*Краєм світу, уночі,
Крізь пустелі і кущі
Хтось бреде, та не самотньо –
З табуретом на плечі…
Юлія Колісник
Фото: Кирил Кравцов
Кожен океан Землі омиває принаймні один табурет, залишений біля хвиль на згадку про велику подорож. Це дивацька соціологія за версією гри шаленого мандрівника і режисера Леоніда Кантера. Він уже перетнув кордон іншого виміру, але залишилася «Людина з табуретом» – авантюрний, світового (або ж океанського) масштабу проект і однойменний фільм про непересічного автора ідеї та її блискуче втілення.
Якогось вечора після революції 2004 року на якійсь кухні чаювали собі кілька друзів і думали, як би так подорожувати, показувати Україну світові й одночасно знімати документальні фільми. Один із них – Леонід Кантер – запропонував гру, щоб чотири табурети з тієї кухні, де вони сидять, відвезти до берегів чотирьох океанів. Ідею сприйняли буквально…
Атлантичний океан
Країни: Польща, Чехія, Німеччина, Франція. Тривалість експедиції 45 днів. Пам’ятник табурету та український прапор встановлено у м. Ла-Рошель (Франція).
Студенти-актори з майстерні Кочнєва готуються до тривалої подорожі. Вони радше вуличні артисти, ніж мандрівники. Виставу «Івасик Телесик» продумують дуже ретельно, не кажучи вже про підготовку і маршрути, розкреслені на паперових картах.
День ікс – вони закинули на плечі табурет, освячений до цього католицьким та православним священиками, і рушили в путь. Перша експедиція через Європу до Атлантики стала випробуванням характерів.
Уже за тиждень у Польщі учасники посварилися: лідер диктував не для всіх прийнятні правила. Розійшлися на кілька днів, але швидко зрозуміли: так виставу не покажеш, відповідно і грошей не заробиш, а копійка така-сяка потрібна.
Експресивне театральне шоу на вулицях публіка сприймала на «ура». Ночували, де темрява застане, причому не завжди разом. Так, у Парижі «табуретники» заснули під одним мостом з думкою побачити інший – «той самий» міст Мірабо з вірша Аполлінера, а вранці несподівано збагнули, що ночували саме під ним.
По дорозі зустрічали шаленців, які приставали до мандрівки. Француженка Ніні дійшла з групою до міста Ла-Рошель і допомогла домовитися про пам’ятник табурету на узбережжі.
І це ніяка не метафора, а буквально дерев’яний табурет, залитий цементом і чорною фарбою. Для встановлення кожного такого доводилося просити спеціальний дозвіл у місцевої влади.
Зараз від них навряд чи щось лишилося – стільки років минуло, – та Леонід Кантер казав своїм друзям: «Коли ми завершимо цю велику подорож і станемо солідними дядьками в костюмах, то повернемося до кожного табурета і поставимо справжні віковічні пам’ятники».
Індійський океан
Країни: Росія, Монголія (пустеля Гобі), Китай (Тибет), Непал, Індія, Шрі-Ланка. Тривалість експедиції: 90 днів. Пам’ятник табурету та український прапор встановлено в с. Кірінду, о. Шрі-Ланка.
Тягнути табурет через Гімалаї було найважче. Друга експедиція виснажила команду і фізично, і морально.
Після трьох днів поїздом через Росію почалися поневіряння Монголією. У палючих пісках пустелі Гобі доводилося виживати від поселення до поселення.
Звичний автостоп тут здавався сміховинною затією, але час від часу таки проїжджали фури з робітниками чи аборигени на верблюдах і підбирали мандрівних волоцюг.
Цивілізований, здавалося б, Китай приніс не більше радості за німу пустелю. Якось наші хлопці й дівчата спробували приготувати борщ на вулиці у Пекіні.
Одні вимішували вариво у казані на газовій горілці, другі нарізали хліб і редьку на священному табуреті, а хтось один скликав народ на гостину. Зварити зварили, та, от біда, їсти ніхто не хоче.
Китайці боязко усміхаються, але ще не підходять. Один сміливець таки знайшовся, та не встиг він і два рази сьорбнути, як налетіла поліція. Розігнали к бісу публіку, щось грізно вигукують, не реагують на лист підтримки (його артисти отримали в офіційних верхах)…
Врятував ситуацію один дзвінок послу України. Леонід приберіг його якраз на такий випадок. Згортаючи кухню під наглядом поліції горе-артисти співали пісню «Ой у лузі червона калина…»
Далі усі китайські концерти українці проводили на території посольства, навіть поставили наметовий табір на кілька днів у його дворі.
