Ці дні і тижні ми всі запам’ятаємо назавжди, це точно. Це дні наших утрат, хоча масштаб цих утрат дуже різний. Хтось утратив домівку (сподіваймося, тимчасово). Хтось утратив найближчих (і це вже, на жаль, назавжди). Хтось утратив друзів – не фізично, а просто опинившись із ними по різні боки барикад, і на цьому етапі вже непоправно. Хтось утратив роботу. Хтось не втратив нічого з вищепереліченого, але втратив спокій і ось уже понад місяць прикипає стомленими очима до екрана комп’ютера або смартфона, прокидаючись і засинаючи зі стрічкою новин. А хтось утратив найцінніше: здоров’я і життя.
Моя подруга, художниця-аматорка, яка буквально напередодні війни відкрила виставку в одній із салтівських бібліотек (я була на відкритті), днями мені пише: «Нема вже ні бібліотеки, ні моїх картин». (Між іншим, назва виставки виявилася пророчою: «Бути в моменті». Ніхто не знав, що буде завтра або за декілька днів.)
Не беруся судити, наскільки всі наші втрати компенсуються здобутками. Щось важливе ми, безперечно, здобули. Безпрецедентну національну єдність. Достойного президента, який у прискореному режимі на наших здивованих очах сформувався з чогось аморфного, як метелик із гусениці. Прихильність Європи і світу.
…У перші несповна два тижні війни я намагалася забутися в роботі, мов той пияк у вині. Брала нові й нові переклади, оплачувані й волонтерські. Пальці тремтіли над клавіатурою, а надворі гуркотіло – ближче і ближче з кожним днем. Ніколи не забуду, як ми вечорами грали в покер учотирьох, силкуючись не дослухатися до того гуркоту і бездоганно дотримуючись правил світломаскування (навіть цигарку на ґанку запалити зась – спасибі Андрієві за його сувору дбайливість!). А потім був той найстрашніший вечір, коли гуркіт став геть нестерпним, і ми, за відсутності підвалу, спустились на перший поверх і принишкли під сходами, затамувавши подих. За якийсь час гуркіт перетворився на приголомшливий скрегіт; це тривало менш ніж хвилину, й опісля цього настала тиша. Виявилося, збили ворожий літак і він упав у 10 хвилинах (пішки) від нас. Я досі не мала сивини у волоссі – тепер маю.
Я знаю, що таке страх, від якого нудить. Знаю, що таке відчуття пастки, панічне бажання втечі за абсолютної неможливості її здійснити. Знаю, що таке відчай, коли найдужче в житті хочеться врятуватися самій і врятувати найближчих, але нема, нема ні чарівної парасольки, ні янгольських крил. Коли думаєш про одних друзів, які сидять під бомбами, про інших, про своїх батьків – і плачеш від безсилля.
У перші дні війни багато чого вирішував такий приземлений чинник, як соціальний капітал: мати знайомих з автівками, готових забрати тебе і твоїх близьких, було набагато краще, ніж не мати.
Але минуло ще декілька днів – і ось уже стали з’являтися волонтерські осередки, які займалися в тому числі й евакуацією. Низький уклін людям, які рятували і далі рятують інших – іноді ціною власного життя. Власне, я через тиждень після свого від’їзду довідалася, що худорлявий хлопець-водій, який віз нас до Полтави, кількома днями пізніше загинув під обстрілом… Смерть зовсім близько.
І, звісно, евакуаційні поїзди від Укрзалізниці. Спочатку – паніка і смертовбивство на вокзалі; але варто було перечекати тиждень – і можна було виїхати з Харкова вже в майже комфортних умовах. Взагалі: те, що зробила в ці тижні Укрзалізниця, оцінити неможливо. Кожен рейс зі Сходу – це сотні й тисячі врятованих людських життів. Це подвиг. Хочеться побажати їм після Перемоги максимального розквіту і добробуту, а ще пільгового оподаткування)
…На полтавському вокзалі тероборонівці роздають усім жінкам живі тюльпани. Насилу згадую: ага, це ж 8 березня. Зроду не святкувала, але хлопці щиро хочуть справити приємність, окей, дякую, слава Україні. І хай недоречний цей ніжний тюльпанчик, коли в руках важкі торби, – але й не викинеш його: знак щирості, та ще й від вояка. Вже в потязі встромила його у пляшку з водою.
