Юлія Овсяник, zbruc.eu
До 104-х роковин смерті Івана Франка у Державному історико-культурному заповіднику в Нагуєвичах презентують перший науковий збірник «Садиба Івана Франка». Втім, останнім часом музейна команда більше своїх зусиль спрямовує на те, аби долучити до Франкової спадщини дітей та молодь. І робить це тією мовою, яку вони розуміють найкраще: тут і велосипедна екскурсія, і прогулянка в запряженій кіньми кареті, і контактний мінізоопарк з вівцями, і рок-концерт. Розробили тематичну настільну гру «Вандрівка з Франком», незабаром планують відкрити квестову кімнату і зробити Франкових персонажів героями ще й комп’ютерної забавки.
«Глобально ми працюємо над тим, аби Франка прив’язати до молоді, тому що “війну” за Франка і Шевченка в школі ми програємо ще досі. Доки Франко не бігатиме в них у телефонах, то нам буде важко залучити дітей до теми про українського генія», – каже директор музею Богдан Лазорик. Він зустрічає гостей у найкращому стилі бойківського ґазди: «Ви тільки скажіть, хто до нас їде: чи великі, чи малі, чи веселі, чи сумні – ми всім організуємо відпочинок у заповіднику».
Богдан Лазорак – кандидат історичних наук, викладач Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. На посаді директора музейного комплексу – лише три роки. За цей період заповідник пройшов серйозний ребрендинг. Та найголовніше – наукові працівники музею склали клаптик за клаптиком історію нагуєвицького музею, щоб довести його автентичність і вагомість у культурній панорамі України.
Як повертали історію нагуєвицькому заповіднику
Музей і заповідник у Нагуєвичах довго не сприймали всерйоз. «Його вважали “сировинним” придатком львівського музею, який організовано в домі Івана Франка», – каже Богдан Лазорак. Наукова робота тут майже не велася, але організовували екскурсії: приманювала людей не лише садиба Франків, а й чудотворне джерело Ярина неподалік. Наступний, 2021 рік, стане для нагуєвицького музею ювілейним: перше десятиліття, як діє Державний історико-культурний заповідник імені Івана Франка, а не філія львівського музею. В планах дирекції – затвердити за ним статус національного заповідника, на кшталт «Батьківщини Тараса Шевченка», що є на Черкащині.
«В паспорті музею написано, що його відкрито за радянської влади у 1946 році, – розповідає Богдан Лазорак. – Мені як історику, краєзнавцю було дивно, чому в Самборі, Трускавці, Дрогобичі подібні музеї були засновані ще в тридцятих роках, а в Нагуєвичах значно пізніше. Я підняв фонди, які довго зберігалися у Львівському музеї імені Івана Франка (йдеться про 10 тисяч фондових одиниць, які нам повернули щойно у 2001 році). Коли ми провели ревізію, знайшли рідкісні експонати: печатки, фотографії, спогади, документи, знимки 30-х років, на яких відома “Галицька громада робітнича” в хаті брата Івана Франка – Захара. Міжвоєнна українська періодика («Діло», «Дрогобицька газета»), а також польська писали про те, що у 1934 році на місці, де стояла хата Івана Франка, Галицька громада робітнича (у Дрогобичі була філія цього товариства, яка носила ім’я Івана Франка) на чолі з відомим адвокатом Степаном Витвицьким утворює Комітет з побудови “Дитячої оселі, музею пам’яток Івана Франка та захоронки”. Вони навіть розробили статут, яким мали би керуватися ці організації: сиротинець чи то інтернат, будинок для пристарілих і музей імені Івана Франка. Засідання Громади проводилися просто в хаті Захара Франка, бо Іван зрікся своєї частки на користь брата. Батьківської хати вже не було, тому Захар приймав діячів у себе вдома. На місці обійстя, яке колись належало Якову Франку, поставили пам’ятний стовп, на якому було написано, що тут відкриють дитячу оселю і музей пам’яток Івана Франка».
Аматорський театральний гурток у Нагуєвичах. Знимка 30-х років минулого сторіччя
Польська влада не зареєструвала такої організації. Ще одна спроба відкрити музей Івана Франка була у 1936 році до роковин смерті поета. Тоді на перешкоді стали внутрішні чвари. Українці були поділені на табори: народно-демократичний рух і комуністичний. «Захар Франко та його діти – Григорій і Василь – належали до Комуністичної партії Західної України, і це не забереш. Вони всі були соціалістами і щиро вірили у ті гасла, – розповідає Богдан Лазорак. – Адвокат Степан Витвицький належав до протилежного крила – народно-демократичного (до тих, які потім перші стали в лави ОУН-УПА). Він з прибічниками був проти того, щоб музей Франка відкривали для гасел “Фабрики робітникам”, “8-годинний робочий день” і подібних. 31 травня 1936 р. вшановували 25-річчя від дня смерті Івана Франка. На зібранні українці поставили на трибуну тризуб і синьо-жовтий прапор, а опоненти зняли і поставили червоний. Почалася бійка. Потім ще раз перестрілися, як їхали фіакрами до Дрогобича, зав’язалася різанина. Польська поліція цим скористалася і завела тюремні справи. Музей знову не відкрили».
