Бункери в Албанії.
Увесь світ проти Албанії. Так переконував албанців комуністичний диктатор Енвер Ходжа. Понад 40 років країна існувала ізольовано від решти світу. 20 з них в Албанії тривало масове будівництво бункерів на випадок атаки, якої так ніколи й не сталося. Зараз в Україні активно облаштовують укриття через війну з Росією. Як захисні споруди можуть стати символами минулого та цікавими пам’ятками для туристів?
Редакція Евакуація.City поспілкувалася з місцевою працівницею музею, організованого в бункері та архітекторкою, яка створила проєкт переобладнання одного з них та розповідає, як будували бункери і що з ними відбувається зараз.
Навіщо Албанії бункери?
Після Другої світової війни Енвер Ходжа відбудував та електрифікував Албанію, запустив залізницю та підвищив рівень грамотності серед дорослих. Але, як і будь-який диктатор, втримався при владі понад 40 років не завдяки добрим справам. Страх, ізоляція і терор – у такому стані жила Албанія за часів Ходжі.
Албанська залізниця.
Держава контролювала економіку та значно обмежувала права людей. Будь-яка релігія була заборонена, а вірян — переслідували. Для всіх албанців, крім окремих державних службовців, виїзд за кордон був забороненим, а єдині медіа, які працювали у країні, були під контролем комуністів.
Чи не за кожним місцевим стежила таємна політична поліція – Сігурімі. Офіційно підтверджено 5 577 вбитих за комуністичного режиму. Щонайменше 48 217 людей, зокрема 10 тисяч жінок і дітей, були ув’язнені у концтаборах. Точна кількість жертв невідома досі.
Більшість ресурсів влада Албанії витрачала на оборону, нехтуючи добробутом жителів країни. Під час відлиги Ходжа розірвав відносини з Радянським Союзом, а пізніше з іншим союзником – Китаєм. Також диктатор вороже ставився до найближчих сусідів – Греції та Югославії. Тож до 1970-х років Албанія опинилися у повній ізоляції.
Ходжі переконував албанців, що зі всіх сторін – вороги, а він знає, як від них захиститися. Бункери – один із таких способів. Їх почали масово будувати з 1967 року: на випадок нападу Радянського Союзу, США, Китаю та решти країн. Уряд не приховував того, що зводить захисні споруди, хоча зазвичай фортифікаційні проєкти здійснюють таємно.
Бункери розкидали по всіх можливих місцях: на пляжах, у горах, посеред міста, у селах, на узбіччі доріг. За майже 20 років по всій Албанії збудували 173 тисячі бункерів. Їх будівництво припинили після смерті Ходжі у 1985-му.
Види бункерів
В Албанії будували три види укриттів. Найпоширенішими були одно- або двомісні Qender Zjarri, що в перекладі означає “вогнева позиція”. Такі укриття ще називають дотами. Спроєктував їх військовий інженер Йосиф Зегалі.
Одномісний бункер у Саранді.
Він вирішив розмістити на верхній частині бункера купол, щоб кулі та уламки снарядів відбивалися від нього. Зазвичай такі доти зводили групами для кращого захисту. Завдяки своїй роботі Зегалі доріс до головного інженера Міноборони, але це не врятувало його від репресій у 1974-му.
Бункер, який мав стати командним пунктом.
Також в Албанії зводили дещо більші доти – Pike Zjarri, що у перекладі “вогнева точна”. Під час війни такі бункери мали стати командними пунктами для менших укриттів. Вони могли вміщати до 10 людей.
Вхід до бункера для вищого керівництва.
Найбільшими бункери були для вищого керівництва Албанії. Їх зводили біля підніжжя гір або під землею, зокрема, біля міністерств. Також будували мережу тунелів, у які можна було б перенести усі ресурси для управління державою. Бункери для верхівки мали витримати навіть ядерну атаку.
Після падіння комуністичного режиму Зегалі розповів, що бункеризація мала високу ціну: щороку під час будівництва гинули 70-100 людей. За його словами, якби замість бункерів будували квартири, то албанці не мали б проблем із житлом. Бо на час будівництва найменший бункер коштував як однокімнатна квартира, а 20 найменших бункерів коштували як 1 км асфальтованої дороги.
За правління Ходжі на Албанію ніхто не напав. Через параною диктатора на бункери витратили мільйони євро. За оцінками, зведення одного бункера за курсом 2013 року коштувало 1100 євро.
Деякі бункери використовували під час заворушень в Албанії у 1997 році та Косовської війни у 1999-му, але здебільшого – стояли без потреби.
Що з бункерами зараз?
