Фото: Острозька Біблія. Чернівецький обласний краєзнавчий музей
Василь Придатко-Долін
Як тепер можна стверджувати, головними ініціаторами викривлення історії древньої Руси (Руси-України), принаймні з поч. XVIII ст., були керівники держави із назвою Московія (на тодішніх іноземних картах – Moskovy), пізніше — «Россійское Государство» →«Россійская Имперія» і т.д.
Український історик В. Білінський (2012)[1] спеціально дослідив як діяли відповідні особи — від указу імператора Петра I (від 1720 року) про вилучення архівів (див. нижче), до указу імператриці Екатерины II (від 1783 року) про створення «історичної комісії». В сьогоднішній державі Российская Федерация ці знання (про комісію і про викривлення історії) є небажаними. Доказом є замовчування теми, наприклад, у російськомовній вікіпедії. В україномовній, навпаки – уже з’явився окремий нарис «Країна Моксель…», за назвою популярної книжки В. Білінського.
Втім хочу звернути увагу читачів на декілька маловідомих фактів, яких не торкався майстер В. Білінський.
В часописі «Кіевская Старина» приховалася малопомітна, майже анонімна, публікація «Къ исторіи церковныхъ…», — про злочинне вивезення з України унікальних стародруків (див. нижче). Стародруки збирали повсюдно, як божевільні, і звозили їх у Київ, а потім переправляли на Россійское Государство. Це трапилося у березні-квітні 1720 року. За масштабами, процедурою і організацією, подія нагадувала спецоперацію рівня НКВС СРСР 1930-х.
Публікацію підписав невідомий «Н.В.» (1891)[2]. Хто це? Сміливцем міг бути киянин, просвітник Володимир Павлович Науменко, який потім, у 1919 році, трагічно загинув від кулі нелюда, коменданта київської ВУЧК. (Довідково: у листопаді-грудні 1918 року В. Науменко встиг попрацювати Міністром освіти та мистецтв в останньому уряді гетьмана Павла Скоропадського.) Є підстави вважати, що невідомим автором публікації про крадіжку стародруків був саме Науменко: у 1893—1906 роках він працював редактором «Кіевская Старина». Починаючи з 1902 року — видавець журналу. У короткому списку редакторів та головних авторів журналу людей зі схожими ініціалами немає. Науменко цікавився історією, вивчав вплив української (тоді т.з. малоросійської) культури на північно-східну Русь, добивався скасування ганебного указу 1876 р. про заборону української мови, був активним діячем Товариства Нестора літописця, виступав проти звезення архівів у Москву і Петербург, збирав документальні пам’ятки (див. Пайкова 1998)[3]. Детальніше про В. Науменка можна прочитати у вікіпедії, але про озвучену мною публікацію там іще не припоминали. (У 1998 р. про неї, у декількох реченнях, висловилась Є. Пайкова[4].)
Тоді, у 1981 році, В. Науменко нагадав шанувальникам київської старовини про наступне. У грудні 1720 року цар Пётр I видав указ вилучити повсюдно древні грамоти, листи, книжки, рукописи. Відповідно до указу уже 30 грудня київський губернатор звернувся до катедри київської (В.П.-Д.: тобто «софійської»), а та видала свій власний указ, і вже 5 лютого (1721) рейтар[5] Г. Бершов поїхав із тою бамагою на місця, де забирали все «подъ ряд», не дивлячись на сам указ. (Про рейтарство нагадує тепер киянам вулиця із назвою Рейтарська.) «Пропало, навѣрно, не мало ценныхъ памятниковъ нашей южно-русской старины», — писав В. Науменко. Щодо указу царя, то В. Науменко посилався на історика В. Соловйова, але дуже стисло. Мені вдалося розшукати відповідну цитату В. Соловйова — вона зберіглася у 2-му виданні творів[6],[7].
Так чи інакше, обидва історики мали на увазі закон імперії «36393». Як тоді практикували, текст був дуже малослівним. Навіть у двох згаданих публікаціях він не був відтворений повністю. Однак, як побачимо далі, це питання є принциповим.