Комітет побудови дитячої оселі. Знимка 1934 року
Так і вийшло, що працювала над ідеєю музею в Нагуєвичах українська громада ще у 30-х роках, проте відкрили його вже за радянської влади на десять років пізніше. Статут музею затвердили аж у 1939 році, коли почалася перша радянізація. Ідею починає підхоплювати син Івана Франка – Петро, засновник «Пласту», винахідник, мислитель. У 1940 році він став першим директором львівського музею Івана Франка в домі батька. «Зараз ми вже маємо документи, які підтверджують, що в 1940 році Петро Франко організовує перші експедиції в Нагуєвичі разом з етнографічною комісією при Академії наук УРСР. Члени експедиції приїжджають з фонографами і записують народні співи, приповідки, які Іван Франко збирав у довколишніх селах, – формують базу етнографічну. На базі Львівського університету Петро Франко створює студентську експедицію до Нагуєвич: дає своїх львівських музейників, і вони їдуть з молоддю в зимову мандрівку на лещата. До річниці народження в 1941 році планували відкрити заповідник. Це на п’ять років раніше, ніж він відкритий згідно з паспортом історичного об’єкта», – провадить директор музею Богдан Лазорак.
У столичному архіві, що при парламентській бібліотеці, музейники віднайшли лист Петра Франка до Народного комісаріату освіти і культури УРСР. У ньому повідомляється, що експедиції до Нагуєвич «дали колосальні результати». «У сусідньому до Нагуєвич селі Попель ми знайшли хату, яка була збудована з деревини, проданої від хати, в якій народився мій батько і я (бо Петро єдиний з дітей Франка народився в Нагуєвичах. – Б.Л). Далі Петро Франко пише: “Треба відкривати заповідник, бо вирубується ліс в селі Радичів. Там росте дуб Франка, де батько працював. Створімо заповідник республіканського значення”. Адже тоді вже був заповідник республіканського значення Тараса Шевченка», – додав Богдан Лазорак. Спроба сина заснувати музей в Нагуєвичах не вдалася. Почалася війна: Петро Франко зник в один день, ніби канув у Лету. «Здавалось би, був членом КПЗУ, брав участь у виборах, їздив до Сталіна після перших виборів у Західній Україні… 6 червня його викликали до Києва, звідки він ще зателефонував жінці, а далі з ним пропав будь-який зв’язок. У 2017 році росіяни опублікували шифрограму, в якій за наказом Хрущова йшлося про те, щоб серед інших розстріляти і Петра Франка. Ніхто досі не знає, де його розстріляли і поховали», – розповів Богдан Лазорак.
За німецької окупації ідею музею підняв дрогобицький діяч Іван Ковбанюк, але тоді відкрили тільки дитячу оселю, яка діє й досі. У 1946 році почали формувати музей. Перший запис у книзі відвідувачів залишили енкаведисти, які мали наказ розстріляти членів українського збройного підпілля, яке було витіснене в гори, і зайшли по дорозі «поклонитися великому революціонеру Івану Франко». «Відразу стає зрозуміло, яким було тоді уявлення про Франка і яким був музей – наскрізь агітаційним і прополітичним», – зауважує Богдан Лазорак. Очільником першого музею імені Івана Франка в Нагуєвичах став племінник поета, син Захара – Григорій. На цьому наполіг письменник Микола Бажан, якому була небайдужа доля музею. Таким чином він прагнув зберегти бодай етнографічну тяглість покоління Франка: родинні пам’ятки, пісні, традиції. Нагуєвицький музей відразу привернув увагу радянської системи: сюди з московського музею Леніна прислали трьох наукових співробітників, які «допомагали» Бажану та Григорію Франку сформувати статут. Впродовж десятиліття нагуєвицький заповідник набрав культурної ваги: у 1956 році на столітній ювілей Івана Франка сюди приїжджали гості з Аргентини, Канади та інших куточків світу. У 1963 році внаслідок політичних конфліктів музей-садибу Івана Франка приєднують до Львівського літературно-меморіального музею на правах філії.
Франко у Нагуєвичах: сучасно, модно і не нудно
Серйозні проєкти на території нагуєвицького заповідника почали втілювати на початку 80-х. Довголітня директорка музею-філії Марія Оркуш зі співробітницями буквально взялися за реконструкцію садиби Якова Франка на основі твору Івана Франка «Мій вітцівський дім». «Ця садиба постала руками жінок», – каже Богдан Лазорак. У 1986 році під протекторатом голови Спілки письменників Романа Лубківського на Франковій горі в Нагуєвичах відкрили літературно-меморіальний музей. «Тоді то був колосальний проєкт, та й нині таких музеїв уже не будують: з підземеллями, фондами, бібліотечними залами, автономною котельнею. Він був відкритий дуже помпезно: з усього СРСР приїхали письменники. Тоді ставлення до Франка було іншим», – розповідає Богдан Лазорак.
