Українські сліди у Кракові: ОУН в 1939-1945 рр.

У попередній частині нашого циклу ми познайомилися із загальними реаліями життя українців у окупованому німцями Кракові. Далі наша дорога лежить на вул. Страшевського (Straszewskiego). Після звільнення Степана Бандери з в’язниці в Бресті-Литовському (тут він сидів після Святого Хреста і Вронків) та його брата Василя з табору у Березі-Картузькій, по короткому перебуванню у Львові, у другій половині жовтня 1939 р. вони переїхали до Кракова. Спочатку жили в таборі для переселенців на Лоретанській, 18, потім перебралися на Страшевського. На жаль, номер будинку, в якому жили Бандери, нам поки що встановити не вдалося. Відомо лише, що брати жили на квартирі, яку залишили попередні мешканці, тікаючи з Кракова від німців.

Після переїзду до Кракова Степан та Василь Бандери жили на вул. Страшевського (Straszewskiego)

Після шлюбу подружжя Степана та Ярослави Бандер жило в одному з таборів для переселенців при Допомоговому комітеті на вул. Лоретанській, 18. Потім в 1940-х-1941 рр. з вимог конспірації виїжджали на декілька місяців до Варшави на зняту Миколою Лебедем та Романом Малащуком квартиру.

Зі спогадів Миколи Климишина: «Після одруження якихось особливих змін у його життю не зауважувалося. Бував я часто в цій хаті, де жила його сім’я. Одно можна сказати, що в него кімната і вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого. Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання, як щось постійне. Це було просто тимчасове, що він повинен тут деякий час побути, і може кожного дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змислу. Ну, й не було за що, бо всі жили бідно. З тих ріжних конспіративних причин і тому, що все ж таки агентура більшовицька дуже слідкувала за всіма, і Бандера був вже досить розконспірований, і щоби на нього не виконали атентату, не вбили, Провід порекомендував йому виїхати з Кракова. І він виїхав з Кракова до Варшави».

У 1939-1940 рр. Степан Бандера їздив в організаційних справах, зокрема в Краків, Відень та Рим. Разом молодята пробули не довго.

30 червня 1941 р. похідна група бандерівців на чолі з Я. Стецьком проголосила у Львові акт відновлення Української Держави. Щоб схилити С.Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня 1941 р., 5 липня гестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відіслало до Кракова. Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генерального губернаторства Йозеф Блер та вимагав припинити діяльність УНК (Українського національного комітету) і відмовитися від проголошеного Акту. Бандера не погодився. За іншими даними в перших числах липня 1941 р. до Кракова на розмову з С. Бандерою приїхав унтер-штат секретар фон Кунт. Він вимагав від Бандери відкликати акт проголошення української держави. Питався як він міг то зробити без згоди Гітлера. Бандера відповідав, що свої справи українці вирішують самі. Через деякий час Бандера був в Кракові заарештований. Тоді його разом з дружиною Ярославою та дочкою Наталкою взяли під домашній арешт і 9 липня відправили в Берлін до тюрми гестапо на Ліхтерфельде-Ост.

Взагалі, зважаючи на масові репресії НКВС на території Східної Галичини в період з 1939 по 1941 р., Краків замість Львова стає центром діяльності ОУН. Співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою і контррозвідкою почалося ще в часи Веймарської республіки. Орієнтуючись на досвід Першої світової війни та революційних подій, українські націоналісти природно вбачали в Німеччині союзника. До того ж, прихід А. Гітлера до влади посилив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики. В тому ж ключі діяли і ОУНівці.

Розглядаючи українців як потенційне гарматне м’ясо в майбутньому зіткненні з СРСР, німці в 1939-40 рр. не перешкоджали діяльності українських організацій. Тож ОУН на території Польщі діяла цілком відкрито. У відносно спокійній атмосфері Кракова 1940 р. ОУН-івці згромадили майже весь свій актив, що дозволило їм нарешті спокійно поглянути на перспективи організації. Більшість з них, включаючи Степана Бандеру розуміло, що німці намагаються їх використати напередодні війни з СРСР. В той же час, у разі якихось відхилень від співпраці усіх українців було б легко заарештувати.

