь Придатко-Долін розповів журналу «Експедиція ХХІ».
- Пане Василю, схоже, Ваш шлях до мистецтва пролягав через науку і експедиції. Як Ви потрапили в Арктику, з якою метою?
- Потрапив я туди після закінчення біологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, тому що…такою була моя доля. Але, думаю, не випадково. До того, вивчав основи малюнка і композиції у декількох художніх студіях у Києві. Так само, властивості світла – на курсах, де отримав диплом фотохудожника. Змалку був вхожим у професійні фотолабораторії таких видавництв, як «Вечірній Київ», «Гудок», «Україна». Вибираючи, куди піти вчитись після школи, відчув, що навчання у художньому інституті тільки забрало би час. (Нехай мене вибачать за ці філософські слова браття художники.) Хоча, одного дня шкільний вчитель з малювання підсумував: «Тобі потрібно думати про професію буди художником!» Згодом, коли я вже потрапив в Арктику, а потім в Антарктику, зрозумів, що у високоширотні експедиції, дійсно, так просто нікого не візьмуть. Там все дуже лімітовано: час, фінанси, пальне, погода, кількість учасників, і для таких мрійників, яким був ім’ярек, вихід був один: знати і вміти значно більше, ніж знає просто молодий художник. Отже, коли я поступив на біологічний факультет славетного університету, а у мене після школи була золота медаль, то зрозумів, що НЕ помилився. Зрештою, як і в художньому закладі, тут я вивчав – але на значно вищому рівні – органічну і неорганічну хімію, тобто і властивості фарб, далі, фізику оптику, тобто властивості світла, анатомію людини і тварин, зоологію, ботаніку. Крім того, відчуваючи, що це буде потрібно, відвідував заняття з геології на сусідньому факультеті. Влітку брав участь у туристичних мандрівках по Україні, Кавказу, Алтаю. На власні очі бачив бокорашів, і навіть ходив на плотах по Черемошу. Часто бував у музеях, і одного разу, у Києві, порозмовляв із Миколою Глущенком на його виставці, на вул. Грушевського. От тоді і відкрилась мені зовсім інша картина світу! Це додало і самовпевненості, навіть трохи зайвої: згадую, ми із старшим братом, почали таємно мріяти про мандрівку на архіпелаг Нова Земля, із рюкзаками… На радість батькам, ця фантазія не матеріалізувалась. Північ – не жарти!
Ще один важливий момент – в полярних експедиціях, у багажі учасників, немає ніяких бібліотек. Тримаєш у голові і записнику лише ті знання, які отримав у школі чи виші – наприклад, формули з геометрії, геодезії, фізики, хімії, аж до екзотичних рецептів обробки фотоплівок у холодній воді. Бувало, я обробляв і чорно-білі фотоплівки «Свема», і кольорові «Kodak» у північних умовах, а це повірте, дуже складно. (Принаймні, так було раніше.) Отже, знання стискались, концентрувались, що потім дуже допомагало, адже надто примхлива полярна погода не дозволяє тобі просто сісти і сказати усій експедиції: «Ось, нарешті, я помалюю».
Якось інтуїтивно я відчув, що хотів би піти саме у полярну експедицію, і там бути корисним. Додам, що коли я вчився у школі, то відвідував радіо-гурток, де отримав фах КВ-радиста (короткохвильовика), захоплювався радіосправою. Бувало, ми, гуртківці, чули у навушниках, тут у Києві, морзянку дуже далеких експедицій, навіть полярних. А одного разу я отримав, о чудо, справжню QSL-картку із бухти Роджерса, що на о.Врангеля. Навіть не думав, що через десяток років, під час чергової експедиції, виходитиму в ефір телеграфним ключем із радіорубки полярної станції острова Колючин. (Це відбулося на спір, з жартівливої згоди радиста.) Загалом, голосова рація, переважно «Карат», завжди була обов’язковим приладом у полярних походах. Між іншим, налагодити зв’язок у тундрі, у потрібний час – це теж мистецтво.