Відтоді і до 1996 року життя тут вирувало: в лісовому парку відбувалися концерти, приїжджали відомі люди. Доки не сталася перша трагедія: згоріла давня церква Святого Миколая, в якій хрестили Івана Франка. На тому не стало: у лютому 2001-го ще одна пожежа зруйнувала стодолу, а в липні й садибу Франка. Їх, щоправда, невдовзі реконструювали державним коштом. Нагуєвичі – це особливе село, Іван Франко писав про то не раз. Громада там непроста: століттями тут був власний суд, на печатці села зображений меч – символ німецького права. Селяни видобували сіль у Дрогобичі й Сільниці, тому король дав їм таке право. Щось з того ментально дійшло до ХХ століття. Не випадково там ті пожежі і чвари. Однак рід Франка не з Нагуєвич: вони походили з села Озимина, а на Слободі (частина Нагуєвич) поселилися у 20-х роках XIX століття. Односельці Івана Франка за життя мало його читали. Відомо, що його двічі не підтримали на виборах.
Іван Франко був гостем в Нагуєвичах: він любив сюди приїжджати до родини, привозити свою сім’ю. Коли дружина Ольга була вперше вагітна, він мав їхати на конференцію і не хотів її саму лишати у Львові. Привіз в село, тут вона Петра й народила. Завжди помагав односельцям: половина людей була неписьменна, то комусь документи заповнив, переклав. На городі любив помогти. Є спогади, що з сином Петром приїжджав на весілля до племінника: до ранку співав з людьми народні пісні. На коляду бував у Захара: любив “Бог ся рождає” і “Бог предвічний”. Колядували, доки не захрипали, також є спогади про це. Він був рибак, грибар, сусід, ворог… Сам про це писав. Приходив у кнайпу, брав собі каву чи чай, під пахвою книжка чи газета… Всі завмирали: дивляться і мовчать, бо доктор Франко зайшов. “Та вже щось кажіть!” – “Доктор Франко, а що там нове для дітей вийде?” – “Поможіть те, поможіть інше”. Отакий був “живий чоловік”», – завершив Богдан Лазорак.
Відбудова у Нагуєвичах
«Приїжджайте, тут цікаво!» З таким гаслом запрошують відвідати нагуєвицький музей-заповідник сьогодні. У колективі працює 32 людей. За останні роки розробили логотип, футболки з вишивкою, яку відсканували з сорочки Івана Франка, запустили веломандрівку та «франкофіакр».
«Знайшли карету. Через систему ProZorro купили коня. Знайшли такі описи, що у 20-х роках в Дрогобичі була організація велосипедистів – їх називали наколесники. У 1926 році наколесники приїжджали з Дрогобича в Нагуєвичі вшанувати Івана Франка. Їхали тією стежкою, якою Франко ходив в гімназію. Ми розширили той веломаршрут: долучили сюди чудотворне джерело в Ярині, датоване кінцем XVIII століття. Також Горішню церкву, яка згадується в грамоті Лева Даниловича, – бо Нагуєвичі були княжими землями до XIV століття. Внесли сюди і церву Святого Миколая, де хрестили Івана Франка, де поховано його батьків і збережена давня дзвіниця. Під час експедиції ми знайшли в тій дзвіниці Требник Петра Могли 1656 року і Мінею Ставропігійського братства. Такий вийшов маршрут – “франкоровер”. Молодь його сприйняла».
У підземеллі літературно-меморіального музею діє постійна міжнародна виставка з дещо містичною назвою «Посмертна маска вічно живого». Експонати її теж мають певну містику: це посмертна маска Івана Франка – відбиток його мертвого лиця («знайшли у відрі разом з погруддям Троцького»); фотографії з похорону та ексгумації мислителя; відео, на якому збережено голос митрополита Андрея Шептицького; репродукція єдиного втраченого портрета Івана Франка за робочим столом, який написав дрогобицький митець Левко Микитич.
У серпні, в день народження Івана Франка, на території садиби – етнофест. Цього року мав би бути четвертий. Під час фестивалю працює пів сотні локацій: гончарі, ковалі, різьбярі проводять майстер-класи. У парку – рок-концерт, на галявині – народні танці, пластова руханка. На цьогорічний етнофест запрошений гурт ДахаБраха. Для дітей планують відкрити лабіринтову конструкцію. Наступний рік – ювілейний і для Івана Франка, і для нагуєвицького заповідника. «Плануємо театралізовану екскурсію, – ділиться планами Богдан Лазорак. – Дасть Бог, повноцінно запустимо квест-кімнату, де для дітей зможуть проводити майстер-класи».
Джерело: zbruc.eu