Три океани, 13 морів і 30 тисяч миль навколо світу пройшла за майже чотири роки перша українська яхта під жовто-блакитним прапором з ніжним ім’ям «Лелітка». Екіпаж у складі нащадків справжніх козаків – відважного капітана Валерія Дісановича Петущака та його не менш сміливої дружини Наталії Леонідівни Македон 25 років тому, 31 липня 1994 року вирушив у подорож навколо світу. На той час це була ще й відповідальна патріотична місія – відкривати світові маловідому незалежну державу Україну.
На далекі океанські мандрівки Валерій Петущак захворів ще у дитинстві. Солоний океанський бриз в’ївся в душу з дитинства, коли він прочитав залпом всі книги Жюля Верна. Романи Жюля Верна надихали його на мрії про далекі мандрівки в незвідані країни. Спочатку планував іти в далеку і досить небезпечну подорож лише сам, але із природної для нього ввічливості запропонував дружині скласти йому компанію. На його величезне здивування, вона погодилась і стала його вірним «екіпажем» – саме так капітан яхти називав свою дружину Наталю Македон під час майже чотирирічної подорожі навколо світу.
Перша спроба здійснити навколосвітню подорож була у 1990 році на яхті «Дніпро». Але, коли вийшли в океан, виявилось, що друзі, які запросили Валерія Дісановича у навколосвітню подорож, просто хотіли знайти, як вони казали, нормальну країну і там осісти, а в нього ж були зовсім інші думки, інші мрії… З Нової Зеландії він розчарований повернувся додому вже один, без екіпажу і яхти. Але ніколи не дозволяв себе жаліти. Він грюкнув кулаком по столу і сказав собі: «Клянусь, обійду навколо світу на власній яхті під українським жовто-блакитним прапором!» І так щиросердечно, що вже через тиждень доля повністю змінила його життя. Його друг запропонував зайнятися бізнесом, і за кілька років Валерій Петущак зміг купити необхідну і надійну для тривалої подорожі яхту. Довго думав, як її назвати. Адже назва має бути ніжною і жіночою, бо яхта – це вона. Дружина капітана дуже любила читати Лесю Українку і з «Лісової пісні» пам’ятала такі рядки:
«Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку…»
Так з’явилась ідея назвати яхту «Леліткою». Адже Лелітка – це блискітка. Згодом, коли мандрували океаном і пана Валерія та пані Наталю зустрічні мандрівники запитували, що означає ця назва, вони говорили, що це відображення світла зірки в океані. Іноземцям це надзвичайно подобалося. А вже коли повернулися з подорожі, то з книги Братка-Кутинського «Феномен України» дізналися, що Лелітки – це дочки богині Лелі, богині води, богині Всесвіту, а батьком був Полель – бог сонця. Тобто, Лелітки – це втілення жовто-блакитного, сонця і води. Хтось ніби підказав саме цю назву майбутнім мандрівникам. І справді, під час цієї подорожі вони удвох відчували дуже потужний захист у різних важких ситуаціях.
Яхта «Лелітка» досить невеличка за сучасними мірками, і вирушати у навколосвітню подорож на маленькій яхті дуже ризиковано. Проте, у відважного капітана є дуже корисна властивість – аби злякатися, йому потрібен певний час. Наприклад, після нападу акули він злякався лише через два дні – прокинувся посеред ночі і уявив, як ця тварюка могла його роздерти на шматки і що б тоді було, можна лише уявити…
Ця смертельно небезпечна пригода відбулась на атолі Соломон в Індійському океані. Там Валерій Дісанович з дружиною харчувались переважно кокосами – не тільки горіхами, а й стовбурами дерев. Риба чомусь не ловилася, і капітан вирішив наловити лангустів, а щоб на них полювати озброївся поліетиленовою торбинкою. Відійшов на мілині приблизно на 700 метрів від берега і раптом побачив акулу, всього за 15 метрів від себе. Вони подивились один на одного, потім вона зробила кільце, як вони завжди роблять перед атакою, і розвернулась до капітана – і він зрозумів, що акула збирається накинутись на нього. Це викликало в нього таку неймовірну лють, що він відчув, що просто хоче роздерти її голими руками. Єдиною зброєю на борту яхти був американський піхотний ніж, але в той момент він залишився на березі, бо для лангустів він не потрібен, і в руках лишалася тільки поліетиленова торбинка. Та, не чекаючи, поки акула на нього накинеться, кинувся сам на неї першим! Капітан при цьому кричав такими словами та згадував таку лайку, якої вона, мабуть, ще ніколи не чула. І ошелешена акула від такої несподіванки таки злякалась і втекла. За лічені секунди вона вже була метрів за 200 від нього, а там натрапила на якусь велику рибину і накинулась на неї. Він лиш побачив, що і та рибина теж вчепилась в акулу, й вони, борючись, вилітали метрів на півтора у повітря, а вода навколо них аж кипіла і була червоною від крові.
