Фото: ALESSANDRO DAHAN/GETTY IMAGES
Під товстим шаром снігу і льоду найхолоднішого континенту світу поховані тіла сотень людей. Кореспондентка BBC Future Марта Енрікес досліджувала їхні історії.
Похмурі незаймані землі на краю світу приховують замерзлі рештки людських тіл. Кожне з них оповідає історію стосунків людства з цим негостинним континентом.
Усі наші сучасні технології та знання не рятують від смертельної небезпеки, з якою стикається кожен, хто вирушає в Антарктиду. Всередині континенту температура повітря сягає -90°C, а швидкість вітру в деяких місцях – 322 км/год. Утім, погодні умови – далеко не єдиний ризик.
Багато тіл науковців і дослідників, які загинули в цих суворих місцях, знайти неможливо. Деякі з них виявили лише десятиліття або століття по тому. Багатьох так ніколи і не знайдуть. Вони глибоко поховані під товстезним шаром криги та у розколинах льоду або разом із льодовиками повільно уходять в море.
Історії загибелі цих людей оповиті загадками та дивними обставинами, але кожна з них відкриває дещо про життя на одному з найбільш непривітних материків планети.
1800-ті роки: чилійська жінка
На острові Лівінгстон у Південному Шетландському архіпелазі біля Антарктичного півострова вже 175 років лежать череп і стегнова кістка людини. Це – найдавніші людські останки, знайдені в Антарктиді.
Кістки виявили на узбережжі у 1980-х роках. Чилійські дослідники встановили, що вони належали жінці, яка померла у віці 21 року. Вона була корінною мешканкою півдня Чилі, що лежить за 1000 км від Антарктиди.
Аналіз кісток показав, що вона померла десь між 1819-м та 1825 роками. А це означає, що вона була однією з перших людей, які досягли Антарктики.
Питання в тому, як вона туди потрапила? Традиційні каное корінних чилійців не могли втримати таке довгу подорож крізь бурхливі тутешні води.
За версією чилійських дослідників, жінка супроводжувала корабель мисливців на тюленів, які пливли з північної півкулі до островів Антарктики, відкритих Вільямом Смітом у 1819 році.
Але участь жінок у таких тривалих експедиціях була нечуваною за тих часів.
Мореплавці мали тісні стосунки з корінними мешканцями Чилі, каже Меліса Салерно, археолог Аргентинської ради з науково-технічних досліджень (Conicet). Але взаємодія двох культур не завжди була дружньою.
Ловці тюленів могли, наприклад, забрати жінку з одного берегу і кинути її на іншому, припускає дослідниця.
Ускладнює розслідування цієї історії й відсутність будь-яких записів – корабельні журнали ранніх експедицій в Антарктиду не збереглися.
Втім, історія цієї жінки знаменує початок подорожей до крайнього півдня Землі і неминучі смерті, які супроводжували дослідження цього континенту.
29 березня 1912 року: експедиція Роберта Скотта
Британські дослідники під керівництвом Роберта Фалкона Скотта досягли Південного полюса 17 січня 1912 року, лише на три тижні пізніше норвезької експедиції Руаля Амундсена. Перегони за відкриття Південного полюсу британці програли.
Коли вони виявили, що були не першими, дух команди впав. Але незабаром усе стало набагато гірше.
Подорож до полюса була величезним випробуванням людської витривалості, але крім викликів суворого клімату, Скотт зазнавав сильного морального тиску. По-перше, він вів команду з понад 60 чоловіків, а по-друге, вдома на них покладали великі надії.
“Зробити або померти – з такою установкою вони йдуть в Антарктику”, – зазначив Леонард Дарвін, президент Королівського географічного товариства і син Чарльза Дарвіна, у своїй промові під час прощання з експедицією.
“Капітан Скотт у котре доведе, що мужність нації не вмерла… такі подвиги як цей, безумовно, підсилюються самоповагу британців”, – додав він.
Ці сподівання лягли важким тягарем на Скотта, який був дуже інтелігентною, чуттєвою людиною, пояснює Макс Джонс, історик Манчестерського університету, який вивчає полярні експедиції.
Попри його сумніви і тривоги, настрій “зробити або померти” змусив команду ризикувати.
Одним із перших на зворотному шляху з полюса в лютому помер Едгар Еванс. Потім 17 березня Лоуренс Оутс, який вважав себе тягарем для команди.
