Аляска. Сходження на Деналі (McKinley)

Ігор ДИКИЙ

З гірського щоденника дослідника

Від редакції

Для людей, які працюють за екстремальних умов Антарктики, будь-який корисний досвід, здобутий у морі, в горах, у пустелі тощо, завжди може знадобиться. Тому щоденники  авторів журналу «Експедиція-ХХІ» ми вважаємо своїм золотим фондом, з яким може ознайомитися кожен, хто заглядає на наші сторінки. В архіві часопису зустрінете записи зі щоденників, які з’явилися в Арктиці й Антарктиці, у Світовому океані й на екваторі, в Африці й Південній Америці, у Європі і в Азії. Знайомлячись з ними, ми щоразу поринаємо в неповторний світ пригод і випробувань, які випадають на долю тих мужніх людей, котрі зважилися перевірити себе та принести іншим людям нову інформацію, продемонструвати своє бачення речей, показати власне сприйняття того, що здавалося давно відомим. Особливо приємно, що всі ці люди – наші земляки, колеги, а також їхні закордонні друзі чи знайомі, з якими звела доля шукачів за фахом чи за покликанням.

Влітку 2012 року група альпіністів-любителів, у складі якої були п’ятеро українців та два американці, здійснила на Алясці надскладне сходження на її найвищу вершину. Це –  Ігор Карабін, Ігор Дикий, Антон Савосчік, Валерій Умнов (UA), Sudha Pamidimukkala та Stefan Seeling (USA). Тож український прапор, який тоді  кілька років поспіль мандрував по найвідоміших  гірських вершинах і не тільки, дістався й Аляски. У той прекрасний мирний час він майорів не лише на нашій рідній Говерлі, а й на Кіліманджаро, Фудзіямі, Ельбрусі, в Гімалаях, а також у найбільших пустелях планети, на полярних станціях і навіть на антарктичній Демарії та острові Хасуелл у Східній Антарктиді. Професійні дослідники, спортсмени й численні екстремали-аматори, мандруючи по всіх континентах, випробовуючи себе, долаючи труднощі й перешкоди, демонстрували світові державний символ України, два кольори якого поєднали в собі одвічну красу неба, моря, безмежного хлібного лану і теплого життєдайного Ярила.

Як розповів нам автор у невеличкій передмові, Ігор Карабін разом із Дмитром Козаковим вирішили тоді організувати сходження на аляскінську верхівку Деналі (Мак Кінлі), так би мовити, згадати молодість і спільне підкорення  найвищої гори Алтаю і Сибіру (Бєлуха), де після важкого сходження усі вони дивом лишились живими, загубивши через негоду орієнтацію і  впавши у зв’язці разом із карнизом з висоти 18 метрів (!)

Отже, перебуваючи у США, Ігор і Дмитро зареєстрували свою групу в Національному парку «Деналі» під назвою «Команда Молодість». Більшість в ній знали одне одного не один рік по спільних походах в Індії, але в останню хвилину сталися  й раптові зміни. Один з лідерів, Дмитро Козаков, зійшов з дистанції через поважну сімейну причину, а на його місце стала індуска Судха Памідімуккала. Вона вийшла на групу через соцмережу, коли дізналась, що львів’янин Ігор Дикий терміново шукав додаткову екіпіровку, втрачену через недбалість свого авіаперевізника, що відправив його речі за іншою адресою. Тож Судха запропонувала допомогу спорядженням. В неї був дозвіл на сходження, але її група розпалася  і вона втрачала шанс вийти і закрити одну з програм «Сім вершин світу». Таким чином жінка стала шостою в команді, яка й вирушила на Деналі.

* * *

4/06/2012

На авто ми прибули з Анкоріджа до маленького містечка Талкітна (Аляска). Талкітна нагадує Яремче, але в кілька разів менша. Одні маленькі дерев’яні готелі, купа туристів, та своє мале летовище з так званою малою авіацією типу Твін Отерів (малих літаків на лижах, здатних сідати на сніг та льодовик).

На аеродромі зустріли групу альпіністів поляків, які побували на самій вершині. Реально було видно без слів, що вони там були. Їх губи сильно потріскані нагадували суцільне місиво. Обличчя обвітрені, але щасливі очі, які свідчили про те вони вже внизу і живі. Професіонал-альпініст Богуслав, за плечами якого гімалайські восьмитисячники, по-братськи дає мені свої пухові рукавиці, дізнавшись мою проблему, з наплічником, який загубили при перельоті в турецькій авіакомпанії, де було багато мого спорядження і одягу. Залишають нам ще купу невикористаних газових балонів (які дуже нам допомогли на горі) та деякі продукти, що залишились.

Ігор Карабін організовує, щоб на нашій машині, яку ми брали на прокат, їх завезли до Анкоріджа. Заночували в малому готелі, попередньо зареєструвавшись в нашій родинній аерокомпанії Шелдонів, що є сімейним бізнесом, закидок до базового табору на Деналі.

5/06/2012

Наступного ранку, зареєструвалися в конторі Національного парку Деналі, де прослухали лекцію симпатичної рейнджерші, що можна робити на маршруті, а що заборонено, які небезпеки і т. д. Видали нам два пластикові туалети, у вигляді зелених тубусів з набором пакетів до них, з якими ми всю дорогу мордувалися із їх транспортуванням.  До обіду пакувалися і були готові вилітати в базовий табір. Однак почав моросити дощ… довге очікування в повній екіпіровці, переодягання по кілька разів і нарешті виліт двома літаками на льодовик.

Під крилами літака простягаються безкінечне зелене море тайги, вервечки річок на берегах яких колись в часи золотої лихоманки «мили» золото і гинули люди… За хвилю часу з’явилися відроги гірської системи і на обрії вершина Деналі. Літак почав рухатися вздовж лінії льодовиків віртуозно оминаючи скельні піки і звивини крижаної ріки. За хвилю ми влетіли з зону хмар, з невеликими проміжками видимості. Стало ніяково, бо літак летів у каньйоні між скельними стінами… Пілот приймає рішення повернутися в Талкітну, попередньо зв’язавшись з базовим табором, де в цю мить зчинилася завірюха. І знову під крилами літака стало зелено від тайги. Навіть з’явилося сонечко і ось ми на аеродромі.

І знов години очікування, переодягання і т.д. Та раптом, коли всі вже максимально розслабилися і певно вже не вірили, що цього дня вилетимо на льодовик, пролунала команда швидко сідати в літаки і знов ми в небі над Талкітною. Знов під нами тайга, сяючі дзеркала тайгових озер з болотами, кремезний лось, що мирно пасеться на болоті і знову льодовики… Нарешті ми бачимо під крилом літака кольорові намети базового табору, розташованого на льодовику Кахілтна на висоті 2200 м н.р.м. Шум двигунів літака, швидко вивантажуємо наші наплечники і поглядами проводжаєм літак з групою альпіністів, які спустилися з вершини.