Кілька слів потрібно сказати і про діяльність Василя Бандери у Кракові. Тут він виконував різні доручення ОУН (б), брав участь у Другому великому зборі ОУН (б), який проходив в період з 1 по 3 травня 1940 р., працював у німецькій службі праці. Крім перерахованого вище, по лінії ОУН (б) Василь Бандера був референтом служби безпеки організації. Згідно зі свідченнями чоловіка Володимири Бандери, Федора Давидюка, а також Юлії Луцької та Василя Дьячук-Чижевського, Василь залишався у Кракові аж до початку радянсько-німецької війни. Його ж дружина, будучи вагітною, була змушена залишитися в Кракові і після червня 1941 р.

Далі наша дорога лежить на колишню вул. Зелену (суч. вул. Сарего / Sarego). Одна з головних складових розташованого тут “українського кварталу” буда централя ОУН, а потім ОУН (м), в будинку під номером 26. Як свідчить наша розвідка, цей будинок вцілів. Він входить у комплекс побудованих в міжвоєнний час будинків за номерами 22-26.

Ось як описує цю станицю ОУН З. Книш: «Всі три поверхи великої кам’яниці при вулиці Зеленій ч. 26 зайняли українці. На першому поверсі розвив свої намети Сич (полковник Роман Сушко – від автора).

Полк. Роман Сушко, військовий референт Проводу Українських Націоналістів (ПУН)

 

Кам’яниця по вул. Зеленій (Сарего, 26). Фото М. Лацяк

Властиво була там організаційна домівка ОУН під прикриттям якогось добродійного бюра для опіки над утікачами, так і стояло на таблиці: Dr. Winter – Volkswohlfartsbureau. Бо заки ще зорганізувався пізніший “Український Центральний Комітет”, перша допомогова акція зосереджувалася в руках ОУН і під проводом Сича. Тут давалися перші інформації, стрічалися з собою знайомі, відбувалися різні засідання й обговорювалися всякі пляни. Звідсі йшли перші інструкції в терен, на окраїнні землі над Бугом і Сяном і в Лемківщину. Хотів хто мешкання знайти в Кракові – ішов сюди, шукав хто за працею – теж ішов туди. Не без того, щоб не пересувалися й різні спекулянти через канцелярію Сича, кожен хотів говорити “з полковником Сушком” треба чи не треба, забирав час, але викинути його годі й Сич приймав кожного».

Як свідчать мемуари Тараса Бульби-Боровця він теж відвідував краківську централю ОУН:

Я спеціяльно їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння, але були марні мої зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати. Полк. Роман Сушко тільки мені заявив, що незважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які боряться за вільну Україну. Він мені пообіцяв поробити заходи, щоб передати на Волинь директиву у справі нав’язання контакту і співпраці їх людей з нашими людьми”. Він також згадує, що після окупації Польщі німцями “відмовився (від посади у Варшаві -авт.) і виїхав до Кракова, де заснував своє вугільне підприємство”.

Під час перемовин з Р.Сушком в централі ОУН перебував і майбутній засновник УПА “Поліська Січ” Тарас Бульба-Боровець

Централю ОУН відвідував і голова Проводу українських націоналістів -ОУН(м) – полк. А. Мельник

З. Книш залишив нам також уявлення про ситуацію в Кракові напередодні радянсько-німецької війни: «В місті доріжня, ресторани переповнені, харчування ще не наладнане, нема що їсти. В одному з польських академічних домів відкрито табір для українських збігців, дають мені картку, щоб приголоситися туди на харчовий стан, ідеться головно про хліб і цукор».

