Визначний український учений і педагог, доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат Державної премії України, засновник і перший президент АН вищої школи України Віталій Іларіонович Стріха (1931 – 1999) був одним з основоположників напівпровідникової науки в Україні. Його результати мали свого часу революційне значення для розвитку НВЧ техніки, сенсорики й фотовольтаїки. А тунельний сканувальний мікроскоп, за який швейцарці Герд Бінніг та Гайнріх Рорер отримали в 1986-му Нобелівську премію з фізики, працює відповідно до формули для струму через тунельний зазор, виведеної українським ученим.
Вшановуючи свого першого президента, АН вищої школи України, що сьогодні об’єднує понад 500 провідних учених, докторів наук і професорів, які представляють усі галузі знань та всі університетські центри держави, щорічно проводить Академічні читання його пам’яті. Цього березня вони відбулися вже в 23-й раз. За традицією, під час Читань були виголошені наукові доповіді й повідомлення з різних актуальних напрямків розвитку сучасної науки й вищої школи, які разом дозволяють скласти непогане уявлення: які проблеми хвилюють сьогодні українських науковців на п’ятому році російсько-української війни.
Учасників Читань, що зібралися в залі вченої ради Інституту геології КНУ імені Тараса Шевченка та он-лайн, привітали президент Академії, відомий учений в галузі системного аналізу професор Олександр Наконечний та голова нашої найпершої академічної наукової установи, Наукового товариства імені Шевченка, знаний учений у царині механіки академік НАН України Роман Кушнір. Вони наголосили на зростанні ролі науки для забезпечення стійкості держави на сьогоднішньому етапі.
Відомий учений-гідромеханік, академік НАН України, почесний академік АН ВШ України Віктор Грінченко виголосив доповідь «Мої розмови з ШІ». Він розпочав з констатації: штучний інтелект уже повсюдно використовується для оцінки ризиків, виявлення фінансових шахрайств, діагностики раку, оцінювання кандидатів на роботу, написання текстів, створення творів мистецтва і ще в багатьох-багатьох сферах. А в найостаннішому числі авторитетного часопису “Nature” вміщено аж 10 статей, присвячених проблемам використання ШІ в науці.
Без перебільшення, зараз ми живемо в добу ШІ. Учений поділився власним спостереженням: ШІ сьогодні діє вже радше не як комп’ютер, а як людина. Причому не як просто людина, а як людина творча. Адже чим повніше ви ставите запитання, тим плідніше ваше співробітництво з ШІ. Для прикладу, вчений продемонстрував вірш, який ШІ отримав завдання написати про людину, наділену характеристиками професора Віталія Стріхи, – включно із його науковою спеціалізацією, любов’ю до байдаркових подорожей і вмінням силою духу гуртувати інших людей навколо себе:
Він знав кристали й рух електронів,
Де тиша формул — мов зоряний шлях.
Та думка вченого була бездонна,
І світло знань жило в його очах.
Любив він ріки, вітер і пороги,
Де човен слуха пульс живої води.
Там гартувався дух — ясний і строгий,
Як рівновага сил у глибині.
І щедро він дарував присутність людям:
Слово, усміх, час — без міри й ваг.
Такі не зникають — вони всюди будуть,
Як знак тепла у пам’яті й серцях.
Звісно, цей вірш не належить до найглибших поетичних осяянь. Але ШІ, якому лише три роки, вже й вірші пише так, що його тексти не надто поступаються творчості більшості членів Спілки письменників України.
У відповідь на побоювання щодо небезпек, які несе ШІ, академік В.Грінченко нагадав: зло в світі здебільшого породжується не використанням поганих речей, а зловживанням речами дуже добрими. ШІ уже став частиною людської реальності, й шляху назад немає. Забороняти ШІ – безглуздо, а ось тандем ШІ й інтелекту людини може суттєво підвищити продуктивність наукової праці.
Учений (що був одним із найактивніших популяризаторів «Вікіпедії» на перших етапах її становлення) нагадав: два десятиліття тому «Вікіпедію» теж називали «всесвітньою помийкою», а тепер вона є визнаною скарбницею людських знань, без якої не обходиться життя жодної освіченої людини.
Академік АН ВШ України, чл.-кор. НАН України, директор Інституту геології КНУ Сергій Вижва виголосив доповідь «Стратегічні запаси мінеральної сировини в Україні». Учений нагадав: в Україні в її міжнародно визнаних кордонах є понад 9 тисяч родовище корисних копалин, з яких майже 3 тисячі розподілені, решта ніяк не використовуються. В контексті загальносвітових процесів та підписаних нашою державою меморандуму з ЄС та угоди зі США актуальним завданням залишається верифікація запасів сировини в наших родовищах.
