Пластун – він і в Антарктиді пластун. І хоча сніжний континент готує ще ті випробування, але Віктор-Микола Гаврилюк на ньому побував і згадує ту подорож із вдячністю. “Було важко, зізнається він, але це гарний досвід. І багато чого для виживання в таких умовах дав мені Пласт. Вишкіл, таборування, навички… Хоча найбільше, що він дав – це уміння зберігати спокій. Не панікувати. Пласт якраз цього й навчає: бути готовим до будь-яких життєвих обставин – і при тому усміхатися. А головне – щось вигадувати…”. Про це – у матеріалі Тетяни Когутич для “Укрінформу”.
Мандрівка автостопом до Антарктиди і була карколомною реалізацією такої фантазії.
…З Віктором-Миколою зустрічаємося в Мукачеві. Сам він родом з Луцька, але нещодавно увійшов до Окружної пластової старшини на Закарпатті.
– Мене запросили в Мукачево, щоб допомагав розвивати місцевий осередок Пласту, – каже мандрівник.
Йому є чим загітувати юнь, варто лише повідати, як гостював на українській антарктичній станції “Академік Вернадський”.
“ПРОСТО ЗАЧЕКІНИТИСЯ В АНТАРКТИДІ НЕ ВДАСТЬСЯ”
Його найбільша мандрівка, апогеєм якої стала Антарктида, і три місяці на станції разом з українськими полярниками, вийшла спонтанною. Спочатку вона задумувалася як автостоп країнами Південної Америки, вони, каже мандрівник, доступні для українців, бо не вимагають віз. Тож Віктор-Микола знайшов відносно дешевий квиток до Ресіфі і почав заробляти на нього кошти. Згодом сконтактував із львів’янином, ветераном російсько-української війни Андрієм Мочурадом – колишній військовий їхав в Антарктиду також автостопом, планував знімати там документальний фільм про роботу наших полярників і запропонував Віктору-Миколі участь у якості оператора. Попередній план був такий: молоді люди мали зустрітися в Буенос-Айресі, потім добиратися звідти до Вогняної Землі й вже там шукати дорогу на Антарктиду.
– Це не так просто, – пояснює Віктор-Микола, – адже мандрівка до Антарктиди для туристів вартує близько 10 тис. доларів, а ми шукали способів, як дістатися туди задарма. Адже таких грошей у нас не було. Власне, зі слів хлопця, основним завданням було знайти корабель, на якому тебе повезуть на льодяний материк, і хоча було багато варіантів і попередніх домовленостей, але вони не спрацювали.
– Ми дійсно вскочили в останній вагон – це були останні яхти, які йшли в Антарктиду до станції “Вернадський”. Андрій умовив двох капітанів. Один каже, що бере, але треба заплатити символічну суму – пару сотень доларів за пальне, їжу тощо. А інший каже, мовляв, вирушаю через тиждень, але не факт, що беру. І то не двох разом, тільки одного, – розповідає Віктор-Микола.
Зрештою, його колега сів на першу яхту, а йому дав телефон капітана другої – це була жінка, капітан Кет.
– Він сказав: – О, Кет, оцей хлопець їде замість мене, домовляйтеся. Це було за 10 хвилин до того, як він заскакував на свою яхту, – згадує Віктор-Микола.
Він пояснює, що його колезі вдалося вийти на цих капітанів методом семи рукостискань: полярники дали хлопцям рекомендації, адже вони їхали знімати документальне кіно про них на станцію “Вернадський”, тільки через це капітани згодилися допомогти.
– Інакше б нічого не вийшло, – каже Гаврилюк. – Власне, я це все розказую до того, що потрапити в Антарктиду, не маючи 10 тис. доларів, тільки щоб зачекінитися – місія неможлива. Але ми їхали знімати фільм про антарктичну станцію і через це нам таки вирішили допомагати. Капітан Кет була другом станції, вона часто туди заходила з туристами – на станції ж є паб, – розповідає Віктор-Микола.
Ну, і, зрештою, він теж таки домовився з капітаном Кет – до відправки тиждень працював у неї на яхті: драїв, вичищав, натирав…
– Там була ситуація така, що цю яхту винайняла одна британська сім’я, вони оплачували чартер, але мали ще одне незайняте місце. Продавати його комусь було ніяк, от мене й взяли, британці були не проти, – каже він.
НЕЙМОВІРНІ КОЛЬОРИ, КИТИ, ПІНГВІНИ!