Кожен сприймає океан по-різному. Під час першої подорожі на яхті «Дніпро», коли вийшли в екваторіальні води Тихого океану, де сонце стоїть майже в зеніті і гріє так, що можна розплавитись, температура в каюті – 50 градусів, а вода за кормою 35, друзі Петущака почали жалітися на океан, на те, що солона вода виїдає очі і шкіру. Для них це була ворожа стихія, а для Валерія Дісановича – рідне обійстя: «Коли зранку виходиш на палубу, дивишся на схід сонця, бачиш безмежну площу океану і відчуваєш, що це все це твоє – розумієш, що щасливий».
Капітан Петущак любить океан, і зберігає любов до нього попри всі випробування. Якраз на початку першої подорожі біля Японських островів команда «Дніпра» потрапила у тайфун. Швидкість вітру була понад 200 км на годину, а хвилі досягали висоти 15 метрів. Тоді їхня яхта двічі переверталась так, що щогла йшла під воду. Коли ти бачиш, як на тебе котиться цей гребінь, сотні тон води, коли бачиш люту безкінечну енергію океану, розумієш, що він може знищити будь-яке судно. Отож, керування яхтою – це мистецтво, якому можна вчитися все життя.
Коли Валерій Дісанович вчетверте долав океан, після того, як пережив 12-бальні шторми і тайфуни, та мав вже великий досвід за плечима, до його рук потрапила книжка американських авторів «Тактика в штормі». І коли він її прочитав, то відразу зрозумів, що досі нічого не знав про це і тактику обирав абсолютно невірну. А автори цієї книги зробили геніальний винахід, вони показали, що під час екстремального шторму яхту можна «припаркувати» посеред океану. Можна покласти її в дрейф таким чином, що ви будете спокійно сидіти на носі. Щоправда, треба заткнути вуха, бо стоїть такий рев, виття і свист, що можна збожеволіти. І от ти сидиш і бачиш, що назустріч тобі летять хвилі і обходять яхту, а вона лише плавно і тихо хитається, можна лягти на койку і лежати так, наче матір колише тебе в колисці. Цей винахід автори перевірили практично, правда не змогли пояснити, чому так виходить, і куди врешті-решт діваються ці жахливі хвилі. Капітан особисто випробував цю тактику при вході у Егейське море та не раз говорив про неї яхтсменам рідного Київського крейсерського яхт-клубу.
Отже, хоч на початку подорожі яхта «Лелітка» була не зовсім готова до таких важких випробувань, та за чотири роки наші навколосвітники її добре вдосконалили і обладнали необхідною оснасткою настільки, що яхта стала набагато мореходнішою і безпечнішою.
На яхті члени екіпажу весь час перебувають поруч, тому під час довготривалих мандрівок завжди виникають якісь суперечки і сперечатися можна аж до бійки. Але капітана з дружиною завжди рятувало гарне почуття гумору в обох.
Заходячи в іноземні яхт-клуби для поповнення провіантом, паливом для двигуна та конче необхідного через безліч безсонних ночей під час штормів відпочинку, розповідали десяткам яхтсменів з усього світу про зовсім невідому їм на той час Україну. Розпочинали свої багатогодинні розповіді з того, що Україна і Росія це абсолютно різні країни, різні народи, різна ментальність, різна національна культура. Часом заглиблювались в давні часи. Розповідали, як в трипільські часи Україна була заселена майже так само густо, як і зараз. І, коли в усій Європі люди ще жили в землянках і лісах, тут вже була держава. Що саме на теренах України розпочиналась індоєвропейська цивілізація. Свої розповіді мандрівники завжди закінчували одним: «Насамкінець хочемо сказати, що демократична, незалежна і заможна Україна, якщо вона буде такою, – буде запорукою миру і спокою не тільки в Європі, а може, й в усьому світі. А якщо станеться інакше, і Росія знову «приєднає» Україну та відродиться ця жахлива тоталітарна держава, якою був до 1991-го СССР, тоді вона своєю ядерною булавою буде знову погрожувати всьому світові».
