У серпні 1859 року на мальовничу околицю Києва (тепер вулиця Вишгородська, 5) прийшов у пошуках тимчасового помешкання Тарас Шевченко. Саме прийшов, а не приїхав кінним екіпажем. Пріорка – далекувато від центру міста, де у перші ж після прибуття з Черкащини дні Тараса Григоровича взяв під опіку отець Юхим Ботвиновський. Навіть тепер від провулку Георгіївського (там був дім Ботвиновського) та Малої Житомирської (а тут мешкав приятель Тараса Григоровича, фотограф і художник Іван Гудовський), себто від місця проживання його київських друзів, їхати до Вишгородської тролейбусом майже півгодини.
Чому Шевченко вирішив оселитися на такій далекій околиці? Сучасник Тараса Григровича О.С.Афанасьєв-Чужбинський пригадує одну вечірку в домі отця Ботвиновського. Засиділися до пізньої ночі. І ось годині о третій Шевченко… раптом почав збиратися. Господар дому – йому наперекір! Аби не пустити дорогого гостя у глупу ніч, він звелів навіть не відмикати йому ворота. Та де там! Тарас Григорович наполіг на своєму і без калош, по грязюці пішов геть. Що так стурбувало Шевченка у господі доброго, але не завше обережного в доборі компанії отця Ботвиновського?
«Справа в тому, – пояснює Афанасьєв-Чужбинський зі слів самого поета, – що серед співрозмовників був один пан, з яким Тараса Григоровича познайомили, як зі старим приятелем, не сказавши, «що воно таке і чим воно дивиться». Пан, про якого говорив Шевченко, був саме «воно». Його, здається, ніхто зовсім не вважав за людину, але приймали у багатьох сім’ях певного кола, і він скрізь пив, і, де було чим, напивався. Тарас Григорович не раз його бачив, а тут раптом о третій годині ночі з’явилося переконання, що з цим паном приятельська бесіда неможлива, що він його неодмінно скомпрометує і навіть за цим прийшов…» Висновок, вже не Афанасьєва-Чужбинського, а Петра Жура, автора чи не найглибшої хроніки про останню подорож Кобзаря в Україну під назвою «Третя зустріч»: «Треба думати, саме після цього випадку поет, роздратований незграбним поліцейським стеженням, залишив квартиру Гудовського в центрі міста, поблизу будинку Ботвиновського, та й перебрався на Пріорку, за Поділ».
Припускають (та ж «Третя зустріч» Петра Жура), що «Пріорка (Преварка) була відома Шевченкові з розповідей про неї Марії Олександрівни Маркович(Марка Вовчка) та її чоловіка, Опанаса Васильовича Марковича, які жили тут у 1855 році і добре знали місцевих мешканців. У Марії Олександрівни навіть була «кума з Преварок».
Враховуючи, що Шевченко дуже цінував Марка Вовчка як письменницю й людину, можна висновити – поселення Тараса Григоровича саме в цьому місці невипадкове. А тоді ще така деталь. Шевченко оселився у родички Крапівіної. А чоловіка цієї Крапівіної, демократично настроєного штабс-капітана В.В.Лободу, у 1862 році заарештували у «справі з розповсюдження малоросійської пропаганди». Тобто дух опору самодержавству, властивий самому Шевченкові, у середовищі родичів господарки дому, де його прихистили, був. І він, звичайно, важив не менше, ніж «біла-біла, як сметана» хатка й «дитячі сороченятка» надворі, згадувані пізніше Крапівіною зі слів своєї сестри.
Візьмемо до уваги й таке. Якщо (коли вірити Афанасьєву-Чужбинському) Тарас Григорович раптово залишив дружнє товариство через підозру, що в компанію затесався провокатор, то чи наважився б він отак просто, під впливом першого враження, попроситися на квартиру до зовсім незнайомих людей? Звичайно, що ні. І так вчинила б будь-яка серйозна людина.
А привезли Тараса Шевченка у Київ, бо тут із ним «розбиралися» вищі губернські владці. Чекаючи дозволу на виїзд до Петербурга, поет водночас чекав, коли йому надішлють звідти гроші, потрібні для того неблизького шляху. Незважаючи на свою літературну славу, він був, порівняно з іншими тогочасними художниками та письменниками, людиною бідною.
***
Відомо ще зі шкільної лави – під час третьої поїздки Тараса Шевченка в Україну, конкретніше на Київщину й Черкащину, його було заарештовано за антикріпосницькі висловлювання та «богохульство». Розгорнувши книгу Петра Жура, у якій остання Тарасова подорож на Батьківщину розписана мало не по днях, довідуємося про таке.