Реєструємось в рейнджерів базового табору, вибираємо з купи пластикових санок-волокуш кожен собі, які більше сподобались (під кінець сходження ми їх зненавиділи, маю на увазі волокуші). Вирішуємо, не дивлячись що вже восьма вечора, не залишатися в базовому таборі, а не гаючи часу просуватися до проміжного табору-2 на схилі Ski Hill на висоті 2400 м.

Перехід зайняв близько шести годин. Початок маршруту був легким, бо починався із затяжного спуску, далі помірний підйом. Сонце майже не ховалося. Оскільки в цей час на Алясці полярний день, вночі стає холодніше, відчувається що хапає мороз. Однак, це позитивно впливає на сніговий покрив, який вдень на сонці розкисає і створює проблеми для руху, то зараз робився твердий наст, по якому було прекрасно пересуватися. Потім ми і взяли на озброєння таку тактику руху, вихід не в день, а під вечір, коли сніг починав підмерзати. Коли дійшли в табір-2 всі довколишні намети були в тиші, люди спали. Ми швидко розбили свої намети і полягали спати.

6/06/2012

Прокинулися ближче до обіду, від страшенної задухи в наметі. Надворі була сонячна погода, ультрафіолет ріже очі, без окулярів неможливо виходити з намету. Готуємо сніданок, який швидше вже нагадує обід. Ігорко хоче перекинути сніг з малого казанка в трішки більший і необережно голою долонею хапається за його дно, вважаючи, що воно холодне. Те що я побачив, вірніше спочатку почув левиний рев з намету, і за ним на зовні в сніг викинутий казанок, що з шипінням приземлився в сніг. І величезні міхурі на 4-х пальцях лівої руки Ігорка. Він швидко намагається запхати руку в сніг. Я дістаю мазь «Спасатель» і скільки можна вкриваю уражені ділянки.

Ця несподівана пригода, сильно засмучує всіх нас, а найбільше – Ігоря. Бо всі розуміємо, що з такими пальцями йти на вершину не зовсім розумно. Однак, оптимізм бере над нами верх, я переконую Ігорка що на ньому все заживає як на собаці (: потім кожного вечора слідкую, щоб він мастив ці пальці, що відносно скоро дало свій результат).

Оговтавшись від цієї пригоди, закопуємо в сніг зайві продукти та деяке спорядження для дороги назад. Позначаємо місце, виданими нам, бамбуковими палицями зі спеціальною етикеткою з написом нашої команди, та вказаним часом повернення. Складаємо намети та впрягаємося кожен в свою волокушу. Виходимо вже по обіді.

Маршрут починається відразу з підйому, далі підводимось на пологу частину льодовика і рухаємося поступово набираючи висоту. По дорозі нам зустрічаються окремі групи, які або спускаються до базового табору, або йдуть догори. Відразу видно те, чи народ побував на вершині, чи ні. По їх зовнішньому стану, та погляду… Досі закарбувалися в пам’яті обличчя поляків що підкорили Деналі. До ночі ми виходимо на табір -3 що на висоті 3400 м. Табір розміщений посередині льодовика між лавинними схилами, а перед ним як на долоні проглядається Motorcycle Hill, на якому пізніше загинуть від лавини 4 японські альпіністи. Увечері із сусіднього схилу зійшло дві невеликі лавини, нагадавши нам, що ми таки в горах… Вночі падав сніг.

7/06/2012

Вранці підйом, Ігор Карабін має наміри підніматися вгору далі в табір-4, однак після роздумів, приймаємо рішення, зробити лише акліматизаційний вихід до перевалу Windy Corner, та зробити закидку деякого спорядження, щоб було легше тягти волокуші за собою, дивлячись на небезпечні особливості ландшафту. Разом з тим, ми добре пам’ятали, що вже цього року, на даному відрізку загинув один альпініст через наплічник. Тож на закидку вантажу, виходять усі крім Карабіна, який залишається в таборі на господарстві. Всі на підйомі відчули полегшення через відсутність волокуш, які постійно тягли на схилі вниз, а на спуску били нас по п’ятах. Погода була сонячна, майже без вітру.

Спочатку думали робити закидку вантажу лише на перевал Motorcycle Hill, однак відчувши сили всі погодилися рухатися вище і, успішно подолавши крутий підйом над прірвою, піднялися на льодовик, що веде до перевалу Windy Corner. Там знайшли скраю стежки великий камінь і закопали спорядження та провіант. Коли почали спускатися, погода почала різко псуватися, затягувало хмарами. Тож довелося додати темпу, щоб завчасно до снігопаду зійти вниз.

Дотримуючись нашої тактики. Вирішили не стартувати наступного дня вранці на саму спеку, розпочали підйом по обіді. З волокушами, які стали набагато легші,  підійматися було простіше.  Однак, як проходили схили Squirrel Hill волокуші час від часу переверталися і тягли вниз по схилу… Вилізли до місця закидки, розкопали її, перепакували речі до волокуш і  знов йти стало важче.

Проте шлях вже пролягав через довгий язик льодовика з де-не-де відкритими тріщинами і маркованими мостами через них, а ліворуч  височів скелястий схил з небезпекою сходу лавин. Тому на цьому маршруті затримуватися було нерозумно, і всі намагалися рухатися якомога швидше.

Далі нас очікував вихід на перевал Windy Corner (вітряний кут) (4120 м н.р.м.), який славиться своїми шаленими вітрами, однак, цього разу нам сильно пощастило, бо практично вітру майже не було. Але, обвітрені схили скелі та голе каміння з вилизаним снігом, говорили, що сила вітру тут зазвичай є шаленою… За перевалом нас очікував не кращий маршрут. Знов простягався стрімкий схил, під лавинними ділянками. В кожного волокуші раз у раз переверталися і ривками тягли вниз по схилу.  Пройшовши цю неприємну ділянку, шлях далі виглядав пологішим, і вже йшов по льодовику оминаючи закриті тріщини. Всім реально здавалося, що табір-4 (4330 м н.р.м.) є набагато ближче ніж виявилося насправді… Довелося ще довго місити сніг, а в кінці навіть подолати затяжний, хоч і не стрімкий, але нудний підйом на плато до табору. Усіх тішила думка, що наступного дня буде відпочинок…

8/06/2012

День відпочинку та відсипання…

9/06/2012

Через поганий прогноз на висоті 5-го табору вирішуємо сидіти в таборі-4, тим паче в цей день було весілля рідного брата Ігоря Карабіна Тараса. Тож Ігорко вирішив влаштувати міжнародне «паті», яке йому чудово вдалося. До нас на вечірку прийшли, поляки, американці, іспанці та словенці. Пізніше ми з ними ще не раз перестрінемся на маршруті та допомагатимемо один одному.

