Шталаг 319. Життя в’язнів і місця останнього спочинку

Продовження.

Початок тут: Шталаг 319, або трагедія радянських військовополонених у Холмі

Життя в’язнів

Необхідно зауважити, що перші два роки свого існування Шталаг 319, як і інші створені біля колишнього кордону з СРСР табори, фактично був табором смерті. Створені тут умови були такими, що після двох місяців утримання під відкритим небом у голодному стані організм людини не витримував. Важке становище радянських військовослужбовців у нацистському полоні гітлерівське керівництво виправдовувало тим, що СРСР не визнав Гаазьку конвенцію і Декларацію 1907 р. про закони сухопутної війни, а також не підписав Женевську конвенцію 1929 р., що визначала правовий статус військовополонених, хоча ця конвенція була підписана 47 країнами. Насправді, Гаазьку конвенцію підписала Російська Імперія, а Женевська конвенція регламентувала відношення до військовополонених незалежно від того, підписала їх країна конвенцію чи ні.

Фатальне значення для полонених мало також рішення німецького керівництва про те, що їх харчування може відбуватися виключно за рахунок ресурсів місцевого населення. Це призвело до страшного планового голоду. У перший період існування табору полонений одержував на день лише 500 калорій. Через два місяці це означало гарантовану смерть. Окрім того, застосування нечищених чи морожених овочів, холодної та брудної води для приготування їжі, призводило до захворювань, що половинили полонених.

Від початку існування табору німці не дбали про умови утримання полонених. Спочатку вони вважали, що не потрібні навіть барки, а тільки землянки, потім погодилися на переповнені браки на 300 або 1200 людей. Та і таке рішення було прийняте лише у вересні, коли вже не було часу на їх побудову перед холодами. Тож, військовополонені зустріли зиму як прийдеться – чи під голим небом, чи в ямах-землянках, чи у наметах, тому смертність була масовою. Хоча потім ситуація дещо покращилася, Шталаг 319В до кінця існування табору не мав бараків, а лише землянки та намети. Трагічною була ситуація в’язнів взимку, коли вони грілися лише власними тілами в убогих землянках без підстилки з забороною розводити багаття.

У таборах панували антисанітарні умови, бруд та воші. Зважаючи на це, вибухали епідемії тифу. Можливості викупатися та випрати речі практично не було. Трохи кращою ситуація була в італійських інтернованих офіцерів у таборі С, чим потім користувались і радянські військовополонені.

Важкою була ситуація зі справлянням фізіологічних потреб. У таборі А для цього був спеціальний барак, до якого стояли довжелезні черги. Влаштований він був так, що слабкі та хворі в’язні дуже часто падали і тонули у клоачних ямах. Подібною була ситуація і у таборі В, де треба було балансувати на жердинах над клоачним ровом на виду у всіх. Користуватися цими «туалетами» можна було лише у визначені години, що було справжнім пеклом для хворих на дизентерію. Створення антисанітарних умов було ще одним способом, який використовувала табірна адміністрація для «природного» скорочення числа полонених.

Жахливою була ситуація з одягом. До таборів, як вже вказувалося, полонені часто прибували у самій гімнастерці. Часто у них відбирали навіть те, що вони мали, тож, від холоду вони намагалися рятуватися паперовими мішками з-під цементу…Загиблих німці обдирали з одягу і часто давали той одяг іншим полоненим, що додатково сприяло поширенню інфекцій.

Щодо надання лікарської допомоги, то формально табір мав свою службу охорони здоров’я, що підпорядковувалася коменданту табору. Певну допомогу вони надавали. Так, відомо, що протягом місяця поранені та хворі військовополонені направлялися до шпиталю св. Миколая на вул. Грубешівській (Hrubieszowska). У документах шпиталю зафіксовано, що на лікування поступали, головним чином, поранені українці, росіяни, поляки та представники інших національностей. Цей шпиталь у той час був українським. Та коштів на лікування полонених у нього не вистачало. У кінці витрати на лікування полонених тут взяв на себе Вермахт. Лікарями шпиталю св. Миколая, які найчастіше опікувалися пораненими з табору, були др. Степан Кучер, др. Володимир Прокопович, др. Володимир Женець і др. Роман Копач. Всі вони були хірургами даного шпиталю.