Цього разу Тарас Григорович вирішив купити в рідних краях шмат землі і, зрештою, звести на ній давно омріяну хату. Головною підпорою в цім ділі він вважав брата, Варфоломія Григоровича: той був грамотний і мав професію теслі… Землі й села, на території яких Шевченко підшукував місцину для будівництва, належали поміщикові Никодиму Парчевському. Цей землевласник сидів по вуха у боргах. Весь час улагоджував свої справи як не в Києві, то Петербурзі. Керував маєтністю на місці його економ, Вітольд Вольський. Отож з ним, оглянувши належну Парчевському територію, Тарас Григорович і вибрав «ділянку землі біля Дніпра, на горі Мотовилівщині, поблизу села Пекарі». Місцина була гарна ще й тим, що на протилежнім боці Дніпра, на високому плато під назвою Михайлова гора, жили Тарасові друзі, Максимовичі.
Обмірювання шматка землі, що його робив землемір Хілінський за допомогою двох селян, Тимофія Садового та його сина, Романа, завершилося традиційним для такої справи сніданком з доброю чаркою. А до сніданку, побачивши родича Хілінського, пана Козловського (він також був у компанії) у фраці та білих рукавичках, Тарас Григорович почав кепкувати над ним. Шляхтич образився. Навіть завважив – він не простак, служив колись становим… Отут у Шевченка й вирвалося: «Еге, то ви ще й алтинник!». «Алтинник» означало «хабарник». Козловський скипів, і розмова переросла в суперечку.
Бачачи, що з цим франтом жартувати неможливо, Тарас Григорович вибачився і змінив тему розмови. І все б воно, мабуть, обійшлося, аби, вже під час сніданку, Козловський не повів із Шевченком «богословську розмову на польській мові». Наведемо щодо цього слова самого Тараса Григоровича за збірником «Тарас Шевченко. Документи і матеріали»: «…щоб припинити цю розмову, я йому сказав по-російському, що теологія без живого Бога неспроможна створити навіть цього липового листка, і при цьому вирвав листок з липи й показав йому. Козловський умовк, хвилин через кілька він звернувся до мене з питанням на російській мові: як я думаю про матір Ісуса Христа. Подібне запитання мене збентежило, і, не знаючи, як відповісти йому на нього, я, в свою чергу, його запитав, що він сам думає про Пречисту Діву. Він так довго шукав відповіді, що я, не дочекавшись його, з нетерпінням сказав: перед матір’ю, яка народила нам Спасителя, котрий постраждав і вмер за нас на хресті, ми всі повинні, як справжні християни, благоговіти, бо, якби вона не народила його, вона була б звичайною жінкою».
Зовсім інакше виглядає все у рапорті земського справника Табачникова, котрий стежив за Шевченком, розслідував інцидент і доповів про все у Київ: «Після вибору місця для будинку Шевченко почав частувати горілкою, якої було випито дві кварти, потім, показуючи Садовому зірваний з липи листок, Шевченко запитував його по-малоросійському – хто це дав? – і коли Садовий відповів, що Бог, то Шевченко сказав: «Дурень ти, віриш у Бога, – і потім додав : – Бог Саваоф, хай він поцілує мене…» (Вказуючи на заднє місце). Далі назвав Божу матір покриткою, виражаючи свою віру в одного Ісуса Христа. Селянин Садовий почав хреститися і ухилятися від такої розмови Шевченка…».
Як воно все достеменно було, не скаже ніхто. Проте, спираючись уже на рапорт офіцера Крижицького, який їздив у Пекарі, штаб-офіцер корпусу жандармів по Київській губернії повторював сентенції про частування під липою, зірваний Шевченком листок і «страшне богохульство», що виражалося у запереченні Бога та називанні Божої матері покриткою… У своєму поясненні Т.Г.Шевченко пише тільки про богословську суперечку з паном Козловським. Петро Жур називає це «тактикою самозахисту».
Втім, повернемося до інциденту із затриманням поета. Ф.Лобода (Ф.Лебединцев), земляк і давній знайомий Шевченка, який зустрічався з ним у 1859 році, пояснює причину арешту Тараса Григоровича інакше. Він певен, що Шевченко поплатився за антиурядові розмови «з використанням зерна». Коли простий народ скаржився на сваволю поміщиків, поет набирав у жмені жита і розсипав його окремими зернинами, малесенькими і більшими купками. Мовляв, оце стільки панів, а скільки вас, селян-бідарів. Далі змішував жито і висипав його в одну купу, що наочно, без зайвих слів, показувало – коли згуртуватися, самодержавно-поміщицький гніт можна повалити.