Тіла Оутса і Еванса так ніколи і не знайшли. Скотта, Едварда Вілсона та Генрі Баверса виявила пошукова експедиція через кілька місяців після їхньої смерті. Згідно з датою в щоденнику Скотта, вони загинули 29 березня 1912 року. Пошукова група залишила їх там, де вони лежали, присипавши тіла снігом.
“Не думаю, що людям колись доводилося переживати те, що пережили ми за останній місяць”, – написав Скотт на останніх сторінках свого щоденника. Команда знала, що найближчий склад з провізією був за 18 км, але вони застрягли в жорстокій хуртовині, слабшаючи кожен день.
“Вони були готові віддати свої життя, вони вважали це правильним”, – додає Джоунс.
14 жовтня 1965: Джеремі Бейлі, Девід Вайлд та Джон Вілсон
Всюдихід Muskeg повзе крізь засніжену пустелю поблизу гір Хеймефронт, на схід від дослідницької станції Хеллі на Сході Антарктиди. За ваговозом сані з упряжкою собак.
У кабіні – дослідник Джеремі (Джеррі) Бейлі, який вимірює льод, геодезист Девід (Дай) Вайлд і лікар Джон Вілсон. Джон Росс позаду в санях. Команда їде вже цілий день, у кабіну пересаджуються по черзі, щоби зігрітися.
Чоловіки в кабіні уважно вдивляються у крижану пустелю попереду, але маленьке вітрове скло сильно заліплене снігом.
Росс дивився на засніжений краєвид, коли раптом відчув, що собаки зупинилися. Загорнутий в балаклаву і два анораки, він нічого не чув. Він озирнувся і побачив, що машина зникла з поля зору. Пройшовши вперед, Росс помітив тягач, який втиснувся гусеницями у велику тріщину між льодами на глибині приблизно 30 метрів, під його вагою кабіну розплющило.
Росс гукнув своїх товаришів, але відповіді ані з кабіни, ані з глибин розколини не було. Через чверть години Росс почув глуху відповідь. Діалог, який він записав одразу після трагедії, був короткий:
Росс: Даї?
Бейлі: Даї загинув. Це я.
Росс: Це Джон чи Джеррі?
Бейлі: Джеррі.
Росс: Що з Джоном?
Бейлі: Він покійник, брат.
Росс: Ти як?
Бейлі: Я розтрощений.
Росс: Ти можеш рухатися? Можеш обв’язати себе мотузкою?
Бейлі: На мені немає живого місця.
Росс спробував спуститися у провал, але спуск дуже складний. Бейлі наказав йому не ризикувати, але Росс намагався. Після кількох спроб Бейлі припинив відповідати йому. Незабаром Росс почув з надр землі крик. Більше Бейлі не відповідав.
Тріщини в льодовику, які можуть простягатися на сотні метрів углиб, є серйозною загрозою для полярників. 14 жовтня 1965 роки сильні вітри запорошили снігом льоди, і чоловіки не помітили тонку блакитну лінію тріщини.
У команді були молоді дослідники, дехто – щойно з університету. Готуючись до експедиції в Антарктику, вони переважно вивчали обладнання, з яким їм доведеться працювати, а не способи виживання в жорстких умовах.
Утім, кожна катастрофа в Антарктиді повільно змінювала технології подорожей і навчала людей.
Серпень 1982: Амброуз Морган, Кевін Оклтон і Джон Колл
Троє чоловіків вирушили в експедицію до сусіднього острову Пітерманн на Заході Антарктиди.
Лід на морі був міцним, і команда швидко дісталася місця призначення. Вони розбили табір біля узбережжя, милуючись неймовірно яскравим полярним сяйвом, яке, однак, псувало будь-який зв’язок.
Наступного дня піднявся сильний шторм, який знищив лід. Шлях назад був відрізаний, але полярники не хвилювалися. Провізії мало вистачити на місяць.
Але у наступні кілька днів буря остаточно розбила лід у протоці.
Контакт із зовнішнім світом обмежувався радіозв’язком із базою у призначені години. Так минули два тижні. Радіопередачі ставали дедалі коротшими, тому що батареї у приймачах розряджалися. Команда почала непокоїтись.
Табір оточили пінгвіни генту і аделі. І хоча вони були симпатичні, їхній запах дратував полярників. Ситуація погіршувалася з кожним днем. У членів експедиції почалася діарея, оскільки частина їстівних запасів виявилася зіпсованою. Вони вбили і з’їли кількох пінгвінів.