Мама й дочка з Північної Салтівки сідають у львівський потяг, як і я, не в Харкові, а в Полтаві, тому сидячих місць уже нема, 16 годин сидимо на власних торбах. Вагітна дочка нарікає: ламаються нігті, а невдовзі ж мала йти на корекцію. Урешті-решт зривається на сльози: «Розбомбили геть-чисто все, ні балкона в нас тепер, ні кухні…» – «Так! Не рюмсати!» – наказує їй мама, теж моложава і струнка; вона винахідливо прикріпила на живіт чималеньку барсетку з грішми й документами і застебнула зверху дуту куртку. «Не штовхайтеся! Не бачите – ми вагітні!» – грубувато осмикує тих, хто протискається коридором.
Літня пара з харківського передмістя: чоловікові весь час кортить покурити, жінка панічно боїться, що він вийде на перон і не встигне повернутися, й далі вона поїде без нього. І, справді, на одній із проміжних станцій ще трошки – і так би сталося. Істеричний жіночий крик: «Де мій дід?» Спокійно, дід таки заскочив на обніжок в останню мить і досадливо позирає на дружину: тут я, мовляв, тут, і нема чого горлати.
Київ, ніч. Усі ліхтарі згашено, світла у вагонах теж нема. Світломаскування. У суцільній темряві немолода дочка намагається підсадити у вагон зовсім уже старого батька на ходунках. «Допоможіть інваліду!» – кричить щосили. Допомогли. Втягли. Але місцем ніхто не поступився. Кожен за себе.
Ранковий Львів, до камери схову не пройти – на підлозі впритул одне до одного сплять на підстилках цигани, дорослі з дітьми впереміш. На вокзалі роєм роїться різномастий люд. Снідаю у привокзальній кнайпі. Мені, мабуть-таки, до Польщі: саме там я зможу працювати за фахом, а не просто сидіти у волонтерському центрі.
Виснажлива шестигодинна черга на польський потяг, і то навстоячки. Волонтери раз у раз роздають то сік, то дитяче харчування, то памперси, то канапки. «А что такоє канапкі?» – питає хтось. – «Бутерброди», – відповідають йому. «Канап… Бутерброди, бутерброди!» – кричить кмітливий волонтер. А мені дістався навіть гарячий суп (чи пак зупа, як кажуть у Львові), із фрикадельками, в одноразовій пластівці.
У черзі – чолов’яга з Броварів, сильно понад 60, та його дочка. Дочка плаче за чоловіком, якого довелося лишити. «І за ким там плакати? – бурчить батько, коли дочка на хвилинку відходить. – Він у неї не працює, вона сама й заробляє, і в господарстві порається – все вона. Чого б ото я за ним плакав…»
Тендітна блондинка з Бучі, бліда як крейда. Кількох жінок кадирівці замкнули у приміщенні підприємства, де вона працювала, і сказали, що ґвалтуватимуть. Одних забрали, інші лишилися сидіти, спаралізовані страхом, а ця якимось дивом утекла через чорний хід. Її очі досі повні жаху.
У потязі до мене підсідає галаслива компанія російськомовної молоді. Дівчата недоречно веселі. «А знаєтє, я всєґда мєчтала вот так путєшествовать по Європє вмєстє с друзьямі!» – мрійливо промовляє одна. Інша «виховує» донечку років шести: «Ксюша, б…, пєрєодєнь носкі, ну хулі ти вийо…» Не витримую. Нічого не кажу, взуваюся (бо встигла вже перевзутися в капці), беру речі, йду шукати інше купе.