Доповідач наголосив: залежність ЄС від імпорту сировини сьогодні складає близько 90%. З 34 видів критичної для ЄС сировини 24 видобуваються в Україні. Тому в нас сьогодні є серйозні шанси, бо ЄС поставив собі за мету позбутися залежності від Китаю, Росії та США. Ще один шанс нам дає проведена нещодавно МАГАТЕ оцінка світових запасів урану: вони виявилися втричі меншими, аніж раніше очікувалося, і тому питома вага розвіданих українських уранових покладів зросла.
В Україні існують родовища традиційні (залізної руди, марганцю, титану, урану тощо), які експлуатуються вже давно, є родовища перспективні й високоперспективні, а є такі, перспективність яких досі невизначена. Сьогодні вчені Інституту геології КНУ розробили критерії для оцінювання перспективності наших родовищ і провели у відповідності до них ранжування наявних родовищ. Стратегічною метою при цьому є всебічний аналіз мінеральної бази України.
Академік АН ВШ України, голова Південного наукового центру Академії Володимир Бахрушин (Запоріжжя) виголосив повідомлення: «Наука і освіта Півдня України в умовах війни». Південний науковий центр опікується установами двох частково окупованих областей: Запорізької і Херсонської. ЗВО працюють тут в умовах близькості фронту, коли час підльоту ворожих ракет після оголошення тривоги становить менше хвилини, і це неминуче накладає свій відбиток. Тому всі ЗВО Херсону сьогодні релоковано в безпечніші регіони. А ось у Запоріжжі, трошки дальшому від лінії зіткнення, далі працюють не лише три державні, один комунальний та три приватні місцеві ЗВО, а й виші, релоковані з окупованих Мелітополя та Бердянська.
Попри всі труднощі воєнного часу, число здобувачів вищої освіти тут зуміли зберегти на майже довоєнному рівні (31 тис. торік проти 34 тис. у 2021 р.). Провідні ЗВО Запоріжжя активно включені в програми міжнародного наукового обміну, а визнані наукові школи, які тут є, сьогодні активно працюють над актуальними проблемами забезпечення стійкості держави в умовах війни.
Блок цікавих і змістовних доповідей підготували учені наукового відділення економіки. Академік АН ВШ України Антон Філіпенко розповів, як група провідних науковців із залученням представників реального сектору та органів влади розробляє сьогодні алгоритм повоєнного економічного відновлення України. Академік АН ВШ України Ганна Дугінець виголосила доповідь «Міжнародні стратегії економічного відновлення в умовах геополітичних конфліктів: виклики та можливості для України». Доповідачка коротко оглянула різні ситуації: від Боснії й Герцеговини, яка змушена була проводити це відновлення за 90% падіння ВВП і в умовах зовнішнього управління, до Грузії, яка за президентства Саакашвілі в умовах замороженого конфлікту пішла шляхом радикальних реформ та дерегуляції. На її думку, саме елементи грузинського досвіду можуть бути корисними для України, де вже перший рік великої війни приніс падіння ВВП на понад 30% (пізніше, щоравда, ситуація дещо стабілізувалася).
Академік АН ВШ України Анатолій Кучер (Львів) у своїй доповіді говорив про стратегічні пріоритети раціонального використання, післявоєнного відновлення й охорони земель в Україні. Він почав з констатації: 95% харчових продуктів виробляється саме завдяки ресурсам ґрунту. «Здоров’я ґрунтів» – порівняно новий науковий концепт, але вже сьогодні пошук за цими словами в авторитетній базі «Scopus» дасть посилання на 2776 статей (з яких, на жаль, тільки 4 пов’язано з Україною).
А обсяг наших проблем у цій сфері вражає: від бойових дій постраждало понад 10 млн га українських ґрунтів, здебільшого найцінніших чорноземів. Пілотний проєкт, здійснений науковцями на базі однієї з громад Чугуївського району Харківщини, яка у 2022 р. пробула 6 місяців під окупацією, показав: втрати від зменшення родючості склали тут до 350 доларів США на га. Отже, відновлення цієї родючості є сьогодні серйозною державною проблемою, що може бути вирішена лише на основі наукових рекомендацій.