З липня 1941 р. припинено надсилання полонених до цього шпиталю. У таборах Шталагу 319 організовуються свої шпиталі, дуже слабкі, де німецькі лікарі керують в’язнями-лікарями з Червоної Армії, а хворі знаходяться у практично непридатних для лікування умовах. Таким був шпиталь табору А, що проіснував до 1944 р. і не користувався популярністю у полонених, бо вони вважали, що тих, хто туди приходить, добивають спеціальними ін’єкціями.

Лазарет табору B знаходився на території сучасного комунального кладовища на вул. Мостицького (Moscickiego). Цей шпиталь міг вмістити біля 700 хворих. Як і попередній, він, імовірно, був створений німцями лише для відводу очей, бо практично жодної допомоги надати не міг. В’язні ж влучно називали його «викінчальнею».

У кінці 1941 року у таборі 319В вибухла епідемія тифу. Щоденно гинуло 50-100 осіб. При цьому, єдиними способами боротьби з нею було ізолювання помираючих та спалювання землянок разом з вмираючими там людьми. Епідемія лютувала до восени 1942 року і забрала стільки життів, що німці планували закрити цей табір.

Німецька адміністрація таборів панічно боялася втечі в’язнів. Солдати Вермахту постійно отримували інструкції про те, що: «більшовицький солдат вихований політично. Кожен німець є його смертельним ворогом. Для більшовика кожен спосіб боротьби є добрим: стріляння з-за паркану, саботаж, підпал, пропаганда, що має на меті розклад ворожої армії зсередини, вбивства. Належить рахуватися з тим, що військовополонені отримали також вказівки щодо діяльності в полоні. Зважаючи на це, вартівники мають дотримуватися трьох принципів: крайня чуйність, найвища обережність та крайня недовіра».

Зважаючи на це, у таборах було прийнято цілий ряд заходів безпеки. Про деякі ми вже згадували, описуючи облаштування таборів. Проте доходило до того, що, аби в’язні не втекли, їм вдягали замість взуття такі дерев’яні трепи, які спадали навіть при швидкому марші.

Для придушення волі в’язнів до опору у таборі було введено жорстку дисципліну та систему моторошних покарань. Так, за розпалення багаття та інші провини полонених притягли до т. зв. кари стовпчика. Вона полягала у тому, що в’язня прив’язували до стовпа огорожі табору на пальцях, а під шию зав’язували ремінь. Коли в’язень втрачав сили і сповзав, то душився.

Так виглядала так звана кара стовпчика

Усі в’язні від рядового до генерала примушувалися німцями до важкої роботи. Так, колони в’язнів, що налічували сотні осіб, займалися переноскою великих дощок з відстані приблизно 4 км з кошар на вул. Люблінській (Lubelska), де знаходилися військові склади. Інші в’язні переносили бетонні тротуарні плити з Холмського бетонного заводу на вул. Шпитальній (Szpitalna). Переноска тих плит була справжнім пеклом для схудлих та хворих людей. З тих плит викладено дорогу вздовж зовнішнього краю табірної огорожі, якою пересувалися охоронці. Інші полонені тягали великі військові вози, завантажені вугіллям, бетонними трубами та ін. Часто на верху возів лежали тіла тих, хто помер чи остаточно вибився з сил. В’язні також копали канали при меліорації р. Угорки, вирізали дернину для обкладання її русла.

Під час робіт німці зазвичай били, а інколи навіть вбивали в’язнів. Втім, були й цілком інші охоронці: «кожного дня роздавали в’язням дві пачки цигарок. Коли втягав запаковані два кусні хліба. То один з’їдав сам. А другий віддавав в’язням. То були цілком інші люди. Не бувало щоб хтось з них ударив полоненого». Численні в’язні працювали на розвантаженні вантажів на станції Холм. У жовтні 1942 р. полонені працювали над будівництвом вул. Бидгоської (Bydgoska). В 1943 р. будували вул. Старостинську (Starostinska). Полонені були використовувані також при зведенні сходів на території сучасного Загальноосвітнього ліцею № 4. Тут також поховано останки одного або двох в’язнів, які померли під час роботи з виснаження.

Ситуація дещо покращилася лише на поч. 1944 р. у зв’язку з браком робочої сили внаслідок вимирання полонених, а також тим, що все більше гітлерівських солдатів опинялось у радянському полоні. Так, при розвантаженні вугілля 1944 р. їх вже так не пильнували. Тож, можна було отримати передачу від місцевих мешканців. Окрім того, полонені мали можливість викупатися та випрати одяг.

