Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця»
«Сама Замкова гора, на якій колись стояла твердиня, міцно вже змінила свою давню форму. Замок знищила людська рука, гору – час, а найбільше води Бугу, постійно підмиваючи, настільки зменшили її, що вершина, на якій ще кілька десятків років тому учні дорогичинської школи могли ганяти м’яча, представляє сьогодні таку вузьку площу, що для малої навіть будівлі не знайшлося б місця».
Й. Ярошевич, 1848 р.
Вид з Замкової гори у Дорогичині на луку р. Бугу. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Високо над землею вітер стрімко гонить хмари. Йому немає справи до того що діється на землі. Такий же вітер і такі ж хмари пролітають над усією нашою планетою, на якій неперервною стрічкою розгортається людська історія. Так само байдуже пропливали вони над підляськими лісами і в березні 1238 р. Рання весна. Болотисте Підляшшя в цей час – не найкраще місце для на подорожі. Проте руське військо вже кілька днів в поході на ятвягів. В історіографії прийнято зазначати, що войовничі язичницькі племена балтів: пруси, ятвяги та литовці в ранньому середньовіччі були непередбачуваними лихими сусідами, як для русинів, так і для поляків. Зокрема, ятвяги та литовці часто нападали на Волинь. Ці напади були спустошливі й становили велику проблему для місцевого населення. Не випадково про них згадується навіть у фольклорних творах. Проте варто зазначити, що слов’яни в свою чергу тиснули на землі цих балтських народів ще в Х-ХІ ст., що зумовлювало з боку балтів цілком адекватні кроки у відповідь – руйнівні набіги. Протистояння особливо посилилося в ХІІІ ст. Походи волинських князів в цей час мали на меті ослабити балтів та припинити їх набіги. Тож не було нічого дивного, що князь Данило Романович зі своїм братом Васильком зібрали військо та надумали провчити пограничних до Русі ятвягів. Втім, як розповідає літопис:
«і прийшли до Берестя, але що ріки були дуже розлили, то не могли йти на ятвягів війною». Зважаючи на це, Данило сказав: «Не годиться, щоби хрестоносці держали нашу батьківщину, Темпличі, себто Соломоничі», і пішли на них походом із великою силою».
Замість походу на ятвягів в один момент було видано наказ повертати в бік Дорогичина. Данило повів своїх воїв на зухвальців-польських хрестоносців, що віднедавна взяли під контроль це багате торгівельне місто над Бугом. Дехто з істориків навіть припускає, що похід на ятвягів взагалі був лише прикриттям, щоб забезпечити не очікувану появу військ Данила під Дорогичином.
Найдавніша історія та археологія Підляшшя
Шлях до Дорогичина вів через лісисті землі, які активно пробуджувалися від зимового сну. Край річок Нарви та Бобри (польською Biebrza) – великі лісові масиви та болотисті низини в заглибленнях польодовикового ландшафту. Дике Підляшшя, в якому тоді можна було без проблем зустріти зубра, тура чи ведмедя. Наразі тури вимерли, а зубри залишилися хіба що на гербі Дорогичина чи в Біловезькій та Книшинській пущах. Проте в описувані часи все було інакше.
Череп тура, краєзнавчий музей в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Підляшшя історичний регіон, який включає землі вздовж р. Бугу та його притоків. Історично цей регіон поділяється на Південне Підляшшя (околиці Білої Підляської – суч. Люблінське та східна частина Мазовецького воєводства (район м. Седльці) та Північне Підляшшя з центром в м. Білосток – суч. Підляське воєводство в межах суч. Польщі. Цей поділ виник в який виник у XIX ст., коли перше адміністративно увійшло безпосередньо до складу Російської імперії, а друге Польського королівства. З історією Підляшшя тісно пов’язана також Берестейщина з м. Берестя (суч. Білорусь), яка традиційно відноситься до Волині.
Назва регіону походить чи то від густих лісів, чи то від положення цих земель на кордоні з Польщею (під ляхами).
Початки Підляшшя та Дорогичина губляться в темряві століть. Регіон був заселений людиною здавна. Сліди поселень в Середньому Побужжі сягають часів неоліту, а навколо Берестя – мезоліту. В околицях сучасного Дорогичина виявлено сліди лужицької культури доби бронзи. У перших століттях н.е. територія поблизу суч. Більська-Підляського та Гайнівки були, очевидно, західним кордоном просування елементів зарубинецької культури. В Середньому Побужжі пам’ятками цього імовірно найдавнішого попередника східних слов’ян римського періоду є могильники у Великих Гриневичах поблизу Більська-Підляського, а також в с. Клейники.
На Підляшші зарубинецька культура зустрічалася з більш західною і спорідненою – пшеворською археологічною культурою. Залишки останньої знайдено в околицях Біловежі, Берестя, Лап та Сім’ятичів. У той же час, на терені обох праслов’янських культур трапляються вкраплення вельбарської археологічної культури – свідчення міграція готів на територію суч. України. Пізньо-римське населення зникає на Побужжі в V ст. н.е. Кілька десятиліть тривала перерва, аж в VI-VII ст. н.е. землі між Бугом, Німаном та Боброю були щільно заселені слов’янами.
Схема найдавніших торгівельних шляхів у Центральній Європі, за (Buko, 2007)
В VII-IX ст. вже напевно існували поселення в долині Бугу; відмічається також суттєва концентрація поселень в радіусі 15 км навколо сучасного Дорогичина. Деякі кургани поблизу віддаленого на 40 км від Дорогичина с. Клюково (Klukowo) датовані VIII-IX ст. В. Лосинський припускав, що близько 880 р. був активований балтійський торгівельний шлях, що ініціювало прямий торгівельний зв’язок Середнього Подніпров’я через Буг та Віслу з Балтійським узбережжям. Бузький торгівельний шлях, імовірно, мав такі важливі пункти як Берестя, Мельник та Дорогочин, що стимулювало розвиток тут ранньосередньовічних поселень. Знахідки монет безпосередньо пов’язують з окремим пунктами на тогочасних торгівельних шляхах. Поблизу вищезгаданих пунктів знайдено скарби арабських монет (так званих дирхемів). Зокрема, один дирхем 746-747 рр. відомий безпосередньо з Дорогичина. Значно більший скарб таких монет відомий з безпосередніх околиць міста. Цей скарб включав близько 308 дирхемів датованих після 870 чи 893 рр. Нещодавно також опубліковано інформацію про знахідку ще 4-х дирхемів у 2-3 від Дорогичина, які датуються другою половиною Х ст.
Тож, видається бездискусійним що в останній чверті ІХ ст. та в Х ст. біля сучасного Дорогичина, проте не в ньому самому, існували поселення на важливому торгівельному шляху. Розкопки в самому Дорогичині не виявили слідів поселення раніше ХІ ст. Можливо, виникненню ранньосередньовічного поселення в цій частині Підляшшя сприяв також і інший торгівельний шлях з району сучасного Любліна до Самбії (район сучасного Калінініграда), який також проходив в околицях Дорогичина. Подібне припущення стосується і Берестя, розташованого в місці впадіння р. Мухавця до Бугу, що створювало чудові можливості для сплаву товарів річкою на балтійські ринки.
Загалом ранньосередньовічні поселення займали територію між притоками р. Бугу: Ливцем та Нурцем. До складу цього археологічного регіону входять Підляська низина з Ломжинським міжріччям і Більською височиною, а також східний край Седлецької височини. Поселення, які виникли тут у VI-ІХ ст. н.е., мали відкритий, не оборонний характер. Їх закладали над річками чи струмками, на сонячних схилах пагорбів, придатних для землеробства та тваринництва. До таких можна віднести поселення поблизу Дорогичина, а також у с. Вірув та с. Невідома. Територія поселень була забудована глиняними землянками стовпової конструкції розміром приблизно 3,4х2,2 м. Біля таких хат були ями для господарчих потреб. У той час було поширене підсічно-вогневе землеробство, яке змішувало кожні 5-6 років міняти місце поселення. Частина поселень розвивалася в поєднанні з укріпленими городищами. Найбільш відомі в зазначений період три таких городища у селах Кліми, Кшеськ-Крульова Нива і Невідома. Такі городища були прихистком на випадок небезпеки, і в них постійно не мешкали. В Невідомій взагалі не виявлено ознак поселення. Це городище було розташоване на мореному пагорбі, який мисом врізався в долину р. Цетиня (Cetynia). Його схили обривалися урвищем до річки. З суходолу територія городища мала оборонні рови та дворядний палісад, розташований ззовні рову. Із боку річки був піщаний вал, який тягнувся від майдану городища. Отже на краю майдану утворився рів, який мав оборонне значення та слугував водозбірником на випадок облоги. В інших городищах з огляду на вищу небезпеку фіксуються невеликі поселення з напівземлянок. Городище в Кшеську мало два вали з піску, перемішаного з глиною шириною 6 м (у основи) та висотою 3 м. У цей час ще не було городищ над самим Бугом.
Ким були мешканці тогочасного Підляшшя? Точно цього мабуть не може сказати ніхто. Українські історики вважають що ці землі заселили східні слов’яни з Волині. Про це, на їх думку, свідчать знахідки кераміки типу корчак (VI-VIІ ст.). Кераміка VIІІ-ІХ ст. теж вказує на зв’язки з лісостепом правобережжя Дніпра. Про східний родовід свідчить також характер поселень. Це будівництво городищ – притулків та гніздовий характер розміщення селищ. Напівземлянки виявлені на Підляшші також характерні для Волині. Від VI до ХІІІ ст. на Середньому Побужжі зустрічаються також поховання характерні для сходу. Між Бугом та Нурцем виявлено могильники, які за своїм характером нагадують древлянські з Південного Полісся. На основі цього, дане населення інтерпретується як напів-легендарні літописні племена волинян чи бужан, які в Х ст. увійшли до Русі, утворивши Берестейську, а з ХІІ ст. – меншу археологічну Дорогичинську землю. Волиняни, бужани чи дуліби, який би з давніх етнонімів ми не пробували воскресити, мусять представляти виключно ту саму поширену від верхів’їв Бугу до Дніпра культуру Луки-Райковецької. Одним з найдавніших міст Волині стало Берестя.
На думку ж польських дослідників, на початку ХІ ст., більшість земель між Нарвою та Бугом були заселені мазовшанами. Втім, вони не згадуються в жодних джерелах. З археологічних досліджень виникає, що в період перед утворенням польської держави, тут відмічені як мінімум три територіальні спільноти, які умовно можна окреслити як: „плоцька”, „дрогичинська” та „ленчицька”. Саме з діяльністю мазовшан в кінці ІХ-Х ст. польські дослідники пов’язують виникнення городищ в Збучі (Zbucz), Клюковичах (Klukowiczi) та Зайончках (Zajaczki). Ці городища розташовані в глибині майбутньої Дорогичинської землі. За припущеннями вчених, городище в Збучі в ранньому середньовіччі навіть становило центр локальної адміністрації. Археологічні матеріали вивчення цих городищ свідчать, на думку польських дослідників, про мазовецьке походження їх населення.
В ХІ-ХІІІ ст. на описуваній території з’являються могили з кам’яною огорожею характерні для околиць Плонська та Плоцька на Мазовії. На думку польських дослідників, вони безперечно свідчать про мазовецький вплив на дану територію. Проте, це аж ніяк не виключає можливості поширення окремих мазовецьких звичаїв на русинів-поселенців з Волині.
Зважаючи на те що мазовшани та русини (які в якийсь момент увійшли в контакт і помішалися між собою) мало різняться археологічно, вирішити цю суперечку з політичним відтінком практично не можливо.
Розселення слов’янських племен на території Польщі у ІХ-Х ст., за (Buko, 1998)
Загалом, якщо порівнювати з рештою території Польщі городища на Мазовії виникають порівняно пізно. Дослідження показує, що більшість городищ постала тут лише на переломі IX–X ст. – тобто безпосередньо в переддержавний період. В протилежність до інших регіонів Польщі, тут бракує ознак багатофазової фортифікації. Мазовію відрізняє також те, що тут можна відшукати зовсім небагато городищ з найдавнішої стадії раннього середньовіччя. А такі об’єкти, як Шеліґі (Szeligi) під Плоцьком чи Гацьки (Haćki) на Підляшші, мали, на думку дослідників, не скільки оборонний скільки символічний та церемоніальний характер. Вони також знаходяться в тісному зв’язку з групою городищ ідентифікованих на території Білорусі та України (волинянських?).
В сучасних білоруських джерелах, натомість, струджується що на Підляшші відчувався культурний вплив іншого слов’янського племені – дреговичів (саме вони традиційно вважаються предками білорусів). Проте наразі вважається доведеним, що простір вздовж Бугу зі сходу заселили лише вихідці з Волині. Натомість, Підляшшя великим Вигонівським болотом було відмежоване від племінного ареалу дреговичів. В Х ст. витісняючи балтів, дреговичі та кривичі виходять до річок Ясельди та Прип’яті, де зустрічаються з землями заселеними з волинською людністю (волинянами?).
По сусідству з слов’янами над притоками верхньої Бобри та Німаном на Сувальскому Приозер’ї проживали балтські племена: ятвяги на заході та литовці на сході. В Х-ХІІ ст. Русь та Польща тиснуть на околиці ятвязького краю, відвойовуючи життєвий простір для себе. У відповідь ятвяги пустошать прикордонні території обох держав. В Х ст. Болеслав Хоробрий укладає перемир’я з ятвягами проти Русі і прусським племенам. Пізніше з’являються повідомлення Галицько-Волинського літопису про походи русинів проти ятвягів.
Схема територіальної експансії держави Пястів в Х ст., за за (Buko, 2007)
Між Пястами та Рюриковичами
Великі зміни приніс на Побужжя розклад племінного ладу та формування двох потужних держав – Пястів та Рюриковичів. В час територіальної експансії цих держав на Підляшші виникають нові городища, а в ХІ ст. започатковується територіальна організація, підпорядкована владі князів. Найдавнішим центром князівського управління в описуваному регіоні стало Берестя – центр кристалізації адміністративно-політичної одиниці Берестейської землі. Віссю Берестейської землі був Буг, на якому розміщувалися Берестя, а пізніше і Дорогичин. Межі Берестейської землі окреслювали річки та заболочені низини. На заході природною межею були притоки Бугу: Ливець та Нурець, які визначали найбільш західний рубіж розселення волинської людності. Саме тут пізніше пройшов кордон з Польщею. В Х ст. тут виникали нові прикордонні городища – у Бархові, Чоломиях, Гушлові, вірогідно, в Гродзіску біля Венгрова, Вилазах і Ґродзіську на південь від Седльців (останні три городища можливо утворилися в ХІ ст.), а також на ново заселювалися старі – Невідома, Кліми та Кшеськ. Вони маркують західну та південно-західну межу майбутньої Дорогичинської землі. Натомість, в цей час ще немає городищ у міжріччі Нурця і Нарви (Більська земля). Не зрозуміла також ситуація в районі річок Лісної та Мухавця. Вказується, що в Х ст. розташовані тут городища або підлягали місцевим племенам, або були збудовані в ході підкорення місцевих племен Польщею чи Руссю.
Про те що в Берестейську землю прийшла державна влада (в даному випадку руська) ми впевнено знаємо лише з ХІ ст. Адже саме в цей час Берестя вперше згадується в «Повісті врем’яних літ». Зокрема, 1019 р. розгромлений Ярославом Мудрим Святополк Володимирович через Берестя утік до Польщі. Літопис Руський говорить:
«Була ж тоді п’ятниця, | сходило сонце, і зійшлися оба [полки], і сталася січа люта, якої ото не було в Русі — і за руки беручись, рубалися, і зступилися тричі, так що по долинах кров текла,— і під вечір одолів Ярослав, а Святополк утік.
