Книжка Андрія Любки «У пошуках варварів» – це розповідь про землі й народи між Одесою та Трієстом, про краї, де починаються й не закінчуються Балкани. Це приватний щоденник численних подорожей до популярних місць, столиць, але також до загублених у часі й просторі провінцій та невизнаних республік. Чому серби не люблять хорватів, а словенці не вважають себе балканцями, як Дунай не лише ділить, а й сполучає Європу, де й коли македонські даїшники видурюють хабарі, в яку дівчину з Бухареста автор міг би закохатися, скільки можна випити ракії в Сараєві й узо в грецькій таверні – про це та інше Любка розповідає інколи з гумором, а інколи й по-науковому ретельно, долає кордони і ставить під сумнів стереотипи.
Нема для подорожування гіршого транспорту за літак. Він, щоправда, швидкий, комфортний і – якщо зважити на співвідношення відстані й часу в дорозі – навіть недорогий. Та йому бракує найголовнішої принади мандрів. Власне процесу подорожування.
Літак пролітає над усім, що ти можеш побачити і відчути, переносить тебе з однієї точки в іншу, позбавляючи нагоди насолодитися самою дорогою. А шлях, пригоди, пережиті під час подорожі, втома й химерні сни, що ми їх бачимо в дорозі, почуті мови й жарти, їжа, яку споживаємо, і вода, яка втамовує нашу спрагу, пейзаж навколо нас, поява й зникання видів рослин, густина повітря й прохолода ранків, – усе це важливіше за сам пункт призначення.
Враженнями про цю книжку Андрія Любки ділиться редактор рубрики «Книги» видання “Читай” Оксана Пелюшенко.
Книжка Андрія Любки умудрилася поламати закон фізики, бо вона одночасно рухається в різні сторони і в часі, і в просторі. Вона (а з нею і автор, і ми, читачі його) безперечно спрямована вперед і прямо, до кордону за Ужгородом, через Угорщину, Хорватію, далі через загальноприйняті балканські країни і ті, що загальноприйнято балканськими не є: Грецію, Болгарію, Румунію, кусок Італії, кусок України… але і вони несуть в собі дух Балкан чи принаймні їхній слід на перемішаних і сотні разів перекроєних територіях.
Балкани – це не лише географія і аж ніяк не чіткість. Балкани – це щось таке, що існує в голові, звідки викривлено проектується на мапу. Це сплетіння стереотипів, упереджень, суперечливих історичних обставин, геополітики й міфів, за якими розгледіти реальність вдається тільки вряди-годи.
І все ж, незважаючи на цілком матеріальне мелькання міст, територій, краєвидів і країн за вікном автівки, попри настирливе враження, що і сам сидиш на пасажирському сидінні, важко позбутися відчуття, що разом з очевидним вперед вперто мандруєш і всередину.
Але і тут книга залишається вірною собі і умудряється знову роздвоїтися в русі!
З одного боку вона перетікає в завуальований путівник у себе самого, з іншого – пристебніться міцніше! Ми будемо стрибати історією, культурними особливостями, першопричинами і наслідками. Той факт, що заїхали в Овідіополь недалеко від Одеси, не означає, що не опинимося в Римі, звідки саме виставляють Овідія. Як і те, що ми розглядаємо меморіал на місці битви на Косовому полі, не означає, що назустріч не пронесуться турецькі вершники, які саме здобули перемогу і відкрили Порті браму в Європу. Османська імперія прийшла сюди не на одне століття.
І так у всьому. Любка не просто їде Балканами і намагається для себе зрозуміти, з якого боку вони починаються, де закінчуються і чи закінчуються взагалі. Він проводить найненав’язливішу, і від того найцікавішу і найзапам’ятовуванішу екскурсію менталітетами балканців, їхньою кухнею і ракією, особливостями їхніх мов, їхніми прикордонними пунктами і кордонами, на яких немає ніяких пунктів, бо й самі кордони – в головах, ідентичностях і свідомостях. Іноді, щоправда, вони завдають собі клопоту стати видимими і пройти річками чи гірськими хребтами.
Кордони, що колись розділяли певні території, ніколи не зникають повністю.