Радянські полонені по-різному зносили випробування. Наведемо уривок зі спогадів Ю. Апеля, що стосується Шталагу 319А: «Він же нічого цього не робив, лежав на спині і вередував. То йому не так санітар поставив казанок з баландою, то його не так понесли на парашу, то його треба укрити, то розкрити, то просто так слині розпустить. Старшина йому завжди баланду зачерпував з дна, приносив додатково хліб – то півпайки, а то й більше – вже не знаю, може, і своє віддавав йому. Коротше, я просто ненавидів цього Толика за те, що він не хотів сам боротися за своє життя, за те, що з’їдав марно те, що іншого могло б врятувати…».

«…Саша Слюсарєв і Коля Александров потроху видужували, тільки Коля почорнів обличчям. Щоки у нього до непристойності запали, і став він схожий не на гномика, а на якусь маленьку і нещасну мавпочку. З Колею долі судилося ще півроку вести нас поруч».

Спроби допомоги в’язням

Місцеві мешканці намагалися допомогти в’язням, розкладаючи продукти шляхом їх пересування з табору на роботи і навпаки, або кидаючи їх через огорожу. При цьому люди смертельно ризикували, бо були випадки, коли німецькі конвоїри забивали на смерть людей, які намагалися щось передати полоненим.

Долучилися до допомоги в’язням і громадські організації. Зокрема Холмській повітовій опікунській раді під керівництвом Ірени Гняздовської вдалося спочатку надати усілякого роду допомогу, а потім поступово (до лютого 1942 р.) витягнути з-за дротів майже усіх поляків, які потрапили до табору, як солдати радянського війська, або як примусові робітники на оборонних роботах у прикордонній смузі.

Від самого початку до допомоги українським військовополоненим намагався долучитися Український допомоговий комітет у Холмі. При цьому, було організовано збір продуктів від українських селян з навколишніх сіл та теплих речей від українських мешканців Холма. Як згадував один з організаторів тих подій: «Під’їхали ми возами під табір (Шталаг 319В – авт.), але німці нас відігнали прикладами і не допустили до жодної допомоги для наших жертв. Пізніше полонені почали вмирати. Поширювалася дизентерія, вони не мали жодної лікарської допомоги та вмирали як мухи. Ми нічого не могли зробити і це мене психічно викінчувало». Загалом, з приводу діяльності українських організацій на користь полонених виразно бракує інформації.

Дуже важливою була допомога місцевого населення тим полоненим, які наважилися на втечу.

Полонені з західноєвропейських країн

Окрім радянських військовополонених, у Шталагу 319 перебували також полонені британські вояки (головним чином євреї з Палестини), французькі та кілька бельгійських військовополонених. Після ж відлучення Італії від Рейху 1943 р. тут також утримувалися інтерновані італійські військові.

З вересня до кінця жовтня 1943 р. було взято до полону біля 725 000 італійських солдат та офіцерів. Частина італійських офіцерів потрапила до Шталагу 319, зокрема, підтабору С. Умови їх утримання загалом були трохи кращими, ніж у радянських полонених.

Також німці проводили агітацію серед італійців на поновлення служби Рейху. Окрім того, з Італії приїжджали прихильники Муссоліні та агітували полонених переходити на німецький бік. Італійці ж, у більшості своїй, мали вже досить тої війни, погоджувалися лише нечисленні особи. Цих німці називали «ветеранами» і давали їм привілеї до вільного переміщення у місті включно. Частина італійських офіцерів на підставі положень міжнародного права відмовлялася працювати. Тож німці брутально морили їх голодом, а частину офіцерів (біля 8000 осіб), які відмовилися співпрацювати, розстріляли у тому самому лісі Борек.

Опір та колоборація

Незважаючи на надзвичайно важкий стан, полонені наважувалися на різні форми опору. Найбільш поширеною була втеча. І, хоча багато втікачів гинуло при втечі, а зловлених розстрілювала на місці поліція чи служба безпеки без слідства і суду за звинуваченням у контактах з партизанами, до листопада 1941 р. з території Німеччини втекло 5 тис., а з Генерального Губернаторства – 12 тис. полонених. Втікали полонені і з Шталагу 319. Цьому сприяла як наявність серед військовополонених людей твердих, готових на випробування, так і антинімецьке переконання та готовність до допомоги з боку місцевого населення.