Знаходжу. Родина вірменів з-під Чугуєва: дві жінки з дітьми-підлітками, літня пані і флегматичний мармуровий кіт, якого вся ця довколишня метушня, здається, нітрохи не обходить. На Чугуївщині ця родина мала теплиці й успішний квіткарський бізнес, а ще великий красивий будинок, який вони будували декілька років і вивершили у 2019-му. Прийшли москалі й розгатили все: і теплиці, й будинок, тепер нема нічого, треба починати все з нуля. Вгатила ракета й у хатку старенької пані, тож сусідки, евакуюючись, узяли її з собою і ставляться до неї як до мами. Жінки у вірменів надзвичайно вродливі, а діти добре виховані: приносять своїм їжу від волонтерів на проміжних станціях, і навіть хлопець не дозволяє собі мату. Здається, він трохи почувається опікуном усього цього жіноцтва: адже троє старших чоловіків виїхати не могли і, посадивши своїх на потяг, мусили лишитися у Львові.
Довідавшись, що я знаю польську, вірмени тримаються біля мене і декілька перших днів у Польщі нікуди не відпускають від себе. Згодом на варшавському вокзалі я посаджу їх у потяг на Берлін, а на згадку мені залишаться декілька вірменських слів, які я встигла запам’ятати. «БАрев» – привіт. «КнерЕк» – вибач. «Єс кес сірумЕм» – я тебе кохаю. А на подяку вони кажуть французьке «мерсі».
Уся Варшава – синьо-жовта: польські автівки їздять із українськими прапорами на капотах, майже в кожній крамничці або кав’яреньці збирають кошти на допомогу Україні. Безмежне море співчуття і любові! Варшавський таксист розповідає анекдоти про смерть Путіна. У Кельцях я з вірменськими дітьми намагаюсь поміняти гривні на злоті, гривень не приймають – та сивобородий пан в окулярах виймає п’ятдесят злотих, дає дівчинці до рук, вона бере. Я намагаюсь протестувати, зрештою кажу: «Благослови вас Бог». – «Знаєте, я не такий уже вірянин, – каже пан, – але я дуже люблю Україну». Інший чоловік, не слухаючи моїх протестів, заплатив за нас із вірменськими дітьми у супермаркеті. Мабуть, подумав, що це мої діти. Аж незручно: за те, щоб нас, урятованих, тут так приймали, хтось наклав своїм життям у Маріуполі, Ірпені, у моєму Харкові.
* * *
«Звуки “градів” мені тепер у вухах, – пише моя подруга. – Канонада. Мені скрізь тепер чується вона: і коли сусіди зверху пересувають меблі, і коли хтось вмикає телевізор, і коли авта іздять, і коли каптур на голові від вітру шумить… Це уже назавжди.
А ще страшно, коли літаки летять. Серце завмирає відразу… хочеться перестати бути».
…І так цей допис уже непристойно довгий – та ще декілька слів напишу. Наприклад, про прекрасного і багатогранно талановитого хлопця з України, шанувальника української музики, який працює в Польщі й подарував мені ноутбук, щоб працювати могла і я.
Або про те, як довго я вмовляла евакуюватися своїх батьків. Мама вже була майже згодна, а батько весь час кивав на свого старого друга, який, мовляв, лишається у Харкові, попри те що мешкає поряд із вокзалом. Ми мали їхати разом, але в останній момент, коли по них уже мав приїхати бусик, вони відмовилися, і я мусила їхати сама – авжеж, серце маючи не на місці. Батьків на моє величезне прохання через тиждень після того вивіз мій друг-волонтер (хай його теж благословить Бог, навіть якщо жодних богів насправді нема!). Виявилося, щоб упертий батько передумав, знадобилася бомба, яка в одну з ночей впала буквально на сусідню вулицю, відколовши ріг старого будинку. Без бомби додуматися було ніяк. (До речі, той друг, що мешкав поряд із вокзалом, уже в Бельгії.)