Коли ж він утікав, то напав на нього біс, і розслабились кості його, і не міг він сидіти на коні, а носили його в носилах. І принесли його до [города] Берестія [отроки], утікаючи з ним, а він говорив: «Утікайте зо мною, женуть вслід за нами». Отроки його тоді посилали насупроти, [узнати], чи хто женеться за ним. І не було ж нікого, хто гнався б услід, та втікали вони з ним. А він у немочі лежав і, схопившись, говорив: «Осьо женуться, оно женуться! Втікайте!».
Новгородський перший літопис згадує Берестя ще раніше – у 1017 р.:
«Ярослав йде в Берестию».
На думку Г. Ловм’янського, Берестя існувало і до 1017 р. і входило до складу удільного князівства Святополка (прозваного Окаянним). В період міжусобиці між ним та Ярославом під час київського походу Болеслава Хороброго у 1018 р. місто зайняв польський гарнізон і утримував його до 1022 чи навіть до 1031 р. Підляшшя з Берестям потрапило під владу Пястів. В цей час східною межею їх держави були поліські болота. Проте внаслідок реакції поган Мазовія була відірвана від польської держави. Кілька років вона перебувала під владою самозванця Мецлава. Перемир’я Казимира Обновителя та Ярослава Мудрого проти Мецлава вилилося в походи русинів 1041 та 1047 рр. Літопис Руський з цього приводу повідомляє:
“1041 р. Пішов Ярослав на Мазовшан у човнах і переміг їх“;
“1047 р. Ярослав пішов на Мазовшан, і переміг їх, і князя їх убив Мойслава, і покорив їх Казимирові“.
Після цього частина Підляшшя, імовірно з районом суч. Дорогичина, остаточно перейшла під владу Ярослава. до XІІ с. Берестя виконувало роль північно-західного форпосту Волинської землі.
Другим за значенням після Берестя містом в даному регіоні став Дорогичин. Точна дата заснування Дорогичина невідома. За однією версією його заклав близько 1038 р. київський князь Ярослав Мудрий як укріплене городище проти ятвягів на правому високому березі Бугу, що був осідком княжої митниці. Ярослав Мудрий міг зайняти землі на схід від р. Нурця після походів на Мазовію в 1041 i 1047 рр. За іншою версією місто збудували самі ятвяги близько 1061 р. й воно було столицею Ятвязької землі, яке захопили русини. На думку Ісаєвича, проведені польськими археологами в 1954-1957 рр. розкопки підтвердили слов’янський характер без вирішення суперечки мазовшани/волиняни) давнього Дорогичина й спростували твердження Яна Длугоша про те, що Дорогичин був столицею ятвягів.
Сучасні дослідження свідчать, що городище в Дорогичині з посадом (передгороддям) та іншими приградовими поселеннями виникло в XI ст. Проте немає певності в якій частині цього століття. Позиція, що це відбулося в середині ХІ ст., археологічно не підкріплена, а базується на припущеннях пов’язаних з хронологічними віхами з життя Ярослава Мудрого – походами на Мазовію в 1041 i 1047 рр. та смертю князя в 1054 р.
Деякі польські дослідники (наприклад А. Buko) стверджують, що хронологічно першими в Дорогичині були мазовшани. В літературі цієї теми часто також поширене припущення що Дорогичин Ярослав Мудрий отримав від Казимира Відновителя в подяку за похід на мазовецького самозванця. Проте доказів для всіх цих припущень бракує. Вперше Дорогичин згаданий у Літописі Руському 1142 р.:
«І тяжким стало серце братів його, Ігоря і Святослава [Ольговичів]: волость бо дає він синові, а братів не наділив анічим. І покликав Всеволод братів до себе, і, прийшовши, стали вони в [селі] Ольжичах,— Святослав [Ольгович], Володимир [Давидович], Ізяслав [Давидович],— а Ігор [Ольгович] стояв коло Городця [Пісочного]. І поїхав Святослав до Ігоря, і спитав: «Що тобі дає старший брат?» І сказав Ігор: «Він дає нам по городу — Берестій і Дорогичин, Чорторийськ і Клечеськ, а отчини своєї, Вятичів, не дає». І цілував Святослав хреста з братом своїм Ігорем, а на другий день цілували удвох Володимир [та] Ізяслав з Ігорем. І так згодилися вони всі, кажучи: «Хто відступить од хресного цілування, нехай тому хрест одомстить».
Гіпотетична реконструкція першого городища в Дорогичині, за (Skrzypowski, Ruczaj, 2006)
«І послав по них Всеволод брата свого Святошу [Давидовича], кажучи їм: «Брати мої! Візьміте у мене з дружбою, що я вам даю — Городець, Рогачов, Берестій, Дорогичин, Клечеськ»,— [і] наказавши їм: «Більше не воюйте з Мстиславичами». І вони вволили волю його, і покликав він їх до себе в Київ, і приїхали вони до нього всі вкупі.
Всеволод же, не хотячи того, щоб брати з’єдналися в однім помислі, послав [послів] до обох Давидовичів, [Володимира та Ізяслава], кажучи їм: «Одступіте ви оба од обох братів моїх, а я вас наділю». І вони обоє, переступивши хресне цілування, відступили од Ігоря і од Святослава до брата Всеволода. Всеволод же, рад бувши розлученню їх і уладившись щодо [своєї] волості, дав їм Берестій, Дорогичин, і Вщиж, [і] Орміну. А братам обом, пославши [послів], він дав: Ігореві — Городець Юріїв і Рогачов, а Святославу — Клечеськ і Чорторийськ. І так вони розійшлися».
Тож з надання Всеволода Ольговича Дорогичином володів князь Ігор Олегович.
Поява Дорогичина в літописі означала те, що кордон Галицько-Волинської Русі станом на середину ХІІ ст. просунувся на північний захід від Берестя (головним чином, коштом малозаселених прикордонних з Мазовією земель). У цей час Дорогичин поряд з Берестям висувається на місце найважливішого північно-західного прикордонного форпосту Русі. Деякі історики припускають, що Дорогчинська земля навіть виділилася в окреме Дорогичинське князівство, яким правив Василько син Ярополка, а потім його син, імені якого ми не знаємо. Згідно з Л. Войтовичем, Василько Ярополчич правив у Дорогичині в 1180–1182 рр. Проте дана позиція не знаходить ширшої підтримки (постать Василька навіть вважається фікційною), а Дорогичинська земля до кінця ХІІ ст. була частиною Волинського князівства центром у Володимирі, а пізніше частиною удільного Берестейського князівства. Про це свідчать Літопис Руський i Kronika Polaków Wincentego Kadłubka.
Святослав Мстиславич панував у Володимирі напевне до 1182 р., коли внаслідок конфлікту з іншими руськими князями втратив стіл. В літературі прийнято трактувати Святослава лише як князя в Бересті. Проте сучасні дані аналізу джерел заперечують це. Помилка виникла з повідомлення в Kronice Polaków Магістра Віцентія Кадлубка. Описуючи похід Казимира Справедливого в обороні інтересів Святослава, хроніст назвав метою походу Берестя. В той же час метою був також Володимир, якого не вдалося зайняти. Після бунту молодших синів Мстислава Із’яславича в 1182 р., володимирським князем та головою династії став Роман Мстиславич. Берестя здобуте за допомогою поляків, а також Дорогичин перейшли в руки Святослава Мстиславича, який з-за браку підтримки на Волині міг стати васалом Казимира Справедливого. Можна здогадуватися, що після того як цього берестейського князя отруїли в 1183 р., його землі пробував прийняти Роман Мстиславич. Після смерті Святослава Мстиславича розпочалося змагання за Дорогичин між Казимиром Справедливим і Романом Мстиславичем. Обидва трактували цю територію як частину свого домена. Вірогідно, Дорогичин був втрачений сином Мстислава Із’яславича між 1187 та 1191 рр. Роман в цей час втратив галицьке княжіння і на короткий час володимирське. В 1202 р. після смерті головного князя польських земель Мешка III Старого, відбувся поділ його земель між синами Казимира Справедливого Лешком Білим, який став володарем Кракова, Сандомира, Серадза, Ленчиці і Помор’я, та його молодшим братом Конрадом Мазовецьким, який прийняв Мазовію і Куяви. Польські історики вважають, що Дорогичинська земля увійшла до земель другого і становила тоді важливий оборонний пункт проти нападів ятвягів.
Оформлення Дорогичинської землі
Археологія свідчить, що землі навколо Дорогичина, починаючи з Х ст. активно заселювалися. Щільно були заселені його безпосередні околиці, лівий берег Бугу між гирлами р. Колодійки і Турни. Колонізація тривала і в долині р. Точни. Ще більшого розмаху цей процес досяг в ХІ ст. На лівобережжі Бугу межа щільного заселення дійшла до середньої течії р. Ливця. Натомість, на правому березі Бугу був заселений простір шириною 30 км. Подібно до попередніх часів, поселення, які займали до 6 га, розміщувалися на надзаплавних терасах поблизу невеликих річок, або на високих крутих берегах Бугу. Житла були наземні, невідомої конструкції з відкритими печами, побудованими з польового каміння. Меншою була концентрація поселень на верхній Нарві та її притоках – р. Наровці, Локниці й Орлянці, тобто на раніш заселених землях. На схід від Суража волинська колонізація перейшла р. Нарву. Ширина і щільність мережі заселених земель залежали від ширини врожайного пасма земель між сучасними містами Дорогичином та Більськом-Підляським, яке з боків було оточені пісками та болотами.
Дорогичинська земля почала оформлюватися ще в ХІ ст., коли формувався кордон Русі (Берестейщини як частини Волині) з Мазовією, ятвягами та Литвою. В цей же час оформився кордон найзахідніших руських земель з Польщею, який протягом ХІ-ХIV ст. суттєво не змінювався. Кордон з польською Мазовією починався на р. Нарві. Найбільш висунутим в північно-західному напрямку у мазовецький бік руським городищем тут був Сураж розташований на лівому березі Нарви, біля гирла р. Лізи. Починаючи з ХІ ст. між р. Боброю та Нарвою простягалася лісиста прикордонна територія, яку взяла під охорону низка давньоруських городищ. Окрім Суража тут закладаються городища в Зайончках над р. Нарвою, Бранську над р. Нурцем та Більську (суч. Більську-Підляському). Поновлюється життя на колишньому племінному городищі в Гацьках (Haćki). Більшість з цих городищ також охороняла з півночі північний захід Берестейщини – майбутню Дорогичинську землю – від ятвягів та литвинів.
З мазовецького боку тут знаходилися натомість два городища – Візна біля впадіння р. Бобри до Нарви і Сьвенцьк. Ці городища закладалися як проти русінів так і ятвягів.
Візна – каштелянське городище – стерегло переправу через р. Нарву до ХIV ст. В ХІ ст. це був центр спорадичного мазовецького поселення між Курпівською пущею та болотами Бобри. Суха смуга під Візною використовувалася як тракт, який поєднував Мазовію з Руссю, а також Ятвязькою землею у північно-східному напрямку. У 1145 р. в період внутрішніх воєн у Польщі, за угодою між польськими та руськими князями, Візна опинилася під владою Ігоря Олеговича та його братів. Мазовецькі князі відвоювали її приблизно у 1149 р. Як свідчить Літопис Руський, пізніше вона знову перебувала під контролем руських князів. У кінці ХІІ і в ХІІІ ст. шлях повз Візну використовували для походів на ятвягів, як польські, так і руські князі.
В південній частині Візни, на високому березі річки Нарви виситься високе ранньосередньовічне городище з XI ст., що серед місцевого населення називається Замковою горою. Городище в плані видовженого овалу має виміри у підніжжя близько 180 x 110 м, а у вершини – 130 x 75 м. Вали зносяться на 15 м над навколишньою територією і на 25 м над дзеркалом річки. У кількох кілометрах на північ від Візни у с. Русь, на високому схилі біля злиття річок Нарви і Бобри знаходиться ще одне, проте невеличке городище. Воно постало у XI ст. і функціонувало до XIV ст. Його розміри у підніжжя близько 80 x 45 м, а у верхівки – 50 x 25 м. Висота валів сягає десятка метрів. Це городище було допоміжним для Візни і стерегло місце злиття двох великих річок регіону.
Мазовецьке городище в Сьвенцьку (суч. Сьвенцьк-Струмяни) на р. Броці виникло на межі ХІ-ХІІ ст. Це городище згадується в найстарішій інвентаризації майна Плоцького єпископства в XI ст. Городище перейшло до його власності близько часу своєї фундації 1075 р. Овальне городище, що знаходиться на краю височини висунутої в долину річки Брок. Оточено дерев’яно-земляним валом. Ширина валу у його основи сягає 10 м. Знищене в XIII ст. Біля городища знаходилися костел та торговище. За джерелами ХІІІ ст. у ньому була садиба каштеляна і митниця. Зазначається, що вона могла обслуговувати торгівельний шлях до Русі та на землі ятвягів. Про наявність в складі населення городища русинів свідчать виразні руські впливи виявлені в інвентарі могил на прикостельному цвинтарі. Городище зберіглося і серед місцевого населення носить назву «Окоп» чи «Вороняче гніздо».
Від Суража кордон проходив на південь до гирла р. Нурця. На південь від Бугу лінія щільного руського заселення проходила вздовж р. Цетині й середньої течії р. Ливця. Однак існування городища у Бархові та навколишніх поселень вказує на зміщення кордону тодішньої Берестейської землі (в межах якої виник Дорогичин) аж до нижньої течії р. Ливця і його гирла до Бугу. На південь від середньої течії Ливця мазовецько-руський кордон проходив через верхню течію р. Кшни у бік середньої течії річок Тисмениці і Вепря (Холмщина). Природну межу між Берестейською та Холмською землею являли собою собою великі болота у долинах річок Півоні та Володавки.
Південно-східну та східну межу Берестейщини визначали болотисті терени, які тягнулися від Бугу через вододіл Прип’яті та Мухавця, а потім через Верхній Мухавець та джерела р. Нарви. На північ від течії р. Нарви протягнулося пасмо пущ та боліт, які відділяли Берестейщину від так званої Чорної Русі (Вовковиськ, Гродно), яка вже в середині ХІІІ ст. опинилася в руках литовських князів. Територія, яка належала до князівського центру у Гродні сягала до р. Супрасль, над якою побудували городище в сучасному Городку, на шляху до Дорогичина. Прикордонними гродненськими городищами були також Індура та Мстибогів.
Починаючи з ХІ ст. виникає також інше оборонне пасмо, яке прикрило район Дорогичина з півдня – городища в Докудові, Березі, Кревиці і Замку. В ХІІ ст. крім надбужанського Городка постають городища в центрі та на сході Дорогичинської землі – у Хлопкові, Дзенцьолах, Остромечині, Клюковичах та Янцевичах. Виникнення таких оборонних ліній свідчить про деяке територіальне виокремлення Дорогинської землі в д.п. ХІІ ст.
Дорогичинська земля займала значну територію. Окрім згаданих городищ до нього входили сучасні Віжне Сідельце, Мельник та Бранчик (60 км від Варшави). На цій території розташовувались укріплені валами городища, такі як Острожани.
Не всі землі на північний захід від Бугу, які належали до первинної Берестейської землі, увійшли до Дорогичинської, яка щойно виокремлювалася. Як свідчать дані літописів між північним кордоном Холмської та південним кордоном Дорогичинської землі знаходилися землі, які належали волинським – тобто берестейським помістям Володимира Васильковича – с. Вогинь на р. Тисьмениці і села по нижній течії р. Коросни. Вірогідно, що до Берестейської землі належали в той час також городища в Докудові, Березі, Кревиці, городища, які знаходилися на р. Коросні та її притоках, а також у Замку.