Так, зимою 1941-42 рр. доведені до краю голодом, холодом та биттям радянські військовополонені наважуються на масову втечу. До втечі кидаються одразу біля 1000 осіб. Вночі вони рвуть дроти огорожі і кидаються у розсип. І хоча німецький гарнізон застрелив значну частину втікачів, але 500 полоненим вдалося втекти і вони пішли до великих лісових масивів у напрямку на південний захід від Холму. Там їм допомогли мешканці навколишніх сіл. Успіх цієї групи призвів до того, що незважаючи на великий ризик бути вбитим, втечі продовжувалися. Були і численні індивідуальні втечі з місць праці – разом з тілами загиблих товаришів і іншими способами. Коротше кажучи, можна підсумувати, що далеко не всі хотіли вмирати як бидло.

Полонені, які втекли з таборів, найчастіше створювали невеликі партизанські загони. Так, у серпні 1942 р. під час одного з «маршів смерті» з Холму до Красногоставу втік капітан Василь Володін, який невдовзі зустрів групу таких самих полонених і створив з них партизанський загін. Створені з в’язнів партизанські загони найчастіше завдяки польським підпільникам з Батальйонів Хлопських та Армії Людової (підпільні організації лівого спрямування) переходили Буг та поповнювали радянські партизанські з’єднання на Волині. Подекуди вони намагалися пробиватися аж до лінії фронту.

Наявні відомості про те, що частина полонених, як українців, так і інших національностей, поповнила лави УПА. Так, польські джерела вказують, що радянські військовополонені поповнили, зокрема, так званий «Інтернаціональний легіон» УПА.

Ще однією формою опору була культурна діяльність – нелегальне святкування радянських свят тощо. Зокрема, збереглися спогади про групу радянських санітарок, які висловлювали свій протест німцям співом патріотичних радянських пісень…

Та окрім опору, поширеною була і колоборація. Частина в’язнів для того, щоб вижити, а інша у зв`язку зі своїми індивідуальними рисами, погоджувалася служити у табірній поліції. При цьому, табірна адміністрація вміло використовувала суперечності поміж представниками різних народів у складі радянського війська, щоб рекрутувати достатню кількість «добровільних» помічників. Окрім того, серед полонених відшукували агентів для застосування як у межах табору, так і в інших місцях. Зважаючи на значні втрати Вермахту на фронті, військовополонених часто використовували у допоміжних частинах як саперів, водіїв, працівників тилу тощо. Дехто з них використав цю можливість для того, щоб утекти.

Також колоборанти поповнювали формації для спеціальних завдань (т. зв. Wachmannschaften), для яких відбирали добровольців з числа полонених, які погоджувалися робити за німців найбруднішу роботу. Їх підготовка тривала у спеціальному таборі у приміщеннях колишнього цукрового заводу у Травниках. Потім вони допомагали знищувати людей у концтаборах. З тих, хто служив у цих частинах, насправді мало хто наважився втекти у той час, коли Німеччина знаходилася на вершині своєї могутності.

Місця останнього спочинку

У зв’язку з тим, що система таборів Шталагу 319 перетворила Холм на суцільну територію смерті, навколо з’явилися місця масового поховання полонених. Найбільшу смертність зафіксовано на зламі 1941-1942 рр., коли усі табори, що належали до Шталагу, охопила епідемія тифу та дизентерії. Вважається, що через Шталаг 319 у Холмі пройшло біля 250 000 полонених, з яких 90 000 загинуло.

Кожен ранок тіла померлих виносилися перед землянки, де лежали декілька годин, перш ніж за ними приходили поховальні команди. На платформі, яку рухали чотири коні, під ескортом вартового тіла вивозили на цвинтар. Під час епідемії лежали стоси по кілька сотень тіл. Від 6 до 16 години на цвинтарі вивозили 5-6 возів з полеглими.

Один з цвинтарів для підтаборів 319 А та 319 С знаходиться біля будинків Холмського депо на алеї Пшиязні (Al. Przyjazni) (раніше – вул. Окшовська). Згідно протоколу обстеження 1945 р., територія табору охоплювала 1 га і поховано на ньому було 40 тис. людей. На основі свідчень німецького військовика, що був комендантом шпиталю у підтаборі А, кількість загиблих 1941-1944 р. налічує 120 тис. чоловік.

