Автор книжок хоче, щоб ті були популярними, щоб їх читали. Людина хоче, аби робота, яку робить, була корисною і давала віддачу. А ще я також хочу, щоб транспорт був зручний, їжа з магазину – смачною, а інтернет – безперебійний. Тобто як людина я хочу успіху, досягнень і зручностей. Можна сказати, я якоюсь мірою погоджуюся на ту систему координат, яку створило людство. Я не готовий відмовитися від пропозицій сучасного світу вповні, якщо вже ці пропозиції є.
Разом із тим, намагаюся навіть у побутових справах пам’ятати про контекст буття. У сенсі, досягнення, комфорт, зручності, визнання – усе те, у чому ми живемо – не можуть же бути тим, заради чого ми живемо. Я б не хотів, щоб, умовно кажучи, моє бажання комфорту і визнання стало моєю метою. Комфорт – це бонус, додаткова обставина мого життя. Так, я його хочу, але як не крути – це не головне. Визнання – приємне й бажане. Але це не самоціль. Це було б непогано, якби воно прийшло внаслідок того, що я роблю.
А роблю я те, у чому вбачаю сенс. Але навіть ремесло – це наслідок розібратися у бутті: “що тут відбувається?” Як, звідки і чому взявся світ і усе в ньому. Як життя живе у пустелі чи в Антарктиді, яким чином дрейфували континенти і мігрували види. Чому одні країни такі, а другі – інакші. Це все поверхневі теми, за якими стоїть багато конкретних питань. А питання хоч і потребують відповіді, але важливіша сама цікавість. Вона наче залишає тебе ввімкненим. Питання – наче канал, дріт, яким ти з’єднуєшся із самим світом. Бо якщо ти думками не під’єднаний до чогось, то його наче немає. Принаймні для тебе.
Відповідно, якщо я думаю лише про побут як про комфорт і виживання, а про роботу – як про виконання певних дій заради грошей – то я немовби у безглуздій грі у смартфоні: де гравця закидають на старт, а потім уся гра полягає у тому, щоб бігти. Ти біжиш без мети. Єдина мета – бігти. Дорогою ти заробляєш якісь монети і витрачаєш їх, щоб щось купити і біг став зручнішим. Але який у ньому сенс, якщо все полягає в тому, щоб далі бігти без мети?
У мандрівці людина досягає певної стерильності. У поході в гори ти не думаєш про сервіс подачі їжі і не надто переймаєшся стравою. Тебе радує те, що є. І це не означає, що сервіс – це щось погане. Але кожна обставина займає трохи твоїх думок. Коли час до часу звільнити все ж таки обмежене місце у нашій оперативній пам’яті від думок про побут, то більше залишається на буття. І ось в Антарктиді – далеко і довго від цивілізації – є дуже великий рівень звільнення від багатьох думок, які постійно супроводжують людину у цивілізації. А частина залишається, але на базовому рівні. Це як старіші версії програм: чим вони простіші, тим менше місця на телефоні чи комп’ютері займають. Відповідно, оскільки місце в пам’яті обмежене, то коли програм та оновлень стає більше – прилад починає працювати повільніше, гірше.
І ось цивілізація дарує нам всі ці оновлення: сервіси, інституції, можливості, пропозиції кар’єрного росту та розвитку. Однак в основному усі ці вдосконалення працюють лише всередині системи. Вони не виходять поза площину людської цивілізації, поза рамки. Це дійсно заводить тебе у своєрідну матрицю: вся твоя голова зайнята операційними завданнями, переліком алгоритмів дій, покликаних правильно і успішно функціонувати у межах своєї системи – людства. Але світ за межами цієї системи – у мільярди разів більший, а, відтак, цікавіший та неймовірніший, красивіший.
Коли ти у мандрівці очищаєш усі зайві програми та оновлення, старі файли та кеш – голова “літає” до зірок на насиченому небі, до чорних глибин і далеких вершин, підбираючи на лету десятки і сотні думок про складні механізми Всесвіту і буття. Це дає тобі відчуття, що ти дійсно живий.
Це не виключає того, що комфорт і успіх також гарні речі. Однак вони дійсні у вузьких рамках. Питання у тому, чи досить людству цих рамок.
Маркіян Прохасько,
письменник, автор книги “Мрія про Антарктиду”.