Валерій Петущак зазначає, що ще у 1990 році, коли він повернувся після першої подорожі на яхті «Дніпро» на рідну землю, то зрозумів, що демократичне суспільство дає людині. Воно дає не тільки свободу і можливості, а й почуття відповідальності. «Спочатку ти повинен бути гідним того, щоб жити в цьому суспільстві, а вже потім матимеш право користуватися його перевагами».
Найбільшим науковим подарунком для навколосвітників під час тієї подорожі стало відкриття Наталії Леонідівни у Новій Зеландії. Як науковець, вона подивилась на їхні національні орнаменти, на татуювання, скатертини і зробила висновок: «Так це ж наші українські вишиванки!». Крім того, що національні полінезійські орнаменти дивно нагадують українські – в одязі з тапу, у виробах з дерева статуеток богів, на домашньому посуді – в їхніх міфах говориться про те, що їхньою прабатьківщиною була земля з дуже суворим кліматом, півроку там стояли такі холоди, що можна було пішки ходити по воді, тобто, була крига, а великий чорний з білим птах відлітав у теплі краї: мова, очевидно, про лелеку. А що древні автохтони-новозеландці вийшли з території України, так само як індоарійці Європи, то про це розповідають місцевим школярам ще в школі. І саме про це говориться в англійському науково-документальному фільмі «Кельти. Хто вони?».
«Українська національна культура – це скарби, які ми повинні берегти. Тому що вони дають відповіді на питання, як зароджувалася цивілізація на землі. 1500 років до н.е. частина наших предків полишила свою територію і пішла в бік Індії, де винайшли згодом катамарани і такі вітрила, з якими можна йти в океані проти вітру, та почали освоювати острови Полінезії. Це був один з найкращих тогочасних винаходів людства», – зробили висновок наші навколосвітні мандрівники Валерій Дісанович Петущак і Наталія Леонідівна Македон.
Захоплюючу книгу про свою навколосвітню мандрівку капітан писав переважно за матеріалами щоденника дружини. До речі, за допомогою книги він врятував дружину («екіпаж») від смерті. Десь посередині Індійського океану у неї почав боліти живіт і вона боялася померти. Тоді капітан їй сказав: «Наталю, ми ж з тобою пообіцяли одне одному написати книжку про цю мандрівку, а як же ми її напишемо, якщо ти помреш? Не смій помирати, поки не напишемо книгу!».
І книга під назвою «Солоний гопак» таки побачила світ у 2005 році та швидко стала раритетом. Згодом, завдячуючи братам Капрановим (теж, до речі, яхтсменам), у видавництві «Зелений пес» вийшло адаптоване для широкого читача видання «Ходіння за три океани». За певен час ця книга була перекладена польською і видана у Польщі.
Вражень від навколосвітньої мандрівки вистачило б на десятки книжок: про зустрічі з піратами, коли біля Сомалі змушені були озброюватися «коктейлями Молотова», як боролися зі стихіями і 12-бальними штормами, з крокодилами, акулами, і цілими сімействами косаток. А ще – як лікувалися тільки солоною, як ропа, океанською водою – від радикуліту до ангіни. І як у Києві їх – виснажених, але щасливих – урочисто зустрічали 20 червня 1998 року майже після 4-річних сповнених різноманітних пригод мандрів.
Любов до морів та океанів легендарний капітан передав своєму сину Сергію та внукам Олександру і Валерію, які теж стали досвідченими мандрівниками-мореходами! Зокрема, онук Валерій Петущак (молодший) здійснив мрію свого легендарного діда: пройтися в «сорокових-ревучих» навколо Антарктиди. І вже двічі побував, як помічник капітана яхти, з туристичною експедицією біля берегів Антарктиди, де також відвідав нашу станцію «Академік Вернадський».
У цьому році легендарне подружжя святкуватиме не тільки 25-літній ювілей старту своєї навколосвітньої мандрівки, але й поважний вже ювілей свого життя, тож хочеться побажати відважним мандрівникам міцного козацького здоров’я і гарного настрою.
Георгій Лук’янчук
Редакція видання “Експедиція ХХІ” також вітає легендарного капітана та його екіпаж з ювілеєм історичної мандрівки. Бажаємо йому та його дружині здоров’я й наснаги на просвітницьку діяльність і сім футів під килем!
Читайте також:
Валерій Петущак: Після нападу акули злякався лише через два дні