Цвинтар був віддалений від головної брами табору на 150 м і мав вигляд прямокутника 90х70 м, з дорогою у центрі. У могилах 20х2 м було поховано 2-3 тис. людей. Тут також були поховані вищі радянські офіцери-лікарі. Під час скидання тіл траплялися випадки поховання людей живцем. В 1954 р. цвинтар було приведено у порядок, а 1961 р. відкрито обеліск з написом «Жертвам варварського злочину, вчиненого гітлерівцями в таборі військовополонених в Окшові в 1941-1944 р. над 200 тис. військовополонених та громадян польських, радянських, югославських, французьких, італійських… Честь їхній пам’яті. Громада Холмщини, Холм, вересень 1961 р.».

Цвинтар військовополонених на алеї Приязні (Al.Przyjazni)

За результатами ексгумаційних праць пораховано, що на цьому цвинтарі спочиває близько 59 тис. людей.

Другий цвинтар військовополонених розташований у південно-східній частині міста, на відстані біля 100 м на схід від комунального цвинтаря на вул. Мостицького, на краю лісу Борек. Тут німці ховали загиблих військовополонених з підтабору 319В. До 1947 року тут впорядковано 86 братських могил, в яких поховано близько 26 тис. осіб.

Ще один цвинтар розташований при філії Шталагу 319D у Жмуді.

Окрім цвинтарів у Холмі, є ще одне місце поховання в’язнів. У лісі Борек проходили старти так званих «небажаних». Їх розстрілювали і закопували тут у братських могилах. Загалом у лісі спочиває до 5000 радянських військовополонених та біля 1000 розстріляних італійських полонених. Перед евакуацією табору у рамках затирання слідів злочину у лісі було зведено печі для спалювання решток та спеціальні млини для перемелювання кісток. Тут працювали євреї з концтабору Майданек. Коли з боку «Пательні» (польською – «сковорода») вперше потягнуло смердючим димом, всі мешканці Холма зрозуміли, що там спалюються людські тіла. Згідно зі свідченням вцілілого члена команди Юзефа Стердинера спалювані тіла радянських військовополонених були у гімнастерках, зв’язані руками по п’ять. Деякі з них були поховані заживо, про що свідчили відкриті роти та відсутність пошкоджень на тілі. Загалом, згідно дослідження А. Рибака, тут було спалено 4-5 тис. тіл радянських військовополонених, біля 100 євреїв, розстріляних на території Шталагу 319В у рамках ліквідації Холмського гетто, біля 2000 заангажованих поляків, а також біля 1000 італійських офіцерів.

Після закінчення робіт всі споруди на «Пательні» були висаджені у повітря, а радянські війська, які увійшли до Холма, застали тут лише землю, перемішану з попелом, до якої були заткнуті зрізані сосни.

В 1984 р. на «Пательні» було встановлено скромний монумент «Убитим гітлерівцями військовополоненим а також польському населенню та інших народів. Громада міста Холма в 40-річчя ПНР, Холм, 1.9.1984».

Пам’ятник на «Пательні»

Ліквідація таборів

Процес ліквідації Шталагу 319 розпочався ще під кінець 1943 р., коли значну кількість полонених, які перебували у хорошій фізичній формі, вивезли до Німеччини як робочу силу. По мірі вивезення полонених табір зменшували у розмірі, переносили огорожі та розбирали землянки. Загалом табір діяв до квітня 1944 р., а 15 травня з Холма до Скєрнєвиць під Варшавою перевезено останніх полонених. У Холмі ж на базі колишнього Шталагу 319А діяв проміжний табір (Dulag 121).

Табір у Скєрнєвицях зводився впродовж березня-квітня 1944 р. на вул. Бєляньській (Bielańska) поблизу від лісопилки на площі 0,7 га. Спочатку тут збудовано примітивні землянки, а потім 3 бараки для полонених розміром 30х7 м. У віллі, розташованій неподалік, містилася комендатура і вартівня. Втекти звідси було важко, табір стерегли солдати Вермахту та гестапівці. Умови життя були дуже важкими. Панувала величезна смертність. Померлих вночі вивозили і ховали у розташованому поблизу лісі. Окрім важких умов харчування, в’язнів мордували важкою працею над зведенням фортифікаційних рубежів над р. Равкою. Табір існував до серпня 1944 р., коли в’язнів евакуйовано у західному напрямку. До січня 1945 р. у таборі утримували варшавських повстанців, партизанів та польських військовополонених з 1-ї армії Війська Польського.