Давньоруські городища Берестейської – Дорогичинської землі
Про городища Берестейської, а потім у випадку деяких – Дорогичинської землі ми знаємо дуже мало. Окрім Берестя та Дорогичина, в Галицько-Волинському літописі знаходимо деяку інформацію щодо Мельника, Більська та Володави.
Інформація щодо північного порубіжного городища Волині – Мельника з’являється у Галицько-Волинському літописі починаючи з ХІІІ ст.
Вперше Галицько-Волинський літопис згадує Мельник під час опису появи Бурундая на кордонах Галицько-Волинського князівства 1258 р. В цей час Романовичі вирішили, що замість Данила до татарського воєводи поїде Василько:
«Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати]. Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата, і провів його брат до Берестія, і послав із ним людей своїх. І, помолившись богу святому, Спасу ізбавителю,— а це ікона, яка є у городі Мельниці в церкві святої Богородиці і нині стоїть у великій честі,— дав йому обітницю Данило-король прикрасою оздобити її.».
Вказівка літописця на те, що Мельник розташований недалеко від Берестя, дає підстави думати, що він стояв на Західному Бузі, на південний схід від Дорогичина і може бути ототожнений з городищем в сучасному Мельнику.
В повідомленні 1258 р. Мельник згадується ще раз, поруч з такими городищами як Дорогичин, а також прикордонна з Мазовією Візна:
«Потім же, думаючи іти на Городен [і] гадаючи, що вони там обидва, [Данило] послав тому [гінця] по Льва, сина свого, і по людей своїх, і приїхали вони в город Мельник. Але коли він збирався іти до Городна і всі поспішали, то була із Ляхів у короля Данила вість, що татари пробувають у Ятвягах. Лев тоді сказав [Данилові] : «Вої твої голодні є і коні їх». А він, одповівши, сказав йому: «Ми пошлем сторожів до Визни». І дав Данило-король харчу воям досита і коням їхнім.
Послано було раніше також двох послів у Ятвяги, довідатися іпро брата [Василька]. Але тому що татари приїхали | в Ятвяги, посли обидва схоплені були, і допитував їх [Бурондай]: «Де є Данило?» І вони відповіли: «У Мельниці він є». Вони, [татари], сказали тоді: «То є спільник наш. Брат його воював із нами. Туди ідем». Але сторожі [Данилові] розминулися з ними, [татарами], і вони пройшли до Дорогичина. І була [про це] вість Данилу, [і] послав він звідти, [з Мельника], Льва, і Шварна, і Володимира [Васильковича], кажучи їм: «Якщо ви будете в мене — їздити вам у стани до них…»
Городище (Замкова гора) в Мельнику, за (Борисенко та ін., 1997)
1262 р. у Галицько-Волинському літописі згадується спустошливий литовський набіг на околиці Мельника:
«Друга ж рать литовська пустошила тої самої неділі довкола [города] Мельниці. Був же з ними воєвода Тюдіяминович Ковдижад, і взяли вони здобичі багато. Тому князь Василько поїхав услід за ними із сином своїм Володимиром, і з боярами своїми, і зі слугами, поклавши упрвання на бога, і на пречистую його матір, і на силу чесного хреста, і догнали вони їх коло Небля-города».
Після смерті князя Шварна Даниловича у 1269 р. Побужжя успадкував князь Лев Данилович, який передав його (разом з Мельником) своєму сину Юрію Львовичу.
Як місце збору воїнів для походу у польські землі Мельник згадується у Галицько-Волинському літописі 1281 р.:
«Володимир тоді, спорядивши рать, пішов до Берестія. Тут він і зібрався. І холмляни прийшли до нього,— а воєвода був із ними Тюйма. І рушив Володимир до [города] Мельника із безліччю воїв. Із Мельника ж одрядив Володимир із ними воєводу Василька [Романовича] 2, князя слонімського, і [воєводу] Желислава, і [воєводу] Дуная, а з Юрієвою раттю був воєвода Тюйма. І так рушили вони в Ляхи, а Володимир, одрядивши рать, поїхав до Берестія».
Як місце, з якого відбувався військовий похід на територію Польщі Мельник фігурує також під 1282 р.:
«І тоді рушили вони всі, і Юрій-князь із ними теж пішов на Болеслава. Але коли були вони в [городі] Мельниці, то прислав до нього, [Юрія], отець його Лев [посла], кажучи йому так: «Сину мій Юрію! Не ходи сам із литвою. Убив я князя їх Войшелка. Іще захочуть вони помсту вчинити». І Юрій не пішов, згідно з отчим словом, а послав рать свою. І тоді, пішовши, узяли вони Сохачев-город, і набрали в ньому добра багато й челяді, а решту порубали. І так | набрали вони здобичі і пішли до себе».
Розкопки біля підніжжя городища в Мельнику, 2007 р. Фото за http://www.mojepodlasie.friko.pl/
Востаннє, 1288 р. Мельник згадується у Галицько-Волинському літописі у зв’язку з претензіями Юрія Львовича (який володів Мельником) на Берестя:
«Коли ж після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав,— Белз, і Червен, і Холм,— а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б’ю я чолом І богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було»».
Мапа Галицько-Волинської Русі Х-ХІІІ ст., за (Котляр, 1998)
Більськ вперше згадується в 1253 р. у Галицько-Волинському літописі:
«Потім же [Данило] послав із братом [Васильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба Городен, а самі удвох вернулися од [города] Більська».
В цей час місто було волинським опорним пунктом на прикордонні із балтськими племенами.
В контексті діяльності князя Володимира Васильковича Більськ фігурує у Галицько-Волинському літописі в 1288 р.:
«Так само і в Більську спорядив він церкву іконами і книгами».
Востаннє Більськ згадується у Галицько-Волинському літописі 1289 р. в контексті претензій Юрія Львовича на берестейські землі належні Володимиру Васильковичу:
«Але коли він мав намір послати [залогу] до Берестія, і до Каменця, і до Більська, то прийшла йому вість, що вже залога Юрієва в Берестії, і в Каменці, і в Більську».
І далі:
«Коли ж Семен приїхав до Юрія і повідав річ отчу, то назавтра поїхав Юрій геть із города з великим соромом, пограбувавши всі доми стрия свого. І не зосталося [од них] каменя на камені в Берестії, і в Каменці, і в Більську. А Павло Мстиславу дав знати: «Синовець уже поїхав, і ти, господине, поїдь у свій город». Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Більська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Більську і в Каменці…»
Орієнтовно, наприкінці правління Юрія, Більськ, як і вся Берестейська волость, був захоплений литовцями. Цікаво, що Більськ під час відокремлення Дорогичинської землі до XIV ст. лишався в межах Берестейщини, і тільки після цього відійшов до Дорогичинської землі, а пізніше в XVI ст. став центром окремої Більської землі.
Городище «Замкова гора» в Більську, за (Борисенко та ін., 1997)
В сучасному Більську-Підляському зберіглася Замкова гора, на якій розташовувався дитинець літописного Більська.
Володава, розташована в місці впадіння річки Володавки до Бугу, вперше згадана по навалі Батия 1242 р.:
«А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе». Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах, і вернулися, багато лиха натворивши.».
Безперечно належала до Волинської землі, проте до якого центру цього регіону тяжіла встановити важко. Розташована на межі Підляшшя та Холмщини Володава після занепаду Галицько-Волинської держави відійшла до Великого князівства Литовського, південна межа якого проходила по р. Володавка.
Про інші городища, які входили до Берестейської, а згодом до Дорогичинської землі, такі як Сураж, Бранськ, Нарва та ін. літописних згадок не залишилося. Проте, про них ми можемо судити на основі збережених городищ та результатам їх археологічного обстеження.
Одним з найпотужніших давньоруських городищ на Підляшші було городище в Суражі, що було порівнювальним до Дорогичина. За своїми характеристиками воно є порівнювальним до Дорогичина. Городище – так звана Замкова гора – розташовано в південній частині міста Сураж, близько 50 м на схід від вул. Rynek Kościelny на невеликому пагорбі над р. Нарва. Вал городища має форму нерегулярного овалу і пробігає краєм невеликого пагорбу, загальна площа якого нараховує близько 0,6 га. Вважається, що городище було оточено ровом, заповненим водою з Нарви. Найновіші дані розкопок показали, що городище в Суражу постало в XII ст. Наразі показано, що це городище заклали русини. Про це свідчить і час постання городища і знайдені на ньому артефакти. Однак через деякий час мешканці його залишили. Наступний етап його використання розпочався в XIV ст., коли тут було збудовано дерев’яний литовський замок. Перша письмова згадка про Сураж походить вже з Литовського періоду. 1392 р. замок був спалений хрестоносцями. В XV ст. Сураж виконував роль столиці Суражської землі. Передгороддя дало початок місту локованому на магдебурзькому праві в 1445 р. В цей час на місці городища було зведено мурований замок, який був знищений під час шведського «потопу».
Давньоруське городище у Бранську збереглося у розгалуженні річок Нурець i Бронка в X-XI ст., серед місцевого населення воно називається „Замчиськом”.
У Бранську також існує сучасна церква з дуже старовинною посвятою –церква св. Симеона Стовпника – культ цього візантійського святого поширився на Русі за Данила Романовича. Попередня церква тут також мала таку посвяту.
Надзвичайно цікавою є також давньоруська ситуація в суч. с. Нарва. В другій половині ХІХ ст. польські історики J. Jaroszewicz i F. Pokrowski локалізували тут рештки 4-х городищ. В ході польових досліджень 1991 р. їх локалізувати не вдалося. Існування одразу кількох городищ в цьому районі, робить Нарву надзвичайно перспективною для подальших досліджень.
Ранньосередньовічний Дорогичин
На підставі комплексного дослідження та археологічних розкопок 2006 р. можна реконструювати загальний вигляд ранньосередньовічного Дорогичина. Його ядро – дитинець на сьогодні практично не зберігся. Лише деякі його сліди виявлені на Замковій горі, де в д.п. ХІ ст. і виникло укріплене городище (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначка 2).
Ще й сьогодні Замкова гора в Дорогичині вражає крутістю своїх схилів. А в описувані часи вона була набагато вищою і мала насипані вали з дерев’яними укріпленнями – заборолами. З півдня городище прикривалося Бугом, з інших боків – крутими схилами гори.
Насьогодні збереглися північний фрагмент валів та частина майдану городища. Залишки рову добре збереглися з півночі – з боку міста. Найстаріші шари городища під час розкопок польськими археологами були датовані XI ст. На городищі знайдено поза іншим середньовічні, вкриті склом плитки, які свідчать про наявність мурованої будівлі. На підставі писемних джерел, можна припустити наявність тут православної церкви Богородиці та князівського палацу. Й. Ярошевич натомість вважав, що зазначена церква знаходилася при горі з боку місця, де зараз яр. З двох інших боків Замкової гори розлягалися болота.
Замкова гора в Дорогичині, малюнок з натури Т. Накельського, за (Skrzypowski, Ruczaj, 2006)
Замкова гора в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
На південно-західному схилі Замкової гори – найбільш пологому розвивалося відкрите поселення – посад або передгороддя (польські археологи називають його osada przygrodowa). Це поселення прилягало до дитинця з півночі та північного-сходу і було відділено від них ровом (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначки 3-4). Імовірно, воно становило одне ціле з розташованим трохи на схід т.з. Східним поселенням.
Розкопки посаду виявили, зокрема, що південна частина сучасної площі Kościuszki була в ХІІ-ХІІІ ст. зоною інтенсивного заселення. Це друга за значенням після дитинця на Замковій горі частина предлокаційного Дорогичина. Тут, імовірно, розташовувався торгівельний посад – поселення заможних купців та ремісників.
Археологічні знахідки підтверджують високий соціальний статус людей, які жили тут. Неподалік – над Бугом розташовувалась і торгівельна гавань. Розкопками в південній частині площі Kościuszki виявлені дерев’яні конструкції раннього середньовіччя (XII–XIII ст.). Проте, з’ясувати чи це рештки мощення вулиць чи фрагменти будинків не вдалося. Уявити дерев’яну забудову тогочасного Дорогичина нам дозволяють розкопки найближчого до нього Берестя, які музеєфіковані в окремому павільйоні.
Реконструкція давньоруського Берестя. Фото з мережі
Відповідно до ліній тодішніх вулиць розташовувалися дерев’яні хати, в яких знайдено багатий археологічний матеріал. Це фрагменти амфор імпортованих з зони культурного впливу Візантії, фрагмент скляного начиння, елемент кінської збруї, та низка інших артефактів.
На тій же площі Kościuszki, в її південно-східній частині також знайдено ранньосередньовічний цвинтар, початки якого сягають ХІІ-ХІІІ ст. Усього виявлено 49 поховань за типом тілопокладення. На жаль, частина цвинтаря зруйнована пізнішою людською активністю. Більшість поховань не мали жодного інвентарю. Всі добре збережені кістяки були орієнтовані по осі захід-схід головою на захід і покладені на спині. Значна частина поховань була виконана в дерев’яних трунах, які були зроблені без використання цвяхів чи інших кріплень.
Дорогичин, площа Kościuszki. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Матеріали з розкопок поховань на площі Kościuszki, за (Andrzejewski, Sikora, 2009)
Виявлений цвинтар (на місці де зараз знаходиться церква св. Миколая) найімовірніше пов’язаний з другою, поряд з церквою Богородиці на дитинці) церквою Дорогичина.
Імовірно, для захисту посаду були викопані глибокі рови в сучасній північній частині площі Kościuszki, по вул. Jagieilly і в західній частині вул. Kościelna. Увагу привертає глибина цих ровів: в районі площі Kościuszki більше 11 м (рання фаза), а в західній частині вулиці Kościelna більше 16 м. Рів, відкритий на площі Kościuszki, мав дві фази: ранню фазу, де знайдено ранньосередньовічний матеріал і пізню, виключно з матеріалом ХІІ-ХІІІ ст.
Стаціонарні дослідження проведені в східному краї посаду – так званому Східному поселенні дозволяють визначити вік початку поселення зламом XI і XII ст.
Окрім цього посаду існувало також так зване Західне поселення, відкрите, розташоване у підніжжя городища, безпосередньо над річкою. Добре вивчена лише його східна частина, що розмивалася річкою. Дане поселення було заселене з ХІ ст. Більшість знайдених в Дорогичині свинцевих пломб пов’язані з цим Західним поселенням. Його локалізація безпосередньо біля річки у стоп дитинця наводить на думку, що воно знаходилося біля гавані. В цьому ключі цікаві залишки дерев’яних будинків, що мають незвичайно великі розміри, приблизно 4 × 6 м, з відсутніми вогнищами чи пічками, що є не типовим для житлових хат. Всередині цих споруд також бракує звичайних побутових предметів, натомість знайдено металеві вироби, зокрема пластинки свинцю 6 × 5.5 см, фрагменти сталевого ножа, цвяхи кістяне шило, голка та фрагмент гребня та численні неідентифіковані об’єкти. У зв’язку з цим висунуто припущення, що це був припортовий склад.
Підгородові поселення прилягали до вищезгаданих частин міста (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначки 5-7). Одне з них існувало поблизу Західного поселення на терені пізнішого комплексу єзуїтського костелу. Тут також знайдено сліди рову, який, напевне оточував це поселення. Ще одне поселення знайдено на північ від посаду. Трете поселення знаходилося на протилежному березі Бугу на Руській Стороні в районі с. Гури (Góry). Останнє було більш детально розвідане археологами, проте результати цієї розвідки не були опрацьовані.
Просторова картина тогочасного міста доповнюється також археологічно не дослідженою Руською Стороною і так званою Крамчевською гіркою (місце пізнішого православного Троїцького Нагірного монастиря).