Наприкінці дня, ще в таборі були чергові вибори мера кемпу. Тож вся компанія від нас перекочувала на центральну «площу» табору з українським та польським прапорами. Ігор Карабін був одним з кандидатів на цю посаду, невистачило всього кількох голосів.

10/06/2012

Полежали до обіду в наметах. На висоті 4330 м н.р.м. стає важко дихати. Через спеку від сонця, яке нагрівало повітря в наметі, вирішили знову зробити  акліматизаційний вихід на перевал. Вийшли всі крім Ігоря Карабіна, який залишився знову на господарстві. Йому акліматизація була не потрібна, адже пару місяців тому побував на Аконкагуа в Андах. На підйомі всі розділилися відповідно до свого темпу сходження. Кияни, зупинили сходження і спустилися донизу швидше, я з Судхою вирішили таки вилізти на перевал, по встановлених вже заздалегідь перилах. А Стефан, завдяки своїм молодим літам та витривалості, таки рвонув уперед і того ж дня дійшов до 5-го табору, зробивши закидку туди.

Я зміг піднятися на перевал по перилах, не дивлячись на те, що на досить крутому льодовому схилі в мене тричі злітала ліва кішка.  Мені довелося остаточно зупинитися і у напіввисячому положенні міняти її розмір викруткою. На горі зустрів Стефана, який вже повертався з 5-го табору весь в інії. На спуску побачили Судху, яка ніяк не могла здолати ще й половини дистанції до перевалу і ледве повзла по перилах угору. Мені довелося дати їй спеціальні пакети для підігріву рук. Я зрозумів, що в неї кепські справи і запропонував спускатися, бо підйом займе ще багато часу, і вона остаточно замерзне. На горі був сильний вітер, та й ніч з низькою температурою не за горами… Вона подумала і погодилася. Вирішили закопати її речі поряд з початком перил, позначивши лижними палками це місце. Коли спустилися, вже почав трохи падати сніжок, а небо затягувалось хмарами. Вночі вже було суттєво холодніше, порівняно з нижніми таборами.

11/06/2012

Добрий ранок обіцяє непогану погоду. Народ починає струмками підійматися на перевал, слідуючи до 5-го табору з намірами вийти на вершину. Однак, Ігор дізнався в ренджерів, що прогноз на 5-й табір з вершиною на завтра невтішний. Добру погоду обіцяють тільки на 14, можливо 15 червня. Тож вирішуємо не йти, а чекати тут, так як сидіти у 5-му таборі на висоті 5250 м н.р.м. не зовсім комфортно і недобре для організму. Спалимо сили, і на сходження може не вистачити.

Тож проводжаємо наших колег поляків поглядами на перевал, з невідомим відчуттям, чи правильно вчинили? Чи, можливо, потрібно було теж виходити з ними, не втрачати можливості і часу, поки тут погода. Однак, відповідь на наші сумнівні запитання не забарилася нічним рясним снігопадом із вітром, який мало не поламав намет. Вночі доводилося розкопувати усі намети.

12/06/2012

Снігопад продовжувався і вдень. Зранку реально ніхто не хотів вилазити з наметів. Судха взагалі безвилазно просиділа у своєму наметі цілу добу, нездорово покашлюючи, що нас почало насторожувати. Цілий день тільки те й робили, що розкопували намети, та прислухалися до довколишніх лавин, три з яких були дуже потужні, що я аж виглянув з намету, з жахом в заметілі, намагаючись зрозуміти, чи дійде ударна хвиля до нашого табору чи ні, так гучно наближався звук. Видимість була майже нульова…

Саме в одну з цих лавин, як потім виявилося, потрапили чотири альпіністи, які до речі були в нас на вечірці, що організовував Ігорко, пару днів назад. Хлопці вирішили не сидіти дарма в непогоду у 5-му таборі і спуститися до 4-го табору. На спуску після перил, їх  зняла зі схилу лавина, в заметілі, вони не зрозуміли що сталося. Як описав один з них, який найбільше вцілів, що його підхопило, і він бачив тільки фрагменти «картинки» почергово чорне і біле, і так його катуляло близько 20 разів. Коли він зупинився, то побачив, що без наплічника, лямки якого розірвало. Двоє з них найбільше постраждали, в одного, як результат внаслідок лавини, зламана шийка стегна, в австрійця, (який рекламував бажання свого сходження соло по важкому маршруті  West Rib) порвані зв’язки під коліном… Хлопці самі зповзли зі схилу, внизу їх помітили і допомогли. Наплечники їх залишилися чорними плямами розкидані по маршруту сходу лавини, як нагадування цього інциденту.

Вночі – далі снігопад…

13/06/2012

Вдень практично всі сиділи по наметах, табір в заметіль «вимер». Під вечір трохи снігопад спинився, намело більше пів-метра снігу, виглянуло вечірнє сонце вперемішку зі сніговими хмаринами, що переповзали через перевал. І ось на перилах знов з’явилися дві групи людей, які час від часу теж зникали в тумані. Йшли, а точніше пливли, по свіжому глибокому снігу, що лякало, можливістю того, що вони з хвилини на хвилину, можуть досить швидко спуститися до нас з допомогою, тієї ж лавини. По їх хвилястій ході було зрозуміло, що люди пересуваються вже на межі своїх можливостей.

Одна група в тумані почала губити правильний напрям і попрямувала на лавинний схил, крики з табору не долітали до них, народ в таборі, просто наче на якомусь концерті повиходив з наметів, і спостерігав чим це все закінчиться, як на телевізійному шоу… І за хвилю (як потім виявилося група молдаван) спустила за собою невелику лавину «снігову дошку», яка частково протягла їх до низу, однак, вони якось вдало загальмували і, Богу дякувати, не покалічилися.

Друга група, коли дійшла донизу ближче в зону видимості, Ігорко впізнав в них наших сусідів по табору, поляків. Я по його команді швидко поставив на пальник готувати гарячий чай для них, а Карабін швидко накинувши на ноги свої «Мілети» і з лижними палицями в руках, почав пробиватися по глибокому снігу, що сягав вище колін, їм на зустріч… Перші 20 метрів він ще рухався швидко, далі було видно, що це не так просто, і його темп помітно сповільнився. Потім, коли чай був готовий, з двома термосами я кинувся за ним їм на зустріч, але пройшовши ті ж 20 м вже по второваному Ігорком снігу, відчув, що моє серце мало не вискочить з грудей. Давалася в знаки висота та цілодобове сидіння в наметі під час снігопаду. Ми з ним зменшили свій темп і за деякий час вийшли назустріч до поляків.