Наводжу текст закону (указу) у повному обсязі, відповідно до оригіналу, віднайденого мною в Собраніе… (1720:277)[8]:
«3693.—Декабря 20. Сенатскій въ слеѣдствіе Именнаго. — О присылкѣ изъ монастырей Россійскаго Государства жалованныхъ грамотъ. Великій Государь указалъ: во всехъ монастыряхъ, обрѣтающихся в Россійскомъ Государствѣ, осмотрѣть и забрать древнія жалованныя грамоты и другія куріозныя письма оригинальныя, также книги историческія рукописныя и печатныя, какія гдѣ потребныя къ извѣстію найдутся. И по тому Его Великаго Государя Именному указу, Правительствующій Сенатъ приказали: во всехъ епархіяхъ и монастыряхъ и соборахъ прежнія жалованныя грамоты и другія куріозныя письма оригинальныя, такожде и историческія рукописныя и печатныя книги пересмотрѣть, и переписать Губернаторамъ и Вице-Губернаторамъ и Воеводамъ, и тѣ переписанныя книги прислать в Сенатъ.»
Отже, государь указалъ… (Це приблизно як нещодавно президент владимир путин (рос.) наказав своєму міністру оборони [нападу] сергею күжүгет-оглу шойгу (рос.) не штурмувати «Азовсталь» у Маріуполі.) Навкір же, високу настанову «пересмотрѣть, и переписать», «тѣ переписанныя книги прислать»… проігнорували!
Як зафіксував для нас В. Науменко, вилучали і надсилали до сусідньої держави усе «подъ ряд». Щобільше, очевидні прихильники царя Петра I, які тимчасово причаїлися тоді на київській катедрі, підкинули дрова у вогнище беззаконня, додавши в указі додаткову відсеб’ятину: «якъ найскорѣй мощно, монаршій премощнѣйшій указъ исполняючи <…> присилайте по вишписаномъ <…> в киевопечерскую канцелярию», «немедля».
Увага: ось і адреса — «киевопечерская канцелярия». (От якби у 1720-му знайшовся хтось креативний у монастирі, та приховав половину «возів» у таємних печерах, а потім подарував світові через багато років! Та на жаль, не трапилося.) Деталі нам невідомі. Лише старовинні карти (Рис. 1) підказують: вози зі скарбами могли заїжджати на територію монастиря по «Дорога въ Васильковъ», далі через північний «Ретраншаментъ», «Васільковскія ворота». Або через «Хрещатикъ»→ «Никольская улица»→«Печерскія ворота». Там, у монастирі, скарби розвантажували.
З різних причин у тексті В. Науменка не сказано ким саме був підписаний історико-катастрофічний злочинний катедральний указ, але несподівано для усіх В. Науменко опублікував додаток (!) до статті, а саме Списокъ указу, із прізвищами виконавців та восьми причетних. Там же згадувалося деякі монастирі, у які мав їхати рейтар Бершов: козелецький, ніжинський, максаковський, батуринський, глуховський. (Усі головні церкви і монастирі київські, звичайно, теж входили у перелік візитів.) Там мусили переписати указ царя, та указ до указу, і сповістити інших. По всій Україні! Однак, хто ж буде щось переглядати чи переписувати в режимі катастрофи? Скидали на підводи та вивозили у Київ (а далі — на Московщину). Мощно… премощнѣйше!
Публікуючи ці рідкісні документи, В.Науменко посилався на архів «Есманской церкви, глуховскаго уѣзда, чернигов. губ.».
Отже, 1720-й… З інших джерел відомо, що у тому ж році на київській катедрі побутувало чотирирічне безвладдя: законно призначений (самим же Петром I) митрополит, просвітник Йоасаф, був заарештований іще у 1718 (знову ж таки, за наказом Петра I), і помер він того ж року у Твері, дорогою на допити, а його наступник, метрополіт Варлаам, іще не був призначений, і що мало відбутися лише у 1722-му.
Щодо інших керівників, наприклад губернатора Київського, то ним був відомий раб царя — П. А . Голицын, рос.. (який помер у 1722 у Києві та, як бачимо, поспів виконати злочинний наказ). Не забуваймо також: 1720 — це рік продовження наступу імперії на українську мову і культуру. Все разом — довготривалі наслідки переслідування і знищення усього, що було пов’язане з ім’ям гетьмана Івана Мазепи.
Оттак звозили у Київ на возах, а потім переправляли у С.-Петербург, (на возах ?), до Сенату, дорогоцінні стародруки, зібрані в Україні, тодішній багатостраждальній так званій Малоросії.
