Лікар 24-ї Української антарктичної експедиції Наталя Бабій розповіла Експедиції ХХІ про досвід і враження від більш як річного перебування на станції «Академік Вернадський». Її спостереження, висновки і рекомендації можуть бути корисними майбутнім кандидатам в експедицію та членам комісії, яка здійснює набір до чергових антарктичних експедицій.
– Пані Наталю, які життєві стежки привели Вас в Антарктику? Цікава мотивація такого несподіваного вибору: бажання побачити світ, випробувати себе, заробити грошей, чи суто професійний інтерес? Чи чули від рідних та друзів, що не жіноча, мовляв, це справа, Антарктида – вороже середовище для людини і шлях до неї нелегкий, пов’язаний зі штормами, хитавицею і т. ін.? До речі, як Ви її переносили?
– Почну з того, що не мріяла про Антарктиду все своє свідоме життя, як багато хто з полярників. Звичайно, я знала, що в України там є станція, але це все було на рівні белетристичних джерел. Актуалізувалась ця тема у жовтні 2018 року, коли мій товариш раптом спитав: «Ти чула, що оголошено конкурс в Антарктику? Заяву подала?» Я кажу: «Чула, але заяву не подавала, не думаю, що зможу виграти». Але товариш мене переконав. Ми разом з чоловіком сіли й оформили усі необхідні документи, надіслали в Національний антарктичний науковий центр.
Наприкінці січня увечері (я саме була на чергуванні) лунає дзвінок: «Ви подавали заяву в НАНЦ. Якщо це вас ще цікавить, то треба зустрітись». Я на той час вже й забула про заяву, а щодо НАНЦ, то навіть не одразу зрозуміла, що це? Лише коли перепитала і почула ключове слово Антарктика, то все згадалось. Ну а потім була фахова розмова з лікарем-зимівником Галузинським, заступницею директора пані Іриною Козерецькою, з психологом і, нарешті, з директором Центру – Євгеном Диким. Тільки після цього я дізналась, що кадрова комісія віддала голоси за мою кандидатуру. Мене обрали. Я відчувала піднесення, радість, щось таке, наче дитяче збудження від неочікувано приємного сюрпризу.
Тож, як Ви вже зрозуміли, ніяких розмов навколо мене про тяжкість життя в Антарктиді не велось. І, дуже популярне на сьогодні, питання гендерної рівності мене взагалі ніколи не торкалось – ні до експедиції, ні під час зимівлі, ні після. Я взагалі вважаю, що ця проблема перебільшена, і це такий інструмент політиків для різного виду маніпуляцій.
Щодо морської хвороби. Про неї можна слухати мільйони разів. Однак, доки ти сам не опинишся в океані – не відчуєш це, як то кажуть, на власній шкірі – нема про що говорити. Після протоки Дрейка я зрозуміла, що можу бути ким завгодно,але я точно не мореман! Переносила хитавицю не критично (бо буває, людям геть погано), але задоволенням цей стан ніхто не назве.
– Ваші найбільш яскраві дорожні враження та від побачення зі станцією «Академік Вернадський». Що Ви відчули, коли відбулась ротація команд зимівників?
– Якихось особливих очікувань у мене не було. Знаєте, зараз Інтернет і телерадіопростір так перенасичені всілякого виду інформацією про все, (це не той час, коли далекі краї можна було побачити лише в «Клубе путешественников» чи «В мире животных»), що у тебе відчуття, наче бачив усе на власні очі, і чимось здивувати важко. А ось осмислення того, що ти вже Бог знає як далеко від дому, приходить пізніше, десь місяців за два-три.
Перельоти, безсоння, пересадки якось стирають відчуття реальності . Скажімо, Чилі… Це була просто ще одна країна, сприйняття якої було суто туристичне. Інша річ – в океані все вражало: хвилі, небо, хмари. Та й протягом усієї зимівки небо і хмари – це те, що постійно дивувало. Таких хмар я не бачила ніде й ніколи: небо, яке ніби розділене на сектори, і в кожному в один і той самий час – щось інше. А перше враження від Антарктиди, коли вийшла на палубу: гори, що починаються з рівня моря. Навколо гарно, ясно, свіженько, усе вабить скоріше вийти на тверде й не хитке…
Після прибуття почалось розвантаження, передача зміни, робоча метушня. Тому саме від станції якогось несподіваного враження не пам‘ятаю. Безпосереднє знайомство відбулось під час першого прибирання станції. Коли провели 23-тю експедицію (хлопці в негоду перевозили їх на корабель і повернулись о четвертій ранку) всі були дуже стомлені, але водночас зітхнули з полегшенням, бо нарешті передача станції нашій експедиції завершилася і ми лишилися самі в цій частині Антарктики. Сіли за стіл, привітали один одного з початком самостійного життя і пішли спати. Перехід на місцевий час минув зовсім непомітно, сам по собі, за рахунок втоми і недосипання.