Все разом і дозволило брати участь у експедиціях, які у полярних широтах, за своєю логістикою, завжди є комплексними. Буває, у таких умовах, в оточенні різних фахівців, відкриття, осяяння, починають приходити майже самі собою. І знаєте, у полярних широтах важко знайти щось нове, і одночасно – легко, якщо… знаєш, куди дивитись.
У кінці 1970-х ми пишалися, якщо після університету когось брали на роботу в науковий заклад. Мене із задоволенням взяв на роботу, в Інститут зоології імені І.Шмальгаузена, доктор біологічних наук М.Воїнственський, видатний палеоорнітолоог України. Бувало, у його кабінеті я зустрічав й експедиційників з Півночі, наприклад, Л.Білопольского. Це теж підштовхувало. Одночасно, я писав відповідні листи, аби потрапити в експедицію у високу Арктику. Нагадаю, що у 1970-ті, та і пізніше, все арктичне і антарктичне робилося через Москву. Прийшлося сідати на поїзд і їхати на співбесіду… Взагалі, мої дії виглядали дуже дивними для колег. Зокрема, довелось брати відкріплення в Академії наук, куди інші, навпаки, намагались потрапити понад усе. У коридорах інституту казали, мов, це ж божевілля: як можна кинути роботу в Академії і пертись кудись на Далеку Північ? Таким був мій художньо-біологічний шлях у полярне експедиційне майбутнє.
- Отже, для мистців, як і для багатьох інших професій, дуже корисною є друга освіта, натомість чисте мистецтво замикається у собі?
- Так. І воно програє, якщо не матиме життєвого досвіду. Так само – чиста біологічна освіта. Зате разом, дві освіти спрацюють. Моє перше відкриття було описане в коротенькому нарисі у журналі «Юний натураліст». Я тоді потрапив на першу зимівку на острів Врангеля, і там, у бухті Сумнівів, разом із товаришем знайшов муміфіковані рештки якогось дивного птаха. Розшукавши потрібний визначник, відкрив, що це – миртовий співун. (Навіть не намагайтесь шукати інформацію про це створіння в україномовній Вікіпедії, нічого не знайдете!) Співуни – екзотичні птахи з берегів Аляски. Але найцікавіше те, що в останній раз такого птаха бачили поблизу моїх островів сто років назад, під час експедиції шведського дослідника Норденшельда. За звичкою, я зразу же намалював знахідку у альбомі, і як показало життя, не даремно, адже сам екземпляр прийшлося передати із оказією у зоомузей Санкт-Петербургу, аби він не зіпсувався. (Жалкую, що не у Київ.) Але дякуючи малюнку, і ви можете побачити рідкісну знахідку.
(В.Придатко-Долін. Миртовий (лісовий) співун. Папір, акварель, гуаш. 1978.)
(В.Придатко-Долін. Сірий юнко. Папір, акварель. 1979.)
З роками, персональний кошик із відкриттями побільшав. Зокрема, мені пощастило знайти на тих островах оливкового дрозда, синьохвістку та метелика торфовищного жовтобрюха, і бути причетним до відкриття, там же, сірого юнко, перетинчастопальцевого побережника, біловінцевої зонотріхії, побережника Берда, синьошийки, щеврика червоногрудого, хрустана, плиски жовтої, даурської ластівки; підтвердити перебування тонкодзьобої кайри, великої і малої конюги, іпатки, топорка та ін. Скажу більше: у моєму альбомі є малюнки птахів, які і сьогодні не вдалося визначити: вони з’являлись переді мною раптово, лише на якусь мить. Хоча, є припущення – гості з Аляски або Сибіру. А одного разу, вперше з часів усіх досліджень в Арктиці, я нарахував на м.Блоссом до шести тисяч легендарних мартинів Росса! Знайшов на о.Врангеля, у кістковому горизонті, рештки вимерлого полярного ховраха. А колись, на мисі Баранова, архіпелаг Північна Земля, вперше побачив і ідентифікував великого поморника, гостя… із Антарктики. Там же, вперше, запропонував і здійснив (за досвідом із Індії) вилов і кільцювання, теж легендарного, білого мартина. Для недавнього випускника біологічного факультету – це просто неймовірно. Підсумую: Арктика і Антарктика завжди чекатимуть на когось, хто побачить більше, ніж інші. Таємниці природи причаїлись там на кожному кроці.