Зиновій Книш – автор спогадів про діяльність ОУН (м) в Кракові

У 1941 р. після нападу Німеччини на СРСР ця Централя ОУН (яку тоді контролювали мельниківці) опустіла. З. Книш пише: «Пройшов ще якийсь час. Краківська станиця ОУН не мала вже ніякої іншої роботи, як те, щоб бути переїздним пунктом, де спинялися б люди, як у готелі, в дорозі на схід чи на захід: нагодувати, переночувати, дати короткий відпочинок. Зовсім, як Відень або Братислава перед двома роками. Не так давно можна було почуватися тут, як вдома, на Україні, а ось наче через ніч Краків став чужим містом на еміґрації.

Не потрібно нам уже великої організаційної домівки, вистане одна кімната з телефоном. Сич почав передумувати над тим, щоб переноситися до Львова з усім крамом, а ми хотіли здати своє приміщення Українському Центральному Кoмітетові і найняти собі приватне мешкання на відлюдній вулиці, посадити там зв’язкового і відійти в той спосіб від гамірного українського життя. Вісті зо сходу щораз ясніше казали, що не далекий уже час, коли, можливо, під натиском обставин треба нам буде зовсім перейти в підпілля, а перший крок до того – відлучитися від осередку українського суспільного життя, що йшло явно і було під безнастанною обсервацією своїх і чужих».

В сусідньому будинку  на тодійшній вул. Зеленій, 24 (сучасна Сарего – авт.) Степан Бандера в 1940 р. відвідував три рази на тиждень військові курси ОУН, які були обов’язковими для кожного її члена.  Зауважимо, що в біографії Р. Шухевича, О. Ісаюк вказується також на те, що ці підпільні курси проходили в конспіративних помешканнях на вулицях Дітля , Вежбовій  та Шлях.

За браком часу С. Бандера не пройшов старшинські курси повністю. На них викладали стройову підготовку, зброєзнавство, ідеологію націоналізму, оборону перед газовими нападами, першу медичну допомогу, склад і організацію армії, картознавство. Інструкторами на курсах були О. Кузьминський, О. Гасин, Р. Шухевич, О. Карачевський, Шмігель, Василь Сидор (Шелест), Босий, Д. Мирон, Таранович. Окрім теоретичних і практичних вправ, були ще лекції «Історія воєн», «Нафта рядить світом» та іншим.

Будинок по вул. Зеленій (Сарего), 24, де проходив військовий вишкіл членів ОУН. Фото М. Лацяк

Багато часу присвячувалося вправам з орієнтування та швидкого прийняття рішень. Курси відбувалися у дружній атмосфері, хоча під час них панувала сувора дисципліна і існували значні вимоги до курсантів. Зі спогадів провідного діяча служби безпеки ОУН-р Григорія Пришляка (Вайса) навесні 1940 р. у Кракові: «В одній з пустих кімнат по вул. Зеленій (сучасна Сарего – авт.) 24, відпочиваю після виконаних завдань ОУН і чую через стіну голос Дмитра Грицая: «О Степан (Бандера) в десятку влучив!». Це їх кількох провідників ОУН вправлялось у стрілянині з дрібнокаліберки».

Василь Сидор – згодом полковник УПА, а в 1940 – викладач військових курсів ОУН в Кракові

«У Кракові зустрів Степана Бандеру на звичайному військовому курсі, який він, підкоряючись організаційній дисципліні, відбував з усіма низовими членами ОУН і того геть не соромився. Ішла війна, кожен український революціонер мусив знати військову справу, – пригадуватиме в розмові з А. Бенем під час відвідин Калуша у середині 90-х рр. Микола Климишин. – Зовні Бандера ще менше ніж до ув’язнення, походив на лідера. Дуже вихуд, темні фарби до «портрету» додавало коротке післятюремне волосся, а особливо вражав невідь якого кольору не припасований одяг, що його Бандері вдалося наосліп ухопити під час втечі з тюрми. Він на те не звертав уваги, зате за першої ж хвилини вільної розмови зі мною з’ясував обставини того, що з нами трапилося донині, розпитував про наших підпільників, пригадую цікавився долею Миколи Лемика…

Він пристав на мою пропозицію оновити убрання, тому вже наступного дня ми пішли добре знайомими мені з студентських літ місцями неподалік краківського університету та ринку, і там в крамницях щось собі дібрали. Пристойне тоді купити було непросто, йому дісталося сіре убрання, а мені-чорне. Скільки потім пам’ятаю Бандера ходив у тому сірому і, може, через те і псевдо «Сірий» собі вигадав».