Затирання слідів злочину

Для того, щоб приховати розміри своєї злочинної діяльності, комендатура табору у перші місяці його існування взагалі не вела звітності загибелі в’язнів. А 1944 р. усі акти канцелярії табору були знищені. Окрім того, як ми вже вказували, спеціальна Зондеркоманада з 1005 євреїв із Майданку на обгородженій території Пательні у лісі Борек знищувала тіла похованих тут розстріляних радянських військовополонених, італійських солдат та євреїв. Було також спалено рештки розстріляних на Кумовій горі поляків.

Після визволення Холма радянськими військами місцеве населення розібрало те, що залишилось від табору: дошки від бараків та землянок. Колодязі, які були на території табору, були розібрані та засипані, бо не могли бути використані. Адже там було повно решток в’язнів. Поле, де знаходилися землянки, було розоране та засіяне.

Було засипано землянки і на території табору В, а його терен розорано. Бараки ж табору С пішли на будівельні матеріали місцевим мешканцям.

Зусиллями польських ентузіастів у Холмі підтримуються у належному стані цвинтарі Шталагу на вул. Окшовській та біля лісу Борек.

Виготовлено та встановлено вказівники, що скеровують людей до цих місць та «Пательні». Окрім того, на території колишнього підтабору 319В (на терені середньої школи) встановлено пам’ятник та інформаційний щит, присвячений існуванню табору та пам’яті його жертв.

Пам’ятник на території колишнього табору 319В

Замість епілогу

Тисячі радянських військовополонених, які були приречені на загибель – результат «блискучого» таланту «вождя всіх часів та народів» та його полководців. А тим, хто вижив, звільнення від німців довгоочікуваної волі не принесло. Адже, згідно думці Сталіна, вони порушили наказ № 270 від 16 серпня 1941 р., яким вони були прирівняні до зрадників, незалежно від їх поведінки у полоні. Зважаючи на це, полонених потім допитували у фільтраційних таборах і часто засуджували на багаторічні терміни ув’язнення у таборах ГУЛАГу.

Ті, хто пережив їх, були звільнені лише після смерті Сталіна і довгий час були дискриміновані в СРСР – аж до розпаду Союзу, а в РФ – до 1995 р., до виходу указу Б. Єльцина з нагоди 50-річчя закінчення війни…

Наразі на загибель приречена й пам’ять про них. Адже поза окремими ентузіастами з Польщі, дослідженнями яких ми користувалися при написанні цієї статті, вони вже нікому не потрібні. Це, зокрема, стосується і сотень тисяч українців, які були призвані до Червоної армії. Адже з боку українських патріотичних сил про них можуть згадати може лише як про чергові жертви сталінського стилю війни, а ліві українські політичні об’єднання для реалізації свого популізму мають достатньо можливостей і на теренах України. І виходить, що ми забуваємо про сотні тисяч наших земляків, які не дуже яскраво вписуються до популярних історичних концепцій.

З іншого боку, інформація про трагічну долю радянських військовополонених доповнює картину глобальної катастрофи, якою була Друга світова війна. Вона дозволяє не виправдати, але зрозуміти поведінку багатьох червоноармійців 1945 р. на території Третього Рейху, про що зараз так модно стало говорити в Європі. Вона значно збільшує ту ціну, яку заплатили тоді народи СРСР за конфлікт радянського та німецького гегемонів.

Також вона переконує, що пора вже пора відійти від святкування Дня Перемоги під гаслом «ми всіх перемогли» та пафосними передачами про червоний прапор над Рейхстагом, і перейти до вшанування цього дня, як Дня пам’яті всіх тих, хто віддав за цю перемогу життя. І якщо, вшановуючи пам’ять тих, хто поліг за волю України, тих, хто заплатив життям за перемогу над гітлерівцями, ви не оминатимете військовополонених, ми будемо вважати, що ця стаття досягла мети. Може, хоч би тоді їх сірі тіні на хвилю стануть не такими похмурими…

Висловлюємо подяку К. Войцеховському, Р. Ясинському, Л. Костецькій, А. Заворотній.

У статті використано монографію Rybak A. H. Stalag 319 Międzynarodowy obóz jeniecki w Chełmie w latach 1941-1944. – Chełm. – 2009. – 367 p., а також наступні джерела:

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».

Related posts

Leave a Comment