Окрім цвинтаря виявленого на площі Kościuszki в ранньосередньовічному Дорогичині виявлені й інші цвинтарі. Це, зокрема плоский скелетний цвинтар, віддалений близько 0,8 км від так званого Західного поселення в районі сучасного парафіяльного цвинтаря (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначка 8). Дослідження, що охопили невеликий фрагмент цвинтаря відкрили 10 могил, які датуються від середини XII до середини XIII ст.
Більш складно було датувати цвинтарі з похованнями по обряду кремації і надгробними курганами, які виявлені на околицях Дорогичина близько 1,5 км на схід та північний схід від посаду. Деякі тутешні кургани відомі лише з архівних джерел і не збереглися до нашого часу. Курганні цвинтарі показані на схемі (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначки 9-10); Лише окремий курган і одне скупчення поховань з локалітету (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначка 10) знаходилися також за межами території показаної на реконструкції. В кінці XIX ст. тут знаходилися три скупчення, що включали 4-5 могил і один окремий курган. В двох знайдених під час розкопок могилах відкрито могили з обрядом кремації. Один з курганів з локалітету (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначка 10) був датований XI ст. в об’єкт були вкопані більш пізні поховання, аж до сучасності. Курган з іншого місця (Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина з роботи (Dzik, Jusupović, 2019), позначка 8) походить з X або XI ст.
Чим жив літописний Дорогичин?
Населення міста в давньоруський час складало, імовірно, кілька тисяч осіб. Ми вже зазначали, що на розкопках городища було знайдено квадратні глазуровані плитки для стін, які окрім припущення про церкву, можуть також свідчити, що тут була садиба князя, чи його намісника. Проте реальна влада в місті завжди належала торгівельній олігархії, яка вміла домовитися з поточним володарем.
Інколи боярська олігархія нахабніла і намагалася позбутися володаря. Так, коли Данило Романович 1241 р. повернувся до дому після марних спроб знайти допомогу проти монголів в Європі, боярство Дорогичина зачинило перед ним браму, як перед ворогом. Марно князь умовляв заколотників впустити його до міста:
«І прибув він до города Дорогичина, і захотів увійти в город, та було сповіщено йому: «Ти не ввійдеш у город». [І] він сказав: «Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти в нього». І відійшов він, думаючи собі, що бог колись же вчинить одплату державцеві города того. І оддав його, [город, бог] у руки Данилу, і він, обновивши його, спорудив [тут] церкву прекрасну на честь святої Богородиці, і сказав: «Се город мій, бо я раніш здобув його списом».»
Отже пізніше Данило Романович знову заволодів Дорогичином та покарав боярських заколотників.
Мапа дорогичинських торгівельних шляхів, за (Musianowicz, 1982)
Вигідне розташування міста дозволяло контролювати торгівлю Русі зі світом через Гданськ (див. Українські сторінки історії Гданська). Під стінами Дорогичина пропливали торгівельні кораблі, що з’єднували ринки Волзької Булгарії з Торунем та Прибалтикою. Це відгалуження Великого Шовкового шляху сполучало Європу з ринками Індії та Ірану. В Європу ним привозили мед, льон, хутра, волинське збіжжя, галицьку сіль, шиферні пряслиця, індійські тканини, прянощі, а також китайський шовк.
Шиферні пряслиця, краєзнавчий музей в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
До Азії ж цим шляхом натомість надходили європейські металеві вироби та бурштин. Дорогичин був важливим портом на шляху Балтійське море-Вісла-Буг-Дністер-Чорне море. Найімовірніше басейни Бугу та Дністра поєднувалися за допомогою волоків з Полтви – притоки Бугу до р. Зубри – притоки Дністра в районі сучасного Львова. Відгалуження цього шляху йшло через болгарські землі. Арабський історик Ал-Ідрісі згадує про руську управу в болгарському місті Шумені, через яку проходив обхідний (поза Угорщиною) сухопутний торгівельний шлях до Константинополя. Значення цього шляху дуже посилилося після занепаду дніпровсько-чорноморського шляху, внаслідок монгольського погрому в Азії та захоплення Константинополя хрестоносцями 1204 р. Сам Дорогичин та навколишні землі мало постраждали від навали монголів. Отже володіння містом давало можливість збирати мито з жвавої торгівлі.
Свинцеві пломби з Дорогичина, краєзнавчий музей в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Свинцеві пломби з Дорогичина, за (Musianowicz, 1982)
Підтвердженням активної торгівлі цього часу є тисячі маленьких підвісних свинцевих митних пломб. Свинцеві пломби в ХІІ-ХІІІ ст. виконували функцію підтвердження походження товару від певного продавця. Час їх використання збігається з безмонетним періодом в Русі в д.п. ХІ–ХІІІ ст. Найчастіше ці пломби привішували до хутра.
Торгівельні шляхи Центральної Європи ХІІ-ХІІІ ст., за (Buko, 1998)
Серед зображених на них знаках зображені різні варіанти герба Рюриковичів. Не всі знаки на пломбах розшифровано, проте можна вказати кількох князів, які висилали свої товари через митну комору в Дорогичині. Це чернігівські князі Всеволод Ярославич (1030-1093 рр.) і Олег Святославич (помер 1115 р.), а також Всеволод Ольгович (київський великий князь в 1139-1146 рр.). Нагадаємо, що саме під час його правління Літопис Руський вперше згадує Дорогичин. Пломби останнього переважають серед знайдених. Саме тут в Дорогичині проводилися процедури пов’язані з розпакуванням, перевіркою та накладанням мита на товари. В результаті тут знаходять багато зірваних торгівельних пломб. Присутність на клеймах літер латинського алфавіту підтверджує участь в торгівлі купців з західних країн, які використовували латинський алфавіт. Цікаво, що в Регензбурзі існували спеціальні торгівельні корпорації «русаріїв», тобто купців, які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю. Дорогичинські пломби ж розповсюджені на значній території від Риги до Рязані та Булгара. В 2016 р. свинцеві торгівельні пломби виявлені на Подолі на вул. Кирилівській, а в 2017 р. на території Києво-Печерської лаври.
Місця знахідок свинцевих пломб в Дорогичині…
…та Білому Озері. Ілюстрації з мережі
Археологічно підтверджено розквіт у місті ремесла. Місцеві гончарі виробили навіть особливий тип дорогичинської кераміки. Це був місцевий тип кераміки, на формування якого, як вважають польські дослідники вплинули західні ремісники. Адже подібну кераміку виробляли в Великопольщі, на Куявах та Мазовії. Імовірно, саме цю кераміку мав на увазі польський археолог A. Buko, стверджуючи, що початки Дорогичина згідно археологічним дослідженням є мазовецькими. Численні керамічні, металеві та скляні артефакти натомість відбивають домінуючі культурні зв’язки з Волинню та іншими регіонами Русі. Поширене було ковальство, вироблення предметів з рогу і кістки, продукція дьогтю та ін.
Кераміка дорогичинського типу за (Dzik, Jusupović, 2019)
Зокрема, тут знайдено унікальне кістяне руків’я ножа, виготовлене з лопатки тура, на якому давньоруською мовою виведено напис «Ніж Єжка, а хто його вкраде проклятий Богом». Краєзнавець G. Rąkowski стверджує навіть, що це найстаріший у Польщі напис кирилицею. Він також описує численні знахідки зроблені на території Дорогичина, що відносяться до ранньосередньовічного часу. Це сліди плавки заліза, фрагменти кераміки, залізні вироби, руків’я меча ХІ ст. та фрагменти флаконів, в яких перевозилися східні аромати. Археологи визначають заможність мешканців міста, свідченням чого є багато срібних, бронзових та скляних прикрас, знайдених тут.
Ніж з написом з Дорогичина. Ілюстрація з мережі
Ніж з написом з Дорогичина. Промальовка напису. Ілюстрація з мережі
Знайдено також низку предметів пов’язаних з релігійним культом, зокрема хрестиків, зроблених з бронзи, олова та шиферу. Особливу увагу звертають енколпiони – великі хрести з двох частин, хрести з бронзи з літерами грецького альфабету, прикрашені білою або чорною емаллю. Тут також знайдено медальйон зі св. Юрієм.
Окрім торгівельного, місто мало важливе військове значення. Воно стало другим після Берестя західним щитом Русі. Звідси вирушали походи руських князів на ятвягів. Так, 1198 рр. потужної поразки ятвязькому союзу племен завдав Роман Мстиславич. Літопис Руський під цим роком повідомляє, що Роман: «ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость».
Навіть вищенаведеної короткої характеристики Дорогичина (а ми знаємо про його найдавніший етап існування насправді не багато) достатньо, для того щоб зрозуміти наявність багатьох охочих заволодіти ним.
Якщо ви відвідаєте Дорогичин, дуже радимо оглянути краєзнавчий (регіональний) музей (вул. Kopernika, 7), в якому можна побачити цікаві артефакти, які стосуються давньоруської історії Дорогичина, зокрема колекцію ремісничих виробів та свинцевих пломб часів торгівельного розквіту міста.
Дорогичинський інцидент
Про що думав Данило, рушаючи під Дорогичин? Час в Русі не був простий. Період розквіту Галицько-Волинської землі, об’єднаної Романом Мстиславичем, минув. Смуту та навалу іноземних військ, початок яким поклала нещасна смерть Романа Мстиславича під Завихостом в 1205 р., все ще не було подолано (Див. Бастіони русько-польського Прикордоння – Завихост і Сандомир). В Галичі вкотре внаслідок інтриги місцевих бояр воцарилися угорці. Перемишль захопили поляки. Втрата Галича позбавляла Галицько-Волинське князівство можливості торгівлі через Угорщину та р. Дністер, в той час втрата Перемишля закривала вихід на ринки Моравії та Сілезії. Повернути ці міста ніяк не вдавалося. Проте Данило вирішив на певний час полишити галицькі справи та звернути свою увагу на розташований на північно-західному краю руських земель Дорогичин. Після захоплення хрестоносцями Константинополя 1204 р. традиційний шлях «з варяг в греки» поступився своїм значенням балтійському торгівельному шляху, який проходив р. Буг. Ключовим для Русі на цьому шляху був Дорогичин.
Своєю грамотою від 3 березня 1237 р. польський удільний князь Конрад Мазовецький (колишній союзник Данила й Василька Романовичів), передав Дорогичин зі значною територією між Західним Бугом і р. Нур діючому у Мазовецькому князівстві Добжинському ордену (лицарі якого названі у Галицько-Волинському літописі «крижевниками-темпличами, тобто соломоничами», оскільки орден був сформований за статутом тамплієрів). Історія цього ордену така. 1228 р. місійний прусський єпископ Христіан для охорони перед племенами прусів створив орден який називався Прусські лицарі Христа або кавалери Ісуса Христа, а популярно лицарі добжинці, від садиби в Добжині, наданої їм князем Конрадом І Мазовецьким. Цей орден існував до 1235 р., коли частина лицарів об’єдналася з хрестоносцями-тевтонцями. Ті що залишилися на чолі з магістром Бруно в 1237 р. були переведені до Дорогичина.
Більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький перед цим у 1235-1236 рр. реально заволодів Дорогичином. Інші зазначають, що у відомих науці джерелах про це немає згадок, а мазовецький володар подарував лицарям те, чим реально не володів. У будь-якому разі, вважається, що 1237 р. Дорогичин на короткий час опинився в руках Добжинського ордену.
До цього часу ведуться дискусії щодо того скільки було лицарів в Дорогичині, а також для чого і звідки вони тут опинилися. Найімовірніше Дорогичин був переданий ордену добжинців для того щоб підтримати саме існування ордену надходженнями від транзитної торгівлі. Адже в цьому польському ордені, гірко навчений поведінкою прусів та запрошених проти них тевтонців, Конрад Мазовецький вбачав єдину альтернативу німецьким лицарям в справі прикриття своїх північних та східних кордонів з прусами і Руссю. Натомість цей молодий польський орден поніс великі втрати в боях з прусами у 1228-1236 рр., коли в полон потрапив навіть засновник ордену єпископ Християн. Тож добжинці дійсно потребували матеріальної підтримки та часу щоб стати на ноги. Саме цього не хотів допустити Данило. Адже поява польських хрестоносців в Дорогичині закривала Галицько-Волинському князівству останній торгівельний шлях в Європу. Цю загрозу необхідно було знищити в зародку.
Воїни Данила Романовича. Сучасна реконструкція
Війська Данила прискореним маршем рухалися до міста над Бугом. Це було бувале випробуване в боях з іноземцями військо. Була кіннота, але левову частку становили пішці – воїни в важких пластинчастих (ламелярних) обладунках. Кожна пластинка обладунку мала ребро жорсткості, яке посилювало загальну опірність конструкції. Одна така пластинка знайдена під час розкопок в Дорогобужі.
Пластинка обладунку ламелярного типу з Дорогобужа. Ілюстрація з мережі
Окрім ламелярних побутували також обладунки з нашитих одна на одну залізних пластинок – т.з лати. Воїни, які їх носили, називалися латниками. Вершників у ламелярних панцирах ми можемо побачити на шиферних рельєфах з Михайлівського золотоверхого монастиря ХІІ ст. Воїни також носили залізні наручі та рукавиці.
Елемент несподіванки безперечно давав в руки Данила можливість з маршу захопити місто, а наявність в нього значної військової сили та вигідні оборонні властивості давали можливість взяти місто під свій постійний контроль. Проте чи була насправді під стінами Дорогичина битва? Захоплення Данилом Дорогичина це ще одна середньовічна подія, з приводу якої ми маємо обмаль наукових фактів, але натомість дуже багато художніх реконструкцій та версій. Що ж відомо про ту сутичку? А практично нічого окрім наступного повідомлення Галицько-Волинського літопису за березень 1238 р.:
«Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир».
Ситуація нагадує аналогічну з сумно-відомою битвою під Завіхостом чи навіть з битвою під Грюнвальдом. Обмаль фактів, натомість багато припущень та художніх фантазій.
Ось як описує битву Т. Каляндрук в статті «Як король Данило псів-лицарів розгромив»:
«Справжньою причиною, чому хрестоносці відмовились від захоплення Західної Русі, були гострі мечі руських воїнів короля Данила, з якими тамплієрам довелось зіштовхнутися. У березні 1238 року король Данило імітує відволікаючий маневр походу на Ятвягів і раптово завертає до Дорогичина, захопленого хрестоносцями. Данило добре розуміє, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто, гарнізон якого перебував в умовах підвищеної бойової готовності, також буде складно. Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і “на їхніх плечах” увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних “пішців”, озброєних і вишколених на зразок грецької фаланги), підсилену кінними і пішими стрільцями. Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали (адже лицарі билися переважно верхи), на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. (Битися з вишколеною фалангою важко-озброєних руських воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл). Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці.
Удар важкоозброєної руської кінноти (який найчастіше зображають на художніх полотнах присвячених битві – авт.) став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову розбиті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон».
Зображення битви під Дорогичином на картині художника С. Серветника
Проте інші історики, зокрема О. Масан, заперечують проти такого представлення подій, стверджуючи, що місто займала жменька лицарів, яка просто змушена була капітулювати перед обличчям військової переваги русинів. Адже польсько-угорські союзники очікували, що Данило перш за все буде намагатися повернути Галич та Перемишль, і аж ніяк не сподівалися його так швидко під стінами Дорогичина.
Проте як би не було, 1238 р. Данило та Василько Романовичі повернули Русі місто Дорогичин і відновили контроль над збиранням мита на Бузі. Окрім того захоплення Дорогичина призвело до виходу Конрада Мазовецького з польсько-угорської коаліції спрямованої на захоплення земель Галичини. Адже він вже не мав сил для прикриття свого східного кордону. А це згодом призвело до повернення і Перемишля і Галича під контроль Данила Романовича.
