Артем Джулай. Гортаючи антарктичний щоденник

Мій співрозмовник –  молодий кримський біолог Артем Джулай. Їдучи до Києва, він проминув чимало різних станцій – автобусних, залізничних тощо, маючи на меті, що життєві шляхи приведуть його на станцію антарктичну, де взагалі відсутні не те що колії, автозаправки, асфальт чи бруківка, а зазвичай не побачиш під ногами звичайнісінької  землі. Лише сніг, крига, а в кращому випадку – порепані масиви грубих базальтів, які мільйони років періодично облизує океан, колють морози та печуть промені ультрафіолету, користуючись послабленнями озонового шару… Та, незважаючи на це, в далекій Антарктиці працюють його колеги, намагаючись з’ясувати, як за таких умов можуть виживати тварини, птахи, рослини. А також – яку користь можуть принести їхні адаптивні властивості людям, що майже два століття тому почали вивчення цього континенту загадок.

Тож, де обіцяний щоденник? запитую в Артема.

– Він є, але надто вже конспективний. У попередню, мою першу зимівлю (УАЕ-19), часу було зовсім обмаль, а вражень надто багато, а  в другу (УАЕ-22) – всі враження вже вклалися в якусь систему і я готовий ними поділитись.

–  Тоді з чого почнемо?

– Станція, на мій погляд, починається з чергувань. Вони одразу дозволяють ознайомитись з її інфраструктурою та осмислити побачене. Побут на станції простий. Кожен господар на своєму робочому місці, але в певні періоди зобов’язаний відповідати за все, коли ти – головний. І це визначається графіком, затвердженим начальником станції. Щодоби тут несуть вахту два чергових: денний та нічний.

Денний черговий постійно тримає під контролем роботу дизель-генераторів, які забезпечують станцію електрикою, насосів, які закачують солону воду, що опріснюється та використовується для готування їжі, прання, миття посуду, підлоги і різних технічних потреб. Також денний черговий стежить за роботою холодильних камер (одна камера підтримує температуру плюс чотири градуси за Цельсієм, інша – мінус двадцять); допомагає кухареві на кухні, накриває на стіл перед обідом і вечерею, миє після вечері баки, в які ​​скидають харчові відходи, пластик/папір, метал/скло. Усі відходи на станції сортуються, пресуються, упаковуються і в кінці зимівлі відправляються судном «на велику землю» для подальшої утилізації. Денний черговий призначається щодня новий.

Нічний черговий діє протягом тижня. Він оберігає сон полярників, стежить за протипожежною безпекою, роботою апаратури, робить прибирання головного коридору, сходів, що ведуть на другий поверх в їдальню, а також прибирає  душову кімнату.

Після вечері половина команди (крім кухаря, нічного чергового і денного чергового, який миє баки для сміття) робить прибирання в їдальні. А в п’ятницю ввечері відбувається загальне прибирання станції, коли кожен зимівник (крім нічного чергового) прибирає відведену йому ділянку (відведені ділянки щотижня змінюються згідно з графіком прибирання), тому на станції завжди чистота і порядок.

– Яким же чином відбувся твій дебют? Схоже, що черговому там ніколи й вгору глянути. Та й відповідальність велика.

– Мені пощастило почати життя на станції нічним черговим. Це дещо спокійніше – чергувати вночі. Але… часом трапляються й невеличкі пригоди.

В одну з ночей мого чергування до одного з причалів станції, який називають Сліп (з нього зісковзують човни у воду) прибило крижину з морським леопардом, який мирно спав. Морський леопард – це хижак родини тюленевих, який харчується пінгвінами та іншими птахами і рибою. Зустрічі людей з морськими леопардами найчастіше закінчуються гарними світлинами, хоча бували випадки з летальним кінцем. Леопард проспав на крижині кілька годин, після чого поплив у невідомому напрямку. Варто відзначити, що життя морських леопардів проходить або у воді, або на крижинах, де вони сплять, а коли приходить антарктична весна – народжують дитинчат.

Тиждень нічних чергувань закінчився виїздом на острови Ялур та Пітерман, де знаходяться великі колонії пінгвінів Аделі та субантарктичних пінгвінів, а також росте мох, заради якого і відбувся виїзд. Очолив поїздку начальник станції Віктор Дмитрович Лук’ященко. Однак, через зміну погоди та високу хвилю висадитися на острови не вдалося. Було прийняте рішення не ризикувати здоров’ям біологів (моїм та Віталія Смаголя) і повернутися туди за більш сприятливих умов.