Крім того, читаємо у книзі «Третя зустріч», «сумна історія (арешт Шевченка – авт.) могла б закінчитися нічим, якби тут не приплуталося скривджене самолюбство земського справника Табачникова». Виявляється, пан справник «полюбляв бавитися віршиками». І ось, коли заарештованого поета привели до нього на квартиру, він не лише заспокоїв його, а й пригостив обідом. Після обіду Табачников дістав зі столика свої поетичні витвори і почав їх читати Шевченкові. Слухав-слухав Тарас Табачникова, а тоді взяв у нього зошит з віршами, поклав його в шухляду, зачинив ту шухляду на ключ та й …викинув ключ у відчинене вікно, порадивши автору не шукати його. Справник образився, «дав волю правосуддю, і раба божого Тараса перепровадили у Київ…».
Цікаво, але непепереконливо. Адже справник Табачников ще до цього допитав Шевченка та свідків і написав у Київ про «богохульство» поета як генерал-губернатору, так і цивільному губернатору. До речі, затримали Тараса Григоровича лише тоді, як, марно прочекавши кілька днів поміщика Парчевського, він переправився через Дніпро з Пекарів у село Прохорівку і вже прямував садом колишнього ректора університету св. Володимира, М.О.Максимовича. Тобто Шевченко вже майже зустрівся з друзями!
Від Максимовичів Шевченко планував вирушати до Петербурга без заїзду до Києва. Та ба! Після несподіваного арешту його «доставили» у центр губернії. Щоправда, поїздка з Черкащини до Києва, попри те, що Тараса Григоровича супроводжував соцький, не була строго лімітованою. Часом поет у якомусь населеному пункті зупинявся не лише для того, аби переночувати та відпочити. Були й зустрічі з однодумцями, друзями.
Незважаючи на свій невільний статус, Тарас Шевченко перебував на черкаській землі ще кілька днів, мешкаючи то в самих Черкасах, то у селі Мошнах, де «його похмурі думки намагалися розвіяти друзі». Це зумовлювалося насамперед тим, що його долю без консультацій з Києвом становий не міг вирішити… Аж 26 липня «соцькому дали коней з «економомічної» конюшні, вручили пакет про заарештованого, і Шевченко виїхав «на казенний кошт» із Мошнів у Київ.»
***
…У цьому довжелезному, мальовничому селі, що простяглося уздовж річки Росавки, Тарас Григорович був недовго. Але Зеленьки особливо дорогі автору цих рядків, оскільки є його малою батьківщиною.
Зберігся клаптик паперу з Шевченковим написом олівцем: «Драбивка – од Деренковця 5 вер. Данило Сучок – Зеленьки. Єрошевицкий.» Спираючись на свідчення Шевченкового знайомого Степана Чернавського, якими користується П.Жур, можна припустити – Тарас Григорович приїхав із Драбівки у Деренковець. Тут переправився через Рось, заїхав у Сахнівку, а далі вже його шлях пролягав до Зеленьок. Документально зафіксовано – він був тут 27 липня 1859 року. І того ж дня записав народну пісню «Ой, п’яна я, п’яна».
Зеленьки тягнуться уздовж річки Росави. У книзі ж «Третя зустріч» «село розташоване на мальовничому березі річки Сухий Кагарлик». Чому це, коли вище згадується Росава? Річ у тім, що річечка з такою назвою в цьому регіоні колись справді була. Більше того, був тут і Мокрий Кагарлик. Сухий Кагарлик тік від власне Кагарлика, а Мокрий – від села Буртів, що знаходилося ближче до Дніпра. Сухий Кагарлик прозивали так, бо він мав незаболочені, чисті береги. Мокрий же навпаки – протікав через болота. Звідси й назва. Залишки Мокрого Кагарлика тепер можна побачити у левадах, біля мальовничого Криничного яру, за північно-східним кутком Зеленьок, Очколасівкою.
Їдучи теперішньою магістраллю з Кагарлика у Київ, минаєш Слободу, далі, за кілька кілометрів від дороги, Петрівське і Росавка(!). В районі села Росавки саме й народилася однойменна річечка, яку називали у давнину Сухим Кагарликом. Хоч мої земляки, зеленьківці, Росавкою називають річку, позначену на карті як Росава. Так звикли. Можливо, тому, що одразу після Зеленьок, у миронівському напрямку, лежить село Росава.