Кінний воїн Данила Романовича. Художник Юрій Логвин
Боротьба з ятвягами
Після повернення Дорогичина союзні стосунки Данила з Конрадом поновилися. Що ж було далі з Дорогичином? Зазначається, що в січні 1241 р. місто спалили загони Байдара, що розвідували ситуацію перед великим монгольським нашестям на Польщу. Пізніше місто начебто загарбали литовці.
Про те що саме Романовичи контролювали Дорогичин свідчить Літопис Руський, де читаємо:
«У РІК 6756 [1248], пустошили ятвяги довкола [городів] Охожі та Бусовна і всю землю ту розграбували,— бо іще ж Холм не був поставлений Данилом. Гнав тоді вслід за ними Василько з Володимира, і догнав їх, і був він на третій день із Володимира в Дорогичині. Коли ж ті, [ятвяги], билися біля воріт дорогичинських, то прийшов на них Василько. І ті виїхали супроти І них, [воїв Василька], і не видержали перед Васильком. Оскільки бог [йому] поміг, побігли лихі поганії. І була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, і інших багато було побито, і не встояли вони. І послав він, [Василько, посла] у Галич до брата свого, і була радість велика в городі тому Галичі в день той».
Наступне повідомлення про Дорогичин знаходимо тут же під 1251 р. Літопис Руський детально описує важкий похід Романовичів та поляків-мазовшан на войовничих ятвягів:
«У РІК 6759 [1251]. У ті ж роки помер князь великий лядський Кондрат, що був славний і предобрий. [І] жалкував за ним Данило й Василько. | Потім також син його помер, Болеслав, мазовецький князь. А Мазовше [Болеслав] оддав брату своєму Сомовитові, послухавши князя Данила, бо за ним, [Болеславом], була племінниця його, [Данила], дочка [двоюрідного] брата, Олександра [Всеволодовича], на ім’я Настасія, яка вийшла потім за боярина угорського, на ймення Дмитра.
У ті ж роки, [коли] сів Сомовит у Мазовші, послав до нього Данило й Василько [послів], сказавши йому: «Ти добро бачив єси од нас обох. Виступи-но з нами на Ятвягів». І в Болеслава [Стидливого] узяли вони підмогу — Суда, воєводу, і [воєводу] Сигніва. І зібралися вони в Дорогичині, і рушили [на Ятвягів], і перейшли болота, і напали на землю їх.
Але ляхи не видержали, запалили їх перше село, і тим вони лихо вчинили, бо подали їм, [ятвягам], знак,— тому мали на них, [ляхів], гнів Данило й Василько. І пустошили вони їх, [ятвягів], до вечора, здобич велику захопивши.
Коли ж настав вечір, приїхали злинці, так що зібралась уся земля ятвязька. І прислали вони до Данила [посланця] Небяста, кажучи: «Зостав нам ляхів, а сам піди мирно із землі нашої. Бо чого ти хочеш — того не добудеш». Тож хоча ляхи обгородилися, а руси не обгородилися, вони напали вночі на ляхів, і ляхи кріпко боролися. А [ятвяги] сулицями метали, і головнями, що летіли, як блискавки, і каміння, як той дощ із неба, йшло. Тим-то ляхам було дуже скрутно, [і] послав Сомовит [гінців до Данила й Василька], благаючи: «Пришліте мені стрільців». Але вони обидва мали гнів за [той] перший підпал [і] заледве послали [підмогу], тому що [ятвяги] огорожу проломити збиралися [і] врукопаш билися. А коли прийшли стрільці, вони багатьох поранили, і багатьох убили стрілами, і одперли їх від огорожі. Але тої ночі не було покою од них.
А назавтра зібралися всі ятвяги, І піші і кінні, дуже багато, так що ліси Ними наповнилися, і, знявшись, запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в неділю.
Данило-князь тим часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався з Сомовитом. [Боярин] же Лазар назаді був | із половцями, [і ятвяги] напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим не був убитий.
Послав тоді Василько [гінця] до брата свого, говорячи: «Битва ж велика є, ти поспіши до нас». І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на ріці Нареві.
Ящелт же, [князь ятвязький], сказав: «Слід нам ізсісти [з коней] . Якщо ж ви жалієте нас, то насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам] честь свою?»
І було [зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши, пішли вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег [і] збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши, сказав їм: «О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм]». І пройшов він зарості, захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони станом.
Ятвяги ж усе одно нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася битва.
А на другий день, коли через незнаючих проводарів вони, [Данилові війська], блудили, двох вармів убито було, [а] третього живого руками взяли. І приведений він був до Данила, і [князь] сказав йому: «Виведи мене на правильну путь — життя дістанеш»,— і подав йому руку. | [Варм] вивів його, і перейшли вони ріку Лик.
А назавтра, коли примчали до них, [ятвягів], прусси і борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки свої, наклавши на них стріли свої проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам: «Хіба можете ви дерево піддержати сулицями і на осю рать одважитись?» І вони, побачивши [це], вернулися до себе.
А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох, [Данило й Василько] , вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким половці дітей страхали».
В цьому повідомленні літопису ми також зустрічаємо Візну, як складову Галицько-Волинських земель.
Отже Дорогичин служив прикордонною фортецею та базою для протистояння войовничим балтам. Проте подія завдяки якій Дорогичин міцно увійшов до української національної пам’яті була попереду.
Коронація короля Данила
Незвичайною видалася осінь 1253 р. Такої події Русь ще не знала. Йшлося про коронацію першого короля Русі могутнього Данила. Для здійснення церемонії в Дорогичин прибув папський легат Опісон (Опізо з Мезано) та краківський єпископ Прандота (цей сучасник Данила похований в каплиці Вазів на Вавелі). Русини, імовірно, питали один одного: навіщо це Данилові, і чи дійсно він віддає русинів під владу латинської церкви?
Історія цієї коронації була така. Наприкінці серпня 1253 р. до Кракова, де після повернення з Чехії перебував Данило, прибули посли з Ватикану, «що принесли благословення од папи і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім»…Контакт Данила з папським престолом відбувся в надії на допомогу західних держав проти татар. Папа Римський же поставив вимогу переходу Русі під церковну владу Риму, першим кроком до якої мала стати коронація Данила. До того ж папські політики вчинили мудрий тактичний хід – оголосили хрестовий похід, який не міг відбутися. Проте це справило потрібне враження на Данила. З великими сумнівами князь погодився прийняти корону. Ось як розповідає про це Галицько-Волинський літопис:
«У РІК 6763 [1255].У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих».
Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін] нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.
Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським».
Коронація Данила Романовича, художник А. Пилипковський
Ще одна художня фантазія на тему коронації Данила Романовича
З цієї події Данило не робив жодної урочистості, а навіть можливо стидався того факту, що аж так далеко-пішов у прагненні отримати допомогу. Зважаючи на це коронація відбулася на околиці його володінь – в Дорогичині, де він зустрівся з польським князем Земовитом для спільного походу проти ятвягів.
Літописець наголошує, що Данило прийняв вінець «від усіх своїх єпископів», отже коронація була справою не лише папської курії, але і всієї Русі. Щодо місця, де відбулася коронація, то воно не згадане у першоджерелі. Це породило низку версій, кожна з яких варта іншої. Припускають, це сталося у місцевій церкві Пресвятої Богородиці, навіть решток якої поки що не виявлено. G. Rąkowski, натомість припускає, що ця коронація могла відбутися в існуючому тоді на місці сучасної будівлі кляштору та колегії єзуїтів костелі братів добжинських. Натомість Historia województwa podlaskiego (2010) не відомо на підставі яких джерел стверджує, що храм в якому коронувався Данило згорів в 1601 р., а знаходився він на розі Ринку та вул. Люблінської, де зараз костел та монастир францисканців.
Пам’ятний знак коронації Данила Романовича у Дорогичні, Фото І. Парнікози, 2015 р.
Приймаючи королівську корону з рук папського легата Опізо, князь Данило Романович, безперечно, розраховував на Тевтонський Орден як на військового союзника. Саме цим була покликана угода між Данилом Романовичем, мазовецьким князем Конрадом і віце-магістром Тевтонського Ордену Бургардом фон Хорнхаузеном про поділ ятвязьких земель, укладена у 1254 р. У розпал боротьби за ятвязькі землі (у 1253 р. відбувся особливо вдалий і великий похід волинського війська на ятвягів, у 1254-1255 рр., за образним виразом літописця, “ятвязькі болота наповнилися військом” король Данило вважав за потрібне вирішити всі проблеми зі своїми головними союзниками в майбутній боротьбі з Золотою Ордою. Розрізнені, очолені родовими старшинами, ятвязькі общини навряд чи становили серйозну небезпеку для Волині. Просто їх землі, заповнені лісами, багатими хутровим звіром, були привабливими для зовнішньої експансії сильніших сусідів. Галицько-волинські князі, готуючись до боротьби з монголами, потребували постійно ресурсів для утримання та оснащення війська. Хутра, мед та віск були головними предметами експорту для руських і мазовецьких володарів. Втім, монголи, імовірно, надіслали емісарів до ятвягів та прусів і ті в вирішальний момент відволікли хрестоносців на прусському фронті. Внаслідок цього під час походу Бурундая проти Данила хрестоносці допомогти йому вже не змогли.
Не отримавши реальної допомоги, Данило відмовився від будь-яких поступок курії, та не впустив до своїх земель латинських місіонерів. Зважаючи на це дана коронація, яку часто романтизують сучасні патріотичні кола, не викликала суттєвих політичних наслідків. Проте вона навіки зв’язала Дорогичин з історичною пам’яттю русинів-українців. Адже в сучасному Дорогичині можна побачити меморіальний камінь присвячений цій пам’ятній в історії міста події, який знаходиться на перетині вул. Kluka i Szmita під муром францисканського кляштору, а мешканці міста з гордістю розповідають, що це поруч з Гнєзном, Краковом і Варшавою ще одне місце коронації королів в межах сучасної Польщі. Цікаво, що пам’ять про Данила зберіглася у пiдляському фольклорі. Ще у ХIХ ст. в кількох надбужанських селах записано варіанти веснянки, в якій згадується «князя Романа, нашого пана», що поїхав «в орду на вiйну».
Дорогичин та Підляшшя в XIII-XIV ст.
Вже на зламі XII i XIII ст. Дорогичин зазнав подальшої розбудови. Виділилось нове поселення на південному березі річки (майбутня Руська Сторона) та Східне поселення – Гори. В порівнянні з XI-вічним, зімкнутим, півкружним укладом, Дорогичин в XII i XIII ст. став концентричним осередком, пронизаний руслом річки, яка становило головну вісь міста.
В 1230-х рр. Данило Романович приєднав Дорогичин з Мельником до своїх галицько-холмських володінь, а Берестя та Більськ і надалі лишилися в складі західно-волинських володінь його брата Василька Романовича.
Після смерті Данила Романовича, Дорогичин дістався його старшому сину Шварну. Про це свідчить Галицько-Волинський літопис:
«У РІК 6776 [1268] 1. А після цього, коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на Ляхів воювати проти Болеслава [Стидливого], князя [лядського], і йшли вони мимо Дорогичина, то слуги Шварнові теж пішли з ними. І пустошили вони навколо [города] Скаришева, і навколо Визлжі, і Торжка, і взяли здобичі багато».
У володінні Даниловичів
Більша частина ще нещодавно могутнього великого князівства Романовичів після смерті Шварна, зосередилась в руках Лева – старшого сина Данила і його сина Юрія Львовича. Саме Лев Данилович негайно заволодів усім належним Шварнові Побужжям і віддав його своєму сину Юрію разом з важливими містами: Холмом, Червенем, Белзом, Мельником та Дорогичином. Під владу Лева потрапили також городища порубіжної з Польщею лінії вздовж прикордонної р. Вепр. Натомість інші волинські землі, зокрема прилегла Берестейщина з Більськом, лишилися за сином Василька – Володимиром. В подальшому Лев намагався захопити Малопольщу з Любліном і Краковом. Натомість Володимир Василькович заклав місто Кам’янець (на території суч. Білорусі) та розпочав експансію проти литвинів на терени так званої Чорної Русі.
Загальне уявлення про кордони Галицько-Волинських земель за часів Лева Даниловича. Схема з мережі
Поки войовничий Лева намагався захопити сусідні землі, литовці атакують його вотчини, зокрема Дорогичин. 1274 р. литовський князь Тройден, легковажно поставився до угоди з Левом і як розповідає Галицько-Волинський літопис:
«Після цього | ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.»
«Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура 1, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] /429/ брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича] 2, князя смоленського, І багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській.».
У відповідь на це в кінці того ж року Лев організував великий похід коаліції князів проти литовців. Проте через брак узгодження своїх дій з союзниками Лев залишився один і не досягнув успіху. Дорогичин після нападу відновився і залишався у володінні Лева. Про це свідчить остатня згадка про місто в Галицько-Волинському літописі:
«У РІК 6796 [1288]. Коли ж після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав,— Белз, і Червен, і Холм,— а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б’ю я чолом І богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було».
Ця стаття літопису свідчить, що князь Лев розпоряджався Дорогичином та Мельником як своїми, посилаючи туди сина. В той же час Юрій Львович хотів багатше Берестя, яке Володимир Василькович передчуваючи свою смерть разом з іншими своїми територіями заповів своєму двоюрідному брату Мстиславу Даниловичу. Тож Володимир Василькович відмовив Юрію Львовичу. Юрій, як свідчить літопис, при допомозі деяких берестян на якийсь час таки зайняв Берестя. Проте згодом втік у свій Дорогичин:
«Мстислав тоді поїхав до Берестія. І коли їхав він до города, то зустріли його городяни з хрестами, од малого і до великого, і прийняли його з радістю великою, свого володаря. Берестяни ж, призвідці коромоли, утекли вслід за Юрієм до Дорогичина, бо цілував він їм хреста на цім: «Не видам я вас стриєві своєму». Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Більська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Більську і в Каменці, і приїхав у Берестій».
Зауважимо, що Більськ згадується тут як місто Мстислава Даниловича передане йому Володимиром Васильковичем. Це підтверджує, що розташований неподалік Дорогичина Більськ залишався в складі Берестейщини.
Попереду була постійна боротьба з наростаючою силою Литви. На думку В. Антоновича, в першій частині переказу про завоювання (імовірно, міфічного) території сучасної України Гедиміном, в перекрученій формі знайшла відображення боротьба між литовським князем Гедиміном та галицько-волинськими князями за Підляшшя.
Після смерті Мстислава Даниловича волинські землі з осередками в Луцьку, Володимирі, Бересті, Мельнику і Дорогичині прийняв Юрій Львович, жонатий з Еуфемією – сестрою польського володаря Владислава Локетка. Коли в 1308 р. і він помер, Локтек передав ці землі для своїх племінників Лева та Андрія Юрійовичів. Перед 1323 р. обидва брати померли. На володаря об’єднаних Галицько-Волинських земель обрано Болеслава Тройденовича – Пяста і їх племінника.