– Які корективи у вашу повсякденну роботу та й усієї команди вніс COVID-19? Чи були у Вас, окрім медичної практики, якісь наукові інтереси?
– Про вірус і перші випадки захворювань в Китаї ми дізналися вже перед кінцем зимівки, на початку січня. Для нас це додало роботи в плані частоти прибирань і ретельної дезинфекції станції після відвідин туристами. А приймали ми лише тих, хто відповідав нашим вимогам, які ми надсилали бажаючим до нас завітати. Ми запитували про хворих, чи хтось приймає протизапальні препарати, чи є пасажири, які відвідували Китай протягом останніх тижнів. У разі позитивних відповідей не давали дозволу на візит на станцію.
Якоїсь неординарної роботи протягом року я не мала: п‘ять стоматологічних процедур, два переломи, один гнійник, забої та садна – не рахуються. Апендицитів і гриж не було. Тому у вільний час цікавилась тим, що мені ближче – повсякденними біологічними дослідженнями. Подорожувала навколишніми островами – коли пішки, коли на лижах, коли човном.
– Чи долучали Вас до чергувань, якихось громадських робіт? Чи траплялися нештатні ситуації?
– Чергували усі (ну, за винятком кухаря, зазвичай він і без того найбільше зайнятий на станції). Чергування є денні і тижневі нічні, за графіком. Денні чергові обходять кожні дві години усі приміщення, нічні – щогодини. Як відомо, це запорука безпеки. Страху не було, все було спокійно, ніяких серйозних, а тим більш катастрофічних, ситуацій у нас, на щастя, не виникало.
Навчальні пожежні тривоги бували, і це нормально. Аби в разі якоїсь необхідності усе зробити правильно – потрібно тренуватись. Але траплялось, що деколи пожежна сигналізація спрацьовувала, як кажуть, на «фейки». Наприклад, коли на кухні щось смажилось і диміло, чи коли хтось щось робив в офісі типу випалювання. Одного разу така халепа сталася зі мною. У мене в офісі спрацювала сигналізація на надмірне випаровування, і в цей час я була в офісі. Тоді, як і годиться: ми всі зібрались як має бути на Асемблі, і дивимось на щитку де ж горить, а виявилось – у мене. А я й не знала, що тут настільки чутлива сигналізація. Також сигналізація спрацьовувала на спиртівку спиртівки в біоофісі.
Нештатна ситуація трапилась на 4-й день після від’їзду 23-ї експедиції та сезонного загону. На станції вітром відірвало частину відремонтованого даху і хлопцям довелось у доволі складних погодних умовах (сніг і сильний вітер) його ремонтувати. Вони зробили це ефективно, бо більше такого не повторювалось і при сильніших вітрах.
– Чим займались у час дозвілля?
Дуже люблю гори! І тут мені страшенно пощастило, бо Ігор Дикий, який непосидючий за своєю спеціальністю, також «хворіє» горами. Завдяки йому, ми не сумували жодного дня. За відповідної погоди – і острови, і печера, і материк зі сходженнями на вершини. Було здорово! Це – незабутнє.
Також готувала подарунки на Дні народження колегам (магазину ж поблизу немає).
– Чи продовжувала Ваша експедиція практику своїх попередників щодо проведення лекцій фахівцями-зимівниками для всієї команди, аби були в курсі, хто чим конкретно займається? Не секрет, що чимало новацій і відкриттів трапляються саме на стиках різних галузей і напрямків.
– Так, лекції читали, було цікаво. Нам, не науковцям, хотілось навіть щоб їх було трохи більше. Ділитися своїми знаннями – це одна з тих позитивних традицій, що зберігається на станції і сьогодні від перших експедицій. Мені особисто просто цікаво долучатись до усіляких знань, бо сама я практик і до науки маю дещо віддалене відношення, тому цінних ідей для фахівців не генерувала.
– Як же складалися стосунки серед членів команди протягом року?
– Рік довгий, бували різні ситуації, події і настрої, адже усі ми були різні, індивідуальні, самодостатні і виняткові. Всі зі своїми інтересами, переконаннями та захопленнями, у кожного свої якісь особливі уміння і таланти. І при нагоді вони неодмінно проявлялись. Але коли ми робили щось разом – це був злагоджений механізм.
До кінця зимівки моє ставлення до декого змінилось на протилежне, а дехто став другом мені на все життя. Основне надбання за експедицію – це ті люди, які лишились моїми друзями, і з якими я продовжую спілкуватись і зараз. Взагалі, питання вдалої зимівки залежить від кадрів, це основне. Наука відходить на останнє місце, коли в команді немає взаєморозуміння і психологічного злагодження.