Настрій команди погіршувався дедалі більше, під час перемовин вони скаржилися на нудьгу. У п’ятницю 13 серпня 1982 року їх побачили у телескоп з основної бази. Радіоакумулятори розряджалися. Але море знову почало замерзати і це дало надію на порятунок.
Через два дні, у неділю, 15 серпня, у запланований час полярники не вийшли на зв’язок. А потім стався ще один потужний шторм.
Зі станції можна було побачити острів, але на морі замість льоду знову були лише чорні хвилі.
“Ці хлопці зробили звичайну річ, яку ми всі робили постійно – виїхали у невелику подорож до острова”, – розповідає Піт Саліно, який був у той час на головній базі. Їх більше ніколи не побачили.
Навколо острова були сильні течії і міцний лід утворювався порівняно рідко, згадує Саліно. Спосіб, яким перевіряли міцність льоду, був примітивним – вони просто вдаряли по ньому дерев’яною палкою з металевим наконечником.
Навіть після ретельних пошуків тіла так і не знайшли. Саліно припускає, що полярники вийшли на лід, який з’явився на морі, і загинули, коли знову піднявся шторм.
“Це складно уявити, сидячі у затишній кімнаті в Сурреї, – каже Саліно. – Але там завжди був ризик провалитися під лід. Ми брали з собою запасний одяг у герметичній сумці. Але ми усвідомлювали, що це може статися з кожним із нас”.
Спадщина смерті
Ті, хто втратив в Антарктиді друзів або колег, не можуть навіть належним чином оплакати їх і попрощатися з ними.
Британський геофізик Кліффорд Шеллі, який працював на Аргентинських островах біля Антарктичного півострова наприкінці 1970-х, втратив під час експедиції друзів. Вони загинули, коли сходили на вершину Маунт Пірі у 1976 році.
Припускали, що трьох полярників – Джеффрі Харгрівза, Майкла Вокера та Грема Вітфілда – накрила лавина. Залишки їхнього табору побачили під час пошуків з повітря, але їхні тіла так і не знайшли.
“Ти просто чекаєш і чекаєш, але вони не повертаються. І надія поступово згасає”, – каже Шеллі.
Навіть коли тіла знаходять, важкі умови життя і праці в Антарктиді не дають часу на скорботу.
Рон Піндер, який працював радіооператором на Південних Оркнейських островах наприкінці 1950-х та початку 1960-х років, все ще оплакує свого друга Роджера Філера. Роджер маркував птахів на острові Сігню і загинув, зісковзнувши з шестиметрової скелі у 1961 році.
Його поховали на острові. “Це було 57 років тому. Але тепер я сумую більше, ніж тоді. У полярній експедиції життя таке, що доводиться швидко брати себе в руки”, – каже Піндер.
Шеллі має схожі почуття. “Думаю, ми не мали тоді змоги повністю усвідомити втрату, – каже він. – Це залишається десь на підсвідомості”.
Ці історії загалом викликають суперечливі почуття, додає чоловік. Антарктида надзвичайно красиве місце в будь-яку пору року. Ми мріяли туди потрапити і ми займалися тим, чим хотіли займатися”.
Ці трагедії допомогли зробити життя теперішніх дослідників в Антарктиді безпечнішим, хоча нещасні випадки, звичайно, трапляються і тепер.
А друзі та родини загиблих полярників роблять усе, щоби їх не забули. Біля Інституту полярних досліджень Скотта в Кембриджі у Великій Британії встановлені два дубові стовпи, які торкаються одне одного згори.
Це перша частина пам’ятника загиблим в Антарктиці. Її встановив Британський трест пам’ятників Антарктики, який заснували Род Ріс Джоунс та Браян Дорсет-Бейлі, брат Джеремі Бейлі.
Друга половина пам’ятника – металева стріла, яка нахиляється в бік моря, стоїть у місті Порт-Стенлі на Фолклендських островах, звідки багато дослідників вирушила в останній етап подорожі до Антарктиди.
Обидві частини монументу, розташовані на протилежних кінцях світу, ідеально доповнюють одна одну.
Вони символізують зв’язок між домом і далеким, суворим континентом, який назавжди забрав цих дослідників собі.
Марта Енрікес
Джерело: BBC Future
Переклад: ВВС Україна