По дорозі на острови нам зустрілася пара горбатих китів, які при нашому наближенні пішли глибоко під воду.

Як і було заплановано, трохи пізніше відбувся повторний виїзд на острів Пітерман, для завершення робіт. День був сонячний. Над протокою Пенола літали антарктичні крячки, виловлюючи криль. А вздовж материка можна було спостерігати фонтани горбатих китів, які теж були не проти підкріпитися крилем. На півдорозі до острова моторний човен «Зодіак» з групою полярників спостерігав за малим полосатиком або, як його ще називають, китом Мінке. Зустріч виявилася короткою – почувши звук мотора, кит набрав побільше повітря в легені, пірнув і зник у невідомому напрямку.

На Пітермані, неподалік будиночка аргентинської сезонної станції, під теплими променями осіннього антарктичного сонця солодко дрімала огрядна самиця тюленя Ведделла. То тут, то там зустрічалися невеликі групки субантарктичних пінгвінів, які вже закінчували линяти. Домініканські чайки дзвінким криком відганяли чужинців від своєї території. По снігу бігали білі сивки, розшукуючи поживу в гуано пінгвінів.

Поки біологи відбирали проби моху, геофізик Анатолій Чернов, озброївшись  георадаром, досліджував крижаний купол острова. Допомагав йому в цьому дизеліст і за сумісництвом драйвер – Андрій Голубенко.

На зворотному шляху нам зустрілася велика зграя крячок, а також з-за айсберга майнув спинний плавник кита Мінке.

На причалі нас зустрів характерним «карканням» пінгвін Аделі, якого можна було спостерігати там у вечірній час протягом кількох днів.

– Певно, й він  був на чергуванні…  Це також твої «підопічні»?

– Звичайно. Ми спостерігаємо за ними, а вони – за нами. Цікава історія відбулася одного дня, коли ми з механіком Володимиром Коржом висадили Анатолія Чернова на сусідній острів Вінтер для робіт з його нерозлучним георадаром. Поки він працював, ми обстежили прилеглу акваторію. У протоці Скуа човен деякий час переслідував морський леопард. Особливо молоді особини люблять промчати за човном, граючись з бульбашками повітря, які створює працюючий гвинт. Деякі особини намагаються прокусити човен, і деяким таки це вдається. Особливо вразливі човни, що стоять у воді біля причалу, тому на ніч ці човни піднімають з води на причал. А ще це роблять  аби вберегти від пошкодження  дрейфуючими айсбергами. Інколи крижини можуть нашкодити гірше, ніж морські хижаки. Найчастіше леопарди прокушують хвостову частину човна, в тому місці, де балон закінчується у формі конуса. Тому в цій частині  човнів найчастіше можна побачити латки.

Чим далі тварина знаходиться від умовного центру своєї території, тим менш  агресивно вона поводиться по відношенню до чужинців. Як виявилося пізніше, територію між островом Галіндез і островом Вінтер пара морських леопардів вважала своєю. Їм просто невтямки, що на цьому острові стоїть науково-дослідна станція. Так ось, коли зодіак з’явився на території з двома морськими леопардами, то одна з особин, а може і обидві особини по черзі, стали наполегливо переслідувати човен, намагаючись прокусити балон, а точніше, прогнати незваного гостя геть зі своєї території. На жаль для нас, місце, зручне для посадки в човен з острова Вінтер, було тільки одне, тому ми не могли скинути «з хвоста» леопарда, і йому все-таки вдалося зірвати стару латку. На щастя для нас корпус човна мав кілька ізольованих відсіків з повітрям і пластикове днище. Та й відстань між островами була невелика. Тому ми без проблем забрали Анатолія і повернулися на станцію, але човен довелося підклеювати.

На жаль, відео з гонитвою, яке вдалося зробити, не може повною мірою передати весь спектр емоцій, які відчуваєш, коли з води вистрибує чотириста кілограм суцільного «позитиву», або коли серед хвиль виникає змієподібна голова і, уважно примружившись, дивиться на тебе, оцінюючи свої і твої сили. Можете собі уявити, що відчувають дослідники, коли чотириметровий човен переслідує зграя, бажаючих поснідати, семиметрових косаток…

– Гадаю, задоволення – нижче середнього. Однак, таких хижаків в Антарктиці, мабуть, не так уже й багато. А їсти хочуть усі… Декому у пошуках їжі, незважаючи на люті морози й скажені вітри, доводиться долати чималі відстані. Чи не так?