Картина яку ми побачили була не з найкращих, практично всі вкриті інієм, коміри від замерзлого конденсату просто задубіли від здоровенних бурульок які звисали на них. По зовнішньому вигляду було видно, що непогода досить сильно пошматувала групу. Один з хлопців мав підвернуту ногу. Наш вихід назустріч і кілька ковтків гарячого чаю додало їм сил і оптимізму. Далі ми разом зі словенцями, швидко розкопали їм місце під намет, і допомогли встановити самі намети. Побачивши допомогу, вони помітно ожили. Єдина дівчина в їх групі досить сильно трималася не дивлячись на перенесені як фізичні та і психоемоційні навантаження. Як виявилося потім, вони вранці зробили спробу підйому на вершину, однак вийшовши в бік перевалу Denali Pass, пройшовши 300 м по шаленому вітрі, зрозуміли, що треба спускатися і не залишатися в 5-му таборі. Тому прийняли рішення йди додолу в 4-й табір, але нічний снігопад практично засипав всі проторовані стежки на маршруті…

Вночі випогоджується, однак температура в 4-му таборі сягає − 30 С! Вночі це було відчутно всім у наметах…

14/06/2012

Вранці кияни вирішують спускатися в базовий табір. Ігор намагається переконати Судху йти з ними, оскільки її кашель прогресував. Однак, вона навідріз відмовилась, посилаючись на те, що в добрій формі і буде йти на гору з нами. Кияни об’єднуються на спуск з поляками, які трохи віджили після вчорашнього спуску. Зранку настала гарна сонячна погода. На підйом до 5-го табору ніхто не спішив виходити першим, бо це означало торувати більш ніж півметровий шар снігу, та розвантажити таки лавинонебезпечний схил. Саме в через день з нашого табору спускалися  японці, які потім потрапили на Motorcycle Hill в лавину, четверо з них загинули, вірніше пропали безвісти, бо їхніх тіл не знайшли.

Невдовзі на маршруті з’явилися дві перші групи, а за ними почав практично виходити майже весь 4-й табір, на маршруті ми нарахували понад 60 альпіністів, які вервечкою наче мурашки  простягалися чорними цятками вверх по схилу. Так швидко всі рвонули на гору після непогоди ловлячи шанс, а саме два дні погоди, які обіцяли за прогнозом. Ми ж відправивши наших киян, починаємо збиратися паралельно до виходу в 5-й табір. Залишаючи деякі зайві речі та волокуші закопаними на місці наметів.

Стефан так як єдиний з команди, котрий практично весь маршрут йшов на лижах, починає підйом заздалегідь не чекаючи нас. Судха також виходить швидше, однак, ми досить швидко у зв’язці з Ігорком наздоганяєм її і залишаємо позаду. Американці до речі принципово не йшли у зв’язках, і не хотіли брати шнур для страховки… Однак, дійшовши до початку перил перед перевалом, залишилися чекати на Судху, так як вона сама не змогла б знайти свою вимушену закидку в снігу після рясних снігопадів. Лижні палки які раніше стирчали зі снігу, замість маркування, повністю зникли.

Коли підійшла Судха, Ігор  почав шукати навгад місце де б могли бути ці палки. І перелопатив добру ділянку снігу поки знайшов ті закопані речі. На це було втрачено чимало часу, що неабияк злило Ігорка. Судха сильно гальмувала через втому і гірську хворобу…але саме через це був втрачений шанс для неї спуститися з киянами (примітка: Хочу сказати, що вона потрапила в команду випадково, зв’язавшись з Карабіним, через Інтернет, коли він шукав для нас спорядження, і напросилася на сходження, як окремий незалежний член команди. Вона мала окремий від нас перміт на гору, тому що її команда саморозпустилася з якихось причин… Тому Ігор не мав такого впливу на неї, вона вважалася свого роду «незалежною» персоною, яка просто йшла в групі з нами.).

Далі нас очікував тривалий підйом по перилах в черзі з іншими групами альпіністів. Пересуватися було досить довго. Проте, набагато легше, ніж ми би пішли першими торувати свіжий сніг. Найгірше було Ігоркові, так як йому в потилицю дихали інші групи, але я швидше не міг підійматися по перилу на жумарі, коли перед мною гальмувало кілька чоловік, а рухатися на одному шнурі разом, було більш як не розумним, тому доводилося чекати, коли попередній альпініст, перейде через вузол на інший шнур. Деякі альпіністи (я вважаю нерозумні вискочки) не витримували очікування і починали швидким темпом рухатися в кішках по льодовому схилу паралельно з нами на перилах, без страховки. Таким чином наражаючи не тільки себе на небезпеку при зриві, а й нас, так як однозначно, котячись по схилу, могли б своїми кішками просто влетіти по нас і позбивати один одного…

Невдовзі ми вже сиділи  на перевалі і віддихувались від навантаження, та попивали з термоса чай. Паралельно з нами йшли дві комерційні групи канадців та росіян, з якими ми познайомилися ще два дні тому. Трішки відпочивши ми вирушили по маршруту далі. Погода гарна, сприяє сходженню. Внизу простягається пасмо гір, вкритих пеленою хмар. Вигляд – наче з ілюмінатора літака. Маршрут пролягав по гребені ребра, яке складається зі снігових карнизів та скельних жандармів, що чередуються між собою. В деяким місцях є встановлені фрагменти перил для страховки, взагалі деякі ділянки досить небезпечні, особливо під час вітру та непогоди, коли погана видимість, можна реально полетіти в провалля.

Спочатку ми йшли по п’ятах росіянам. Нас усіх гальмували канадці, які йшли першими. Перший в їх зв’язці дуже повільно рухався і очевидно було, що він йде невпевнено. На запитання Ігоря в останнього у зв’язці канадців, хто той перший, то йому відповіли, що це самий крутий скелелаз Канади, але було видно, що він вперше став на кішки. Коли вони зробили привал, ми з Ігорком скористалися можливістю і обігнали їх, щоб не мерзнути на самому гребені, де відчувався вітерець.

Маршрут пролягав між скельними жандармами, та вздовж гребеня з надувами. Незабаром ми добралися до 5-го табору, який був розташований в невеликій улоговині на краю провалля. Одразу, по зовнішньому стану наметів і великій кількості снігових стінок було зрозуміло, що вітри тут дують «не дитячі» і напрямок їх якраз у бік провалля. Тобто, будь-яка легка річ, яку піднесе вітер покотиться в цьому напрямку. Нам назустріч вийшов Стефан. Який вже раніше піднявся в табір і розкопав закидку, яку зробив пару днів назад. Він вирішив вийти назустріч Судхі.