І, звісно, ми будемо багато мандрувати містами і містечками, селищами і селами. Купатися в морі, курити з місцевими, ходити руїнами і ціпеніти від думки, яке пекло розверзлося на цих землях трохи більше ніж два десятиліття тому. Іншими словами, ми поволі почнемо вдихати Балкани і може навіть відчувати їх. Бо знати, відчувати країну – це не сфотографуватися з кожним пам’ятником в її столиці чи скуштувати всі страви її національної кухні.
Знати країну – це знати, де в її столиці (і не тільки) продають найсмачнішу «шаверму», і відчувати, коли краще замовкнути, аби не спровокувати міжетнічний конфлікт зі всіма можливими наслідками в окремо взятій забігайлівці. Знати країну – це прийняти її без прикрас, зі всіма розбитими дорогами, спаленими храмами і немисленими злочинами. Це навчитися відчувати її душу і дивитися вглиб, ловлячи вітри історії і історій, які її гойдають.
А Балкани погойдало добряче і досі ще погойдує. Останнє масове гойдання вдалося загасити (чи принаймні, пригасити) багатомісячним бомбардуванням у виконанні авіації НАТО. Передувало цьому самовтоплення балканців в крові і звірства Сребрениці. Книга часто вертається до тієї війни, допомагає розібратися в хитросплетіннях її передумов і далекосяжності наслідків.
Немає нічого абсурднішого за бажання проголосити чужі території своїми на підставі минулого. Недолугість подібної логіки не раз і не двічі ставала приводом для воєн, коли міфічне минуле в ім’я щасливого майбутнього перетворювало на кошмар теперішнє.
Вбиті в Сребрениці теж часто з’являються примарами і застереженням. Бо чужого геноциду не буває. Не пропустивши через себе попередній, дуже легко виправдати наступний. І треба бути або геть сліпим, або дуже наївним, аби не побачити очевидних паралелей між новою історією постюгославських країн і історією сучасної України. Мабуть, у певному сенсі ми теж балканці…
І як не дивно, але в книзі, де начебто мали шукатися варвари, їх немає. Натомість є міфи, стереотипи і упередження, які, схоже, намертво в’їлися в людську здатність сприймати ту сувору частину континенту, яка породжує і вбиває імперії (дух Франца Фердинанда міг би підтвердити, так само, як і старі атласи, де ще є Югославія). Частково ця книга і про нас як про заручників образу, вигаданих стереотипів і закам’янілих в історії рольових моделей, що вічно стоять «поміж».
Серби, як, до речі, і всі інші народи нашої частини світу, люблять повторювати, що їхня країна – міст між Сходом і Заходом. Та, як слушно зауважує болгарська професорка Марія Тодорова, міст – чудова метафора, але на мості не живуть. Там вітряно й незручно. Міст корисний, має шляхетну функцію, але дуже незатишний.
«У пошуках варварів» місцями дуже перегукується, принаймні, на підсвідомому і неописуваному рівні, з «Корінням та короною», книгою, що має підзаголовок «Нариси про Австро-Угорщину. Доля імперії». У ній теж є відчуття втрати і незворотності, коли мова заходить про розгублену мультикультурність і етнічне різноманіття.
Зрештою, мій рідний Ужгород, Львів чи Чернівці також насправді вже не існують, бо не існує багатоголосся їхніх мешканців. Прага, Трієст, Салоніки – безліч міст у нашій частині світу через винищення й ексодус багатоетнічного населення втратили свою душу, зберегли тільки холодні мертві обриси минулої пишноти. Нині вони нагадують казанок, в якому колись варилася ароматна й смачна страва; потім інгредієнти з нього викинули – і тепер там вариться просто посолена вода. Форма лишилася, зміст – розвіявся прахом прогнаних людей.
І коли ви на пару з Андрієм Любкою повернетеся додому, то окрім того, що ледь не наступного дня почнете планувати нову мандрівку, дуже може трапитися, що відіспавшись у власному зручному ліжку й роздарувавши друзям та родичам привезену ракію, самі того не усвідомлюючи, почнете уважніше вдивлятися довкруж – бо Балкани, здається, не закінчуються ніде.
Оксана Пелюшенко, “Читай”