Галицько-Волинська держава за правління Болеслава Тройденовича (Юрія ІІ) (1323—1340). До неї входив і Дорогичин
Між Мазовією і Литвою
Дорогичин залишався в кордонах Галицько-Волинської держави, імовірно аж до її падіння в 1340 р. Після смерті Болеслава Тройденовича 1340 р. за Підляшшя і Волинь почали тривалу боротьбу литовці та мазовшани. Спочатку цю територію зайняли, імовірно, мазовецькі князі, адже для 1342 р. в джерелах згадується мазовецький намісник в Дорогичині Jan Dobrogostowic. Не відомо, коли литовський князь Кейстут опанував Дорогичинську землю. Без сумнівів вона належала до нього 1366 р., про що свідчить трактат між королем Польщі Казиміром Великим та великим князем Литовським Ольгердом. 1382 р., під час усобиць у Литві, пов’язаних зі змаганнями за трон великого князя між Ягайлом та Вітовтом, Дорогичинську землю зайняв мазовецький князь Януш І, який втратив її вже весною наступного року. 1389 р. ця земля була забрана у Вітовта, що було покаранням від Ягайли за бунт та пробу здобуття Вільнюса. Роком пізніше король передав Дорогичин разом з сусідніми городищами мазовецькому князю Янушу І. Імовірно 1404 чи 1405 р. Дорогичинську землю повернув для Литви і себе Вітовт. Вітовт привів на поле битви під Грюнвальдом у 1410 р. і дорогичинську хоругву. У складі Великого князівства Литовського Дорогичинська земля залишалася аж до Люблінської унії 1569 р., з перервою у 1440-1444 рр., коли її зайняв мазовецький князь Болеслав IV.
Після відносно сприятливого періоду для поселення у Х-ХІІІ ст., на Підляшшя прийшов час виснажливих воєн. Це призвело до припинення життя на довгий час в поселеннях на Верхній Нарві і назавжди у верхній частині суч. Біловезької та Ладської Пущі. Старе руське населення на Підляшші утрималося переважно в околицях найбільших міст – Дорогичина, Більська, Бранська та Суража, що визначали майбутню межу руського та мазовецького ареалів в наступних XIV-XV ст. На захід і північ від цих пунктів натомість простягалися пустки…
Пізньосередньовічний Дрогичин
Умови для відновлення колонізації Підляшшя виникли лише на зламі XIV-XV ст., коли трохи послабились збройні конфлікти. Князь Януш І Мазовецький у 1391 р., отримавши на деякий час Дорогичинську землю, розпочав селити тут дрібну шляхту з Мазовії. Посуваючись на схід, ці поселенці з’єдналися з давніми поселеннями руських селян. Тому вже в XV ст. східний кордон мазовецького поселення між Бугом та Нарвою було усталено на лінії, яку визначили дрібношляхетські села – Фалькі-Філіпи, Варпехи, Невіно Старе, Малиново, Лубін, Петриково-Криковоколи, Малевіце, Вершень-Великий, Красевиче, Коженівка, Сади та Вежхуца. Невелика кількість мазовецької шляхти оселилася також поблизу Суража. Мазовецькі селяни селилися тільки в селах над Бугом та Нижнім Нурцем до с. Вежхуца.
В околицях Дорогичина також продовжувалося осідання мазовецького населення. Краєзнавець G. Rąkowski навіть зазначає, що мешканці Руської Сторони Дорогичина є нащадками русинів з Волині, які пересуваючись вздовж долини Бугу, заселяли його береги. При цьому на правому березі русини затрималися перед Дорогичином, де далі мешкали мазовшани, в той же час на лівому березі пішли далі. Внаслідок цього, згідно до цього автора, правобережний Дорогичин був мазовецький, а лівобережний – руський. На нашу думку, це спрощення, а такий розподіл людності, наскільки він дійсно мав місце, може бути пізнішим і пов’язаним з соціальними причинами розселення різних верств містичів.
В околицях Бранська зберігся острівець українського населення, а церква в Годишеві стала найбільш західною церквою на Підляшші. Далеко на захід висувалася волость Високе (Високе-Мазовецьке) з селами Осипи, Пожеги та Брики. У Високому також була церква. На півдні і сході від кордону Більського повіту спостерігався постійний наплив руського населення з околиць Берестя й Кам’янця. В XV ст. воно поступово посувалося на північ і зайняло значні площі Біловезької (тоді Кам’янецької) пущі. В цей час на Підляшші формувалася сучасна ситуація, коли сусідами стали три народи – поляки на заході, українці – на півдні та сході, та білоруси – на півночі. На північ від р. Нарви до українського етнографічного масиву належить лише невеликий район, який входив до Підляського воєводства (парафії Риболи, Пухли та Тростянка). Взаємовідносини між народами на Підляшші не обходилися без напружень. На зламі XVІ-XVІІ ст. Підляшшя мало близько 24 мешканців на км2 і було найбільш густонаселеною русинами-українцями територією. Головні міста на території Північного Підляшшя виросли з поселень біля руських городищ ХІ-ХІІ ст. Так виникли пізньосередньовічні міста Дорогичин, Більськ, Мельник, Сураж, Нарва і Бранськ.
В Дорогичині та Бересті, у зв’язку з їх торгівельним значенням, вже в XІV ст. окрім русинів також масово мешкали мазовшани. В цей час міста відрізнялися від сіл головним чином професійною структурою мешканців. Ситуація змінилася лише коли в XІV ст. міста почали отримувати магдебурзьке право.
Проте, окрім мазовшан на Дорогичин активно претендували литовці. 1443 р. за Дорогичин ледь не спалахнула війна між польським королем та великим князем Литовським Казимиром Ягеллончиком та Болеславом IV Мазовецьким. Однак, Болеслав відступив місто за 6 тис кіп празьких грошей Ягеллончику. Зважаючи на це, Дорогичин в XV ст. остаточно стає частиною Великого князівства Литовського. В 1498 р. Олександр Ягелончик надав Дорогичину Магдебурзьке право. У привілеї на Магдебурзьке право згадано Дорогичин Ляцький на північному березі Бугу i Дорогичин Руський на південному березі. Русини, поляки та литвини були зрівняні в правах. Місто отримало широкі торгівельні права та право на чотири ярмарки на рік. До речі, приблизно в цей же час з руки цього ж князя його отримав і Києвоподіл (див. Києвоподіл). В сучасному Дорогичині є вул. Aleksandra Jagiellończyka. Зазначається також, що князь Олександр особисто оздобив дорогичинську церкву.
У XV ст. міське право вже отримало більшість поселень Дорогичинської землі. У 1429 р. Вітовт утворив війтівство у Дорогичині, а в 1430 р. – в Більську. Привілей на війтівство в Більську застерігав, що війт повинен селити у цьому місті лише католиків – поляків та німців, не завдаючи однак шкоди русинам, які там мешкали.
Станом на XVІ ст. найбільшим містом Північного Підляшшя був вже Більськ (від 2 до 4 тис. осіб), за ним слідував Дорогичин (2 тис.). Понад тисячу мешканців мали Сураж, Бранськ, Мельник, Кліщелі, Лосиці, Сім’ятичі, Соколів, Венгрів, Ботьки та Орля. У підляських містах переважала дерев’яна забудова. Наприклад, Більськ тогочасні описи характеризують як «дерев’яне місто, найкраще серед підляських міст», або «містечко…де знаходиться багато дерев’яних споруд». В усіх перелічених містах мешкало русько-українське населення. Цікаво, що міста Підляшшя відрізнялися від інших польських регіонів майже повною відсутністю німців. Найбільш русько-українським з усіх міст був Більськ. Майже повністю русько-українським було населення в Кліщелях, Мельнику, Нарві та таких містечках як Орля, Ботьки та Піщатка.
У зв’язку з значним відсотком новоприбулих польських поселенців та топографічною специфікою розділеного річкою міста в Дорогичині спостерігається поділ на «Руську» (південну) та «Ляцьку» (північну) сторони. При цьому «Ляцька» сторона володіла магдебургією, а Руська була реліктом передклокаційного поселення. Подібний поділ спостерігався і в інших підляських містах. Зокрема, виразним був такий поділ також в Більську (замкова – «руська» частина та нове поселення на захід від нього) та Суражу («ляцька» частина на лівому та «руська» на правому березі Нарви). У Бранську в XVІ ст. існували дві паралельні вулиці – Руська та Ляцька. Поділ на «руське» та «ляцьке» місто був також в Соколові. У Високому (Мазовецькому) знаходився «Руський ринок», на якому стояла церква. Аналогічною ситуація була в Венгрові, Тикоцині та Сім’ятичах. Серед українських міщан не бракувало багатих купців та підприємців. Найбагатшою на Підляшші була купецька родина з Більська Сегенів (Сегеневичів). Зростання заможності руських міщан у досліджуваний період, особливо в Дорогичині та Більську призвело до пожвавлення релігійного й культурного життя цієї групи населення Підляшшя, яка виступала в ролі національної еліти замість руських магнатів та шляхти, які все більше полонізувалися.
З початком XVI ст. (1520 р.) Дорогичин стає столицею Підляського воєводства. До цього він належав до розлогого Троцького воєводства, що тягнулася від Інфлянт до Підляшшя. Вперше назва «Підляшшя» з’являється в польських документах наприкінці XV — на початку XVI століть. Вважається, що Підляшшя як історико-географічний регіон склалося на початку XVI ст., коли зимою 1513-1514 рр. великий князь литовський Сигізмунд Старий створив у складі Великого князівства Литовського Підляське воєводство, до якого увійшли Берестейська, Більська та Дорогичинська землі, які до цього належали до Троцького воєводства Великого князівства Литовського. Берестя з землями Полісся 1566 р. відійшли до окремого Берестейського воєводства. Відтак Підляське воєводство було поділено на Більську, Дорогичинську та Мельницьку землі. Після Люблінської унії 1569 р. Підляське воєводство з усіма своїми землями стає частиною Польського королівства.
Дорогочинська земля у складі Підляського воєводства Великого князівства Литовського після адміністративної реформи 1565—1566 рр. Схема за Вікіпедія
У XVI ст. центральним пунктом Дорогичина був дерев’яний оборонний замок на Замковій горі, розташований над багатометровим урвищем річки, відділений від міста ярами. Від замку розходилися лінії, які визначали променистий уклад вулиць i трапецієподібні абриси Ринку. Боки Ринку замикали сакральні об’єкти. Центральне положення на Ринку займала ратуша. Згідно локаційному привілею 1498 р. Олександра Ягеллончика на Ринку розташовувалися різня, суконні ряди, лазня, місце витоплення воску, міська вага та ратуша.
Наразі до кінця не зрозуміла точна локалізація Ринку, так як пізніші просторові зміни міста замаскували його локалізацію. Результати досліджень з 2006 р., виявили розвинений культурний шар, який дозволяє припустити, що Ринок був меншим за площею ніж сучасна площа Kościuszki. Можливі дві його локалізації тут. За однією версією південна частина сучасної площі могла була забудована дерев’яними будівлями, отже Ринок був на півночі сучасної площі. Інша інтерпретація можлива на основі аналізу плану Дорогичина 1789 р. На його основі можна стверджувати, що навпаки – Ринок знаходився саме в південній частині сучасної площі Kościuszki. План, зокрема зафіксував щільні блоки забудови в північній частині сучасної площі. Відкрита в 2006 р. вулична вимостка, імовірно, маркує перебіг широкої вулиці від Ринку до монастиря францисканців, біля якого розвивався один з дорогичинських цвинтарів.
XVII ст. було часом розквіту Дорогочина. Він був центром влади і адміністрації, продовжував бути важливим торгівельним осередком. Цьому сприяло положення на перехрещенні двох тогочасних торгівельних шляхів: з Москви та Литви до Варшави і далі Західної Європи, а також з Русі та Пруссії до Балтики. Важливу комунікаційну артерію продовжував становити собою Буг. Два рази на рік флісаки сплавляли ним і Віслою товари до Гданська з Волині та Русі. Назад вони поверталися вздовж річки наземною трасою з товарами, які закупили на Помор’ї. В Дорогичині існував в цей час міст і річковий порт для сільськогосподарської продукції, а також митна комора та численні корчми, які обслуговували купців та подорожніх. Місто мало багато млинів, було осередком торгівлі воском, солю та лісовими товарами. Додаткові торгівельні привілеї місто отримало від Сигізмунда Августа (в 1554 р.) та Стефана Баторія. В 1580 р. Дорогичин мав 320 будинків і 2 тис. мешканців (стільки скільки зараз). На початку XVII ст. Дорогичин мав три костели та п’ять церков, також два католицьких кляштори та один православний монастир. В місті існували також шпиталь, аптека та школа.
З д.п. XVII ст., Дорогичин почав хилитися до занепаду. Протягом “потопу” в 1656 р. місто було пограбоване союзними до поляків татарами. А наступного року трансільванські частини Ю. ІІ Ракоці зруйнували та знелюдніли місто. Сучасні костели та кляштори Дорогичина були відбудовані чи збудовані лише у XVIІI ст. в нових барокових шатах.
Монастир та колегіум єзуїтів. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Монастир та колегіум єзуїтів. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Час бароко відзначився в Дорогичині багатою архітектурою брил кляшторних комплексів, які до нашого часу підкреслюють закладений в минулому просторовий уклад міста. У XVIII ст. місто мало виразні архітектурні домінанти і досить численні житлові будинки. Комплекси цих будинків до нашого часу визначають історичну ядро міста (близько 35 га). Оглядаючи барокові костели міста, варто також відвідати децезіальний музей розміщений в комплексі костелу та монастиря францисканців за адресою вул. Józefa Ignacego Kraszewskiego 4 з надзвичайно багатою колекцією предметів католицького культу. Тут же знаходиться єдиний вцілілий том від єзуїтської бібліотеки Дорогичина та інші цікаві експонати. В колекції цього музею наявні також літургічні книги, які видавалися польською мовою для греко-католиків.
Децезіальний музей в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Варто заглянути також в підземелля монастиря єзуїтів, перетворені в польське місце історичної пам’яті. Тут зокрема розміщено і меморіальну дошку в пам’ять про польсько-українське братовбивство на Волині в 1943 р.
Для нас також буде важливо довідатися, що в криптах єзуїтського костелу св. Трійці спочивають і фундатори Дорогичинської церкви св. Трійці (сучасної церкви св. Миколая) – онучка Дорогчинського каштеляна Констанція з Кучинських та її чоловік Якуб Цецерський.
З будівництвом монастирського комплексу (з 1709 р.) та єзуїтського колегіуму (1746–1751 рр.) було запроваджено нову організацію міського простору. Ринкова площа набула сучасних більших розмірів та трапеце-подібних абрисів. При цьому була окреслена сучасна вул. Kościelna, яка стала пізньо-бароковою композиційною віссю міста, поєднуючи новий більший Ринок з комплексом кляштору єзуїтів. Зважаючи на вказані інвестиції та побудову практично в один час цегляних костелів францисканців, бенедиктинок, а також василіанського монастиря (поблизу сучасної церкви св. Миколая – тоді церкви св. Трійці) в південній частині нового ринку, Дорогичин набув дещо нового значення. Він став не тільки релігійним центром, проте прославився і своїми добрими школами. Відомий на Підляшші єзуїтський колегіум виховував на одному курсі понад 200 учнів.
Костел бенедиктинок. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Комплекс францисканського монастиря. Фото І. Парнікози, 2015 р.
На берегах тихого Бугу
В кінці XVI ст. Дорогичин нараховував близько 2 тис. мешканців. 20-ті роки XVII ст. принесли початок демографічної та господарської кризи для міста. Внаслідок воєн та епідемій кількість мешканців в 70-х рр. XVII ст. скоротилася до близько 700. В 1795 р., в результаті третього поділу Польщі через місто по Бугу пройшов кордон двох заборів що розділило місто на дві частини: правобережну, північну (Ляцьку Сторону – сучасне місто), яке відійшло Прусського королівства (з 1807 р. до Російської Імперії) і лівобережну, південну (Руську Сторону, яка належала до Австрії, а з 1815 р. до Конгресового польського королівства). Це призвело, зокрема до занепаду та збезлюднення Руської сторони впродовж XIX ст.
XX ст. не викликало в Дорогичині притоку людей – урбанізації, яку зумовлював в інших містах розвиток промисловості. Мережа вулиць та кварталів не була тут змінена розміщенням промислових закладів чи будівництвом прибуткових будинків. Саме тому Дорогичин є винятковим прикладом середньовічного просторового планування, збережений до нашого часу.