Ми за той час зайнялися розставлянням наметів, та обкопуванням табору з влаштуванням стінок, які вирізали пилкою з насту. Було зрозуміло, що тут розслаблятися не можна, якщо, не дай Бог, непогода, буде непереливки на висоті 5300 м н.р.м. Судха піднялась дуже пізно. Практично «ніяка», Ігорко знімав з неї кішки, так як вона вже сама цього зробити не могла… Ми відпоювали її чаєм, дали розігріваючі медикаменти. Навіть спочатку добряче злякалися за неї, щоб не було обмороження. Однак, вона відносно швидко відійшла і ожила.

15/06/2012

Вранці не можемо остаточно вирішити, чи йдемо на штурм вершини, чи ні… Все через незрозумілу інформацію від рейнджерів, які кажуть що погода сьогодні очікується нехороша для сходження, сильний вітер і т.д. На завтра прогноз не кращий. Хоча зранку сонячно і прохолодно, вночі було також – 30 С в таборі. Вирішуємо таки спробувати вийти на маршрут, принаймні, якщо не дійдем, буде акліматизаційне сходження. Ігоркові з голови ніяк не йшли слова, Богуслава (з тих поляків, які взяли вершину і позичили мені пухові рукавиці), що особливо вірити рейнджерам не слід, і завжди до перевалу Деналі шалений вітер, а далі вже на самій вершині штиль, тобто якщо не падає сніг і є сонце, йти у будь-якому випадку. Що ми і зробили.

Стефан, який завжди любив бути першим і незалежним, стартував з лижами раніше за нас, й відповідно добряче відірвався. Ми з Ігорем вийшли близько другої години дня, коли трішки вщух вітер. Спочатку потрібно було спуститися в долину перед набором висоти. Далі маршрут пролягав по відносно стрімкому схилу, постійно набираючи висоту і крутизну на його траверсі. Йти було важко, відразу давалася взнаки висота, та глибокий пухкий сніг, якого навалило за останні три дні. Набравши висоту, до всього цього додався сильний вітер.

Невдовзі, чим ближче ми почали наближатися до перевалу Деналі (Denali Pass 5700 м н.р.м.), з його боку, у зворотному напрямку нам на зустріч почали повертатися зв’язки альпіністів, котрі стартували з самого ранку, і були добре екіпіровані. Але при зустрічі з нами, ніби оправдовуючись, говорили, що на перевалі шалений вітер і далі йти нереально… Це нас неабияк насторожило. Ми вже реально з Ігорем настроїлися тільки дійти до перевалу і повернути назад, зарахувавши це як акліматизаційне сходження та почекати дозавтра, хоча на старті обидва мали чемпіонський настрій і відчуття, що візьмемо вершину. Крім того, на відміну від Ігоря, який мав добру акліматизацію після Аконкагуа, я почувався на порядок гірше в плані задухи і серцебиття з кожним метром підйому.

Але коли ми вийшли на перевал і на нас дмухнув сильний морозний вітер та відкрилася гірська частина Аляски (гори помітно зовсім іншого, коричневого кольору) з боку півночі, ми ніби отримали друге дихання. І навпаки, замість того щоб повертати, утеплилися пуховиками та, закутавши обличчя в маски, вирушили по маршруту догори. Ніби по команді вдвох сказали собі, що маємо таке відчуття, що якщо не сьогодні то вже не буде іншого шансу з погодою.

З перевалу маршрут набирав більш стрімкі ділянки підйому між скельними виходами, жандармами, і де-не-де відкривалися оголені ділянки льоду. Орієнтуватися було легко по маркувальних палицях з прапорцями, які стирчали з-під снігу. Підіймалися дуже поволі, Ігор йшов позаду, я першим задавав темп руху. Ми вже перевалили за висоту Ельбрусу, дихати було важко, кожен рух мені вдавався з важким зусиллям. Ігор йшов позаду мовчки, час від часу продуваючи гучно через ніздрю свого, колись поламаного носа, тим самим нагадуючи, що я з ним в зв’язці і не можна розслаблятися. Після кожного такого звуку, я пришвидшував свою ходу. На скільки це було можливо…

Невдовзі між жандармами на нас вийшла група з кількох альпіністів, які вирушили вранці і вже поверталися з вершини. Ми привітали їх з успішним сходженням, а за ними невдовзі на нас вийшов і Стефан, який теж вже спускався з Деналі. Він був дуже щасливий. Сказав, що вже на самій вершині такого вітру сильного як тут немає, що нас неабияк втішило. Далі ми вже почали підійматися на перший погляд ніби на фінальну частину вершини. Однак, як це завжди є в горах, так було лише на перший погляд. Вийшовши ніби на платопотібний верх між скелями і пройшовши вперед ми побачили спуск донизу на велике плато, яке тут називається Football Field (футбольне поле), що розташоване приблизно на висоті 5900 м н.р.м. Тобто, нам ще тільки по висоті треба було набрати 300 м, але при цьому перетнути, як мені тоді здавалося «безкінечне» поле, і почати знов вертикальний набір висоти на гребінь вершини та затяжний маршрут по самому гребені…

Я зупинився і сказав Ігоркові, що не впевнений, чи подолаю цю відстань. І навіть якщо подолаю, то не маю уяви, як я буду спускатися до долу. Бо на те ще треба мати сили.  Я запропонував йому йти далі самому, а я тут спробую зачекати на нього сховавшись від вітру в закутку між скелями. На що викликав неабияку бурю емоцій. Ігорко одразу ожив і «прочитав мені лекцію» на тему навіщо ми взагалі тоді сюди йшли:) і т.д. Сказав, що ми або вдвох підіймаємося на гору, або в двох повертаємо донизу, бо якщо я залишуся тут  чекати на нього, то він знайде мій замерзлий труп… Поки він «вичитував» мене, я встиг перевести подих і відносно відпочити, й мовчки рушив далі вниз до «Футбольного поля». Ігорко різко замовк і навіть оторопів, та рушив мовчки за мною.

Вийшовши на «Футбольне поле» ми відчули пориви вітру, і мороз відчутно наростав. На моїй бороді від конденсату все перетворилося в бурульки, окуляри постійно замерзали від випаровування, наближалася північ. Сонце помітно спустилося до горизонту, при цьому автоматично стовпчик термометра почав знижуватись і сягнув  − 40С, а на самому вітрі відчувалося цілих − 45С. Не дивлячись на те, що ми були в пуховиках, а в мене на голові під капузою була зав’язана справжня зимова вушанка, здавалося що це все продуває наскрізь. На самому початку підйому нам на зустріч спустилися ще 4-ри альпіністи. Які також взяли вершину, я з почуттям білої заздрості подивився їм услід, що вони вже спускаються…

16/06/2012

Підйом на саму вершину, відбувався мовчки і в якомусь мареві, важко описати відчуття. Певно, відкрилося третє, чи може четверте дихання, і вже коли вийшли на верх, відразу від утоми була своєрідна загальмованість, спочатку не було вибуху емоцій. На годиннику настав вже новий день, бо була 00.09 год.