Знаю ще випадки, коли евакуюватися вперто не хочуть літні люди. Кожна родина цю проблему розв’язує по-своєму, але я відчуваю дуже неґативні емоції на адресу тих, хто через свій старечий еґоїзм тримає в заручниках власних нащадків, мимоволі наражаючи їх на смертельну небезпеку.
А ще під час цієї війни люди по-особливому відкривають, наскільки вони одне одному віддані. Жінка, налякана обстрілом, впадає в істерику, звинувачує чоловіка: «Чому ти не захистив мене від цього? Чому не вивіз? Хіба ти не чоловік?!» – і вона ж, отримавши привабливу пропозицію евакуюватися за кордон, відкидає її, бо не знаходить у собі сил кинути чоловіка.
…Про чоловіків – окремо. У нас багато років кричали про утиски жінок, але закони війни показали, наскільки нас, жінок, краще захищає суспільство. За нами – привілей безпеки. Хоча воїни скажуть, що все навпаки, якраз найперший привілей – захищати Батьківщину. І я безмежно захоплююсь тими, хто воює на фронті, – але розумію і співчуваю тим, хто ну ніяк не вояк, хоч і народився чоловіком. Їм непереливки нині. В один із днів мені зателефонував давній знайомий, музикант, химерник і дивак, астенічний, нервовий, трохи гіпі. В нього тремтів голос. Він сказав, що вже третій тиждень сидить у метро і мріє евакуюватися, але волонтери йому відмовляють, бо він чоловік… Жінки, ми зобов’язані нашим чоловікам.
…Не знаю, чи є мені ще куди повертатися. Фірми, в якій я працювала, в Харкові вже нема. Аранжувальник мій у Європі, звукорежисер у Львові. Виїхав навіть мій улюблений стоматолог) Але хочеться вірити, що Україна переможе і всі ми повернемось. А для того, щоб було куди повертатися, – і хай це не звучить смішно, – люди, хто поїхав, сплачуйте комуналку за своїми харківськими адресами! Якщо тільки є бодай найменша змога. Ті, хто лишається там, роблять неможливе. Допомагаймо ж їм.
Джерело: фб-сторінка Люцини Хворост
Про автора: Люцина Хворост – українська поетеса, прозаїк, перекладач, журналістка, співачка, літературний редактор з Харкова. 2009 року записала самвидавний музичний альбом «Art-cafe Belveder». Того ж року вийшла її перша поетична збірка — «ГаЛЮЦИНАції». Наприкінці 2014 року за сприяння письменника і мецената Романа Коваля побачив світ перший ліцензійний музичний альбом Люцини Хворост «Солодко-гіркий романс». Улітку 2015 року в Харкові вийшла третя поетична збірка Люцини Хворост — «Скликаю птаство», до якої увійшли зокрема й перекладацькі спроби — україномовні інтерпретації віршів польських поетів Леопольда Стаффа та Казімєжа Пшерви-Тетмаєра. Перекладала українською мовою фейлетони Стефанії Ґродзєнської, есеїстично-мемуарні книжки Кшиштофа Зануссі «Час помирати» (2011), «Стратегії життя» (2015) та «Страта двійника» (2016), книжку спогадів Данути Валенси, дружини екс-президента Польщі Леха Валенси, під назвою «Мрії і таємниці» (2013).
Лауреат літературної премії імені Олеся Гончара (2012) у номінації «мала проза» — за оповідання «Медальйон у формі серця» та «Шукайте свою подорож», а також повість «Пута». Лауреат І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011) та ІІ премії Всеукраїнського фестивалю сучасного українського романсу «Осіннє рандеву» (2013). Автор кількарічного циклу інтерв’ю з відомими літераторами, мовознавцями та громадськими діячами.
Читайте також:
Українці рятуються від війни у Польщі. Що потрібно знати про легалізацію і допомогу в цій країні
Українці рятуються від війни в Чехії. Що потрібно знати про легалізацію і допомогу в цій країні
Європейські університети запрошують студентів і викладачів з України
Особливості легалізації українців у Європі
Безкоштовні пропозиції у роумінгу від українських мобільних операторів