Листуючись із колегами із Канади, Фінляндії, інших країн, які досі працюють на берегах Арктики, писав їм і таке: бажано не дозволяти туристам, які потрапляють на заповідні полярні острови от так, вільно, розводити багаття, використовуючи як дрова деревину, що викидає океан, адже там можуть бути замасковані сліди… розшукуваних полярних експедицій. Наприклад, я маю фотографію кінця 1980-х, з острова Геральд, де сиджу на стовбурі великого дерева, із підпалинами. (Нещодавно її опублікував журнал «Фокус».) Так от, біля того ж підпаленого стовбура, в 1924 році, американський корабель «Herman» зібрав рештки експедиції Вільялмура Стефанссона зі шхуни «Karluk», розчавленої неподалік кригою, у січні 1914-го. Перший помічник капітана шхуни, 29-річний Сенді Андерсон, і четверо моряків загинули, ймовірно, взимку 1914-го. Скільки днів і тижнів карлуківці прожили на скелі Геральд – точно невідомо. У 1980-х я теж шукав сліди їхнього перебування, але не знайшов. Одне можу додати із свого досвіду: у гротах їх марно було б шукати, а на південне плато моряки навряд чи піднімались. Або інший приклад: дуже прикметний, викривлений стовбур дерева і досі лежить на березі бухти Драги, о.Врангеля, де був останній табір групи Мак-Кінлі, з того ж шхуни «Karluk» – все як на старовинних фото. Зрештою, я встановив там стовпчик із табличкою, яку відчеканив цвяхом на клаптику від консервної банки, і тим посприяв, аби через десяток років у бухті Драги з’явився відповідний пам’ятний знак. Розробляв також макет скульптурної композиції, стели, у пам’ять про Георгія Ушакова, яка потім була матеріалізована. Одного разу знайшов артефакти і сліди палеолітичної стоянки на о.Колючин. А от нещодавно, працюючи із архівами, дослідив і довів, що батько Чирікова фактично був шпигуном Петра Першого у таборі Івана Мазепи, і п’ятим воєводою Кам’яного Затону у 1706-1711, але головне – дитинство його сина, майбутнього мореплавця Чирікова, могло проходити в тодішній Україні.
Взагалі, острови, на які я спершу потрапив, завжди мали високий історичний статус. Історія їхніх відкриттів пов’язана з легендарними експедиціями й іменами. У пошуках експедиції сера Джона Франкліна, англійський мореплавець Генрі Келлетт у 1849 році відкрив острів Геральд, звідки він першим побачив і сусідній, більший острів, названий ним Plover, у подальшому о.Врангеля. Потім – експедиція ДеЛонга і його корабель Jeannette. Тому, читаючи наукову і пригодницьку літературу, я був готовий до різноманітних літературних пошуків і сміливих кроків. З моєї подачі один із перевалів названо на честь полярного письменника Олега Куваєва. У наукових звітах експедицій я свідомо назвав дві безіменні гори о.Геральд на честь капітана Келлетта і натураліста Едварда Нельсона. Колись, це спрацює. Знаєте, буває, цікаві історії самі тебе знаходять, як це вже було із історією про Чирікова. А от місяць назад у щоденниках Артура Конан Дойла, які купив на Хрещатику, ідучи в наш Антарктичний центр, прочитав, що той Артур, виявляється, брав участь у арктичних експедиціях. Тут же згадав, що у записниках Стефанссона я бачив прізвище Конан Дойла – у списках людей, які давали гроші на експедицію на о.Врангеля у 1920-х. Так от, випадково з’ясував, що пожертва Конан Дойла дорівнювала його місячному заробітку у якості лікаря китобійної шхуни. Поряд з біологічними відкриттями легко уживаються відкриття із полярної історії, географії, літератури. Не забуваємо і про живопис: три моїх акварелі були надруковані на поштових картках нашим північним сусідом. З десяток отримали друге життя у посібниках і кіно. А починав я, як художник-мрійник і науковець-мрійник.