Тисячі куполоподібних бункерів занепадають та руйнуються по всій країні. Офіційно вони належать Міністерству оборони Албанії, але право ними користуватися мають люди, яким належить земля чи майно, на яких розмістили доти.
Після падіння комуністичного режиму у 1992-му бункери стали прихистком для людей, які не мали житла. Але через відсутність проточної води та антисанітарію територія навколо них стала непридатна для проживання.
Бункери тимчасово використовували вимушені переселенці з Косово: люди залишалися там, допоки міжнародні організації не перевозили їх в облаштовані табори для біженців.
У сільській місцевості у бункери складають сіно чи заганяють туди тварин. У містах вони залишаються на дитячих майданчиках, біля багатоповерхівок, на узбіччях. Засновник видання Lonely Planet Тоні Вілер писав, що бункери особливо популярні серед албанської молоді.
Хоч місцеві й звикли до бункерів, для них це досі нагадування про часи переслідувань та терору. А от для туристів залізобетонні доти – ще одне заохочення до відвідування країни. У допандемічний 2019 рік Албанію відвідали 6,4 мільйона туристів – це найбільшим показником із часів падіння комуністичного режиму.
Деякі доти намагаються креативно переосмислити та дати їм нове життя: відкривають ресторани на узбережжі, тату-салони, музеї та навіть хостели. Більшість таких перевтілень – приватна ініціатива, іноді – долучається влада.
Люди допомагають демонтувати бункери з води.
Одного разу влада зайнялася демонтажем бункерів. Оскільки постійні течії та хвилі розмивають узбережжя, доти на пляжах поступово сповзають у море. Під водою навколо бункерів утворюється вир, що затягує людей. Після низки смертельних випадків танками витягли з моря сім бункерів. Це було у 2009 році. Однак берегова ерозія продовжується, і під воду можуть потрапити й ті бункери, що 10 років тому були дещо далі від води.
Демонтувати бункери албанці можуть і самостійно. У 2011 році прибрати один бункер коштувало приблизно 800 євро. Тоді середня місячна зарплата в Албанії була трохи більшою за 200 євро, а станом на червень 2022 року – 284 євро.
Бункер для ночівлі
Бункери будували у стратегічно важливій місцевості, яка зараз виявилася найбільш мальовничою та привабливою для туристів. Вони могли б стати не лише цікавою пам’яткою, але й місцем для ночівлі мандрівників. Один із таких проєктів розробила студентка Університету в Майнці Еліен Стефа.
Переобладнання бункера у Тале.
Вона запропонувала перетворити бункер на хостел. Команда з 20 студентів-архітекторів із Німеччини та Албанії обрали для експериментального проєкту доту в місті Тале, що за 50 км від Тирани. Проєкт назвали Bed&Bunker.
Бункер переобладнували на 8-місний хостел упродовж літа 2012 року. Споруду утеплювали ззовні, а щілину, яка була призначена для розміщення зброї, переробили на вікно. Загалом реконструкція коштувала 5 000 євро, які виділив уряд Німеччини.
Для внутрішнього оздоблення студенти використовували деревину: вона мала додати затишку залізобетонній конструкції. Дерев’яними зробили підлогу, кухню, секцію для сидіння та сну.
Майбутні архітектори хотіли показати, як можна з вигодою використовувати колишній військовий об’єкт. Студенти очікували, що їхньою ідеєю зацікавляться та вирішать переобладнати більше бункерів. Планувалося, що ніч у хостелі коштуватиме 8 євро з людини.
Учасниця проєкту Катаріна розповіла редакції, що через 10 років бункер у Тале не функціонує як хостел. “Це був експериментальний проєкт. Деякі його частини досі на місці, але деякі речі зникли упродовж років”, – розповіла Катаріна.
Особисто дівчина давно не відвідувала бункер. Однак туристи надсилали фотографії, на яких видно, що у хостелі зберігають сіно. Архітекторка засмучена, що хостел не функціонує, але рада, що час від часу до їхнього проєкту є зацікавленість. І навіть запрошує за нагоди відвідати Bed&Bunker.
“Ви все ще можете відвідати бункер особисто і побачити, що від нього лишилося”, – запропонувала Катаріна.
Музеї комуністичного режиму
Журналіст італійського походження та власник декількох медіа в Албанії Карло Болліно вирішив відкрити два музеї, які проливатимуть світло на те, яким був комуністичним режим. Для цього він орендував в албанського уряду два бункери. А міністерства культури та оборони разом виділили 100 тисяч доларів на підтримку музеїв.
Коридор у Bunk’Art 1.