Академік АН ВШ України Олександр Міца (Ужгород) розповів про систему розвитку спортивного програмування у вищій школі: її модель, результати, перспективи. Доповідач наголосив: ІТ галузь потребує сьогодні великої кількості кваліфікованих фахівців, і в їх підготовці повинна бути й змагальна складова. Адже саме змагальні завдання розвивають нестандартність мислення, стійкість до стресу, вміння працювати в команді. «Золотою добою» для українських команд зі спортивного програмування був кінець «нульових», а сьогодні ми в нашому європейському регіоні вже, на жаль, відчутно поступаємося тут сусідам-румунам. Доповідач, що має великий власний досвід підготовки успішних команд програмістів на міжнародні змагання, поділився міркуваннями про те, як слід виправляти таке становище.
Академік АН ВШ України Ольга Буткевич виголосила доповідь «Викладання міжнародного права під час збройного конфлікту в Україні: підтримка обороноздатності чи саморуйнування». Вона розпочала з прикрої констатації: наші юристи-міжнародники повинні боротися сьогодні і проти держави-агресора, і проти чиновників МОН, які давно прагнуть «розчинити» все в одній спеціальності «право». На переконливих прикладах доповідачка довела: нинішні спеціальності D8 «право» і D9 «міжнародне право» об’єднати без великої шкоди для підготовки критично потрібних для держави юристів-міжнародників неможливо.
Академік АН ВШ України Наталія Савінова (Одеса) зупинилася на ще одному важливому аспекті підготовки майбутніх юристів: на необхідності запровадження наскрізної правничої магістратури в контексті турбулентності реформ в юридичних професіях. Як відомо, така магістратура існує для медиків: у медицині не може бути успішного фахівця з освітнім рівнем бакалавра. На думку доповідачки, така ж наскрізна магістратура має бути запроваджена й для правників, адже право є своєрідною «соціальною медицину», і фахівці з освітнім рівнем бакалавра фактично не знаходять тут реального застосування.
Академік АН ВШ України Володимир Садівничий (Суми) виголосив доповідь «Комеморація у політиці національної пам’яті як інструмент суспільної стабілізації в Україні воєнного і поствоєнного часу». Він розпочав з констатації: слова теж воюють, вони здатні викликати або довіру, або відчуження. Фахівці СумДУ проводять сьогодні опитування на тему «Індивідуальний досвід війни та суспільна згуртованість». Вже його перші результати показали: абсолютна більшість опитаних вважає різний індивідуальний досвід під час війни потенційною причиною майбутніх конфліктів. За таких умов інструментом єдності суспільства може бути тільки продумана політика національної пам’яті. Метою такої політички має стати можливість співіснування різних воєнних досвідів без руйнування суспільної єдності.
Академік АН ВШ України Тарас Шмігер (Львів) презентував доповідь «Церковнослов’янська мова: міти розуміння і правда перекладу». Він почав з констатації: досі лунають голоси, що начебто українські вірники сприймають церковнослов’янську мову як свою рідну. Але насправді між цією мовою та сучасною українською – прірва, та й «церковнослов’янської нації» ніколи не існувало, а тому й еталонної церковнослов’янської мови теж не існує в природі.
Це відбивається на літургічних перекладах. У наших греко-католицьких церквах заклик до вірян вислухати євангеліє досі звучить як: «Станьмо прямо» – що є буквалістичним перекладом з грецької через церковнослов’янську. Натомість у православиних церквах від певного часу вже прийнято інший переклад: «станьмо побожно». Він, можливо, дещо руйнує фізичний образ, – але значно краще віддає ідейну настанову цих слів.
Доповідь академіка АН ВШ України Наталі Левченко (Харків) мала назву «Григорій Сковорода: концепти української ідентичності в контексті викликів сучасної російсько-української війни». Дослідниця наголосила: агресія Росії проти України спричинила моральну катастрофу для всього світу. Одним із її виявів є т.зв. «мирний план» президента Трампа, який передбачає винагородження агресора й покарання жертви. І цій катастрофі треба навчитися протистояти.
Н.Левченко показала, як з учення дуже «мирного» Григорія Сковороди органічно і взаємопов’язано постають концепти Свободи, Армії, Мови, Віри, які сьогодні є основою нашої надії на виживання. Недаремно росіяни багато десятиліть намагалися привласнити собі Сковороду, якого остаточно повернув у лоно українського бароко колега доповідачки по Харківському педуніверситету покійний професор Леонід Ушкалов. І є потужна символіка в тому, що в згорілому від удару російської ракети музеї в Сковородинівці неушкодженою лишилася постать українського філософа, а в ураженому дроном корпусі Харківського педуніверситету – вітраж із його зображенням.