– Так. Я  занотував собі таку невеличку пригоду, що трапилася в одну із субот другої моєї зимівлі. Все почалося після обіду, коли системний адміністратор Павло Орлов зацікавився віддаленими чорними точками і запитав, чи не тварини це. Озброївшись підзорної трубою, я почав досліджувати околиці. Через деякий час вдалося з’ясувати, що ці точки ніякого біологічного інтересу не являють, тому що це був або брудний лід, або камені, зате я виявив морського котика, що грався у снігу. Подивившись в трубу, Павло не побачив котика, бо через розхитаність штатива картинка сильно гуляла. Шукаючи котика, я виявив силует, який дуже нагадував або камінь, або великого пінгвіна. Я став спостерігати за каменем-пінгвіном, і через якийсь час силует повернув голову, продемонструвавши свій довгий дзьоб. Це справді був великий пінгвін, а з огляду на велику відстань до об’єкта, це міг бути сам «імператор»! Я побіг за своїм колегою Віталієм Смаголем, аби він підтвердив, що теж бачить пінгвіна, тому що наш мозок може інколи зіграти з нами злий жарт і явити ілюзію того, що ми дуже хочемо побачити.

Поглянувши в трубу, Віталій підтвердив, що це великий пінгвін. А коли я знову глянув на пінгвіна, то побачив жовту пляму на його шиї, що вказувало на його «шляхетне» походження. Це був безперечно імператорський пінгвін, але проблема полягала в тому, що пінгвін ліг на живіт, а жовту пляму бачив тільки я. Льодова обстановка не дозволяла спустити на воду човен, щоб розставити всі крапки над «i». На щастя для біологів, у метеоролога Олександра Зуласа був квадрокоптер.

Почувши про ймовірність зняти імператорського пінгвіна, Олександр погодився відправити квадрокоптер на пошуки. Перший політ з метеомайданчика не увінчався успіхом. Тоді ми перемістилися на майданчик біля причалу і звідти знову запустили квадракоптер, а я став шукати пінгвіна в підзорну трубу. Знайшовши потрібний острів, ми скорегували політ. І ось, коли вже почали закрадатися сумніви, наші старання увінчалися успіхом. Пінгвін був знайдений! Але він лежав на череві, тому було незрозуміло, імператорський це пінгвін або королівський. Наближення дзижчащого літаючого апарата сполошило птицю, вона встала на лапи, продемонструвавши всю свою поважну постать і оригінальне вбрання!

Це був приклад командної роботи, коли системний адміністратор зацікавився чорними точками невідомого походження і направив погляд біологів у потрібному напрямку, а метеоролог допоміг підтвердити і зафіксувати результат. Несподіваний гість з південної Антарктики ніс нову інформацію не лише для біологів.

А трохи пізніше, коли ми з Віталієм кільцювали білих сивок, над нами пролетіли два капських буревісники, яких вже давно не було видно в районі станції.

Наступного дня погода прояснилася, опади зникли, що дозволило ще раз злітати до пінгвіна. На цей раз Олександр Зулас зміг наблизити апарат до пінгвіна значно ближче, а більш яскраве освітлення дозволило зробити більш якісні фото і відео. При ретельному розгляді відзнятих матеріалів стало ясно, що це не імператорський пінгвін, а королівський. За період двадцяти двох українських антарктичних експедицій королівських пінгвінів реєстрували в районі станції тільки два рази. Це була третя реєстрація королівського пінгвіна в районі станції. Це пов’язано з тим, що королівські пінгвіни більш теплолюбні в порівнянні з імператорськими, які зустрічаються вздовж узбережжя Антарктиди і на прилеглих до неї островах від  66° до 77° південної широти.

Королівський пінгвін поступається імператорському пінгвіну в розмірах. Довжина тіла королівського пінгвіна досягає вісімдесяти-ста сантиметрів, що на двадцять сантиметрів менше довжини тіла імператорського пінгвіна. Маса тіла цих двох видів пінгвінів відрізняється значно: якщо маса тіла королівського пінгвіна може досягати вісімнадцяти кілограмів, то маса тіла імператорського пінгвіна коливається в діапазоні від двадцяти двох до сорока п’яти кілограмів.