Трішки оговтавшись, ми закричали, обійнялися. Витягли, я український прапор, а Ігорко хустку учасника Міжнародної Служби Пласту та зробили кілька фотографій, поки не замерз фотоапарат. Я ще традиційно дістав свою сопілку до фотографії. Вона на диво від вітру, що пройшов крізь її отвори, своєрідно завила сама. Однак, зіграти на ній самому хоча б кілька нот, було нереальним через вітер і шалений мороз, незважаючи на захисні маски, ми обоє, як наслідок, мали сильно поморожені губи (особливо Ігорко). Видимість через мороз була як узимку, коли всі дальні гори здаються на близькій відстані, ніби дістати рукою.

Спуск відбувався на повному «автоматі», мовчки перебирали ногами. Намагаючись не зачепитися від втоми кішками одна за одну. На спуску між жандармами до перевалу Деналі, знов посилився вітер, який вже був частково вщух, і, ховаючи лице від вітру, я прогавив маркувальні палиці. В наслідок чого, спустився нижче самої перемички перевалу приблизно на 25 м по схилу. Коли вчасно зупинилися, я побачив свою помилку і почав підійматися до ледь видимих маркувальних палиць, які замітало вітром, що підіймав сніг з долу. Ігорко втратив орієнтацію, і почав переконувати мене що я зависоко підіймаюся, однак, я на стояв на своєму і ми вдало вийшли на маркований маршрут. Проте, сама стежина була заметена снігом, доводилося йти навгад, у напрямку від маркувальної палиці до наступної, почергово страхуючись карабіном пропускаю шнур, в локальні петлі розкидані вздовж маршруту.

Траверс давався дуже важко, бо сили були вже на межі, і ноги запліталися. Внизу по схилу було видно чотири фігурки групи альпіністів, яких ми зустріли останніми на спуску з гори. Вони вже доходили до наметів табору. Найважчими були останні 200-300 метрів різкого спуску перед самим табором. Ми по черзі з Ігорком падали, сідаючи на сідниці, ноги в глибокому снігу запліталися і майже не слухалися. Але на кінець ми завалилися до намету близько третьої годині ночі. Судха і Стефан вже спали, вода яку вони нам загріли в термосі вже практично охолола. Тож ми щасливі, що вдало вийшли на вершину та спустилися в табір, почали готувати чай і легкий перекус самі, хоча хотілося виключно несамовито пити…

Проспали наче вбиті до самого обіду. Хоч вночі у таборі був мороз знов − 30С, нам було тепло і комфортно після набагато нижчих температур і вітру, що ми їх відчули на вершині Деналі. Коли прокинулися, як завжди почули сухий кашель Судхи в сусідньому наметі. Вийшовши назовні побачили, що погода була гарна, а сонце сліпило очі, але відчувався вітер сильніший ніж був учора. Окремі групи альпіністів, не дивлячись на знов поганий прогноз рейнджерів, на свій страх і ризик вийшли на маршрут, і чорними цятками контрастно простягалися на маршруті по схилу Деналі.

Ми були неприємно здивовані, коли дізналися, що Стефан, поки ми спали, не сказавши ні слова, одягнув лижі і поїхав до долу. Ми з Ігорком спочатку подумали, що він тільки спустився до 4-го табору і там нас зачекає біля закопаних речей, але ми дуже помилялися. Виявляється, це певно в американських традиціях ходити в гори самому незалежно від колективу. Такий собі фрі-стиль…

Як потім виявилося, він не збирався нас очікувати біля закопаних речей в 4-му таборі. А розкопавши їх, відібрав своє спорядження, а все інше так і залишив розкопаним під відкритим небом. І спокійно спустився до самого базового табору, оскільки був на лижах, і викликав для себе одного!!! літак нашої фірми й спокійно полетів.

Ми з Ігорком, м’яко кажучи, були легко шоковані такою поведінкою, колеги, списуючи на те, що йому сходження затьмарило голову. Адже виходить, що літак буде літати за нами аж 4 рази. так як спочатку не плановано спустилися кияни, яких забирали літаком, далі Стефан, потім спускаємося ми з Ігорем, а потім ще Судха. То фірма цілком можливо може виставити нам додатковий рахунок, сказавши – як то, команда літає по черзі окремими рейсами на льодовик, а не всі централізовано разом?

На обіді ми поговорили з Судхою і вона заявила, що остаточно переконана, що буде сходити на вершину й залишається в 5-му таборі. Ігорко не може заборонити їй сходження, так як вона взагалі йде незалежно, по іншому перміту. Але видно було, що дуже переймається тим, що вона не в найкращій кондиції для вершини…

Ми вирішуємо більше не затримуватися тут і спускатися до 4-го табору. Ігорко вимушено залишає свою пуховку Судсі та наш газовий пальник, з розрахунку, що її бензиновий пальник є закопаний в 4-му таборі. Швидко зібравшись ми розпочали спуск до 4-го табору. Погода була просто нереально сонячна, хмари килимом стелилися під ногами, а через них пробивалися піки найвищих вершин. Враження було, що це все спостерігаєш з вікна літака на 10 тисячах метрів.

Швидко спустилися до перевалу. Зробили невеликий привал, далі спуск по перилах, на яких паралельно зустрічаємо знайомих альпіністів, серед яких знайома американка Мішель (пілот 777 Боїнга), яка активно допомагала тим поламаним хлопцям, що потрапили в лавину біля 4-го табору. Поки були на перилах, почули чергову лавину, на протилежному схилі. Її вдалося зафільмувати Ігоркові на фото. І ось на кінець ми в таборі.

Нас радо стрічає вже знайома нам команда словенців на чолі з вже поважного віку тренером Душаном. Вони швидко допомагають нам знайти гарне місце під намет і розкопують площадку для нас та допомагають розкласти намет. Одразу напоїли нас готовим гарячим вітамінним чаєм, ми були просто щасливими від такої турботи братів словенців. Під вечір у 4-му таборі погода почала псуватися, затягнуло хмарами і час від часу падав сніг.