Перший музей – Bunk’Art 1 – відкрили у 2014 році в бункері на околиці Тирани. Це укриття було призначене для Ходжі та владної верхівки, воно мало б витримати навіть ядерний удар. Музей присвячений розвитку комуністичної армії Албанії та щоденному життю албанців за часів Ходжі.
Через два роки в центрі Тирани у бункері для працівників міністерства внутрішніх справ та Сігурімі відкрили Bunk’Art 2. При вході відвідувачів зустрічає фраза “Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його знову” та фотографії загиблих. Цей музей присвячений жертвам комуністичного режиму.
Родина Крістіани виїхала з Албанії, коли після падіння режиму відкрили кордони. Дівчина повернулася до країни на навчання. 24-річна Крістіана вивчала французьку філософію, а на момент влаштування менеджеркою музею майже нічого не знала про комуністичний період.
“Я чула розповіді бабусі й дідуся. Але коли подалася на цю роботу, то майже нічого не знала про історію. Зараз я знаю багато, і все ще дізнаюся нове від людей, які приходять у музей”, – згадує Крістіана.
Бункер під міністерством внутрішніх справ у Тирані.
За її словами, найбільше музей відвідують улітку, тоді приїжджають туристи, зокрема, з Чехії, Румунії, Німеччини та Греції. Іноді туристи випадково натрапляють на музей і не знають, чому він присвячений. Натомість із-поміж албанців музей здебільшого відвідують ті люди, чиї родини постраждали від комуністів.
“Вони розповідають, як складно було жити у ці часи. Важко слухати їх та бачити, що всі переживання не пішли у минуле. Це дуже складно втратити когось без причини”, – каже менеджерка.
Експонати у музеї.
Проінспектували бункер у центрі столиці Енвер Ходжа вже не зміг: його добудували у 1986 році – через рік після смерті диктатора. Укриття довгий час залишалося секретним. Досі невідома його точна протяжність. Для відвідувачів доступні лише 24 кімнати, у яких у хронологічному порядку показують історію албанського МВС та спецслужб. Також у музеї зібрана інформація про переслідування та шпигування, наприклад, представлені камери, мікрофони та жучки, які використовували у той час.
Проживши вже декілька років в Албанії, Крістіана розповідає, що думки людей щодо комуністичного режиму розділилися: деякі сумують за, як вона каже, “простим життям”, але більшість згадують, які страждання принесла диктатура.
“Музей – це нагадування, що ми мали справді темне минуле. Я не пам’ятаю цих часів, але добре про них знати. Принаймні раз у житті ти можеш зіштовхнутися з такими часами, тому варто про них знати”, – підсумовує Крістіана.
Як Україна використовуватиме наслідки російської агресії?
З початку повномасштабної війни росія активно обстрілює цивільну інфраструктуру України. Неодноразово об’єктами обстрілів ставили зупинки громадського транспорту. На тлі цього у Харкові вирішили встановити зупинки-укриття.
Перше таке сховище встановили на місці, по якому вже завдавали ударів. У ньому можна перечекати артилерійський обстріл. В укритті 12 місць для сидіння та екран із камерами спостереження, а також є 100 кг піску на випадок пожежі. Загалом планують встановити 25 таких зупинок.
Проте зараз немає тенденції щодо масового встановлення таких укриттів по всій Україні. Натомість символом нападу є зруйновані будинки, згорілі автівки, окопи та місця масових поховань. Наприклад, із початком повномасштабної війни в Україні пошкоджені або зруйновані щонайменше 131 тисяча житлових будинків.
Такі об’єкти можуть приваблювати туристів, які цікавляться “темним туризмом”, тобто подорожами до місць трагедій, геноцидів, катаклізмів. Одним із напрямків таких мандрівок є відвідування територій після або під час війни.
У Державному агентстві розвитку туризму бум на такі поїздки не підтримують. Там вважають, що перетворювати місця живої трагедії на варіант розваги – неприпустимо. Тому вирішили разом з Інститутом пам’яті, профільними установами та організаціями розробити стратегію відвідування місць пам’яті про трагедії. Уже тривають обговорення.
Очільниця ДАРТ Мар’яна Олеськів вважає, що концепція відвідування місць пам’яті має підкреслити роль українських захисників та цивільних, які протистояли російським окупантам.
“Для нас важливо напрацювати культуру, правила і сенси відвідування місць пам’яті. Це має важливе етичне, культурне, історичне значення для самих українців і для майбутніх поколінь”, – зазначила очільниця агентства Мар’яна Олеськів на одному з обговорень.
Джерело: Евакуація.City
