Антарктида не без політики

Антарктида мапа

У повідомленнях про Антарктиду найчастіше йдеться про екологію, наукові дослідження та туризм. Але антарктичні дослідження мають два аспекти, які далеко не завжди збігаються, а часом і суперечать один одному – науковий і політичний. Сьогодні науковий аспект переважає, але так було не завжди, і, скоріш за все, не завжди так буде. Легко можна передбачити посилення політичної складової в наближенні до 2041 року, коли закінчується дія заборони на видобуток корисних копалин, відповідно до Договору про Антарктику. Чи буде він продовжений на нинішніх умовах, чи змінений, і в який спосіб – покаже час, а залежатиме це від факторів, які сьогодні передбачити складно. Упевнені прогнози в таких випадках дають лише невиправні песимісти або оптимісти. Натомість, реальна картина завжди містить значно більше півтонів – буває, позитивні явища супроводжуються негативними наслідками, і навпаки.

Правовий аспект

Антарктика – це зона, яка не входить до жодних національних юрисдикцій і регулюється виключно міжнародною угодою. При цьому, дія Договору про Антарктику поширюється на всю територію на південь від 60 паралелі південної широти і охоплює близько 10 відсотків площі планети. Подібний статус має також відкритий океан за межами національних економічних зон і космос. Як зазначає в.о. директора Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий, Антарктиду в правовому аспекті можна вважати за полігон, на якому людство відпрацьовує подальшу взаємодію у космосі і при освоєнні Місяця та інших планет.

«Фактично, з цієї точки зору, правовий режим Антарктики – це єдина на сьогодні працююча модель, яку можна буде використати надалі, наприклад, коли людина висадиться на Марс і почнеться активна гонитва за освоєння планет Сонячної системи. Адже тоді виникне маса правових питань: як у космосі взаємодіяти різним державам між собою, державам та приватним корпораціям, державам та громадським організаціям – на Місяці, на Марсі і т.д. Єдиною працюючою моделлю, яку можна доволі легко взяти і екстраполювати у цій ситуації є на сьогодні Договір про Антарктику і ті території та акваторії, які ним регулюються. Таким чином, Антарктида – це полігон, на якому людство відпрацьовує подальшу взаємодію у космосі», – говорить Євген Дикий.

Станція Академік Вернадський

На відміну від Антарктики, в Арктиці, хоч там і відкритий океан, тривають територіальні суперечки. Більша частина Арктики входить до зон національних юрисдикцій, а на частину відкритого океану поза межами виключних економічних зон мають претензії арктичні країни. І боротьба між ними за ці території загострюється.

Свого часу загострювалась також і боротьба за Антарктику. «Договір про Антарктику виник не від хорошого життя, – розповідає Євген Дикий. – Він виник тому, що в певний момент британці й аргентинці вже робили попереджувальні постріли в повітря один проти одного, а флоти Її Величності і Аргентини були приведені у підвищену бойову готовність. Тоді великі держави прийняли спільне рішення, адже вони були не готові через неповні 20 років після Другої світової війни починати третю світову за якийсь «шматок льоду». Таким чином з’явився Договір про Антарктику як замороження надовго територіальних претензій окремих країн».

Що ж собою являє Антарктичний договір? Він був укладений в 1959 році 12 державами, які в 1957-1958 роках мали свої наукові представництва в Антарктиці: Аргентина, Австралія, Бельгія, Чилі, Франція, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, СРСР, Велика Британія, США. Вступив договір у силу 1961 року, після його ратифікації урядами держав – підписантів, а в 1991 році була накладена заборона на 50 років на видобуток корисних копалин.

Договір про Антарктику – це міжнародна угода, метою якої є забезпечення наукових досліджень і збереження миру на континенті. Він передбачає демілітаризацію району Антарктики, його використання виключно в мирних цілях і перетворення на зону, вільну від ядерної зброї. Дія договору поширюється на всю територію на південь від 60 градусів південної широти.

В наш час до числа учасників договору входять 47 держав: 28 з них мають статус консультативних сторін (Аргентина, Австралія, Бельгія, Бразилія, Болгарія, Чилі, Китай, Еквадор, Фінляндія. Франція, Німеччина, Індія, Італія, Японія, Південна Корея, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Перу, Польща, Росія, Південна Африка, Іспанія, Швеція, Україна, Велика Британія, США та Уругвай), а інші 19 не мають права голосу при прийнятті рішень на щорічних самітах Антарктичного договору (Австрія, Білорусь, Канада , Колумбія, Куба, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Греція, Гватемала, Угорщина. КНДР, Монако, Папуа Нова Гвінея, Румунія, Словаччина, Швейцарія, Туреччина, Венесуела).