Насправді, каже Віктор-Микола Гаврилюк, більша проблема – вибратися з Антарктиди, ніж туди потрапити. Є два типи полярників: зимівники, які там цілий рік, а є сезонники, що відпрацювали влітку – й поїхали. Доправити 10 зимівників простіше, а сезонників на той рік було 40. Їх забирають рибацькими суднами, саме таким виїжджали з Антарктиди й мандрівники. Це було українське рибацьке судно “Мері Голд”, ми його назвали “Маруся”, каже Вітор-Микола.
Часто питають, каже він, мовляв, нащо Україні полярна станція? Так от, окрім того, що це престиж та імідж, Україна ще й має право ловити рибу в антарктичних водах. Тому це вигідно економічно. Власники рибацьких суден, що займаються цим промислом, тримають судна в Чилі, йдуть у рейд на пів року і продають потім рибу.
– І я встиг рибу там половити, – жартує мандрівник.
Узагалі, про свою подорож Віктор Микола каже, що то був епічний автостоп.
– Враження я досі не можу передати словами: це неймовірні кольори навколо, гори, льодовики, пінгвіни, а коли коло тебе кити плавають… розповісти про це, передати словами враження неможливо! Це треба побачити.
Цікавлюся, у скільки, зрештою, обійшлася мандрівка до Антарктиди загалом?
– У мене це вийшло безкоштовно. За яхту ми не платили, за проживання на станції теж. Загалом подорож Південною Америкою, яка тривала понад рік, 14 місяців, обійшлася десь у 1 тис. доларів. В Антарктиді ми пробули 2 місяці: це був лютий-квітень 2019 року.
– Що дає в житті досвід такої тривалої виснажливої подорожі?
– Ну, тут я ще вивчив португальську та іспанську, – сміється Віктор-Микола. – Вражень дуже багато. Ти бачиш на власні очі речі, які колись вчив з географії. От пустеля Атакама – розумієш, чого вона найсухіша на планеті. В Антарктиді ти бачиш, як формуються гори, фіорди, якими звик милуватися в інших частинах світу. Тобто, ти споглядаєш наживо те, що було в Скандинавії мільйони років тому. А ще зрозумів, наскільки світ тісний, коли випадково зустрів свого знайомого в Чилі. У містечку Вальпараїсо на березі Тихого океану бачу – йде молодий чоловік з наплічником українського бренду Terra Incognita. Я розвертаюся до нього і питаю англійською, мовляв, вибач, ти звідки? Він каже: з України. Виявилося, що ми навіть знайомі. Він приїхав у Чилі, бо займається астрофотографією – там тоді якраз спостерігали повне сонячне затемнення. Це теж одне з моїх найбільших вражень з мандрівки! 99% і 100% затемнення, як виявилося, велика різниця. 99% – це коли майже нічого не міняється, а при 100% ти побачиш на небі тільки корону сонця, стає темно, видно зорі й здається, що відбувається схід і захід сонця одночасно, оскільки обрій далі світлий, а над тобою – темрява, – каже Віктор-Микола Гаврилюк.
ПЛАСТ – ЦЕ, НАСПРАВДІ, ПІДГОТОВКА ДО ВІЙНИ
Мандрівки – невід’ємна складова пластунського життя. “У нас навіть приказка є: не мандруєш – не пластун!» – каже Віктор-Микола.
Він прийшов у Пласт у 2006 році юнаком, зараз може сказати, що більш як половину свого життя пластує. Був у Курені імені Василя Стуса.
Йому минуло 17, коли почалася Революція Гідності, й усім гуртком вони пішли на Майдан. Потім, за рік, коли запалала війна з Росією, так само разом із гуртком усі разом пішли на війну, добровольцями в батальйон “Гарпун” – це був пластовий батальйон, там комбат пластун, ротний пластун, і залучали туди переважно пластунів.
Таборування у Пласті, хоча це, на перший погляд, просто походи і гра, насправді – неформальна підготовка до війни, виживання в польових умовах тощо.
Уже на мобілізаційній базі одного з добровольчих батальйонів юнак зіткнувся з проблемою: йому було 18 років на той момент, але виглядав на 15, тож не хотіли брати на фронт. Але після трьох місяців почали формувати добровольчий пластовий батальйон і Віктора-Миколу Гаврилюка запросили туди.
– Так ми вчотирьох із хлопцями з пластового гуртка потрапили на війну. Це була осінь 2014-го. Працювали в обох областях – Донецькій та Луганській. Ми не стояли на позиціях, у нас були завдання як у розвідників. Ми ходили по нашій лінії фронту, заходили на ту територію, працювали в так званій сірій зоні.