Китайсько-тибетський кордон перетнули нелегально. Дозволів так і не допросилися. І знову спека, злидні, важкі пригоди.
Леонід Кантер змушений був зректися вегетаріанства, бо у Тибеті вся їжа або з м’ясом, або на м’ясному бульйоні. А коли у тебе ні шеляга за душею, то харчами особливо не перебираєш. На вистави тут реагували або підозрілим поглядами, або ніяк.
Артисти вирішили не заморочуватись і зняли відео-казку «Тибет нелегала». Спочатку на екрані з’являються дві химерні оголені фігури – чоловік та жінка – до того ж лисі. Вони зав’язують сюжет на вигадливій пантомімі, аж тут поруч них з’являються здичавілі чи то люди, чи то тварини, і починається театральна гра у виживання, дуже схожа на реальну ситуацію мандрівників. Згодом ця казка стала елементом однойменного фільму.
В Індії довелося просидіти кілька тижнів, щоб заробити грошей на Шрі-Ланку. І тільки на фініші було вже трохи легше, і другий табурет гордо постав перед океаном.
Північний Льодовитий океан
Країни: Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Росія, Фінляндія, Норвегія, острів Шпіцберген. Тривалість експедиції 90 днів. Пам’ятник табурету та український прапор встановлено у місті Лонгієрбюен, на Шпіцбергені.
Білорусь була першим пунктом на шляху до Північного Льодовитого океану. Поки Леонід із чотирма подругами обдзвонював знайомих білорусів, шукаючи дах на ніч, десь у Гомелі нудно коротав час один офісний працівник. Він дізнався про мандрівників і запросив їх до себе додому. Його звали Кирило, і тоді він ще не знав, яку новизну принесли у його життя ці люди – шалені подорожні. З табуретом…
«Для мене вулична вистава та автостоп – це каталізатори свободи. По них я пізнаю справжній стан речей у країні», – казав Леонід.
У Білорусі, як виявилося, публіка загалом приємна, автостоп чудовий, з чого артисти взяли, що можна зіграти виставу на центральній площі міста, прямо навпроти КДБ…
Пов’язали сміливців уже під оплески глядачів після шоу, тож формально усе вдалося. Тільки без допомоги журналістів Кантера з ватагою таки запроторили б у відділок, і то надовго.
Після того Кирило порадив хутенько вшиватися – разом рушили через Прибалтику. Так дісталися острова Шпіцберген.
А на Крайній Півночі усе суворо. Тут краще не виходити на вулицю неозброєним, бо всюди чатують полярні ведмеді (їх тут значно більше ніж людей).
Щоправда, пістолет можна взяти напрокат лише з дозволу директора. Для цього треба піти в мерію, а там всі роззуваються, навіть мер. І ось ти вже босий у приймальні, маєш зброю та підпис, аж тут ще один сюрприз: на цій землі не можна встановлювати нічого, «жодних лівих артефактів».
Зрештою, український табурет оформили, як міжнародну культурну пам’ятку на острові Шпіцберген.
Наступного року Леонід Кантер не подався за звичкою далі до океану. Натхненний дивовижами світу, він створив мистецький хутір Обирок. Невдовзі одружився, у сім’ї народилася донька Маґдалена, і ледве маля зіп’ялося на ноги, Леонід закомандував: у путь.
Так, 25 березня 2010 року, у День театру із хутора Обирок під сурми районного духового оркестру двоє батьків та одна дитина з невеличким табуретиком вирушили в останню грандіозну мандрівку.
Тихий океан
Експедиція через обидві Америки – Північну та Південну. Тривалість 365 днів. Пам’ятник табурету та український прапор встановлено на мисі Горн (Вогняна Земля, Чилі).
До проекту, крім українців, приєдналися команди з Росії, Білорусі та збірна Європи (Литва, Франція, Фінляндія).
За роки після далекого 2005 Леонід Кантер помудрішав і вже не вказував, кому куди йти. Групи домовилися рухатись кожна своїм маршрутом, зустрічаючись на фестивалях і, звісно, у фіналі гри – на мисі Горн.
Дружина Діана та маленька Маґда обрали інший, не такий складний маршрут і поволі мандрували, збираючи казки обох Америк.
Тут було все. Безліч історій. Про «своїх» у Канаді, про табу на автостоп у США, про дружбу з голлівудською зіркою, про те, як однієї гарячої ночі під час землетрусу у джипі зародилося нове життя (тільки тоді про нього ще ніхто не знав), а найцікавіше – про Південну Америку.