Договором заборонено створення в районі на південь від 60-ї паралелі військових споруд, проведення військових маневрів, випробувань будь-яких видів зброї, у тому числі ядерної, розміщення радіоактивних відходів. Для забезпечення дотримання положень договору можуть проводитися інспекції в будь-який час і в будь-якому районі Антарктики. Перевірці можуть піддатися всі наукові станції, установки, морські та повітряні судна в пунктах розвантаження та завантаження.

На території регіону заборонене проведення будь-яких заходів військового характеру. При цьому військовий персонал та обладнання можуть знаходитись в межах регіону для проведення необхідних наукових досліджень і в інших мирних цілях.

На всій території Антарктики оголошена свобода науково-дослідницької діяльності, обміну інформацією та співробітництва (за посередництва ООН та інших міжнародних організацій).

Згідно з положеннями договору, всі територіальні суперечки щодо приналежності антарктичних територій повинні вирішуватися мирним шляхом із залученням, у разі необхідності, Міжнародного суду ООН. Учасники взяли на себе зобов’язання не висувати нових територіальних претензій в Антарктиці доти, поки договір залишається в силі.

На сьогоднішній день територіальні претензії в Антарктиці пред’являють 7 держав: Австралія (з 1943), Аргентина (з 1933), Велика Британія (з 1908), Нова Зеландія (з 1923), Норвегія (з 1929), Франція (з 1924) і Чилі (з 1940). Особливу позицію зайняли США і РФ, які не заявляли конкретних територіальних претензій на Антарктику, але які оголосили її зоною своїх інтересів. При цьому обидві держави не визнають претензії інших країн, так само як і претензії один одного.

У 1939-1945 роках Німеччина претендувала на території так званої «Нової Швабії», де німецькі вчені проводили велику кількість наукових досліджень. В наш час Німеччина не заявляє про претензії на антарктичні території.

З 1986 року, всупереч забороні на висунення нових територіальних претензій, частина Антарктики була неофіційно включена у «зону інтересів» Бразилії.

Отже, Договір про Антарктику – це тривале замороження територіальних претензій окремих країн. Але тривале замороження не означає назавжди. Тобто, жодна з цих семи держав не відмовилась від свого права колись, якщо припинить свою дію Договір про Антарктику, знову підняти свої претензії на Антарктичні території. І це дуже помітно, зазначає Євген Дикий. «У таких країн як Аргентина і Чилі, навіть антарктичні наукові інститути підпорядковані не міністерству освіти, або міністерству екології, як в багатьох інших державах, а міністерствам закордонних справ. Тобто, абсолютно ясно, що для них Антарктида є частиною їхньої зовнішньої політики. А логістику їхніх полярних станцій забезпечують військово-морські та військово-повітряні сили».

Але й ті країни, які територіальних претензій в Антарктиці не мають, використовують, або передбачають в майбутньому використання ресурсів цього регіону. Так, від Польщі Антарктида розташована на відстані близько 16000 км, і у 1970-80 роках вона цікавила Польщу передусім з огляду на продовольчі ресурси (рибальство). Але Антарктида – це також потенційні мінеральні ресурси в майбутньому, на експлуатацію яких наразі встановлено мораторій, зазначає польський полярник професор Станіслав Ракуса-Сущевський.

Наука vs політика

Очевидно, що будь-які наукові дослідження сьогодні не можуть вестися якоюсь обмеженою групою вчених чи замикатися в межах якоїсь країни. В Антарктиці розгорнута наукова кооперація і міжнародна співпраця вчених. Таку кооперацію забезпечує SCAR – Науковий комітет з антарктичних досліджень. Загалом, у SCAR зараз входить 43 країни. Частина з них – це асоційовані країни, спостерігачі без права голосу. Україна ж має право голосу і представлена на належному рівні. Наскільки тут відчутною є політична складова?

«На рівні SCAR, де збирається наукова спільнота, вона практично не відчувається, – говорить Євген Дикий. – Там дійсно, майже цілком наука поза політикою. А ось коли збирається Секретаріат Договору про Антарктику, де збираються дипломати, то там дуже відчувається».

Професор Станіслав Ракуса-Сущевський

Різний статус і різні інтереси країн-учасників Антарктичного договору визначають і їхню політику у сфері полярних досліджень. «Коли в 1999 році Польща вступила до НАТО, вона стала союзником Великої Британії, яка претендує на ті ж самі території в Антарктиці, на які претендують також Аргентина і Чилі. Відповідно, роль Польщі змінилася, – зазначає професор Станіслав Ракуса-Сущевський. – Європейський Союз у територіальних питаннях в Антарктиді не має чого особливо сказати, з огляду на привласнення великої антарктичної території такими країнами, як Велика Британія, Франція та Норвегія і через різницю інтересів цих країн та інших країн ЄС, які не заявляють територіальних претензій. Таким чином, на логістичну допомогу цих країн в утримуванні станції поляки розраховувати не можуть, оскільки наявність станції є, або може стати в майбутньому підставою для територіальних претензій.