НАЙБЕЗПЕЧНІШЕ МІСЦЕ – ЛІС
Уже після АТО Віктор-Микола повернувся доучуватися в університеті, і в той же час розпочав свої вільні мандрівки. Першим таким великим туром стала мандрівка країнами Балтійського моря – починаючи з Польщі й закінчуючи Скандинавією. Пластун пригадує, що це був цікавий досвід – пройти стільки кілометрів, маючи трохи більше, ніж 30 євро в кишені й не знаючи англійської.
– Власне, я вивчив англійську після цієї мандрівки, – сміється Віктор-Микола. – А ще набув купу цікавих знайомств і досвіду. Цього вимагав пошук ночівлі. Найчастіше ночував в українців, що живуть у цих країнах, знаходив їх за коуч-серфінгом. Але бувало, що ночував у місті на вулиці або в парку чи в лісі. Власне, ліс – це для мене найбезпечніше місце у новому, незнайомому місці. Там немає людей, від яких можна очікувати небезпеки, а від тварин її чекати не варто. Хоча був цікавий трафунок, коли мене в Норвегії, у лісі розбудили мисливці: вони випадково натрапили на мене, сплячого, подумали, що зі мною щось сталося і вже готові були викликати поліцію, – пригадує Віктор-Микола.
Чи розповідає про свої мандрівки вихованцям у Пласті?
– Спеціально я досвідом мандрівника не хизуюся. Але в пластових мандрівках із дітьми часто пригадую трафунки з досвіду, до слова. От якось у мене в Бразилії поцупили рюкзак з речами та документами! Довелося відновлювати їх, при тому, що у мене зовсім не було грошей. Мені на картку скинулися друзі з України, тому вдалося відновити документи. Але потім я ще місяць подорожував без речей, бо їх украли, й у мене був лише спальник, гамак, ніж, запальничка та телефон без сім-картки, а ще пара футболок, білизна і взуття. Я помістив це все в спортивну сумку через плече – і так пройшов із Бразилії через Парагвай до Буенос-Айреса.
Цікавлюся у пластуна-мандрівника, які наступні епічні автостопи планує? Каже, що якби не карантин, був би зараз десь у районі Кавказу або в Середній Азії.
– Зараз один мій хороший товариш застряг у Камбоджі через карантин, а ще один сидить у Таїланді з цієї ж причини. Він там працює вчителем англійської. А той, що в Камбоджі, влаштувався тренером у спортзалі. Мені в подорожах теж доводилося працювати ким завгодно. Я фарбував паркани, доставляв речі, працював на будівництві за їжу, навіть пік пампухи і продавав їх, – каже він.
Загалом, Віктор-Микола мріє пройти Балкани, Туреччину, Кавказ, Близький Схід, Середню Азію, Індію – у світі ще багато цікавих куточків, де б хотів побувати. Утім, зараз мандрівки обмежуються Закарпаттям.
ЯКБИ В КРИМУ БУЛО СТІЛЬКИ ПЛАСТУНІВ, ЯК У ЛЬВОВІ…
Мандрівник каже, що Закарпаття загалом – ідеальне для життя, тут близько гори, а гори – то любов.
– Тож мені тут приємно. Нема жодних відчуттів про якийсь особливий регіон, який начебто не сприймає українських поглядів. Це стереотип, який штучно роздувається.
Між іншим у 2021-му році маємо 100 років Пласту на Закарпатті – це до закидів, що Пласту тут ніколи не було і це все занесли галичани.
Цікаво, що перші скаутські групи в Україні з’явилися в Бахмуті Донецької області, звідки було активне поширення далі на Схід і на Південь, і вони пізніше перейшли до Пласту, вже в часи УНР.
Якби в Криму й на Донбасі було стільки ж пластунів, як у Києві чи Львові, впевнений мандрівник, ми не мали б того на сході України, що є зараз.
– Нині, – каже Віктор-Микола, – моє завдання – знайти в Мукачеві дорослих волонтерів, які живуть тут і не планують переїжджати, для того, аби вони виховували своїх дітей у Пласті. Адже багато хто сьогодні говорить, мовляв, діти тиняються по дворах, залипають у телефонах, сидять без діла тощо. Але для того, аби ситуація змінилася, для них треба створити інше середовище, запропонувати альтернативу. Український пласт дає таку можливість.
Тетяна Когутич, Ужгород – Мукачево
Фото з архіву Віктора-Миколи Гаврилюка
Джерело: Укрінформ
