Ціна життя в екстремальних умовах девальвується. Та все ж, кожна людина має власний баланс егоїзму і самопожертви, інстинкту самозбереження і почуття обов’язку.
14 травня цього року група українських альпіністів піднялась на найвищу вершину світу – Еверест. До складу групи увійшли киянин Тарас Поздній, а також львів’янин Роман Городечний та дніпрянин Дмитро Семеренко.
Спуск випробував альпіністів не лише на силу волі і витривалість, але й на людяність. У «зоні смерті» Дмитро Семеренко і Роман Городечний зустріли китайського альпініста, який замерзав, та, ризикуючи своїм життям, вирішили його врятувати.
«Ми побачили його без окулярів, маски, яка закриває обличчя. У нього все повністю було в льоді. Ми одразу одягнули окуляри і його очі відтанули. Не знаю чи то гора дала нам сил, але ми з Романом тоді прийняли рішення, щоб врятувати його і, дякувати Богу, нам це вдалося», – розповів Дмитро Семеренко.
Але цього року, як і щороку, на Евересті не обійшлося без смертей.
Задаймо 2005 рік, коли 29 травня сходження на Еверест здійснили харків’яни Сергій Бершов та Ігор Свергун. Альпіністи планували його на середину травня, але несприятлива погода до кінця місяця не дозволяла досягти мети. Підйом на вершину відбувся у знаменну дату – 52 річницю першого сходження на Еверест альпіністів Хілларі і Тенцінга.
Того сезону першими досягти найвищої вершини вдалося двом словенцям, один з яких загинув під час спуску з гори. Вони підіймалися з боку Тибету, де перебувала і українська команда.
Наступного, 2006 року, 21 травня Ігор Свергун знову зійшов на Еверест у складі міжнародної експедиції, один з учасників якої – 54-річний Ігор Плюшкін – наступного дня при спуску з табору на висоті 7800 метрів помер.
Сезон 2006 року виявився трагічним для багатьох із тих, хто вирішив піднятися на найвищу вершину світу: 15 альпіністів загинуло на льодових схилах гори.
Бути готовим до смерті
Британський альпініст Девід Шарп сидів у скельному виямку на висоті більше 8 тис. метрів і повільно помирав. Він безсило дивився на інших альпіністів, які оминали його, піднімаючись все вище й вище на засніжену вершину Евересту. Шарп, 34-річний інженер, піднявся на найвищу вершину світу, але не зміг зійти до табору. В екстремальних умовах – пронизливий холод і розріджене повітря – він був приречений на смерть.
Близько 40 альпіністів пройшли повз вмираючого британця. Хтось ніби навіть затримався, аби дати йому кисню, але не відомо, чи це правда. Ця трагічна подія на Евересті викликала гарячу дискусію на тему етики поведінки у високогірній «зоні смерті» (вище 7,9 тис. метрів). Сер Едмунд Хілларі, який в 1953 році разом з шерпом Тенцінгом Норгаєм першим зійшов на найвищу вершину світу, визнав таку поведінку жахливою. Новозеландська газета «Otago Daily Times» наводить його слова: «Ті люди зовсім забули про те, що важливо. Під час нашої експедиції не можна було собі уявити аби товариша залишили на маршруті на вірну смерть». Однак, сучасні гімалаїсти кажуть, що той, хто добровільно йде у високі гори, мусить бути готовим до смерті. Він також не повинен очікувати, що отримає допомогу, коли буде її потребувати.
Рекорди, важливіші за життя
Сезон сходжень на Джомолунгмі традиційно закінчується 31 травня, після цього потужні мусони створюють там небезпечні погодні умови. Як пише в тижневику «Przegląd» Кшиштоф Кенцєк, той сезон був надзвичайно інтенсивним: завдяки винятково сприятливим умовам, на штурм найвищої вершини вирушили десятки альпіністів та їхніх провідників. З непальського боку піднялося 194 гімалаїсти, а з тибетського – приблизно ще стільки ж. Деякі з них не були відповідно підготованими до сходження, яке часом може здатися стандартним, але завжди може закінчитися трагедією.
На той час за 53 роки більше 3 тисяч осіб піднялося на найвищу гору світу, близько 200 – загинуло на крутих схилах Евересту. Того сезону було поставлено кілька рекордів. Вершину здобула найстарша людина – японець Такао Араяма, який здійснив це у віці 70 років, 7 місяців і 13 днів (він на три дні побив рекорд свого земляка). 45-річний американець Георг Діжмареску підкорив Еверест восьмий раз (рекорд для людей нешерпського походження), а його дружина Лакпа – шерпка з Непалу – піднялась на найвищу вершину вшосте, стаючи рекордсменкою серед жінок.
На жаль, сезон 2006 року виявився також трагічним: 15 альпіністів втратили життя на льодових схилах Евересту. І свідком однієї з таких трагедій став Марк Інґліс із нової Зеландії, який вирішив стати першим безногим (після обмороження його ноги нижче колін були ампутовані) підкорювачем найвищої гори світу. Мабуть, було б краще, щоб Інґліс не досяг цього успіху. Адже разом з ним йому дісталася сумна слава того, хто 15 травня на шляху до вершини оминув помираючого Девіда Шарпа і не допоміг йому.