- Зараз пропонується поєднати антарктичні дослідження, які веде Україна, з арктичними. Як Ви вважаєте, наскільки корисною може бути така система полярних досліджень?
- Нарешті! Маючи арктичні знання і досвід, можна багато чого корисного зробити в Антарктиді, і навпаки. Наведу декілька прикладів. Згадаємо, біотогеоінформатику – це моделювання зміни ареалів під тиском людини і клімату. Так склалось, що в Арктиці працює більше станцій спостереження, ніж в Антарктиці. Станції накопичують виміри, статистику. Далі, статистичні пакети інтегрують у цифрові карти, знавці, перетворюють їх у моделі і сценарії, що дозволяє зазирнути у майбутнє. Приклади складних сценаріїв і карт, зокрема, щодо Європи, у тому числі приполярної, є на сайті BioModel, до створення якого я теж долучився. Подібні моделі «дострілюють» до 2030, і навіть 2050 року. Британці намагались зазирнути у 2100 рік. Зрозуміло, що біотогеоінформатика такого високого рівня є перспективною, рентабельною. Це гарний допоміжний інструмент для сільського, лісового, морського господарства, природоохоронного законотворення. Цікаві сценарії для Антарктики і Арктики, на основі досить складних карт, розробляють PEW. Правда, з просторово-інформаційних причин, антарктичне моделювання іще відстає від арктичного. Але… Суспільство все впевненіше рухається до цифрової Арктики і цифрової Антарктиди. Нещодавно PNAS опублікували статтю, про те, як вчені із Ізраїлю і США спроміглися виміряти біомасу на планеті Земля. Уявляєте, з якою статистичною хмарою хлопці попрацювали? І у них вийшло.
Наступні цікаві утворення – це трофічний ланцюг і трофічна піраміда. Такі собі «вічні двигуни». Нагадаю, що вже працюючи у полярних експедиціях, я захистив дисертацію «Морські колоніальні птахи островів Врангеля і Геральда». Ретельно вивчав свій об’єкт, і коли кількість переросла у якість, наважився не тільки підрахувати біомасу колоніальних птахів, але і біомасу їхніх сусідів у трофічній піраміді, аж до морських ссавців. І пасьянс склався. Розумієте, морські птахи пропускають через себе біомасу рачків та риб, і повертають рештки в океан у вигляді складних, але вже розчинних хімічних сполук, таких собі розчинних добрив у морському городі. У «змові» із течіями ті птахи-селяни стають причиною появи в океані біохімічних аномалій, і самі собі створюють умови для циркуляції їжі. Ну і аномалії, потім, дивують гідрографів. Я спрощую, але… В Антарктиді, та ще й по відношенню до деяких видів пінгвінів, така конструкція не вибудовується: пам’ятаєте, як далеко від води вони утворюють свої грандіозні колонії. Додайте сюди антарктичну повільність, з якою в полярних широтах все рухається. Я маю на увазі не тільки полярників :), але й осади, танення, вітрову і гравітаційну руйнацію геологічних порід (основу колоній), і отримаєте загадку. А як же «вічний двигун»? А як же квоти на вилов риби і морепродуктів? Антарктида тут або щось не дорозповіла нам, або щось забула? Жартую. Цей перелік корисних аркто-антарктичних аналогій можна продовжувати.