В плануванні міста вміло були використані труднощі, які виникали з особливостей рельєфу території міста. Використано також барокові правила урбаністичного укладу, шляхом введення симетрії в композиції, а також створення оглядових вулиць. Розташування будинків та храмів було пов’язано не з мережею вулиць, але виглядом з боку річки, адже місто розташувалося фасадом до неї. Таким чином, місто гідно презентувало себе торгівцям, які пропливали Бугом. Важливу роль в тутешній композиційній осі міста виконує високий крутий схил річки. На ньому розташовано парафіяльний костьол св. Трійці (поєзуїтьский). В XVIII ст. оборонне значення крутого берега Бугу остаточно змінилося на естетичне. В майбутньому необхідно було б провести дослідження цієї ділянки, яка напевне в XVI – XVIII ст., була портом. Біля нього напевне розташовувалися зерносховища і тут збиралося водне мито з суден та плотів, що пропливали в напрямку Гданська. До порту колись вела досить густо забудована вулиця, але сьогодні це лише дорога серед незабудованих парцел.
Цікаві результати дали дослідження на Руській Стороні. Тут зокрема існувала мережа вулиць: Lubielska (вела в напрямку Любліна та мала продовження на Ляцькій Стороні), Warszawska, Kolaczewska, Szeroka (імовірно тут був давній Ринок Руської сторони) та дорога до вул. Szerokiej.
Над самим Бугом на Ляцькій Стороні, імовірно, знаходилися дві церкви: Преображенська i Георгіївська, а також каплиця св. Параскеви. На Руській Стороні Дорогичина існувала церква св. Спаса, при якій був збудований монастир. Монастир заснували монахи з Київсько-Печерської лаври. Тут функціонувало церковне братство. Найдавнішою збереженою пам’яткою східного релігійного обряду в Дорогичині є ікона, яка зберігається в сучасній церкві св. Миколая: «Дрогичинська Божа Матір», XVI ст.
На схід від історичного ядра вже в XV ст. також функціонував Троїцький православний Нагірний монастир, який мав Успенську, Троїцьку та Варваринську церкви. У 1811 р. з-за катастрофічної повені на Бузі Спаський монастир зачинили, а церкву Спаса на Руській Стороні розібрали. Це була цегляна побілена церква. З цегли, яка ввільнилася побудували школу в Дражневі (Draznew). А нещодавно на Руській Стороні було знайдено дошку, яка була закопана в пам’ять про друге освячення церкви Спаса після перебудови. Дерев’яну церкву Анастасії з Руської Сторони перенесли до Троїцького православного Нагірного монастиря.
Троїцький православний Нагірний монастир. Архівне зображення
Сучасна церква св. Миколая – наймолодша з храмів Дорогичина. Її почали будувати в 1763 р. Закінчили будівництво 1798 р. василіани. Церква була посвячена св. Трійці. Василіани володіли нею 20 років. Поблизу знаходився василіанський монастир. Фундатором цього монастиря був дрогичинський підстолій Якуб Цецерський і його дружина Констанція з Кучинських, а також їх родичі Хадзинські. З 1806 р. церква св. Трійці діяла як парафіяльна. В 1826 р. у зв’язку з браком монахів, будинок монастиря та церкву переказано парафіяльним священникам. В 1839 р. разом з ліквідацією унії в Російській імперії, ця церква була переведена у православ’я і отримала сучасну посвяту. В 1848 р. вона була перебудована в стилі класицизм. В другій половині ХІХ ст. будівля колишнього василіанського монастиря була розібрана (нещодавно були досліджені її фундаменти).
Церква св. Миколая в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Церква св. Миколая в Дорогичині. Інтер’єр. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Наразі церква св. Миколая є храмом з однією навою, що має прямокутний план з замкнутим півколом вівтарем і двома закристіями. Над фасадом, який акцентований центральним ризалітом і закінчений стінкою аттику, розміщена низька чотирикутна вежа. Над вежею, над вівтарем, а також на крайніх осях фасаду розміщено бані на циліндричних барабанах. Стіни храму прикрашають пілястри і гзимси.
Іконостас з кінця ХІХ ст. походить з церкви в Більську-Підляським. В ньому знаходяться старовинні ікони: св. Михаїла Архангела (XVI-XVII ст.) з дияконських дверей, св. Варвара (2 половина XVII ст.), Мати Божа з немовлям (1640 р.), св. Микола Чудотворець (2 пол. XVII ст.), а також Зіслання Святого Духа (1668 р., подарована греко-католицькій церкві св. Трійці мешканцем села Городники). На іконі наявний напис староукраїнською мовою:
«коштом Тімофєя Зільчика з жоно (жінкою) його з села Городник року 1668 р.»
Від розпису церкви XVIII ст. залишилися лише три медальйони, а на дзвіниці наявний бароковий дзвін з написом латиною XVII ст. В публікації «Szkice o kościołach obrządku wschodniego w Polsce północo-wschodniej» Marek Ziółkowski описує православне свято Йордану в Дорогичині. При цьому на кризі Бугу вирізався хрест, який буряками фарбувався в червоний колір.
Увагу теж треба звернути на православне кладовище в Дорогичині на захід від міста (в межах загального кладовища міста), яке наразі залишається абсолютно не дослідженим. Біля брами цього цвинтаря знаходиться місце пам’яті. Тут знаходяться пам’ятник солдат АК, могила невідомого солдата та кам’яні хрести для невідомих солдат вересня 1939 р. Тут також знаходиться пам’ятник на честь польських пілотів загиблих в тому ж 1939 р.
Фрагмент старої забудови Дорогичина, Фото 1902 р.
Станом на початок ХІХ ст. корінне українське населення Південного та Північного Підляшшя в більшості зберігало своє етнічне обличчя. Русинів початку ХІХ ст. описав краєзнавець Waclaw Świątkowski:
«Селянин з Підляшшя працьовитий, заощадливий, скромний в своїх бажаннях, може не тільки вижити, але і відкласти пару сотень злотих на чорну годину. Сам пряде льон, коноплі, вовну, сам може ткати полотно і сукно, сам шиє капелюхи з соломи та пліте ходаки (дерев’яні бути) над Бугом. З власного збіжжя і ручних млинків має кашу, з домових жорен має муку з висівками, в разі потреби зможе поставити халупу та зробити знаряддя. В їжі не перебирає. Їсть переважно балабони (картоплю), капусту з горохом, галушки, кашу на молоці, калоше (брукву), у неділю та свята вареники величиною з голову дитини …, з чищеної моркви, з сиру заправленого перцевою м’ятою. Заможніші їдять вареники з «мачкою», вмочаючи їх в сметані, топленому смальці чи старому салі. На Великдень, Зелені свята, Задушки, Різдво та родинні урочистості, такі як хрещення, весілля, похорони, випікають дужі пшеничні плацки, посипанні чорнушкою, забивають свиней, телят, баранів, їдять жирно і багато, запиваючи до гостей гарячим крупніком (медом – І. Парнікоза) чи пивом. Простий одяг русина є значно скромнішим від одягу нашого (польського – І. Парнікоза) селянина. Влітку білизна вистачає йому як нижній одяг, коротка до паса сукманка, взимку довга сукмана чи кожух. Сорочки дівчат прикрашають широкі різнобарвні вишивки внизу і на рукавах, на талії носять пас ручної роботи. Підляський селянин добродушний, лагідний терплячий, витривалий».
Проте своєї культури трималося лише село. Вищі верстви й місто були вже майже повністю сполонізовані. Більшість українців Підляшшя була греко-католиками та належала до Берестейської парафії. В греко-католицькій церкві, особливо після Замойського синоду (1720 р.), посилилися процеси полонізації. Це було найбільш відчутним в випадку більш західних українських поселень, де відбувався перехід на латинський обряд. Проте в 1830-х рр. в уніатській церкві виникла течія «народовців», які виступали за збереження східних традицій та «руської мови». Вони були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. греко-католицька церква на території Російської Імперії була насильно приєднана до православної церкви. Загалом це призупинило полонізаційні впливи, але натомість розвинулася русифікація. Поряд з цим частина греко-католиків не хотіла бути православними і після указу Миколи ІІ 1905 р, що дозволяв добровільно змінювати віросповідання, перейшли до римо-католицької церкви, що спричинило їх швидку асиміляцію поляками. Близько 170 тис. осіб тоді втратив український народ на Холмщині і Підляшші.
В 1805 р. Руська Сторона Дорогичина повністю згоріла, і від тої пожежі вже не відновилася. У 1863 р. лівобережному Дорогичину відібрано міські права і замінено його на село з назвою Руська Сторона. До нашого часу Руська Сторона – колись інтегральна частина Дорогичина збереглася як напів-вимерлий присілок з кількома дворами.
Під час панування Росії один з костелів Дорогичина (за описом, що знаходився на боку, готичний, імовірно єзуїтів) було перероблено в церкву, влаштувавши на ньому бані. В приміщеннях же скасованого кляштору бенедиктинок було натомість зроблено спробу відкрити православний жіночий монастир.
У 2 пол. ХІХ ст. продовжувався сплав товарів Бугом, тож далі існувала й професія флісаків.
На поч. ХХ ст. землі Підляшшя належали до Гродненської, Сідлецької і Холмської губерній Російської імперії. До 1918 р. правобережний Дорогичин і околиці відносилися до Більського повіту Городненської губернії.
До значних етнічних змін призвела на Підляшші Перша світова війна. Великого удару русинам Підляшшя завдала акція примусового переселення – т.з «евакуації» православного населення, яку вчинив російський імперський уряд під час відступу з Підляшшя російської армії в 1915 р. З одного тільки Дорогичина було «евакуйовано» 200 чоловік.
Церква св. Варвари в Дорогичині, архівне фото
Церква св. Варвари в Дорогичині, за (Борисенко та ін., 1997)
Нові окупанти ставилися до українців по різному. Якщо в Холмщині австріяки в усьому сприяли полякам, то на Південному Підляшші німецьке командування погодилася на українську організаційну працю серед нечисленних православних, які залишилися, та калакутів (тих хто перейшов на католицизм). На Північному Підляшші, імовірно, праця українських організацій також відчувалася.
Згідно умов Берестейського миру від 9 лютого 1918 р. між УНР і державами Четверного блоку відбувся поділ Підляшшя. Берестейщина (південні повіти Гродненської губернії) Холмщина і Південне Підляшшя (з Білою) визнавалися територією незалежної української держави – УНР. Натомість Північне Підляшшя з Дорогичином відходило до Польщі. Але на той момент УНР зовсім не контролювала навіть передані території Підляшшя, які ще з осені 1915 р. були окуповані військами Німеччини і Австро-Угорщини. Лише у березні 1918 р. до м. Берестя прибув за призначенням з Києва невеликий персонал новоутвореного Холмського губернського управління на чолі з Скоропис-Йолтуховським. Українські адміністратори почали поступово перебирати владу від німців на цих територіях. Протягом літа – осені 1918 р. було утворено український адміністративний апарат на Берестейщині та Підляшші. Холмщина ж з м. Холм так і не була передана під українську владу, бо це була зона окупації Австро-Угорщини, яка дуже не хотіла сваритись з поляками. Скоропис-Йолтуховський залишився працювати губернатором Холмської губернії і за правління гетьмана Скоропадського, хоча і була спроба замінити його російським генералом Морозовим у травні 1918 р. 15 листопада 1918 р. гетьманат виділив окрему Холмську губернію. Центральним губернським містом визначався Брест-Литовськ. Губернією керував староста Олександр Скоропис-Йолтуховський.
Після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні Польща проголосила відновлення своєї незалежної держави. Відразу ж почались спроби польських збройних сил захопити Підляшшя та Берестейщину, але цьому заважала присутність німецьких військ. У української ж адміністрації Холмської губернії свої збройні відділи були практично відсутні. 2 грудня 1918 р. війська Німеччини залишили території Підляшшя на захід від р. Буг з м. Біла. Разом з ними евакуювалась і українська адміністрація. Після переходу влади в Україні від гетьмана до Директорії УНР Скоропис-Йолтуховський і далі залишився губернатором.
Протягом 1919 р. вся територія Підляшшя була зайнята польським військом та адміністрацією. Лише на Південному Підляшші відбулися сутички між поляками, німцями й українськими формуваннями «Поліської Січі». 2-3 лютого 1919 р. війська Польщі після евакуації німецьких військ зайняли також м. Берестя. Всі українські чиновники були поляками заарештовані і кинуті до в’язниці. Холмська губернія припинила своє існування.
Північне Підляшшя з Дорогичином увійшло до складу Білостоцького воєводства. На Північному Підляшші в цей час нараховувалось понад 60 тис. українського населення, окрім того ще близько 30 тис. осіб повернулося з біженства після 1921 р. З 200 евакуйованих до Дорогичина повернулося лише 50 людей. Серед них був і священик Назарій Віташинський. Його рід походив з Білорусі. Ця група осіб відновила православні традиції в тоді вже польському Дорогичині. Церква св. Миколая була додана до філії Сім’ятицької парафії в Наройках (Narojkach). На території Троїцького православного Нагірного монастиря в цей час залишалася ще одна дерев’яна церква св. Варвари. На свята св. Варвари та св. Духа в Дорогичині відбувалися хресні ходи.
Якщо на Холмщині та Південному Підляшші, які входили до Люблінського воєводства, всупереч намаганням поляків поширювався український національний рух, то на Північному Підляшші діяли білоруські організації та комуністична партія Західної Білорусі. Водночас тут все ж таки існували деякі прояви українського національного життя, наприклад структури українського «Сільробу».
На німецько-радянському кордоні
Як зазначає, М. Зайончковський (2015 р.) після 17 вересня 1939 р. на Південному Підляшші та Волині розпочали диверсійну діяльність проти Польщі українці з комуністичної партії Західної України. Разом з ними на даній території до антипольської активності перейшла ОУН. Тут ОУН-івці намагалися навіть укласти тактичний союз з українськими комуністами (в умовах провальної польської політики щодо меншин в регіоні, серед них були також сильно поширена національна самосвідомість) з метою опанування Дорогичина. Проте остаточно від цього плану відмовилися, через його нереальність.
В 1939 р. по Бугу пройшов кордон Радянського Союзу та нацистської Німеччини. Ляцька Сторона Дорогичина увійшла до складу Білоруської СРСР. При цьому Берестейщина та українська частина Підляшшя офіційно вважалися Білоруссю, а їх мешканці білорусами. Так виник так званий Білостоцький виступ. Це фатально позначилося на забудові Ляцької Сторони. Навесні 1940 р. комендант радянської прикордонної служби в Дорогичині – капітан Шостаков зібрав місцевих мешканців та повідомив, що всі будинки, які знаходяться у 800 м від кордону мають бути розібрані та перенесені в інше місце. Забудова, що знаходилася в прифронтовій смузі перешкоджала спостерігати за протилежною стороною річки. Так зникло дві старі церкви, зокрема розібрали старовинну Варваринську церкву. Наразі на її місці, на приватному подвір’ї (подвір’я Сіткевичів) стоїть хрест. Також зникла оригінальна забудова Ринку. Дорогичинські костели було пограбовано і вони стояли з вибитими вікнами.
Радянський ДОТ в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Радянський ДОТ в Дорогичині. Фото І. Парнікози, 2015 р.
Місто було пограбовано, багато споруд розібрано. З єзуїтського монастиря вивезли усі стародруки. При цьому з бібліотеки що до 1939 р. налічувала 1000 томів залишився єдиний фоліант. В ньому дві сторінки вирвали радянські солдати, що вантажили бібліотеку. Вони захотіли зробити самокрутку, проте з того пергаменту вона не вийшла тож з прокльонами викинули книгу в кущі. Тут її підібрав хлопчиком один з мешканців Дорогичина та зберіг до наших часів. Єдину з бібліотеки в 1000 томів!
