Менеджер зв’язку – поза зоною досяжності

У це не хочеться вірити… І я досі не вірю, що наш колега, товариш і друг – Саша Міхо, не здолавши тяжку хворобу, залишив цей світ і назавжди поринув у ефір, чи ноосферу, куди за своїм службовим  обов’язком десятки років заходив аби налагоджувати контакти між людьми. Його слова і дії здатні були відвернути якусь небезпеку, інколи  врятувати чиєсь життя, комусь передати важливу інформацію, гірку або радісну звістку… Наразі чудовий “морзист”, радист, який започаткував свій полярний стаж ще в радянських експедиціях, менеджер зв’язку, учасник 4-ї Української антарктичної експедиції та начальник станції Вернадський в 7-й УАЕ опинився поза зоною досяжності…

Олександр Міхо був не тільки високим професіоналом у своїй справі. Хоча словосполучення “він був” з ним не узгоджується. Це прекрасна , порядна й доброзичлива людина, до якої тягнулись інші. В останні роки він дуже переживав,що через хворобу не має змоги ходити в експедиції. А відтак компенсував це літературною творчістю, участю у проводах та зустрічах зимівників, чи святкуваннях мідвінтера, де спілкувався з друзями-ветеранами полярних вахт і молодим поповненням родини дослідників високих широт.

Нагадаю тим, хто не знає, що Олександр Міхо – рівненчанин. І, на мій погляд, це місто може пишатися таким земляком, який разом із колегами поєднав бурштиновий обласний центр з обома маківками планети… Це вони встановили в Рівному пам’ятний знак, який свідчить, що в цьому українському місті  мешкає четвірка радистів-полярників, котрі по черзі єднали білий світ з Українською антарктичною станцією Академік Вернадський та роками мандрували по радіохвилях і в Інтернеті поміж Арктикою і Антарктикою, бо працювали і на далекій Півночі, і на ще більш віддаленому Півдні.

Ми познайомились із Сашею Міхо 20 років тому на маленькому науково-дослідницькому судні “Горизонт”, на якому в квітні 2000 року повертались після ротації 4-ї і 5-ї УАЕ з острова  Галіндез до Севастополя. Це був постійний порт приписки нашого на той час “флагмана українського наукового флоту”. За майже півтора місяці у морі нам було про що поговорити. Відтоді й залишилися друзями і періодично зустрічались, то в Києві, то в Рівному. Гостював я в його садовому будиночку неподалік від міста, де ми обговорювали його творчі задуми, розглядали цікаві фотознімки  і навіть планували організувати у місцевому краєзнавчому музеї фотовиставки “Рівне – місто полярників” та “Україна – антарктична держава”. Такі бесіди інколи тривали до майже до ранку.

Мені пощастило стати одним з перших читачів його  теплих оповідань про холодні краї, які потім неодноразово публікувалися в нашому часописі “Експедиція-ХХI”. Розповіді про пережите присвячувалися його колегам і друзям та екстремальній роботі у приполярних регіонах Землі. Характерно, що дізнався я про те, що він пише, випадково, коли він подарував мені тоненьку дитячу книжечку “Пригоди солоної крапельки”, яку присвятив своїй доньці. Як далі з’ясувалось, оригінальні кольорові малюнки також зроблені рукою автора.

Тобто, як виявилось, Олександр Міхо не тільки цікаво пише, але й добре малює. Таким чином  наш експедиційний журнал зовсім випадково, однак цілком закономірно, відкрив у його особі не лише талановитого автора, популяризатора полярної справи, вітчизняної науки,а й гарного ілюстратора. Однак, і на цьому наші відкриття його талантів не завершились. Саша непогано співав, акомпануючи собі на гітарі, робив класні фотознімки, які неодноразово давав у редакцію.  А одного разу й зовсім вразив мене власними здібностями, коли подарував мені (“вічному шукачеві пригод”) на день народження книгу “Полярное кольцо” А.Михо (“полярника і графомана”) в твердій обкладинці з чорно-білими гравюрами. Скільки вкладено сил у цей самвидав у повному розумінні цього слова – важко уявити. У такий спосіб він матеріалізував власну потаємну мрію… Вона збулася, але через півтора десятка років, зовсім недавно. І я радий, що він встиг її отримати, коли вона ще пахла свіжою друкарською фарбою. Дай Боже, нам побільше таких “графоманів”, здатних передати неповторну атмосферу пошуків і знахідок у своєму житті зацікавленому читачеві.

This slideshow requires JavaScript.

Саша має що пред’явити в ноосфері і добрий слід він залишив на Землі, у серцях своїх рідних, близьких і друзів. Нам завжди бракуватиме твоїх прекрасних людських якостей, котрі цінуються нині на вагу золота: скромність, такт, толерантність, небайдужість до оточуючих. Ми будемо дослухатися в ефірі звуків твоєї  рятівної “морзянки”, з надією на порятунок. Гадаю, що принаймні ще сорок днів будеш чути  наше спасибі тобі з те, що ти був. Ми ж, що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо… Прощавай, друже і пробач!

Володимир Бочкарьов

 

Related posts

Leave a Comment