– А що запам’яталось з вашого дозвілля? Адже життя полярників складається не лише з роботи. Трапляються й свята, дні народження, зрештою, вихідні…

– Одним з найбільших свят в Антарктиці є Мідвінтер. Це день, коли в північній півкулі найбільш тривалий день та найкоротша ніч, а в південній півкулі все навпаки. 22 червня всі антарктичні станції святкують початок наближення літа.

Святковий ранок для мене почався о сьомій тридцять, тому що мені знову-таки  випала честь бути денним черговим. О десятій ранку вся команда (за винятком нічного чергового) зібралася за святковим столом. На сніданок були смачні, які інколи готують усім гуртом, пельмені. Вони добре надали нам сил для майбутніх спортивних змагань.

Об одинадцятій годині одинадцять людей вийшли на метеомайданчик, куди винесли дві порожні діжки, сходи, канат, рушницю і футбольний м’яч.

Спортивні змагання почалися зі стрільби по мішені та з «п’яної» драбини, яка показувала наскільки людина готова «до польоту в космос». Претендента розкручували на стільці, який обертається, а потім він повинен був пройти по драбині, яку встановили на дві бочки. До польоту в космос виявилися готові практично всі. А головним «снайпером» Двадцять другої експедиції несподівано для всіх виявився кухар, Богдан Паламарчук – чи то тому, що потрапляння відзначав його антарктичний друг – дизеліст, Андрій Голубенко, чи то тому, що він краще за всіх стріляв.

Потім було командне перетягування каната – «Молоді» проти «Бувалих». За сумарною вагою команд стежив лікар, Олександр Масний. У перетягуванні каната, як і в футбольному матчі, перемогли «Старі кістки». Команда переможців отримала за кожне змагання по пляшці шампанського.

Футбольний матч складався з двох таймів по вісім хвилин кожен. Матч закінчився з рахунком 1:0. Гол в кінці першого тайму забив бувалий зимівник, метеоролог Олександр Зулас. Після футбольного матчу ми перемістилися на станцію, а через годину пішли на причал, де кожен учасник експедиції доторкнувся до прекрасного, скупавшись у бадьорих водах Південного океану.

Умови моїх антарктичних купань на Мідвінтер відрізнялися істотно. Три роки тому температура повітря була мінус десять градусів за Цельсієм, температура води – мінус одна ціла і вісім десятих градуса, а вітер – дванадцять метрів в секунду. До того ж, акваторія була покрита крижаною «кашею», що було додатковим психологічним навантаженням. 22 червня 2017 року температура води і повітря практично не відрізнялися від таких попередньої експедиції, зате вітер був два метри в секунду. Акваторія була абсолютно чиста від льоду, тому купатися було легко і приємно. Що цікаво, напередодні Мідвінтера йшов сніг, дув вітер, а акваторія була повністю забита льодом. Вранці 22 червня акваторія була чиста, але дув холодний вітер. Зате до моменту купання він практично стих.

Перед купанням зимівники раділи, що на льоду лежать два тюлені Ведделла і не видно морських леопардів, хоча було б логічно радіти, що на льоду лежать морські леопарди, а у воді плавають тюлені Ведделла. Перед самим купанням біля причалу проплив морський котик, після чого метеоролог Олександр Надточій приніс на всякий випадок багор. На щастя, багор не знадобився.

На Мідвінтер заходити в океан треба обов’язково в краватці, також заохочуються креативні костюми. Наприклад, геофізик, Богдан Гаврилюк, вийшов на причал в костюмі пірата і з піратським прапором. Решта обмежилися кумедними капелюхами і сонцезахисними окулярами. Я взяв з собою сачок для лову криля, але криль я так і не спіймав.

Після купання всі перемістилися на станцію і через годину, в костюмах і краватках, зібралися в барі, де начальник станції, Віктор Лук’ященко, роздав кожному члену експедиції диплом зимівника.

Чемпіоном станції з більярду став Олександр Зулас, з пінг-понгу – Анатолій Чернов, з шахів – Андрій Голубенко, з дартсу – Артем Джулай. Чемпіонат з армреслінгу залишився відкритим.

Вважається, що на Мідвінтер, після тісного знайомства з Південним океаном, «зимун» перетворюється на зимівника. Хоча я вважаю, що на Мідвінтер «туристи» стають «зимунами», а вже до кінця року, працюючи в Антарктиці, «зимуни» стають зимівниками. Через два-три місяці, проведених в Антарктиці, ейфорія поступово зменшується, туга по дому збільшується і з’являється повільне усвідомлення, що попереду ще дев’ять місяців перебування серед одних і тих самих облич. Люди стикаються з першою антарктичною депресією. Кожен долає її по-різному. І завдання бувалих зимівників – допомогти «зимунам» впоратися з цією адаптацією і стати до кінця року справжніми зимівниками.