У спогадах М. Климишина знаходимо і ще одне місце, де в Кракові був Провідник: «Ми домовилися зустрітися в наступний день, місце зустрічі вибрали ми не випадково, спеціально на Плантах, перед головним входом до Ягелонського університету. Там ми зустрічалися одразу перед арештом. Ми сиділи на лавці і бачили польського поліційного агента, який за нами слідкував, а потім був свідком на варшавському процесі».

Саме у Кракові проходить також 10 лютого 1940 р. конференція прихильників Бандери, що засуджує політичну ліню А. Мельника: “Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконували завдання Проводу Української Національної Революції. Вони не здійснюють її основних напрямків, нехтують націоналістичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємовідношення та співпраці».

У квітні 1941 р. організація С. Бандери заявила про невизнання рішень 2-го великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний 2-й великий збір. Його головні засідання відбувалися в організаційному приміщенні на вул. Дітля. Робочі наради й пленарні засідання комісій та підкомісій проходили в різних приватних помешканнях, найчастіше у ще одному сусідньому будинку на вул. Зеленій (наразі Сарего), 20.

Будинок по вул. Зеленій (суч. Сарего), 20. Фото автора

Більшість крайових провідників визнала повноваження С. Бандери, після чого остаточно закріпився розкол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації – ОУН(м) і ОУН(б). На з’їзді було визначено, що «Дальше відношення України до тих держав залежатиме від того, як вони будуть трактувати права і життєві вимоги України”. Ці постанови Збору ОУН напередодні агресії армій гітлерівської Німеччини на схід визначували ясно напрямки дальшої дії Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Думку, що “ворог мого ворога є моїм союзником” піддано жорсткій ревізії, додаючи непорушну передумову: «ворог мого ворога є моїм союзником лише тоді, коли він визнає й респектує повну суверенність українського народу, оформлену у самостійну Українську Державу». Свої диявольські плани супроти України й українського народу гітлерівський провід ще приховував перед сторонніми. Але, кожна думаюча людина, що вміла й хотіла бачити дійсність тверезими очима, відчувала, що коїться. Тому й у жартівливій, популярній тоді, приказці про німецькі плани щодо України говорилося: “Від Кракова до Берліна – самостійна Україна; від Кракова ж по Урал – Дойчлянд, Дойчляндібераль!”.

Збереглися деякі свідчення про поведінку С. Бандери на з’їзді. Ось що розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках С. Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я дивувався його здатності до усебічного охоплення справ, якими він у той час керував. Я дивувався, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, рішучо змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні в дискусіях. Часто бувало, що він знімав з плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися допізна вночі й на ранок починалися наново, він приносив свій варіант вирішення проблеми, широко та усебічно пророблений…На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час провід ОУН у руки і провести справу найкраще».