Далі, наші технічні знання і вміння – у літакобудуванні, машинобудуванні, приладобудуванні. І, згадую, нещодавно наші пілоти відзначились у Гренландії. Між іншим, не забуваємо, що один із перших і найбільш вдалих антарктичних «крейсерів», який увійшов у легенди, побудувала Україна – я маю на увазі «Харків’янку», якій вже давно потрібно було б поставити пам’ятник (чи то у Києві, чи то у Харкові)… і, нарешті, підняти на ній український прапор. (До цього часу на ній завжди майорів прапор радянських антарктичних експедицій, інакше «САЭ».) Наші співвітчизники працювали і на дрейфуючих полярних станціях «Північний полюс».
На щастя, і глобус значно змінився: можемо вільніше пересуватись по світу без віз у відомі приполярні країни, такі, як Фінляндія, Данія, Норвегія, Чилі, Аргентина. (І я знаю полярників і аматорів, які неодноразово здійснювали туди індивідуальні тури.) Чому б нам не брати участь в арктичних розробках чи експедиціях сусідів, маючи прекрасних фахівців і комплексні знання? Додатково – Канада, США, Австралія, а також Великобританія, Франція, Швеція. Адже в Україні зорганізувалась прекрасна полярна школа, і Україна має колосальний потенціал. Вона також є учасницею багатьох міжнародних договорів. Є вміння впроваджувати потужні міжнародні програми, рівня IPBES, WWF, PEW і так далі. Якщо до цього додати математику, сучасні геоінформаційні технології, cloud computing, big data, machine learning, дистанційні методи то… Так от і народиться, точніше, відродиться оновлена національна аркто-антарктична складова.
- Експедиції Вас надихали також на творчість. Причому, на різні види творчості – крім живопису, ще й поезія, пісні.
- І навпаки: жага творчості надихала на експедиції. Взагалі, виїзд на пленер в Арктику чи Антарктику – це, фактично, експедиція! Хіба ні? Була й додаткова причина, щоби поєднувати різні знання. Пригадуєте, я розповідав про миртового співуна, сірого юнко та інших. Щодо колоній морських птахів, то я вперше робив атлас колоній, долаючи сотні кілометрів узбережжя – де пішки, де на собаках, а де на човні, і здійснював опис геолого-геоморфологічної і геоботанічної складової, а тому багато замальовував. До того ж, фотокамера бачить далеко не все, а іноді взагалі нічого не бачить. (Мряка, блукаючий туман, висока вологість, недостатній кут огляду, значна висота або протяжність поверхонь опису, буває, зводить нанівець усі переваги цього чудового приладу). Може тому, у полярні експедицій минулого, при можливості, зараховували і художника, і фотографа. Щодо поезії, то це один з видів мистецтва, який дозволяє розповісти про оточуючий світ засобами, недоступними іншим видам. Так само музика. Самі знаєте, що таке експедиційні пісні. Не кажу вже про чарівність Його Величності Звуку у полярному безкраї. Взагалі, уявляєте, якщо б колись, у марсіанському майбутньому, симфонічний оркестр заграв поблизу станції «Академік Вернадській»? Можливо, я це намалюю… (Сміється.) Хоча, в Арктиці щось подібне вже було: я маю на увазі концерт італійського піаніста Лодовіко Інауді (Ludovico Einaudi).
- І все ж, Ви знаходите баланс між раціональністю науки і емоційністю творчості. Мабуть, це сприяє виникненню інтуїції, яка також є дуже важливою?