Не виключено, що такі артефакти як «повість врем’яних літ», а також «слово о полку Ігоревім», які започатковувались в Руси-Україні були вивезені у Московщину як раз у жахливому, петрівському 1720-му. (Довідково: Несторів текст «Повісті…», за Іпатським списком, має виразне українське походження[9]. Як відомо, оригінал не зберігся. 22 червня 1791 оригінал, ймовірно, іще був «живий»: про нього згадував французькою у своїх російськомовних нотатках О. Храповицький, статс-секретар імператриці Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg [Екатерины II, рос.]. О. Храповицький, між іншим, «происходил из малороссийского рода». (Джерело не вказую, так як блогери тої-сторони свій же зливний запис миттєво виправлять.)
Як розповідає сьогодні вікіпедія, після розстрілу Володимир Науменко був похований у братській могилі на Лук’янівському цвинтарі, у Києві. Реабілітований посмертно — 13 грудня 1991 року. За рішенням Київської міської ради від 12.10.2017 № 181/31885 вулицю «Проектна 12982», що у Києві, перейменували на «вулиця Володимира Науменка», це «від вулиці Лісоводної до вулиці Проектної 12983», що у Голосіївському районі столиці. Трохи дивно, що ім’я Володимира Науменка перекочувало в Голосіївський район із Шевченківського. У вікіпедії є інша стаття, пов’язана із Науменком, а саме «Гімназія Володимира Науменка». У 1920-х згадана гімназія розташовувалась за адресою Ярославів Вал 25. Зараз — це Школа мистецтв імені Михайла Вериківського. В. Науменко внесений у список «100 облич Української революції» ініціативного проекту з історії України, започаткованого вінничанами (Рис. 2).
Пройшов час, а крадії залишилися тими самими як у 1720-му! Вони розуміють яке велике значення має культурна спадщина, полюють на усе історичне, загрожують або руйнують. Нещодавно пограбували музей та архіви у Мелітополі, замінували місцевість та дороги до Кам’яної могили, і багато чого іншого жахливого накоїли.
Та ми усе пам’ятаємо і обов’язково переможемо!
Примітка. Про деякі інші події, які відбувались у Києві на поч. XVIII ст., пов’язані у т.ч. із Петром I, читайте в статті: Придатко-Долін В. 2019. Київська старовина: Ілля Чиріков – п’ятий воєвода кам’янозатонський (1706-1711). Вид. 2-е, виправлене і доповнене. Експедиція XXI, Київ: 1—16.
[1] Білінський, В. Б. 2012. Країна Моксель, або Московія: Історичне дослідження. Видавництво імені Олени Теліги, Київ, 2: 1—320. Веб-сайт Чтиво.
[2] Н. В. [Науменко, В.П.] 1891. Къ исторіи церковныхъ и монастырскихъ архивовъ. Кіевская Старина. Июль-Сентябрь. Типографія Императарскаго Университета Св. Владиміра. Акц. Общ. Н.Г. Корчакї-Новицкаго. Киевъ, Годъ десятый, XXXIV:148-151[1299-1302].
[3] Пайкова, Є. В. 1998. Володимир Науменко (1852—1919). Український історичний журнал. 6: 90–102
[4] В.П.-Д.: із посиланням на «Киевская Старина 1891 №7».
[5] В.П.-Д.: у ті часи писали також райтар.
[6] В.П.-Д.: це багатотомне видання виходило у світ упродовж 1851-1879 рр.; див.: «Соловьевъ. Исторія Россіи. (1-е изд.), т. XVI, стр. 317. П. С. З. №3693.».
[7] Соловьевъ, С.М. [ценз. 1895-1896]. Глава III. Мѣры для просѣещенія: училища, изданіе книгъ, собраніе естественнихъ предметовъ, рѣдкостей и древностей. Исторія Россіи съ древнѣйшихъ временъ. (Второе издание.) Изд. в. у. тов. «Общественная Польза», С.-Петербургъ, 4: XVI:241-242.
[8] Собраніе… 1720. [Законъ] 3693. Декабря 20. Сенатскій въ слеѣдствіе Именнаго. О присылкѣ изъ монастырей Россійскаго Государства жалованныхъ грамотъ. Полное собраніе законовъ Россійской имперіи, 6:277.
