Денис Пишняк
«З початку 21-го століття Амстердам привертає велику кількість туристів. Так, у період з 2012 до 2017 року щорічне число відвідувачів зросло з 10 до 18.5 мільйонів, а до 2025 – прогнозоване зростання до 23 мільйонів відвідувачів, в той час як населення міста становить лише 0,85 мільйона. Наплив туристів призвів до зростання цін на нерухомість і товари, та зробив центр міста майже недоступним для його жителів».
Коли читаю цю інформацію, то відчуваю себе поганим туристом. І, з одного боку, це зрозуміло, тому що мета мого візиту сюди була суто робоча і не менш цікава професійно, тож я не мав змоги оцінити потенціал культурної спадщини, захований у нутрощах музеїв та галерей. Та Амстердам все одно справляє враження. Звісно, кожен сприймає світ якось по-своєму, і у мене, мабуть, все трохи інакше: хочеться спочатку послухати простір, отримати перше незаангажоване враження, зробити якісь свої припущення про минуле й сьогодення, а вже потім звіряти їх з архівами історії чи розповідями колег.
У 2018 році дістатися міста з аеропорту стало можливо навіть звичайними міськими автобусами, просто сплативши за проїзд у водія українською кредитною карткою. В залежності від пункту призначення, можливо, знадобиться пересадка, але отриманий квиток з терміном дії на одну годину дозволяє й таке. Стрімкий електричний автобус по гарній дорозі – це просто чудово!
І ось – місто, звичайний спальний квартал, трохи ближче до краю, ніж до центру. Перше сильне враження – повна відсутність будь-яких понтів, жлобства, зазнайства, начебто знаходишся у світлому соціалізмі замість розвиненого капіталізму. Маленькі будиночки, маленькі квартири, маленькі машини (часом навіть занадто маленькі) і маса велосипедів, при чому, зовсім звичайних велосипедів. Пішохідна доріжка, велосипедна доріжка, автомобільна смуга (одна чи дві) трамвайна колія і знову все в зворотному порядку – так виглядає типова вулиця житлового району, переходячи яку губишся від кількості цих смуг перешкод і порядку дорожніх пріоритетів. Але кілька годин такого життя – і забуваєш усі невидимі обмеження статусності, зверхності чи інші невідповідності, властиві нашому суспільству. Затишно, комфортно, гарно, ні тобі зайвого шуму, ні багатоповерхівок над головою. Навіть береги прямолінійних каналів не сприймаються як щось занадто штучне, оскільки десятиріччями обростали деревами й травою. Качки, чайки, човники й місточки, відлуння неба й ліхтарів під ним. Дуже заспокійливо, абсолютно позитивно, так, що тут хочеться залишитися.
Не можна сказати, що тут немає шику. Ні, він є, але поважно, обережно і гармонійно по відношенню до більшості мешканців. Дорогі гарні великі приватні будинки з дорогими автомобілями за воротами та моторними яхтами на пристані заднього двору… видаються аж зайвими в усій цій і так добре організованій ідилії.
Ще у великих затоках біля пристаней стоять цілі квартали обжитих будиночків на воді. Більші і менші, з квітами та міні-садами на борту а також на березі, з двориками та навіть власними воротами, в тих кому пощастило припаркуватися біля землі. Аж мимоволі виникає питання – чому? Навіщо аж так і тут? Адже вони явно стоять на приколі не один рік! Невже просто через гіпотетичну можливість змінити місце розташування? Та ні, мабуть є ще щось, і все не так просто.
Схоже, для тих, хто потрапляє в центр міста просто з аеропорту, все видається більш вражаючим. Усе давнє, історичне: будиночки, набережні, містки, човники… Ну, назовні може й не дуже старе, однак шарм часу присутній. Незвичайно!
Для мене ж, який у центр прийшов пішки лише на третій день, вже після огляду моїх околиць, і подолавши для цього ще 5 км, бачити знову ж ті самі канали, місточки і трохи старіші будиночки, мабуть, було дещо нудніше. А як перетинати нескінченні потоки велосипедистів, я так і не збагнув, і вважаю, всім дуже пощастило що ніхто не постраждав. На моє щастя, в деяких кварталах рух велосипедів був невеликий, тож можна було відчути себе у цілковитій безпеці і навіть порозглядати вітрини.
Дивна річ і дивне відчуття, якого я раніше ніколи не помічав так виразно, виражається одним питанням: «Чому все настільки однакове?». Цілковите захоплення першого дня поступово змінилося затишною буденною сірістю ближче до кінця мого нетривалого візиту. От, дивлячись на мапу міста здається, наче б то вже скрізь і побував, і хочеться просто відпочити. Чи то плаский рельєф, чи суцільна периметральна забудова?.. Можливо, після перельоту і купи важливої робочої інформації моє сприйняття настільки притупилося? Ну, тоді ось для об’єктивності – бачу на дорозі напис «Шкільна зона», шукаю а де ж, власне, школа, і чомусь не можу її ідентифікувати поміж будівель, а лише спортивний майданчик на якому бігають діти…
Якось ніколи не відносив себе по духу до тих жителів Азії, які так люблять вітер і коней, але тут, в Амстердамі, як для мене, чомусь аж занадто затишно, незважаючи навіть на одного наркомана і кількох безхатченків, яких я все ж зустрів у центрі. Схоже, тепер я починаю розуміти і тих дивних іноземців, які побувавши в Одесі, у захваті розповідають яке це дивовижне місто! Тут, в Амстердамі, її наче не вистачає, з отим колоритним діапазоном соціальних умов. Або ж Києва, де залишки первозданної природи, історичних пам’яток, межують з варварською бетонною урбанізацією.
Здається, поміж такої самодостатньої повсякденної одноманітності Амстердаму можна раптом загубити свій шлях, і тоді певний контраст є просто необхідним, щоб знову віднайти власні орієнтири. Мабуть, це не остаточний мій висновок, і він так само зміниться як все і всі, але наразі він ось такий.
Денис Пишняк
Фото автора
Більше фото – у фотогалереї Амстердам, яким він є.