Сьогодні дістатися найдоступніших районів Антарктиди стає складно не через природні перепони і прояви стихії, а, на диво, через різко зростаючий потік туристів. Бажаючим потрапити сюди в туристичний тур вже часто доводиться чекати в черзі більше року. І незважаючи на те, що кожного року в цьому районі з’являються все нові і нові сучасні туристичні лайнери, кількість охочих потрапити сюди повсякчас перевищує пропозицію.
Окрім туристів в ці ж райони Антарктиди прагнуть потрапити і науковці разом з численним обслуговуючим персоналом антарктичних станцій. Це створює умови неабиякої конкуренції за засоби пересування в регіоні. Так, цього року 25-та українська сезонна експедиція потрапила саме в таку ситуацію, коли на час наявності фінансування достатньої кількості місць на судах просто не залишилось, і експедиція вже майже зривалася. Та, на щастя, випадково вільні каюти знайшлись на чилійському військовому кораблі підтримки «Aquiles» який зазвичай провадить забезпечення чилійських антарктичних станцій, а ще допомагає з логістикою іншим. Так, зайнявши свою останню чергу у графіку військового корабля, сезонна експедиція вирушила у подорож через протоку Дрейка і поміж островами і станціями Антарктичного півострова.
Густонаселений острів Кінг Джордж, з численними станціями (чилійські Фрей і Ескудеро, російська Беллінсгаузен, аргентинські, уругвайські, бразильські, польська Arctowskі, китайська Great Wall) пропливає вдалині. Біля деяких з цих станцій корабель стає ближче, проводить вивантаження і картина за вікном затягується на кілька днів. Далі вздовж півострова слідують ще кілька чилійських та аргентинських станцій. Чеська станція Mendel на о. Джеймса Росса так і залишилися недосяжною для нашого ока, схована за хребтом півострова, а доставка вантажів і власне самої чеської експедиції відбувалася гвинтокрилами.
Подорож від найпівденніших портів Південної Америки Пунта-Аренас, або Ушуая до станції «Академік Вернадський» зазвичай займає близько тижня. Та цього разу вона розтягнулась на 18 днів. Тривале неочікуване і безідейне перебування в обмеженому просторі не всім легко дається, і це не завжди якось добре помітно по людині зовні. Слід віддати належне команді корабля, що з розумінням поставилась до нашої ситуації і навіть організовувала нашій команді висадки на деяких своїх станціях, завдяки чому науковці біологи і геологи мали додаткові унікальні можливості з відбору зразків у зазвичай недоступних їм локаціях, а техніки – ознайомитись із досвідом облаштування інших антарктичних станцій.
З побаченого виникає цікаве питання щодо, власне, мети розміщення такої кількості антарктичних станцій. Навіть по загальному їх вигляду можна скласти враження щодо цього. Справжні наукові станції можуть бути доволі скромними прихистками для тимчасової роботи науковців (як чеська станція Мендель), або навіть мати доволі розвинену інфраструктуру для забезпечення роботи велетенських лабораторій і обсерваторій (як американська станція Палмер). Однак більшість чилійських і аргентинських станцій мають надмірно велику інфраструктуру та розміри, як для забезпечення суто наукових робіт… Крім того, подекуди на околицях видно виразні сліди людської байдужості і неповаги до свого нового середовища існування, як і власної долі. Що ж, такі наші реалії що не залежать від місця на карті.
Рухаючись вздовж Антарктичного півострова далі на південь, непривітні сніжно-кам’янисті пустельні ландшафти островів змінюються все більш величними гірськими вершинами і виступами льодовиків, які тепер обступають шлях протоки з усіх боків. Ось тут вже забуваються всі недоліки цивілізації, витіснені грандіозною недоторканою красою іншого світу, в якому людині, і це, мабуть, на щастя, просто немає місця, де просто нічого взяти окрім тієї своєрідної краси. Цей світ чорно-білого контрасту насправді має безліч відтінків білого і умовно чорного, які поки ще доволі складно передаються технічною репродукцією камер, але легко помітні у реальності, де завжди є щось для порівняння. Тут у величі темного каміння ховається зовсім непримітне зелене царство мохів і лишайників. Десь у темних глибинах проток йде неймовірно кольорове, неквапне життя дуже дивних істот, і деякі з них найсміливіші (мабуть кити) з цікавості виринають поглянути на нас у сутінковій імлі білих полярних ночей. А світла сторона приховує нескінченні лабіринти льодових печер, плаче кристальними струмками і кольорами викриває найтонші фізико-біологічні процеси, що відбуваються довкола.
Ось так декому сприймаються найкращі краї Антарктики, в яких розташована і наша станція. Власне, сама станція стоїть на одному з невеличких Аргентинських островів (о. Галіндез) неподалік узбережжя самого Антарктичного півострова. Острови є більш доступні для навігації протягом року, тому станцію, як опорний пункт, свого часу розмістили саме на одному них.
Нарешті дійшовши до станції Академік Вернадський, досвідчені військові з корабля «Aquiles» швидко оцінили її розташування як цілком зручне і, скориставшись ідеально тихою погодою, розпочали розвантаження та висадку нашої експедиційної групи. За такий довгий час звикаєш до цих випадкових людей, що опинились поруч в житті. Певні складнощі в комунікації через брак знання нами іспанської мови, а з їхнього боку – англійської не завадили в якійсь мірі почати вважати їх частиною власної команди експедиції. Тепер вони часом пригадуються, і думається – де і як вони там? Можна тільки здогадуватися… Та від себе хочеться просто подякувати їм за допомогу в досягненні нашої нелегкої мети.
Денис Пішняк
Фото автора