Понад чверть століття тому, невдовзі після розвалу колишнього СРСР, а також невдалої спроби отримати у спадок хоч одну з радянських полярних станцій, які по суті були спільним надбанням усіх союзних республік, уряд вже незалежної України з подачі наукової громадськості прийняв рішення про поновлення досліджень в Арктиці й Антарктиці, у яких завжди активну участь брали наші вчені.
Одним зі свідчень цього може служити фрагмент доповідної записки ректора КДУ І.Т. Швеця, яка зберігається у Держархіві м. Києва, міністру вищої та середньої спеціальної освіти тодішньої УРСР про створення в Арктиці науково-дослідницької станції.
„ У 1956 році, відповідно з державним планом робіт, Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка утворив в Арктиці разом із Арктичним інститутом „Главсевморпуть” станцію для вивчення полярних сяйв (поблизу бухти Тіксі). За умовами угоди і вказівками Міжвідомчого комітету МГР (Міжнародного геофізичного року) університет здійснив підготовку кадрів дослідників для Тіксі, наукове керівництво і забезпечив науковим обладнанням. Для роботи з полярними сяйвами в Арктику було направлено 6 випускників-астрономів КДУ, які одержали численні матеріали спостережень видатного наукового значення”.
Далі підпис і дата – 20 січня 1960 року.
Скільки інформації для роздумів дає лише цей невеличкий абзац з доповідної ректора міністру! А скільки вже написано про участь наших земляків у численних експедиціях до Арктики та Антарктики? Деякі наші зимівники, капітани, радисти, геофізики, метеорологи, біологи, гляціологи, а також фахівці інших професій, набувши безцінного досвіду, встигли попрацювати біля обох полюсів Землі. А серед жертв цієї екстремальної професії – полярного дослідника – є українці, які загинули й поховані в Антарктиді. Це полтавчанин Іван Хмара і одесит Ігор Попов.
З появою в Україні власної антарктичної станції Академік Вернадський, яку нам безкоштовно, на певних умовах, у 1996 році передала Велика Британія, наші полярники наче отримали „друге дихання” й натхненно заходились вже на системній основі гортати сторінки дивовижної „льодової книги”. На УАС Академік Вернадський нині працює вже 25-та Українська антарктична експедиція і головною проблемою залишається придбання сучасного науково-дослідного судна, на яке вже торік навіть були виділені кошти. Але шлях до здійснення цієї мрії, як велетенський айсберг перепинили спочатку проблеми з бюджетним фінансуванням в кінці 2019-го року, а згодом – секвестр державного бюджету 2020 внаслідок пандемії СOVID-19. Будемо сподіватись, що ці перешкоди так як і айсберги розтануть.
Нещодавно головний спеціаліст відділу формування НАФ Державного архіву кінофотофонодокументів України ім. Г.С. Пшеничного Ольга Лозицька повідомила Національний антарктичний науковий центр про завершення процедури науково-технічного опрацювання матеріалів, що вже незабаром зможуть надати зацікавленим особам чимало нових наочних свідчень про екстремальні зусилля вчених і зимівників, а також організаторів вітчизняної науки, які сприяли утвердженню нашою країною статусу антарктичної держави. За сприяння директора НАНЦ Євгена Дикого до національного архівного фонду було передано 699 одиниць зберігання, які охоплюють період кінця ХХ і початок нинішнього століття.
Наразі хочу нагадати, що 20 липня 25 років тому в Лондоні відбулося підписання Міжурядової угоди та Меморандуму про взаєморозуміння між Британською антарктичною службою (British Antarctic Survey, BAS) і Центром антарктичних досліджень НАН України (ЦАД). А за тиждень в Україні був поширений перший прес-реліз з цього екстраординарного приводу. Мені ж його передав „для історії” безпосередній учасник цих подій, перший директор ЦАД, а потім багаторічний керівник Науково-технічної ради „Антарктика” академік НАН України П.Ф. Гожик. Гадаю, цей документ може стати ключовим у згаданому архівному списку одиниць зберігання за даний період за № 1\700.
Володимир БОЧКАРЬОВ
На знімку: фотокопія першого прес-релізу Прес-служби ЦАД від 27.07.1995р.