- Із роками інтуїція розвивається, міцнішає. Самозароджується якийсь фільтр. Потім краще відчуваєш, де віддати перевагу малюванню, а де науковому зосередженню. Узагалі, в Арктиці-і-Антарктиці дуже багато незвичайних фізичних явищ: полярне сяйво, морозна веселка, гало, зелений промінь, міраж, біла мла, «вічні хмари», «інієві квіти» тощо. Присутність на незвичайній планеті підштовхує використовувати всі доступні інструменти, аби комусь про це розповісти. Недарма у щоденниках першопроходців є і тексти, і малюнки, і вірші. (Згадайте хоча б канадійця Роквелла Кента.) Мені дуже допомагали книги і малюнки тих, хто пройшов переді мною. Ну, а навички з живопису примножують переваги: у переліку моїх акварельних робіт є й історичні реконструкції. Зокрема, це реконструкції експедиційних подій XVII-XVIII сторіччя в Арктиці, за рукописами. Є реконструкції деяких втрачених дерев’яних церков Закарпаття, і навіть подій перших національних визвольних змагань 1918-1921 років (для історико документальної кінострічки). Світова бібліотека реконструкцій швидко розвивається. Уявіть: Інститут полярних досліджень імені Скотта створює анімації, за технологією коміксів, з використанням фотопластин експедиції Скотта, які вдалося відновити, а іноді просто врятувати. Так у малюнках художниці Сари Ерієс (Sarah Airriess) нещодавно «ожив» й образ Антона Омельченка, нашого співвітчизника, члена експедиції «Terra Nova» (1910–1912).
На останок… іще про одну витівку інтуїції: у Великобританії я мав унікальну можливість відвідати Слімбрідж, де встановлений пам’ятник англійському екологу, орнітологу, художнику – серу Пітеру Скотту, сину Роберта Скотта. Чому пам’ятник? Тому що Пітер Скотт винайшов, запропонував і реалізував просто фантастичну ідею: спробувати утримати водоплавних перелітних птахів на очеретяних озерах Слімбріджа, створивши їм умови, від яких… важко відмовитись. І вийшло! Тепер там вирує такий парк, від якого паморочиться голова, і де бувають тисячі відвідувачів, а звідси і його самоокупність. Колись, я запропонував зробити те саме у Києві, ну, наприклад, на вічно-нещасних Совських озерах чи деінде, і поширити на інші куточки Києва. На жаль, іще не дослухались, але не втрачатимемо надію, як це і належить полярникам. Не втрачатимемо надію і у подоланні багато чого іншого, проблемного. Як кажуть в Арктиці-і-Антарктиці, робімо разом льотну погоду … і тоді вона обов’язково буде!
Розмовляв Богдан Олексюк
Довідка
Василь Придатко-Долін – український художник, зоолог-еколог, полярник, викладач, один із засновників школи біотогеоінформатики в Україні, кандидат біологічних наук. У 1977-2018 – керівник групи з біотично орієнтованих геоінформаційних систем BioModel(1) і старший спеціаліст із проектів Міжнародної асоціації «Український центр менеджменту землі і ресурсів» (ULRMC); доцент Національного університету біоресурсів та природокористування України (НІУБП); старший науковий співробітник Українського інституту досліджень навколишнього середовища і ресурсів України при РНБО України; голова Департаменту збереження землі та біорізноманіття Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (нині Міністерство екології та природних ресурсів України); співробітник інституту зоології імені І.Шмальгаузена; співробітник кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка (КНУ), співробітник лабораторії біоніки КНУ.
Розпочинав кар’єру полярника, як науковець, у заповіднику «Острів Врангеля» (Острови Врангеля і Геральд). У 1978-1992 брав участь або очолював наукові і пошукові експедиції в різних районах Арктики, у 2015 – у складі IPBES-експедиції в аргентинській Антарктиці. Покращував професійні навички у Великій Британії, Канаді, Австралії та іще 20-ти країнах світу. Очолював делегації України рівня UN CBD, CBD SBSTTA, UN FCCC, AEWA, Bern Convention, Bonn Convention, Ramsar Convention, UNEP-GEF BINU.
Відомими є цикли його акварелей, присвячених Арктиці, Майдану тощо. Графічні роботи опубліковані: на поштових картках (РФ), у посібниках «Ландшафтна екологія» (2015) та Landscape Ecology (2015), журналі «Фокус», методичках, в інтернеті; і були використані у кінострічці «Українська революція за спогадами Всеволода Петріва» режисера Івана Канівця. Мав персональні виставки у Києві, Львові. Сучасна добірка творів представлена на тематичному сайті художника «Моя Арктика, Антарктика і…».
Також фотоальбом робіт художника – у нашій галереї.