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по створенню в Україні майбутніх державних структур. Микола Шафовал з Українського вільного університету в Мюнхені (див. Мюнхен для українця) записав цікаві свідчення д-ра проф. В. Яніва про те, як у Кракові було вирішено деталі проголошення Акту відновлення української державності, до чого дійшло у Львові 30 червня 1941 р.: «У Кракові відбулася розмова між Степаном Бандерою і Володимиром Янівим. При розмові був присутнім Ярослав Стецько. Бандера представив Яніву проект проголошення відновлення державности у Києві і запропонував Яніву, що був дуже відомим серед студентства, членів Організації та взагалі громадянства, як також овіяний ореолом “мучеництва” (нікого так часто не було арештовано поляками, як його), очолити цей Акт. Янів відмовився і назвав точно причину: Він знав, що закінчиться арештом і побоявся нових побивань і нових допитів. Янів мені сказав, що “дістав страха”, пригадавши переживання в польських тюрмах “забракло відваги”. І він навіть висловився так: “Дорогий приятелю, мені поляки так витовкли д…у, що у мене не стало сили”. Бандера зніяковів і тоді Стецько сказав, що він перебирає на себе виконання цього Акту. Бандері, за словами Яніва, не залишилося іншого виходу, як дати згоду, хоч особливого захоплення не виявив. І тоді Янів додав з особливим піднесенням “добре, що так сталося, бо я б був ішов дальше до Києва і до Акту напевно б не було дійшло». Де відбулася ця зустріч? На Зеленій, 20 чи в помешканні Бандер на Лоретанській? На жаль, проф. Янів цього нам вже не скаже.

С. Бандера не був байдужим і до долі окремих членів організації. Г. Гордасевич також наводить цікаву історію з «краківського етапу» життя С. Бандери. Давній член ОУН Михайло Луцик згадував, як у 1940 р. він працював в українській школі біля Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо С. Бандері і той організував викрадення Луцика з тюрми. Одного дня в камеру смертників, де той перебував зайшли двоє гестапівців, оглянули в’язня і наказали йому йти з ними. В’язень впізнавши в одному «гестапівці» свого знайомого, тим не менше не подав виду і був виведений з в’язниці.

Наступним об’єктом, який варто оглянути є форт № 50 Прокоцим. Він пов’язаний з примусовою вербовкою Вермахтом перед походом на Радянський Союз перекладачів з числа українців. Ось як описується ця вербовка одним зі свідків тих подій у спогадах З. Книша: «Прийшов назначений день і я зголосився в Команді міста Кракова. Дижурний військовий урядовець глянув на листа і без слова показав мені лавку, щоб сісти. Не пригадую вже, чи я прийшов перший, чи був хтось передо мною, але незабаром майже ціла кімната виповнилася такими самими, як я. Тримали нас так кілька годин, нічого не казали, навіщо нас покликали, і ми губилися в здогадах, що це все має значити. З’явився нарешті польовий жандарм і запросив нас усіх до військового автобуса. Кожен з нас прийшов так, як стояв, дехто навіть без капелюха і без грошей. Нічого нам не сказали, куди їдемо, не помогли наші протести і прохання, щоб дозволили вступити додому і забрати найбільш необхідні речі.

Завезли нас до старого, ще з австрійських часів, форту в Прокоцімі за Краковом. Не можу сказати, щоб почувався я добре в тих підземних коморах: світла майже нема, поверхові прічі з сінниками більше нагадують в’язницю, як казарму. Принесли їсти, я назвав би це скоріше тюремною саламахою, як військовим харчем – гидко на зуби класти. З усіх нас тільки один був знайомий з тюремним режімом у давніших часах і він своїми дотепами, завваженнями і жартами поволі розвіяв пригнобливу атмосферу, привернувся нам добрий гумор».

Група примусово мобілізованих перекладачів перед фортом у Прокоцимі під Краковом

Сучасний вигляд форту №50 Прокоцим

«Ця непевність скінчилася зараз другого дня. Приїхав до нас німецький сотник і виголосив коротеньку промову приблизно такoго змісту:- В скорому часі почнеться війна з большевиками. Ви будете приділені до німецьких військових частин, як перекладчики. Про те ніхто не сміє довідатися і тому вам доведеться перебути тут якийсь час у повній ізоляції. Служба в німецькій армії – для вас велика честь і відзначення. Сподіваюся, що приймете її з охотою і з ентузіязмом. Адже ж, ми хочемо тільки добровільности і кому це не підходить, тoгo не будемо примушувати. Одначе, хто не піде добровільно, того ми мусіли б відослати на час війни до Авшвіцу. Хто не хоче йти, на перекладчика – нехай виступить! Не виступив ніхто. Кому хотілося йти до Осьвєнціма? Всі ми вже знали, що в тамошньому концентраку вимордовують в’язнів і в виборі між кoнцентраком і службою перекладчика в війську не могло бути вагання. Ще кілька днів затримали нас у Прокоцімі, а потім по-одному повезли до різних військових частин».