Політичний аспект є одним з найважливіших аргументів польської присутності і продовження досліджень в Антарктиці. Ця діяльність перебуває під контролем Міністерства закордонних справ. Політичне співробітництво, однак, не означає безкорисливої матеріально-технічної допомоги, і відносини базуються на принципах взаємних послуг або оплати, з урахуванням фінансових та організаційних можливостей», – підкреслив польський полярник.

Зазначимо, що антарктична станція ім. Генрика Арцтовського на даний час підлягає Інституту біохімії і біофізики Польської Академії Наук і проводить дослідження в тісній співпраці з університетами та інститутами ПАН.

Без «братської» співпраці

Раніше українські вчені були тісно пов’язані з російськими колегами, адже жили й працювали в одній державі. Однак, від часу здобуття Україною незалежності для наших полярників співпраця з росіянами стала не актуальною. Загалом міжнародна співпраця наших вчених є досить широкою і з ведеться багатьма країнами, але не з Росією.

«Україна в 1992 році офіційно звернулася до Російської Федерації виділити нам одну з антарктичних станцій, – розповідає Євген Дикий. – Адже ціла антарктична інфраструктура створювалась усіма радянськими республіками. Внесок, очевидно, був не однаковий, але якраз внесок українців був величезний. Росіян, українців і білорусів там було найбільше. Тобто, принаймні ці три республіки мали повне право поділити між собою полярну інфраструктуру. Та чомусь Російська Федерація привласнила собі усю цю інфраструктуру, хоча створювали її всі разом. І, до речі, всі полярники радянських часів пам’ятають, на чому вони освоювали крижаний континент – на снігових тракторах «Харьковчанка», які збиралися на Харківському заводі важкого машинобудування ім. Малишева. Та й першою жертвою, принесеною радянською наукою на вівтар підкорення Крижаного континенту, став українець Іван Хмара з Полтавщини, який трагічно загинув під час першої радянської висадки у Антарктиді.

На наше звернення до РФ не тільки прийшла відмова, але згодом, коли Україна вступала як повноправний член до Договору про Антарктику, Росія висловила заперечення на підставі того, що Україна нібито «в 1992 році висловила претензії на одну з їхніх полярних станцій». І щоб вступити в Договір про Антарктику, нам довелось офіційно дати ноту МЗС, що ми вже маємо свою станцію Академік Вернадський, і тому відмовляємось від будь-яких претензій на колишнє радянське майно.

В.о. директора НАНЦ Євген Дикий

Та насправді, все, що робиться – на краще. Те старе радянське майно вже давно в поганому стані. І якби ми отримали стару радянську станцію, а далі майже не вкладали в неї грошей, то мали б тепер з нею багато проблем. А так, отримавши британську станцію в прекрасному стані, з дуже хорошою технікою і з величезним ресурсом, ці 22 роки посиленої експлуатації станція витримала. Звичайно, тут велика заслуга і наших полярників, які кожного сезону дбайливо підремонтовували те, що виходило з ладу. Радянська станція при таких умовах давно вже б розвалилася. До  речі, нинішні російські станції всі у дуже поганому стані. Наша ж станція у значно кращому стані, хоча за всі ці роки Україна не замінила жодної системи життєзабезпечення станції Фарадей».

Полярні перспективи

Наскільки ж реальним є поєднання антарктичних і арктичних досліджень? Як каже Євген Дикий, пульсів у планети є два: Арктика і Антарктика – два полярні регіони. І зараз в науковій спільноті дуже активно впроваджується термін «третій полюс»: це високогірні райони нашої планети.

«З точки зору вимірювань пульсу, що показує планетарні процеси, це має сенс. І ці три регіони потрібно охоплювати синхронними однотипними дослідженнями. Правда, є країни, які мають окремі антарктичні інституції, але це переважно країни з територіальними претензіями. А більшість країн мають полярні інституції, які одночасно відповідають за дослідження в обох полярних регіонах. Найяскравіший приклад – аналог українського НАНЦ – Французький полярний інститут, який відповідає і за Арктику, й за Антарктику. Подібна інституція працює в Італії, і загалом – це стандартна європейська практика. Дуже влучну назву має подібна установа в Канаді – Polar Knowledge Canada», – говорить Євген Дикий.

Харківські радіоастрономи вже тривалий час працюють на Шпіцбергені, а точніше – на архіпелазі Свальбард. Інший наш напрямок у бік Північного полюса – це співпраця з Polar Knowledge Canada. Вже на наступне літо українські вчені запрошені на відкриття нової канадської дослідницької станції у високій Арктиці, у Cambridge Bay, яка обладнана за останнім словом техніки і розрахована на 120 дослідників. І вже зараз українські дослідники можуть подавати проекти, які можна було б реалізовувати на базі цієї станції, де нам готові відкрити двері.

Богдан Олексюк

Оригінал статті: Фокус

Related posts

Leave a Comment