Про збереження природи Києва прогресивні люди свого часу почали вести мову ще в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Йшлося про припинення забруднення заплави Дніпра, ініціативи також стосувалися стічних вод і боротьби з браконьєрством. Згодом були створені й перші природоохоронні території для захисту нерестовищ – так звані рибні заповідники. Так, з 1921 до 1934 рр. на заплаві в околиці Києва діяв заповідник «Конча –Заспа».
У 1913 році на території Шулявської балки був закладений Київський зоологічний парк, що функціонує й досі як об’єкт природно-заповідного фонду та наукова установа зі збереження та відтворення цінних видів тварин.
Однак лише після Другої світової війни, з уваги на природний потенціал Києва і його ландшафтно-рекреаційні властивості, були прийняті рішення щодо створення низки нових міських парків. А в 1970-90-х роках у Києві було зафіксовано низку об’єктів природо-заповідного фонду місцевого значення.
Проте і досі важливим завданням для киян є порятунок від знищення і забудови вцілілих природних об’єктів Києва – джерел і озер, ярів, парків та скверів. Для цього в умовах агресивної забудови міського простору необхідно не зволікаючи надати їм статус об’єктів природо-заповідного фонду місцевого значення, а також заповідних урочищ.
Перелік і опис таких об’єктів уклали автори видання «Київ заповідний. Перспективні території для створення об’єктів природно-заповітного фонду на території Києва», яке в кінці минулого року видали спільно Постійна комісія Київської міської ради з питань екологічної політики, Управління екології та природних ресурсів Київської міської державної адміністрації та КП «Київський міський Будинок природи» КМДА.
Над книгою працював авторський колектив, який склали науковці, екологи та громадські діячі: І.Парнікоза, Н.Атамась, В.Колінько, О.Пинзеник, К.Яловий, А.Мальований, О.Король та В.Борейко.
До близько 70 виявлених природних об’єктів, перспективних для заповідання, автори пропонують додати також кілька десятків вікових дерев, яким слід надати статус пам’яток природи місцевого значення. Окрім того, на їхнє переконання, необхідно розширити площі заказників «Муромець-Лопуховате», «Труханів острів», а також заказник «Жуків острів», територія якого на початку 2000-х років була необґрунтовано зменшена у 9 разів.
У книзі обґрунтовується потреба визначення нових об’єктів природо-заповідного фонду місцевого значення у місті Києві та розширення територій існуючих заказників. Цікавими також є розділи з описом природи Києва, історією природоохоронних ініціатив та створення природоохоронних об’єктів міста, а також з оглядом міжнародного досвіду створення природоохоронних територій в заплавах великих річок та на території великих міст, заповідників та національних парків.
Видання гарно ілюстроване кольоровими фотографіями Івана Парнікози та доповнене ґрунтовним списком використаної літератури.
Книга, безумовно, буде корисна для всіх, хто за службовими обов’язками чи за покликом серця приділяє увагу охороні природи Києва і, слід сподіватися, знайде практичне втілення у нових природоохоронних територіях міста.