В перших днях червня 1941 р. український генерал Павло Шандрук, який в той час в окупованих німцями Скірневицях (під Варшавою) був директором кінотеатру, також отримав наказ явитися до Кракова. Тут, на залізничному вокзалі, відбулася його розмова з полковником Івановичем, який служив в адміністрації Генерального Губернаторства (раніш згадувана будівля Гірничо-Металургійної академії) в Кракові. Німці, що готувалися до війни з Радянським Союзом намовляли до співпраці (відмовити було небезпечно) учасників перших визвольних змагань, потребуючи їхніх послуг в якості перекладачів та для полегшення встановлення своєї влади в окупованій Україні. Натомість вони давали туманні обіцянки на вирішення української справи. Ще того ж дня Павло Шандрук разом з Юрієм Липою потрапили до Румунії до штабу групи Шоберта, яка готувалася до атаки на Радянський Союз. Після того, як німці відносно легко почали просуватися по Україні вони відпустили частину українців, яким стало зрозуміло, що про обіцянки створення української держави під протекторатом німців можна забути.

Герой перших визвольних змагань, битви під Томашовом в 1939 р. та керівник Українського національного комітету генерал Павло Шандрук бував у Кракові

В кінці червня 1941 р. бандерівське крило створило свій орган – Український національний комітет і 22 червня на засіданні в краківській “Просвіті” (Ринок, 12) заочно обрало головою у Кракові відомого українського військовика, генерала та кол. військового Міністра УНР Всеволода Петріва. Втім, той не зміг приїхати до Кракова та обійняти свої обв’язки.

Телеграма генералу В. Петріву з повідомленням про обрання його Головою Українського національного комітету у Кракові, 23 червня 1941 р.

Офіційне повідомлення генералу Всеволоду Петріву про обрання його Головою Українського національного комітету у Кракові, 24 червня 1941 р.

На початку Другої світової війни в окупованому нацистами Кракові жила і родина Шухевичів, що також перебралася з окупованого СРСР Львова. Ю. Шухевич згадує: «Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові, в 1939 р. Тільки що впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева. І через Ярослав поїхали до Кракова. Приїхали раненько. Ідемо по плянтах коло університету…Нараз бачу: назустріч іде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию.

Роман Шухевич з сином Юрком

Він повів мене з мамою на нове мешкання, яке щойно підшукав. Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми коло року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).

Вул. Уряднича (Urzednicza) номери 42-48– десь тут мешкав Р. Шухевич (За https://maps.google.com.ua)

Життя на Урядничій запам’яталося мені особливо тим, що моя мама тоді поїхала з поворотом до Галичини. Хотіла забрати своїх батьків. Вони не погодилися виїжджати, і вона повернулася назад до Кракова. Не було її понад місяць. Потім вона поїхала на курси до міста Бресляв (тепер місто Вроцлав). Вчилася там місяців три. Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське, кавалерське життя! Ранком ми вставали. Батько готував сніданок. Переважно яєшню і каву, або чай. Потім ми йшли — я до школи, він по справах. Обідали ми в “Українському касині”, що було тоді своєрідним осередком української еміграції в Кракові. По тому в мене домашні завдання, забави та інше, а в нього праця. Вечеряли також в касині».

Згадуваним Українським казино, що за свідченням Ю. Шухевича знаходилося навпроти церкви св.Норберта по вул. Вісляній (Wiślna), 10 вміло керував інженер Василь Колодій (напевне за наказом ОУН).