– Неодноразово мені доводилося чути розповіді про те, як зимівники рятували птахів, потерпілих у бійках пінгвінів, інших тварин. Чи доводилося надавати допомогу «братам нашим меншим»?

– Одного разу мені довелося діставати великого самця морського котика з природної пастки. А справа відбувалась так.

Прогулюючись увечері по острову, доктор Олександр Масний виявив морського котика, який лежав у ямі, яка утворилась від танення снігу під ним. За словами доктора, котик був пораненим, тому що тільки гарчав і не нападав на нього, як зазвичай роблять котики, захищаючи свою територію. Вже стемніло, тому я вирішив перевірити котика наступного дня.

Спочатку я не помітив тварину, тому що яма була настільки глибока, що котик зливався з землею, нагадуючи невеликий камінь. З ями на мене дивилися перелякані очі, і чулося гарчання, що чергувалося з хлюпанням води. Яма була наповнена рідиною, що складалася з розталого снігу і відходів життєдіяльності тварини.

При найближчому розгляді ситуації було виявлено, що котик застряг і тому не може вибратися. Сніг, який він розтопив власним тілом, за ніч настільки замерз, що перетворився в товстий лід, який заважав тварині вилізти з ями. Не гаючи часу, я почав відколювати шматки льоду, розширюючи яму. Доводилося працювати дуже обережно, оскільки я не знав стану тварини і не хотів бути укушеним в подяку за допомогу.

Частину льоду вдалося відколоти руками, але в деяких місцях лід був настільки товстим, що було потрібне спеціальне обладнання, тоді я згадав основи еволюції і знайшов важкий гострий камінь, який, за щасливим збігом обставин, опинився недалеко. Тільки я відійшов від розкопаного котика в пошуках підходящого каменя, як до нього одразу ж попрямувала біла сивка – птах, який із задоволенням розкльовує рани тварин і є копрофагом. Відігнавши сивку і знайшовши відповідний камінь, я повернувся до котика і звільнив його задню частину, яка вже місцями вмерзла в лід. Однак морський котик не поспішав вилазити з ями, оскільки його морда була практично закрита шматком льоду. Обережно, щоб не бути укушеним і не нашкодити тварині, я став відбивати шматки льоду біля голови котика. Після того як і голова котика була звільнена, він не поспішав вилізати з ями. Мабуть, тривале перебування у воді в одному положенні без будь-якого руху, послабило тварину, тоді мені довелося підштовхувати вісімдесяти-кілограмового самця, поправляючи його ласти, щоб він зміг вилізти з ями. В результаті морський котик виліз зі своєї пастки і ліг на бік одразу біля краю ями, почавши розтирати своє замерзле тіло ластами і тертися об сніг. Спостерігаючи деякий час за котиком, я відійшов далі, а він, на мою радість, відповз від ями.

Ще декілька наступних днів знесилений котик лежав неподалік ями, а потім зник з острова. Шкода, якщо він раптом став легкою здобиччю морського леопарда. Закони дикої природи не завжди корелюються з нашою уявою про навколишній світ.

– Нещодавно я вичитав у щоденниках польського полярного дослідника Ракуси-Сущевського такий факт, що птах поморник нападає на маленьких пінгвінят, добиває їх дзьобом і з`їдає. Мене дуже вразила така жорстокість. Що ти думаєш з цього приводу, як біолог?

– Мені доволі часто доводилось бачити, як морські леопарди шматують молодих пінгвінів, хапаючи їх у воді біля місця спуску у воду. Тому пінгвіни виробили тактику пірнати у воду одразу великою кількістю, щоб леопард розгубився та не встиг спіймати окремого пінгвіна. Звичайно, картина поїдання не з приємних. Але життя в Антарктиці дуже суворе. Не знайдеш собі їжу, загинеш від голоду й холоду. Такі закони природи.

Однак, на мою думку, найжорстокіше створіння природи – це людина. Бо вона нищить собі подібних не з метою виживання… А до того ж, ще вигадує для цього хитромудрі знаряддя масового знищення. І більшість із нас з цим мириться. Тож, чи маємо ми право судити «братів наших менших»?

Розпитував Володимир БОЧКАРЬОВ 

Related posts

Leave a Comment