17/06/2012

Переночувавши, вранці вирішили виходити на спуск до останнього базового табору після обіду, на ніч, щоб сніг був не розкислий. Ігорко домовився з нашими сусідами еквадорцями, на чолі з відомим альпіністом (за плечами якого було багато 8-ми тисячників в Гімалаях) Іваном, що підемо на спуск разом з ними. Однак, по обіді до нас спустилися знайома трійка росіян (два чоловіки і одна дівчина), вони вчора здійснили вихід на вершину, а сьогодні спустилися до 4 табору. Проте, почувши, що ми йдемо донизу, вирішили спускатися з нами принаймні до 3-го табору, поки є сили. Але затрималися, щоб викопати свої закинуті речі та намет. Еквадорці вийшли трішки швидше, ми одразу за ними…

Йти було несамовито важко з волокушами, про які ми вже на верхотурі забули… Вони били по п’ятах, коли сповзали по схилу позаду нас. Якщо ставили наперед, то на похилому схилі з’їздили перевертаючись вниз по схилу і тягнучи за собою нас з другими наплічниками на плечах. Іноді, це було небезпечно, особливо коли проходили сніжні мости через тріщини. Зокрема, двічі, то Ігорка, то мене санки, потягли з моста в тріщину, однак, ми вчасно зреагували і висмикнули їх. Так продовжувалося до перевалу Windy Corner. На підходах до нього знизу від перевалу піднялася сіра снігова хмара і повністю накрила нас, видимість стала 3-5 м. Ми почали губити сліди еквадорців, в глибокому снігу, який як на зло випав цієї ночі, і тому спуск треба було торувати самим.

Раптом в тумані внизу помітили якісь намети, що нас взагалі вибило з орієнтації, так як знаємо, що тут не може бути ніякого табору. І куди ми вийшли? Я взагалі пропонував продовжувати рух далі, думаючи, що ми ще не пройшли стрімкий схил перевалу. Однак, я сильно помилявся. Добре що ми не пішли далі, бо могли спустити лавину з собою на ті намети, в хмарі. Ми непомітно для себе промайнули стрімкий схил перевалу і потрапили вже на його спуск. А намети розбили еквадорці, та групи які вийшли раніше, щоб перечекати ті хмари, бо далі абсолютно не було видно маршруту в суцільному тумані. Перед нами ж відкривалася широка долина льодовика з окремими відкрити тріщинами, з одного боку обмежена скельним схилом з лавинними конусами, які в будь-який час можуть посипатись на голови.

В цей час ми вже дізналися про японців як загинули в лавині, якраз нижче по схилу ближче до 3-го табору.  Це ще більше насторожувало. Ми зупинилися біля еквадорців, однак, вирішили не розбивати намет, а тільки попросили в них газовий пальник і приготували попити чаю. Незабаром підтяглися до нас росіяни. Поки був туман, я помітив пару маркувальних палиць, Іван (тренер еквадорців) швидко побіг до них і пройшов близько 100 м натропивши маршрут. Однак, повернувся і сказав, що треба чекати поки розвидниться і вітер розвіє хмару. Поки ми пили чай, потрохи частково, до половини відкрило долину, і ми вирішили швидко йти наперед.

Спочатку торувати шлях взялися росіяни. Їх керівник Міша, пішов першим, потім Ігорко його замінив. І тут нас почало потрохи знову затягувати туманом. Ми вчасно перейшли найгірші ділянки з відкритими тріщинами по мостах, страхуючи почергово один одного. І ось ми підходимо до схилу Squirrel Hill. Тут Ігор зупиняється і починає уважно досліджувати сніговий покрив. Вірніше його прошарки. Далі він оголошує висновок, що швидше за все ми прийшли… оскільки на схилі зформувався небезпечний сніговий покрив, який ми, торуючи собі дорогу, можемо розвантажити у вигляді лавини, яка змете все в провалля, яким закінчувався цей схил. Ігор спочатку сказав, що він піде сам один і спробує ризикнути, а щоб ми всі чекали. Однак, я настояв, що ми йдемо разом в зв’язці, або не йде ніхто. Росіяни розгубилися, і вирішили не йти одразу за нами.

Ми дуже поволі обережно почали рухатися по схилу, траверсуючи його якомога вище, притискаючись до скель, щоб при ймовірності сходу лавини втриматися на її верху, бо нижче шансів абсолютно не було. Внизу схилу, між скелями проглядалося глибоке провалля, куди б посипався сніг, як водоспад. Ми йшли прислухаючись до кожного кроку, радше нагадуючи не альпіністів, а саперів на мінному полі, постійно роблячи паузи в русі і завмираючи. Здавалося, от-от почується хлопок (вже знайомий нам з Ігорком по Алтаю) і схил піде з-під ніг. Йшли мовчки, зв’язок наших думок підсвідомо передавався по страховочному шнурі наче по телефонному дроті. В повітрі висіла напруга. Оглядаючись, я бачив росіян які з неабияким хвилюванням стежили за нами.

І ось, останні метри схилу і ми виходимо з небезпечної зони на сідловину перевалу Motorcycle Hill. Ігор скидає наплічник, ми потискаємо руки, б’ємо по плечах один одного не приховуючи емоції і радість, що все обійшлося. На другому кінці схилу, росіяни невпевнено продовжують стояти, до них за хвилю підходять й інші групи альпіністів, що стояли в наметах на  перевалі Windy Corner. Ігор сідає на наплічник і каже: «Все, далі, ми не йдемо, хай хтось інший ризикує життям…».

Під нами простягався такий же схил перевалу Motorcycle Hill, де 15 червня загинули японці в лавині. Тож ми вирішуємо сидіти на наплічниках і відпочивати, робити чай і перекус. Вирішили, нехай хтось інший бере на себе ризик розвантажувати цей схил і торувати сніг по цілині. Пройшло ще досить часу як перші групи знайшли сміливість вирушити по проторованій нами стежці на Squirrel Hill. Першим, здається, з’їхав один хлопець на лижах, додатково розвантаживши схил і тоді народ вирушив по наших слідах. Але всі підходили до нас і також, як ми, сідали на наплечники, ніби чогось очікуючи. Точніше очікуючи, що ми з Ігорком й далі встанемо і підемо першими. Коли побачили, що ми абсолютно не настроєні десь іти, а витягуємо пальник робити чай, почали теж діставати пальники, повторюючи все за нами. Це були в основному американські комерційні групи з гідами.

Невдовзі підійшли росіяни, ми почали думати як бути далі. І тут підтяглися до нас еквадорці, серед яких була одна дівчина. Унікальні витривалі і оптимістичні люди. Як я називав їх, гірська нація, яка гір не боїться абсолютно не зважаючи на погоду. Бо самі живуть на висотах вище 3 тис. метрів. Постійно усміхнені і привітні, вони підкорили Деналі по важкому маршруті West Rib, а тепер порадившись з Ігорком всі разом вирішили робити велетенські перила, які зв’яжуть зі шнурів усіх груп, які були на той час на перевалі. Ми почали збирати у всіх шнури, зв’язувати поступово до купи.