Радянська сторона не маючи довіри до свого націонал-соціалістичного союзника, укріплювала кордон. На березі Бугу зводилися нові, значно більші за попередні радянські ДОТ-и, в конструкції яких було враховано досвід польських укріплень на кордоні 1930-х рр., які червоноармійцям довелося здобувати в вересні 1939 р. Ці ДОТ-и входили до нового Берестейського укріпленого району. В районі Дорогичина оборону займав 16-й окремий кулеметно-артилерійський батальйон, який налічував 350-400 чоловік. Він мав на озброєнні 76 та 45-ти мм гармати, кулемети Максима та Дегтярьова.
Проте усі оборонні зусилля пішли на марно. Радянські війська були застигнуті зненацька. Вранці 22 червня 1941 р. тільки окремі ДОТи: в районі Сім’ятичів, і на відрізку 16-го батальйону поміж с. Крупиця та Путковиці чинили опір німцям. Проте вони звичайно ж не могли затримати просування вермахту. Більшість з ДОТ було залишено без бою, а все угруповання радянських військ, яке знаходилося в Білостоцькому виступі, потрапило в оточення (див. Білостоцько-Мінська битва).
Наразі свідками історії залишилися в Дорогичині три ДОТ-и: на кладовищі, з боку від Замкової гори на вул. Olimpijska та під Замковою горою. Ще кілька ДОТ знаходиться на схід від міста.
Під час Другої світової війни сталінським керівництвом було прийнято рішення віддати Підляшшя – частину етнічно білоруських та українських земель Польщі. Проте, на щастя Північного Підляшшя не торкнулася ганебна операція «Вісла». Тутешнє населення просто вважали непричетними до УПА та українства білорусами. Тож вони залишилися і далі жити на власній землі. Відлига 1950-х рр. мала певні наслідки для культурного життя українців Північного Підляшшя. Так. У містечку Кліщелі було створено гурток Українського суспільно-культурного товариства, при якому діяли хор, драмгурток, а в місцевій школі вивчалася українська мова. Проте внаслідок конфлікту з місцевою владою на зламі 1960-70-х рр. цей гурток перестав діяти. Реакцією на полонізацію та офіційну білоруську приналежність Північного Підляшшя стало українське національне відродження 1980-х рр. Першими формами активності стали молодіжні походи, вечори поезії, Шевченківські свята та піклування про пам’ятки. З’явилися літератори, які писали українською мовою чи місцевими діалектами. З 1985 р. відродилися гуртки Українського суспільно-культурного товариства в містечках Кліщелі, Черемха, містах Більськ-Підляський та Білосток, а також у с. Гайнівка.
Сучасний Дорогичин
В сучасному тихому 2-х тисячному Дорогичині важко розпізнати колись славну столицю Підляшшя. Над Замковою горою так само байдуже пропливають хмари. Але не височіють на ній високі дерев’яні стіни Данилової фортеці. В місцевих ландшафтах, зарослої гори та лісистої Руської Сторони сьогодні важко почути відгомін жвавого припортового міста. Лише деякі рослини – супутники людини своєю присутністю видають місця де колись творилася історія. Вони зберігають пам’ять про старе місто, яке завдяки примхам історії втратило свою булу велич.
Сучасне населення Дорогичина в значній мірі і досі є тими ж самими русинами-українцями, які в залежності від конфесіональної приналежності чи походження визнають себе або поляками, або білорусами, або українцями. Для того щоб це зрозуміти достатньо лише прогулятись на місцеве кладовище і подивитися прізвища на нагробках. Через відомий аргумент зручності прогресуюча полонізація все більше елімінує місцеві діалекти з повсякденного вжитку. Але є тут і свідомі українці – переселенці з акції Вісла. Деякі українці перебралися сюди навіть з прибалтійського Ельблонга. Своєрідним центром є єдина в сучасному місті православна парафія, яка об’єднує близько 700 чоловік. Служба Божа відправляється настоятелем о. Євгеном Заброцьким на церковно-слов’янській мові. За час існування парафії св. Миколая, окрім вищезгадуваних іконостаса з Святодухівської церкви у Більську-Підляському та стародавніх ікон, тут накопичилися й інші цінні предмети церковного вжитку, які походять з інших, подекуди дуже віддалених храмів. Так в 1950-х рр. було врятовано композицію оплакування Христа з Гродна. Безперечно церква св. Миколая – обов’язковий об’єкт відвідування для наших земляків в Дорогичині. В місті також є вул. Daniela Romanowicza та як ми вже вказували пам’ятний знак на честь його коронації.
Польська мапа сучасного Дорогичина. Червоним позначено історичні споруди, позначено також ДОТи
Чим є для сучасних українців з Великої України Дорогичин чи Північне Підляшшя? Нажаль, більшість навіть не здогадується про їх існування. Мало хто чув і про те, що Прибужжя є етнічно українським регіоном, про Дорогичинський похід та коронацію Данила Романовича. Деякі молоді українці в розмові з автором захоплено розповідали про Польське Подласе (Польське Підляшшя), навіть не здогадуючись, що проходили по стежкам власної історії. Прикро. А ще на початку ХХ ст. в період романтичного захоплення своєю історією значення Дорогичина поруч з такими овіяними славою містами як Холм, Перемишль, Ярослав та ін. було очевидне для представників української інтелігенції. Так, у березні 1918 р. Михайло Грушевський, виступаючи перед Українською Центральною Радою з нагоди підписання Берестейського миру, нагадав: «Дорогичин, один з наших історичних городів, в якому коронувався король Данило», — після чого визнав, що, за умовами цього миру, Дорогичин не ввійшов до складу УНР. Деяке захоплення Дорогичином, а вірніше інцидентом з хрестоносцями спостерігалося на хвилі Другої світової війни. Його описали Микола Бажан у поемі «Данило Галицький» (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній історичній повісті, написаній у 1944 – 1951 роках. Однак в цих творах, образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, а навіть тенденційно. Польські хрестоносці представлені як німці. Про Дорогичинську битву також нагадує сучасникам динамічне батальне полотно Станіслава Серветника в Львівському арсеналі. В наш час пам’ять про Дорогичин намагається пробудити також Т. Каляндрук дещо фантазуючи щодо обставин здобуття Дорогичина Данилом.
Сутичці під Дорогичином присвятив свою роботу відомий український графік Юрій Журавель
Шкода, що мало наших співвітчизників досягає Дорогичина, Меьника, Суража, Бранська та інших місць нашої непростої історії. Проте саме час знову пригадати нашу історію, широко поширити інформацію про історичні сліди Русі-України, чому сподіваємося послужить і даний матеріал. Приїжджайте до Дорогичина щоб на Замковій горі спробувати розгледіти вдалині загони Данила Романовича, які в березні 1238 р. наближалися, щоб визволити мсто від чужинців.
Вид на Дорогичин. Сучасна листівка
Джерела:
- Andrzejewski A., Sikora J. 2009 Drohiczyn średniowieczny i nowożytny w świetle badań z roku 2006, „Podlaskie Zeszyty Archeologiczne”, t. 5, 153-195.
- Auch M., Skrzyńska – Jankowska K. 2004ю Szkliwione płytki posadzkowe z Góry Zamkowej w Drohiczynie, [in:] Hereditatem Cognoscere. Studia i szkice dedykowane Profesor Marii Miśkiewicz, ed. Z. Kobyliński, Warszawa, 228 – 246.
- Buko A. Początki Sandomierza. – Warszawa – 1998 –144 S.
- Buko A. “Tribal” societies and the rise of early medieval trade: archaeological evidence from Polish territories (eighth-tenth centuries) Post-Roman Towns, Trade and Settlement in Europe and Byzantium. Vol. 1. The Heirs of the Roman West. Edited by Joachim Henning. Walter de Gruyter · Berlin · New York – 2007 – 450 s.
- Авенариус И.В. Дорогичин надбужский и его древности. СПб., 1890. / Avenarius N. P. 1890. Drogiczin Nadbużanskij i ego drievnosti. Driewnosti severo – zapadnogo kraja, t. 1, cz. 1, St. Peterburg.
- Dzik M., Jusupović A. Medieval Drohiczyn in the light of the archaeological and written sources, [w:] The Sphinx of Slavic Sigillography – small lead seals of “Drohiczyn type” from Czermno in their East European context, A. Musin, M. Wołoszyn eds., Kraków, pp. 77-101, 2019
- Miśkiewicz M. 1996 Wczesnośredniowieczna ceramika typu Drohiczyn, [in:] Concordia. Studia ofiarowane Jerzemu Okuliczowi – Kozarynowi w sześćdziesiątą piątą rocznicę urodzin, ed. W. Nowakowski, Warszawa,183 – 187.
- Musianowicz K. 1955. Sprawozdanie z prac wykopaliskowych przeprowadzonych w r. 1954 w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, „Wiadomości Archeologiczne”, t. 22, s. 332 – 345.
- Musianowicz K. 1956. Badania wykopaliskowe w r. 1955 w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, „Wiadomości Archeologiczne”, t. 23, s. 169 – 176. Musianowicz K. 1957 Grodzisko i osada w Drohiczynie, pow. siemiatycki w świetle badań 1955 r., „Sprawozdania Archeologiczne”, t. 3, 190 – 195.
- Musianowicz K. 1957a. Wczesnośredniowieczny ośrodek handlowy w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, „Wiadomości Archeologiczne”, t. 24, 285 – 299.
- Рецензія J. Antoniewicza на працю Musianowicz K. 1957a. Wczesnośredniowieczny ośrodek handlowy w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, „Wiadomości Archeologiczne”, t. 24, 285 – 299. (1961 р.)
- Musianowicz K. 1961. Nowe materiały do kontaktów Drohiczyna nad Bugiem z Nowogrodem Wielkim, „Rocznik Białostocki”, t. 2, s. 423 – 433.
- Musianowicz K. 1969. Drohiczyn we wczesnym średniowieczu, „Materiały Wczesnośredniowieczne”, t. 6, 7 – 228.
- Musianowicz K., Miśkiewicz M., Walicka E., Musianowicz K. 1957 Wyniki badań prowadzonych w 1956 r. na osadzie podgrodowej w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, „Wiadomości Archeologiczne”, t. 24, 337 – 350.
- Musianowicz K. Drohiczyn od VI do XIII wieku. Olsztyn–Bialystok, 1982;
- Musianowicz K., Walicka – Kempisty E. 1957 Prace wykopaliskowe w Drohiczynie pow. Siemiatycze w 1957 r., „Wiadomości Archeologiczne”, t. 24, 33 – 43.
- Pawlata L. 1991. Wyniki badań nowo odkrytego cmentarzyska wczesnośredniowiecznego w Drohiczynie, woj. białostockie, „Rocznik Białostocki”, vol. 17, s. 111 – 126.
- Pawlata L. 2006. Zabytki archeologiczne zgromadzone przez Towarzystwo Przyjaciół Drohiczyna w zbiorach Muzeum Regionalnego w Drohiczynie, pow. Siemiatycze, woj. podlaskie, „Podlaskie Zeszyty Archeologiczne”, t. 2, 2006, s. 201 – 214.
- Piotrowski A. 1991. Sprawozdanie z badań przeprowadzonych na osadzie z XI – XIII w. w Drohiczynie, gm. loco, woj. białostockie (stanowisko I) w latach 1984-1985, „Rocznik Białostocki”, vol 17, 385 – 388.
- Piotrowski A. 1993. Sprawozdanie z prac archeologicznych przeprowadzonych na stanowisku 1 w Drohiczynie, woj. białostockie, w latach 1987-1988, „Rocznik Białostocki”, vol 18, 416 – 421.
- Piotrowski A. 2004. Przyczynek do znajomości pisma we wczesnośredniowiecznym Drohiczynie, [in:] Hereditatem Cognoscere. Studia i szkice dedykowane Profesor Marii Miśkiewicz, ed. Z. Kobyliński, Warszawa, 247 – 253.
- Skrzyńska K. 2001. Najstarsze osadnictwo wczesnośredniowieczne Podlasia na przykładzie wybranych stanowisk, [w:] Najstarsze dzieje Podlasia w świetle źródeł archeologicznych, red. B. Bryńczak, P. Urbańczyk, Siedlce, s. 169 – 204.
- Лучицкий Н. По поводу «Дорогичинских древностей». В кн.: Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, кн. 6. К., 1892.
- Болсуновский К. Дорогичинские пломбы, ч. 1. К., 1894.
- Hawryluk J. Ziemia Brzeska w dobiе panstwowosci ruskiej. «Krakowskie zeszyty ukrainoznawcze», 1996–97, t. 5–6.
- Масан О. Добжинський Орден (до історії Дорогичинського інциденту 1237 року) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії (збірник наукових статей) / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута, 1996. – Вип.1. – С.41-53.
- Масан О. Добжинський Орден (до історії Дорогичинського інциденту 1237 року) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії (збірник наукових статей) / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута, 1996. – Вип.2. – С.52-62.
- Надбужанський історико-культурний парк в Дорогичині
- Археологія Дорогичина
- Дорогичинська битва
- Дорогичин – місто української звитяги
- Dąbrowski D. Daniel Romanowicz Król Rusi (ok. 1201–1264) „Monografie Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy””, tom 1 – 2016 – 412 s.
- Дорогичинська битва
- Skrzypowski Z., Ruczaj Z. Drohiczyn – historyczna stolica Podlasia. – Gmina Drohyczyn –2006. – 208 s.
- Historia Wojewdztwa Podlaskiego. Kreator – 2010 – 376 s.
- Історія Дорогичина
- Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. Серія Україна крізь віки. Т.5. Видавничий дім «Альтернативи». – Київ – 1998. – 335 с.
- Борисенко В. та ін. Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – К.: Родовід. – 1997.- 383 с.
- Войтович Л. В. Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках // Розділ І. Історія України. 22, 2010 – С. 9-14.
- Холмщина та Підляшшя – історія
- Кістяний ніж з давньоруським написом кінця ХІ-ХІІ ст. з Дорогичина
- Дорогичин, історичний екскурс
- Русина О. В. Україна під татарами та Литвою. Серія Україна крізь віки. Т.6. К.: Альтернативи. – 1998. – 317 с.
- Буко А. Формування держави Пястів. Зокрема, інформація про західно-слов’янські початки Дорогичина
- Ятвяги в світлі нових наукових відриттів
- Rąkowski G. Polska egzotyczna II. Przewodnik. – Pruszków: W-wo „Rewasz” – 2019 – 416 s.
- Пломби дорогичинського типу в колекціях археологічного музею в Кракові
- Колекція мап Дрогичина
- Літопис руський, 19.IV 1142 р.
- Дорогичинське князівство
- Pawlata L. Plomby typu drohiczyńskiego –problematyka badań “Podlaskie Zeszyty Archeologiczne”, 12, 2016,s. [83]-140
- Magistri Vincentii dicti Kadłubek Chronica polonorum, M. Plezia (ed.), Monumenta Poloniae Historica. Series Nova 11, Kraków (Polska Akademia Umiejętności/Secesja)1994.
- Zajaczkowski M. Pod znakiem krola Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszczynie 1944-1950.- 2016 – Lublin-Warszawa: IPN. – 670 s.
- Історія церкви св. Миколая в Дорогичині
- Городища у Візні та Русі
- Ранньосередньовічні городища в Нарві
- Ранньосередньовічний цвинтар в Сьвенцьку-Струмянах
- Археологія Бранська
- Городище в Суражу
- Скансен дерев’яної архітектури в Седльцях
- Войтович Л. В. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XІІ-XVІ ст. історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 1996. – 256 с.
УАС «Академік Вернадський». 01-04.2016 р. Відредаговано і доповнено 2022 р.
«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»