У Панамі налагодили міжнародні зв’язки з індіанським плем’ям Куна-Яла (ну, майже налагодили). Між Гондурасом і Гватемалою була прірва, у всіх сенсах, і двоє наших біженців-артистів провалилися у неї.
У Перу всіх дружно обікрали. По клубах Коста-Рики прогримів музичний фестиваль «Беліберда». Різдво святкували на Мачу-Пікчу, в сандалях при нульовій температурі.
У Бразилії загубили табурет. З кінцями.
Після того, а точніше, після одного невдалого фестивалю велика команда розпалася на мандрівні групки за інтересами.
До кінця маршруту дійшли не всі – лише Кирило з Леонідом досягли заповітної точки на карті – Мису Горн. А перед тим сталася чи не найважливіша подія в експедиції.
У найпівденнішому місті на світі – Ушуайя – прямо у таксі народилась українська дівчинка, яку шалені батьки-мандрівники Діана й Леонід назвали Патагонією… Волокти немовля під вітри до фінішу – це вже було занадто. «…а плисти туди самому без табурета нема ніякого сенсу», – головний натхненник засумував.
Як не дивно, збадьорила його маленька Маґда, вона протягнула татові свій табуретик і наказала відвезти на острів. Наступного дня білорус та українець завзято продовжили шлях.
Втім, потрапити на мис Горн виявилося не так просто. Приватний катер ходить туди вкрай рідко, і то за кілька тисяч доларів. Треба було йти далі, саме йти. Здавалося б, куди ж південніше? До Пуерто-Вільямса.
У цьому містечку Кирило і Леонід залишилися на цілих 18 днів. Щодня ходили в порт і до муніципалітету з надією таки потрапити на мис, і вже неважливо на чому, хоч на військовому кораблі. Одного ранку, марудного і холодного, у хостел зайшов кремезний чолов’яга у куфайці:
– Українець та білорус тут живуть?
– Так…
– Давайте скоріш до губернатора: на маяку згоріла лампа…
Шлюпку метає врізнобіч крижаними поривами вітру. Перед очима – скеля з маяком, заповітний мис Горн!
Табуретик в руках відчайдушного дядька мусить виконати роль свого втраченого попередника і завершити велику справу. Шлюпку зустрічає радісний Мігель, «господар» маяка.
Невеличкий Магдин табурет він пропонує залишити в музеї мису Горн, бо навіть його великого собаку здуває вітром у цих широтах, а тут так річ…
Дивацький експонат оселяється в музеї. Семирічний хлопчик, син Мігеля, сідає на табуретик і задивляється на бурхливі хвилі…
Шість років. Чотири океани. Одне нове життя. Місію виконано.
«Людина з табуретом» у документальному фільмі
Двісті годин, відзнятих в експедиції, неминуче мали стати фільмом. Власне, почасти заради цього Леонід Кантер і затіяв світоокеанську гру. Цей фільм подумки монтували під час подорожі. Автор ідеї повернувся до нього після буремної перерви і трьох фільмів про війну.
Ця стрічка мала підсумувати всі роки «табуретних» мандрів, показати життя індіанців на карибських островах, вуличні вистави на майданах і палубах кораблів, пейзажі Амазонки та Патагонії…
«Сценарій цього фільму придумав Господь Бог. Кращого не придумати, головне – просто встигати повертати камеру, куди слід», – говорив Леонід. Але його останній вчинок докорінно змінив «Людину з табуретом».
У цього фільму тепер інша місія. Найбільша відповідальність лягла на плечі Катерини Мізіної та Ярослава Попова – близької подруги Леоніда, продюсерки і «вічного режисера» мандрівних фільмів про табурети.
На «Спільнокошті» вдалося зібрати потрібні гроші, сім місяців важкої – передовсім морально – роботи привели до прем’єри. Невдовзі цей фільм вийде на екрани.
«Найбільше нами рухає бажання реабілітувати Леоніда в очах усіх, хто його любив», – каже Катерина. – Цей фільм більше не про мандри, а про людину-натхненника, про те, що кожен з нас має нести свій маленький табуретик до великого океану».
Цей матеріал підготовано напередодні виходу у прокат стрічки «Людина з табуретом» про останню подорож Леоніда Кантера. Присвячується Леоніду, сміливцю, авантюристу та натхненнику, який вважав, що кожен з нас має донести свого маленького табуретика до великого океану…
*алюзія на вірш Івана Малковича «Із янголом на плечі»
Джерело: “MANDRY“.