Один з групи еквадорців (батько 4-х дітей, як потім виявилося, бо його бахіли були кумедно розмальовані дитячими написами Daddy  і т.д.) молодий веселий альпініст прив’язався до кінця мотузки і почав спуск з рацією. Він спускався зиґзаґом, оминаючи тріщини, страхували його через три льодобури закріплені в схилі, і коли шнур доходив до наступного вузла велетенського перила, по рації йому передавали, щоб він зупинився. Перекидали другий фрагмент шнура в інший карабін і спуск його продовжувався. Таким чином, за певний час він досягнув долини під схилом. Перило було натягнуте. Далі поступила команда, хто йтиме першим по перилу? Поки в повітрі зависла пауза, я впрягся у свої волокуші, ляснув Ігорка по плечі і вщепивши карабін, розпочав спуск.

На той час я вже добряче змерз на вітрі на перевалі, тому що віддав раніше свою пуховку Ігоркові (бо він свою залишив Судсі). Я знав, що він буде спускатися останнім, поки всі не злізуть і зніматиме перило… Пересувався я по перилу досить швидко, поки на середині схилу нога по саме стегно не провалилася в добре засипану снігом і непомітну тріщину. Тут довелося впасти на живіт і по пластунськи відповзти вперед по схилу. Все обійшлося, головне, що волокуші не пішли в тріщину, а з’їхали боком минувши її. За хвилю я вже був унизу. Дочекавшись Лєну з групи росіян, яка пішла одразу за мною, вирушили разом до їх закидки, закопаної в 3-му таборі. Допоміг їй викопати намет та їх волокуші з провіантом, поки їхні хлопці сходили вниз.

Далі конвеєром спускалися по цьому перилу комерційні групи, в якоїсь із американок почалася істерика, що аж їх гіди не втримались і кричали на неї «заспокоюючи» таким чином. Було досить дико дивитись на це… За цей час ми з росіянами приготували багато чаю. Напилися самі, відпоїли героїв еквадорців на чолі з тренером Іваном, та з нетерпінням очікували на Ігорка та ще одного еквадорця, що був на горі з ним. Всі росіяни вирішили, що вони вже далі йти не будуть, а залишаються спати тут в цьому таборі, хоча це вже підходила 7-ма година ранку та сонце підіймалося все вище, та з ночі морозець тримався.

І ось Ігорко починає спуск останнім, знімаючи перила, я вирушив з термосом чаю йому назустріч, переймаючись його пальцями на лівій руці, які він невдало обпік до міхурів об дно гарячого казанка з чаєм, ще на початку експедиції і, звісно, підморозив їх вже на вершині. По дорозі на спуску він, як і я, провалився в тріщину, однак, вже глибше, по пояс. Проте, теж швидко зреагував і викотився вниз по схилу. Невдовзі він вже стояв біля мене і жадібно пив гарячий чай, задоволений проробленою роботою. Такі екстремальні ситуації – це була його стихія, і він отримував неабиякий заряд позитиву, коли все гарно скінчилося. Ще попивши чаю, ми вирішуємо, що вже немає сенсу розкладати намет. А поки є сили, спускатися вниз до кінця, до базового табору.

18/06/2012

Почали вихід на спуск з 3-го табору близько восьмої ранку. Перед нами вже пішло кілька комерційних груп на лижах, і йти по протореному шляху вже було набагато легше. Спуск був затяжним і вимотував. Хотілося вже швидше побачити базовий табір, але ніяк на горизонті не появлявся, ба, навіть 2-й табір, до якого спочатку здавалося – рукою сягнути. Довкола було помітно, що зі зменшенням висоти, поки ми були на верхотурі, сонце нещадно знищило сніг на схилах окремих вершин. І вони радше нагадували чорні терикони з вугіллям в нас на Донеччині, ніж ті гори Аляски, які ми бачили на початку нашої експедиції.

На сусідньому льодопаді з 3-м табором на землі виднілися свіжі, розміром з кілька легкових автомобілів, брили льоду, які зовсім нещодавно відкололися біля нашого маршруту. Крім того, сонце добряче попрацювало тут, внизу з льодовиком, так що стали помітними відкриті тріщини, зокрема, на маршруті. На одній з них Ігорко таки провалився знову ногою вище коліна, тому ми продовжували й далі іти зв’язаними.

Нарешті ми вимучені добрели до повороту льодовика Кахілтна. Там ми зробили довгий привал. Полягали на наші волокуші, задерли ноги і довго лежали, філософствуючи про життя і подальші плани… Поки нас не наздогнали дві гамірні комерційні групи, одна з тією дівчиною, що вчора на перевалі мала істеричний приступ. Ми піднялися і продовжили рух за ними.

Зрештою, після затяжного підйому, ми вийшли в базовий табір, скинули наплечники і попадали на них. Тут невдовзі підтяглися наші добрі знайомі два американці екстремали, що спускалися на лижах і сновборді по павдеру. Вони радо пригостили нас пивом, обговорюючи сходження на Деналі. Це був верх блаженства – в кінці маршруту, на льодовику, вимучені спрагою і несамовитим ультрафіолетом променів сонця, випити холодного пива, яке щойно викопали із закидки з-під снігу. Далі нас чекало довге очікування на наш літак, в колі вже знайомих друзів альпіністів еквадорців, зважування наплічників до вильоту літака і просто дрімання на наплічниках…

І ось наш літак сідає на посадку. Обійми знайомого пілота фірми Шелдонів. Ми набираємо розгін по льодовику і поволі підіймаємося в повітря, залишаючи позаду схили Деналі, Хантера і Форакера.

Під крилом літака на льодовику виблискують блакитно-зелені калюжі, що свідчить про те, що тут таки нарешті настало літо незважаючи на висоту. І ось вже під крилами зелена тайга, за кольором якої ми встигли скучити. Невдовзі входимо у дощову хмару, краплі дощу починають заливати ілюмінатори. Але незабаром йдемо на зниження, і сідаємо на аеродром Талкітни. Дощ закінчується і виходить сонечко, до літака, виходять радісні кияни, Стефан і головне – господарка фірми, зустрічаючи нас з тацею свіжоспеченого печива, наче з короваєм. Далі обійми, привітання і море емоцій… Ми повернулися з перемогою!

Ігор Дикий,

липень 2012.

Сьогодні автор цих записів несе цілорічну наукову вахту як вчений біолог і, водночас, начальник української антарктичної станції Академік Вернадський (острів Галіндез архіпелагу Аргентинських островів). 

Related posts

Leave a Comment