Академік АН ВШ України Георгій Папакін виголосив доповідь «Август Людвіг Шльоцер, Ніколай Карамзін та Іпатіївський літопис: загадка віднайдення». Загальноприйнятою є думка: принципово важливий для нашої історіографії Іпатіївський літопис, що містить «Повість времінних літ» та Київський і Галицько-Волинський літописи, знайшов офіційний історик при російському імператорі Ніколай Карамзін серед неописаних паперів і книжок бібліотеки Російської академії в 1809 р., – про що й опублікував повідомлення в 1816 р. Насправді, як доводить український дослідник, усе не так просто.
Цей літописний список початку XV ст. було вручено в 1767 р. імператриції Катерині ІІ під час одної з її подорожей ігуменом Іпатіївського монастиря під Костромою (до речі, киянином з походження й випускником Київської академії). Імператриця ж передала цінну книгу Російської академії, і про це надходження відразу ж було повідомлено німецького історика Августа Людвіга Шльоцера (1735 – 1809), який певний час працював у Петербурзі й цікавився російською та українською історією (бо ж йому особисто протегував гетьман Кирило Розумовський).
Отримавши список початку Іпатіївського літопису, Шльоцер включив його до свого фундаментального зведення давньоруських літописів «Нестор» у 5 томах, що вийшло в Геттінгені в 1802 – 1809 р. За перший том «Нестора», подарований Олександру І, історик отримав від царя російське дворянство і звання академіка. Але в душі цар лишився незадоволеним: адже Шльоцер заперечував проти поділу націй на «державні» й «недержавні» і, хоч виводив сучасну йому російську історію від Київської Русі, на першій же сторінці своєї праці застеріг: Київ – то головне місто України.
Карамзін не міг не знати про цю працю німецького колеги, – однак, коли Шльоцер помер, без вагання приписав пріоритет знахідки собі, вчинивши як істинний росіянин, готовий красти в інших усе, що можна. І це ше раз підтверджує тезу дослідника про те, що нинішня російсько-українська війна немалою мірою іде за історію.
Академік АН ВШ України Ігор Анісімов є президентом Українського фізичногого товариства, відомим фахівцем з фізики плазми. Але водночас він є автором численних розвідок з історії мистецтва й архітектури. На читаннях тема його доповіді звучала як «Золоті ворота в Києві: назва та архітектурний прототип».
Більшість із нас звикли вважати, що назва київських Золотих воріт походить (як і назва собору святої Софії) від назв аналогічних споруд у столиці Візантійської імперії Константинополі, який для середньовічного Києва був в усьому об’єктом наслідування і змагання. Такої думки дотримувався й Сергій Висоцький, чия монографія «Золоті ворота в Києві» (1982) досі лишається найавторитетнішим дослідженням на цю тему.
Проте Ігор Анісімов переконаний: треба зазирнути в історію значно далі. Адже й константинопольська назва (як і назви кількох брам інших важливих міст Візантійської імперії) стала наслідуванням назви Золотих воріт в Єрусалимі. Євреї вірили, що саме через них має в’їхати до міста майбутній Месія, за євангельським переказом саме біля них зустрілися Яким та Ганна, отримавши звістку, що народять Діву Марію, і саме через них в’їхав до Єрусалиму Ісус. Тому назва надбрамної Благовіщенської церкви над київськими Золотими воротами мала ще й означати: місто перебуває під опікою самої Богородиці.
Що ж до архітектурного прототипу, то Золоті ворота Константинополя, збудовані близько 425 р. імператором Теодосієм ІІ, ним служити не можуть. Проте до цієї ролі, на думку дослідника, ідеально надаються інші ворота в столиці Візантії – Халке, що були центральним в’їздом до великого імператорського палацу. Вони мають аналогічну надбрамку церкву і таку ж ширину проїзду, тож цілком моги правити за прототип для майстрів, які зводили київські Золоті ворота за часів князя Ярослава.
Після Академічних читань їх учасники відвідали Геологічний музей КНУ імені Тараса Шевченка, який, попри всі труднощі воєнного часу, своїми унікальними колекціями сприяє підготовці таких потрібних Україні сьогодні якісних фахівців-геологів.
Максим Стріха, професор, дійсний член АН вищої школи України
Джерело: сайт АН ВШУ
Читайте також:
Відбулися ХХІ Академічні читання пам’яті професора Віталія Стріхи
Відбулися ХХ Академічні читання пам’яті професора В.І.Стріхи