…Місто Кагарлик, нині населений пункт районного значення, розташоване за 16 кілометрів від Зеленьок, які належать до Миронівського району… Кажучи про перебування Тараса Григоровича в Зеленьках, автор «Третьої зустрічі» називає річечку Сухий Кагарлик, але не згадує населеного пункту Кагарлика. Думаю це тому, що в давні часи шлях на Київ пролягав трохи ближче до Дніпра, східніше. В одній з російських повістей Шевченко пише: «З Богуслава через Росаву (сусіднє з Зеленьками село на річці Росаві – авт.) й Потік ми другого дня благополучно приїхали до Трипілля. А із Трипілля, понад Дніпром, непрохідним бором, другого дня приїхали ми в Київ також благополучно».
***
Село Зеленьки нині величезне. Та й було немаленьке. Навіть за часів Шевченка, коли воно належало польському магнатові Браницькому, тут налічувалося 3000 кріпаків, а за часів СРСР – аж 4 колгоспи. Правильно пише Петро Жур, що із Зеленьок до Києва возом можна доїхати за день. Як теперішнім, так і колишнім шляхом. А Тараса Шевченка везли 3 дні. Отже, тут він був щонайменше добу. При цьому, напевне, зустріч зі згаданим на папірці Данилом Сучком відбулася. І останній, як гадає Петро Жур, міг розповісти опальному Тарасові про тяжке життя тутешніх селян, що іноді супроводжувалося «заворушеннями черні». Так, у дні Київської козаччини, «навесні 1855 року, селяни цього села, домагаючись указу про вольності, витягли попа Трохима Черняхівського з комори, де він сховався, і «завдали образу дією попаді».
Зеленьківські яри, ставки, біленькі хатки в садах, городи, більшість із яких межувала з чистою Росавою або прохолодними, зарослими верболозами чи травою лугами, не могли не зачарувати Тараса Шевченка і не затримати його тут довше, ніж того вимагала дальня дорога… Втім, не виняток, що Тарас Григорович тут зупинявся (версія Петра Жура), аби побачитися з підрядником Яхненка та Симиренка, Йосипом Кудлаєм (і тепер поширене у селі прізвище). Адже саме цей Кудлай одержав від Івана Яхненка у 1961 році 12 «Букварів» Шевченка для розповсюдження та використання у недільних школах.
Після освітянської акції Йосипа Кудлая в Зеленьки з Канева, що був тоді повітовим містом, нагрянула поліція. Розслідування вів становий пристав. Восени 1861 року про розповсюдження «небажаної літератури» київському губернаторові доповідав сам начальник канівської поліції… Власне, видання Шевченкового «Букваря» було дозволене царською цензурою. Проте, коли дійшло до розповсюдження книги, а, тим паче, практичного її використання, влада занервувала. Адже йшлося про «Буквар» «малоросійський»!
І ось шеф жандармів звертається до міністра освіти. Той, у свою чергу, – до Головного управління цензури. А воно ухвалює: «Не дозволити буквар до друку Головне управління цензури не мало ніяких законних підстав, але сприяти від імені уряду розповсюдженню оного в Малоросії як народного підручника визнало б недоречним». Такий вердикт українському підручнику винесено в липні 1861 року. А «Кобзар» Шевченка в Зеленьках розповсюджувався восени. Отже, все-таки молодець цей Йосип Кудлай, не злякався… Якщо, звичайно, про всі ті цензорсько-жандармські перипетії знав.
***
Тепер за адресою Вишгородська, 5 у Києві знаходиться Музей Тараса Шевченка “Хата на Пріорці” – відділ Національного музею Т.Г.Шевченка. У біленькому будиночку на кілька кімнат – дух великого Кобзаря. А якщо піднятися у березовому гаю на Білецьку гору, побачиш чотирьохсотлітнього дуба-патріарха. Під ним любив спочивати Тарас Григорович улітку 1859 року… Між іншим, розповідаючи про останню подорож Т.Г.Шевченка на Україну, чимало навіть поважних видань по-різному помилково писали слово “Пріорка”: і через «и» (Приорка), і через «е» (Преорка, Переварка). Назва Пріорка походить від слова «пріор», цебто настоятель монастиря домініканців, що був на Подолі в стародавні часи. Пріор мав на Куренівці свою резиденцію, земельні угіддя і навіть виноградники.
Володимир Івченко
Фото автора
Чотирьохсотлітній дуб. Під ним любив спочивати Шевченко.