– Які Ваші особисті спостереження, висновки та рекомендації, що можуть знадобиться у наступних зимівках? Може, вони стануть у пригоді майбутнім кандидатам в експедицію, чи членам комісії, які здійснюють набір до чергових антарктичних експедицій.
– Щодо відбору кандидатів в експедицію, то моя думка така, що на перше місце треба ставити психологічну сумісність (якщо одна людина «не подобається» хоча б одній людині – це може зіпсувати зимівку всім), а вже потім – знання та уміння як фахівця. І психологи цього вирішити одноосібно не можуть. Тільки злагодження в команді може виявити якісь нюанси.
Наступним пунктом, рівнозначним з психологічною сумісністю, я ставлю здоров‘я. Експедиція повинна бути здоровою, це стосується і сезонного загону також. Враховуючи розташування нашої станції, знаючи усі нюанси погоди того району розраховувати на евакуацію постраждалого чи на те, що нічого не станеться, м‘яко кажучи, хибний шлях. Те, що я застала на станції – запас медикаментів (протермінованих на декілька років) для лікування пацієнтів з розмаїтою хронічною патологією у хорошому терапевтичному стаціонарі. Це все – гроші платників податків, використані не за призначенням. Це все зовсім не романтично. Усе, до чого повинен готуватись лікар експедиції – це надання допомоги при травмах та невідкладних станах, і це не травматологія. Їхати в експедицію люди повинні комісійно обстеженими і здоровими!
Для кандидатів у сезонні експедиції я б рекомендувала проводити інструктаж щодо правил життя на станції. Поясню в чому справа. Вони прибувають на сезон до людей вже виснажених психологічно, і кожен приносить з собою свої особисті правила існування, а це неприпустимо в колективі, який вже 10 місяців живе за власним чітким розпорядком. У такій ситуації дратувати може будь-яке нововведення, це також треба брати до уваги, на мою думку.
– Чи не помічали Ви при наданні медичної допомоги вашим підопічним, що вони інколи неуважно слухали на тренінгах лекції з безпеки життєзабезпечення? Таке інколи трапляється. У “бувалих” – можливо – через зайву самовпевненість, а у новачків – через сподівання, що така біда нас обмине. Робота ж у високих широтах буває пов’язана з несподіванками, а люди іноді про це забувають. Які Ваші висновки й рекомендації стосовно вдосконалення умов підготовки, адаптації та роботи в умовах Антарктики? Чи помітили Ви протягом року ознаки праці над собою учасників зимівки?
– Досягнути ефективності виконання певних навичок можливо тренуванням, часте повторювання здатне довести дії людини до автоматизму. А на самовпевненість чи максималізм повпливати там неможливо. Та й взагалі, на більшість людей можна впливати лише двома важелями – грошима і страхом, на превеликий жаль.
Щодо роботи над собою, то не усі, але більша частина учасників нашої експедиції займалася спортом. В результаті чого (плюс збалансоване харчування), експедиція вперше не набрала надлишкової ваги. Поїхали додому стрункими і здоровими. Фізичне навантаження – це вирішення багатьох проблем, психологічної рівноваги в тому числі. Харчування ж у нашої експедиції було майже ідеальним, якщо врахувати, де ми знаходились.
Щодо забезпечення спорядженням, то вимагала оновлення лижна база і, відповідно, взуття. Потрібні лижі, які б могли використовуватись при різних погодних умовах і на різних поверхнях. Думаю, що по спорядженню рекомендації давали і інші спеціалісти, це не зовсім моя парафія, але наслідки – моя!
– Які Ваші найяскравіші враження від участі в антарктичній експедиції?
– Найяскравіше щось одне виділити неможливо, бо кожне наступне ставало найяскравішим. Спочатку – кити, вірніше, першим було звучання їхнього дихання, яке почула в один з рідкісних безвітряних днів на куполі, а кити в Пенолі – це було дивом. Зустріч з китами – це щось фантастичне, не можу передати словами ці відчуття. Потім – тюленята Ведделла – найсимпатичніші тварини цієї території. А спілкування з Аделями чого варте! Це для мене найсоціальніші істоти Антарктиди, вони прекрасні!
А сходи і заходи сонця! Ці марсіанські пейзажі – вони незабутні. Хмари! Яких їх тільки не було, навіть у формі янгола! Окремо стоять враження від континенту, вершин, льодовиків – це все унікальне, і дух захоплювало при спогляданні цієї краси, це все – диво! Саме відчуття того, що ти ступаєш там, де люди ще не бували, проходить морозцем по шкірі!
– Щиро дякую, пані Наталю, і бажаю всіляких гараздів!
Розмову вів Володимир Бочкарьов
Фото: Ігор Дикий та Олександр Зулас.