 

Українське казино, як згадує Ю. Шухевич знаходилося по вул. Вісляній (Wiślna), 10. Фото М. Лацяк

Окрім доброго ресторану, тут час від часу відбувалися забави з танцями. Туди заходили тисячі українців та інших громадян щоб зустріти знайомих, поговорити, та добре й смачно поїсти й випити не одну чарку. Це казино за короткий час стало товариським і культурним центром нашої еміграції. У жовтні 1940-го в Кракові у Шухевичів народилася донька Марійка.

В Кракові перебував напередодні вторгнення німців до Радянського Союзу один з керівників підрозділу «Нахтигаль» Р. Шухевич

Після короткого проживання на Урядничій Р. Шухевич з родиною переселився в будинок по Зеленій, 22 (В біографії Р. Шухевича, О. Ісаюк, помилково вказується вул. Зелена, 40). Ось що згадує Ю. Шухевич: «У 1940-му році ми переїхали з Урядничої на Зелену 22. Поруч, в будинку № 20, був Провід ОУН (бандерівців), а в будинку № 26 — Український Центральний Комітет (УЦК). Цей був мельниківський. У тому ж таки будинку (№ 26) знаходилась і Краківська філія мельниківського Проводу Українських Націоналістів (ПУН)».

Родина Шухевичів переїхала в будинок № 22 по вул. Зеленій (суч. вул. Сарего / Sarego). Фото М. Лацяк

Ми займали велике помешкання на 5-му поверсі. Властиво, у нас була одна кімната. В іншій кімнаті мешкав член Проводу Іван Равлик. Його жінка Мирослава була сестрою у перших моєї мами. Там таки мешкали Ярослав Стецько та Степан Ленкавський.

В будинку № 22 по вул. Зеленій (суч. вул. Сарего / Sarego) мешкав також Я. Стецько

У нас бували Лебедь Микола, Климишин Микола та інші чільні діячі Проводу. Деколи приходив Степан Бандера. Збиралися в їдальні, вели неофіційні розмови. Переважно на політичні теми. А то ж були 1940-41 роки. Франція, Бельгія, Голландія, Норвегія… Потім були Югославія і Греція. Відчувалося наближення війни з СССР. Обговорювалися нинішні і завтрашні проблеми. Я крутився серед них. Слухав ті розмови. Дихав тим повітрям. І хоч мені було 7-8 років, я вперше задумався над політичними проблемами. Для мене то була своєрідна школа. В 10-11 років я вже читав Макіявеллі».

Ю. Шухевич згадував також, що в будинку бандерівського проводу бували М. Лебідь, М. Климишин, І. Габрусевич, С. Ленкавський, М. Турчманович та С. Бандера. За спогадами В. Кука, «засідання Проводу (РП ОУН – бандерівців) відбувалися у приватних помешканнях: Степана Бандери, Олекси Гасина, Миколи Лебедя» (імовірно на Зеленій, 20 – авт.).

У зв’язку з Краковом того часу слід згадати ще одну постать – Дмитра Мирона-Орлика. Ще у 1938 р. він написав “Ідею і Чин України” з наміром видати її за кордоном, куди він був запрошений як один з делегатів Крайової Екзекутиви ОУН на 2-й Великий Збір ОУН в Римі.

Дмитро Мирон–Орлик

Готовий до друку примірник рукопису Дмитро передав на зберігання зв’язковій КЕ Олені Нєдзвєдській, тоді студентці Краківського університету. Вона ж, з конспіративних причин, заховала цей рукопис у своєї подруги. Коли ж надійшов до подруги тривожний сигнал, що у неї може бути поліцейський обшук, вона рукопис спалила. Про таку трагічну долю свого рукопису довідався друг Дмитро від своєї зв’язкової Оленки (згодом дружини Миколи Климишина) на краківському вокзалі перед самим від’їздом поїзда за кордон. (Про це докладніше у спогадах М. Климишина “В поході до волі”, т.1, вид.2, Детройт, стор.271).