Міг бути врятований
Шарп вирушив на вершину 14 травня. Він був досвідченим альпіністом, який раніше двічі штурмував Еверест. Цього разу він узяв із собою всього два балони кисню і йшов один. Шарп того дня підкорив вершину, але обидва балони, схоже, були вже порожні. Він зміг зійти всього 300 метрів, після чого його полишили сили. Він чекав на порятунок, але так його й не дочекався. Перебіг подій відомий: 14 і 15 травня на Еверест двома групами виходила експедиція Рассела Брайса, яку супроводжувала команда операторів, що працюють на каналі Discovery. Провідники шерпи мали камери, укріплені на касках. Принаймні один з гімалаїстів помітив 14 травня очікуючого на порятунок, замерзаючого Девіда Шарпа, але не викликав допомоги. Наступного дня молодий британець ще жив, а біля нього пройшло більше 40 членів різних команд, які йшли на вершину. Альпіністи не могли не помітити вмираючого, дехто навіть мусив відстебнутися від мотузки, щоб його обминути. Ніхто, однак, не зупинився для порятунку колеги.
«На 8,5 тис. метрів надзвичайно важко вижити самому, що тут говорити про порятунок інших. Я нічого не зробив, бо вважав, що тут є багато більш компетентних людей, щоб допомогти йому. Ми нічого не могли зробити, він не мав ні кисню, ні відповідних рукавиць. Мені нічого собі закинути», – пояснював потім Інґліс. Кажуть, що один з альпіністів сказав: «Він сидить тут без кисню багато годин. Практично він вже мертвий».
Але передчасно списаний британець ще жив, коли альпіністи сходили з вершини. Потім багато з них говорили, що він був напівпритомний і навіть зняв скафандр (замерзаючі люди мають ілюзію тепла). Але, як повідомляє добре поінформоване Інтернет-виданя Everestnews.com, Шарп мав ще достатньо сил, аби сказати: «Я Девід Шарп з експедиції Asian Trekking». Цю сцену зняли відеокамери на касках шерпів і в прямому ефірі передали в табір. Та й цього разу нещасного Девіда залишили на вірну смерть.
Ерік Сімонсон, який очолював багато експедицій на Еверест, а у 2001 році врятував двох членів експедиції Рассела Брайса зі значно важчої ситуації і на більшій висоті, не може зрозуміти такої поведінки. «Альпіністи також виявляються егоїстами. Не розумію, як ці люди можуть спати вночі. Це гидко», – сказав ветеран гімалаїзму.
Можливо, Девід Шарп міг бути врятований так само, як Лінкольн Хал, досвідчений австралійський альпініст, який 25 травня вирушив у складі експедиції на штурм найвищої вершини. Члени експедиції заплатили за участь по 16 тис. доларів і більше. Серед них був навіть 15-річний хлопець, який все ж відмовився від підйому, оскільки не міг дихати у розрідженому повітрі. Так він не став наймолодшим альпіністом, що підкорив Еверест. Одним із членів групи був німець Томас Вебер. Він мав серйозне пошкодження зору, але мріяв про те, щоб стати на вершині Землі. Вебер осліпнув усього за 50 метрів від вершини. Він встиг лише сказати «Вмираю» і його серце перестало битися.
Хал разом з іншими йшли швидше і досягли своєї мети, але під час спуску австралійський гімалаїст втратив притомність на висоті 8,7 тис. метрів. Шерпи протягом багатьох годин старалися врятувати його киснем і теплими напоями. В кінці кінців вони вирішили, що той помер через набряк мозку. Але австралієць ще жив і якимось дивом перебув ніч. На другий день його знайшли члени експедиції, якою керував росіянин Апекс Абрамов. Досвідчений американський гімалаїст Ден Мазур викликав допомогу по-радіо. Кілька шерпів дісталося до подаючого слабкі ознаки життя Лінкольна Хала з киснем і чаєм. Його вдалося доправити до табору на Північній перемичці на висоті 7 тис. метрів. До базового табору австралієць дістався вже 27 травня власними силами.
Чи ж не мав шансів на порятунок і Девід Шарп, якби йому вчасно надали допомогу? Щодо принципів високогірної етики, то погляди різняться. Навіть мати Девіда Шарпа Лінда виразила думку, що в екстремальній «зоні смерті», до якої не досягають вертольоти, кожен має обов’язок думати передусім про власний порятунок. Спроба допомогти іншим може означати загибель.
Альпіністи «старої школи», однак, шкодують, що добрі традиції зникли з небезпечних маршрутів. Раніше гімалаїсти становили нечисленну еліту, а провідні і досвідчені зазвичай знали один одного і не залишали товаришів у важку хвилину. Тепер, пише Кшиштоф Кенцєк, Еверест штурмують натовпи, часом майже аматорів без серйозної підготовки, які заплатили провідникам по кільканадцять тисяч доларів, аби стати на Вершині Світу. Зазвичай для них це єдиний життєвий шанс гімалайської пригоди. Такі альпіністи, приголомшені браком кисню, йдуть крутими схилами майже по трупах, одержимі тільки одним – здобути вершину Евересту.
Богдан Олексюк
Довідка
Пік на гребені Великого Гімалайського хребта, розташованого на кордоні Непалу й Тибету, тибетці з повагою називають Джомолунгмою, тобто «Богинею – матір’ю світу». З не меншою повагою його називають також Сагарматхою – «Небесною вершиною». Піраміду, утворену трьома хребтами – з південного сходу, північного сходу і заходу, вінчають дві вершини: Південний пік (8765 м) та, власне, Еверест (8848 м). Найвищою вершиною світу цей гігант був визнаний у 1852 році. Тоді його позначили Пік XV, а через чотири роки назвали на честь керівника геодезичної експедиції сера Джорджа Евереста – англійського генерал-губернатора Індії.