На Краківському вокзалі Дмитро Мирон-Орлик довідався про загибель своєї праці «Ідея та чин України». Фото автора

Вже в окупованому Кракові у вересні 1939 р. Дмитро Мирон у незвичайно важких і несприятливих для наукових досліджень обставинах відтворив первісний варіант свого рукопису. Книжка була надрукована підпільно у 1940 р. на циклостилі під псевдонімом Максим Орлик дуже малим накладом й призначалася головним чином для вишколу Юнацтва ОУН та молодіжних організацій.

Відвідавши вул. Зелену, згадаємо про те, що саме в Кракові у грудні 1939 р. Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою) і тоді ж вступила в ОУН(м). Вона працювала у культурницькій референтурі ПУН (разом з Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. Наприкінці 1939 р. разом з чоловіком, вона переїхала до Кракова. Подружжя жило в маленькій кімнаті при театральній студії Старого Театру (Studio Aktorskie przy Starym Teatrze) по вул. Ягелонській (Jagielloska), 1. До кімнати треба було пробиратись через зал для вправ танцюристів. Зрозуміло, що в їхній кімнатні все гуло і тряслося…”Емігрантське життя далеко не розкішно складається… – зазначала Марія Бачинська-Донцова. – (Та) все пережили Теліги дружньо…”

Подружжя Теліг в 1939 р. мешкало при вже знайомому нам Старому Театрі по вул. Ягелонській (Jagielloska), 1. Фото автора

У Кракові Олена Теліга очолювала мистецьке товариство “Зарево”. А влітку 1941 р., на той час вже відома українська поетеса і діяч ОУН, в німецькій кав’ярні Кракова вона випадково зустрілася з Василем Іванисом (останній прем’єр кубанського уряду). Привітавшись, Олена почала хвалитися, що днями їде до Києва. Василь Іванис кинув: «Чого Вас туди несе? Хочете гострішого почуття? А може статися, що й голову стратите… – а потім, вже жартома додав, – ну, за Вас мені байдуже, я боюся за Михайла. Він порядний інженер та ще й кубанець, а поплентається за Вами і згине…» Олена, жартуючи, пригрозила пальцем і відказала: «Як Ви так кажете, то обов’язково намовлю й Михайла їхати».

У липні 1941-го, коли Олена Теліга в супроводі Уласа Самчука нелегально перебралася до Львова, її чоловік завершував справи у Кракові. Вона просувалася далі. 17 жовтня 1941 р. вона писала у Краків чоловіку: ”Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю”. Отримавши цього листа, Михайло поїхав до Києва до дружини. За своєю смертю…

Подружжя Теліг у Кракові, 1939 р.

У роботі використано фотографії автора, а також фотографії та матеріали з наступних джерел:

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».


Читайте також:

Українські сліди у Кракові. Початки міста віслян і зв’язки з Руссю

Українські сліди у Кракові. Давні пам’ятки з території України

Українські сліди у Кракові. Нова столиця П’ястів

Українські сліди у Кракові. Вавельські та університетські скарби

Українські сліди у Кракові XVII-ХІХ ст.

Українські сліди у Кракові. Народна меншина та українець-мер

Українські сліди у Кракові. Хрестовоздвиженська греко-католицька парафія і церква св. Норберта

Українські сліди у Кракові. «Просвіта» і українська інтелігенція часів «матінки Австрії»

Українські сліди у Кракові. Українські митці та театр

Українські сліди у Кракові. Місцями Андрія Шептицького  

Українські сліди у Кракові. В часи українсько-польського протистояння на Галичині 

Українські сліди у Кракові. Як «Краків» обороняв Київ 

Українські сліди у Кракові. В кігтях чорного орла: 1939-1945 

Українські сліди у Кракові. Зондеракція «Краків» та українські професори в 1939-1945 рр.

Українські сліди у Кракові. Життя української спільноти в 1939-1945 рр.

Related posts

Leave a Comment