Українські сліди у Кракові. Життя української спільноти в 1939-1945 рр.

Українська громада в перші дні окупації втратила православну каплицю в Королівському Броварі по вул. Повисля (Powiśle), 6. Фото автора.

Церкви та відомі шлюби

Краків’яни – українці православного віросповідання одразу після входу німців були позбавлені своєї парафії. Адже кошари Війська Польського в так званому Королівському Броварі по вул. Повисля (Powiśle), 6, були зайняті гітлерівцями, внаслідок чого православна парафія була викинута на вулицю. В кошарах же розмістилися підрозділи піхоти СС та Люфтваффе.

Тож єдиною діючою українською парафією у Кракові вкотре залишилася Парафія св. Норберта по вул. Висляній, 11, якою весь час окупації опікувався отець-доктор Павло Хрущ. Парафія знаходилася у віданні Перемишльського єпископа.

Свято Йордану на краківських Плантах на Руському колі, 1941 р.

Отця Павла Хруща (адміністратор краківської парафії в 1932-1944 рр.) ще пам’ятають представники старшого покоління краківських греко-католиків. Вони згадують його з симпатією, як про людину яка могла подбати і про утримання доброго вигляду церкви та будинків плебані, i про розвиток духовного життя своїх вірних. О. Хрущ підтримував релігійні організації світських греко-католицьких осіб, а також церковний хор, про що інформував своїх читачів український релігійний місячник “Місіонар” .

Єпископ Йософат (Коциловський) серед вірних парафії св. Норберта, фото С. Муха

Саме тут в кінці серпня 1940 р. взяв шлюб з Марією Возняк Василь Бандера – брат провідника ОУН(б).

Василь Бандера – фото з картотеки концтабору “Аушвітц”

Марія Возняк-Бандера – дружина Василя Бандери

Василь мав зі своїм шлюбом проблеми. Адже він закохався в доньку о. Возняка з Роздолу, що доводився родичем о. Андрію Бандері. Тому обом священикам важко було погодитися на цей шлюб. Втім, коли стежки молодят перетнулися знову у окупованому Кракові (скільки місто над Віслою поєднало доль) то вони наполягли на своєму і повінчалися.

Того ж 1940 р. тут одружився з Ярославою Опарівською і сам Степан Бандера. Службу служив той же Павло Хрущ. Зі своєю майбутньою дружиною – активною діячкою ОУН С. Бандера познайомився під час роботи в централі ОУН на вул. Зеленій, 26. І вже після кількох місяців знайомства молодята вирішили побратися. Батько Ярослави – Василь Опарівський – походив з Бонарівки на Лемківщині – села так званих замішанців, найбільш висунутих на захід українців. Він був греко-католицьким священиком, капеланом української галицької армії і загинув у боях проти поляків 1919 року. Мати, Юлія Ганківська, була донькою шкільного інспектора у Сяноку. Тут же народилася і сама Ярослава.

Ярослава Опарівська – дружина Степана Бандери (фото 1938 р.)

Поруч з братами Бандерами у Кракові була молода їх родичка Люба Возняк (потім Лемик), яка залишила нам цікаві спогади: «З Василем ми раніше дуже дружили, він приїхав до нас і каже, що Степан запрошує до Кракова, тому я тебе забираю. Так ми стали мешкати там втрійку – Василько, я і Стефко, у квартирі на три кімнати, я працювала друкаркою.

Степан був дуже скромним, невибагливим. Не був матеріалістом, тому у побуті багато не потребував, про облаштування особистого життя, у тому числі і про заведення сім’ї ніколи не говорив. У нього на те якось не вистачало часу, весь той час ішов на революцію. Й от одного разу Степан несподівано привіз незнайому дівчину. Я так цікаво на неї дивлюся, вона сподобалася, бо була вродлива. Невисокого зросту, блондинка з великими світлими очима. Називалася Славця Опарівська. Привезла з собою якийсь образочок вишиваний і зачала його на стіні чіпляти. А я кажу: «О, яка гарна вишивана Бозя». Степан зачав з мене дуже сміятися. Мені того разу Степан нічого не сказав, хто йому ця дівчина, але я здогадалася. Потім вона приїздить через тижнів два і обоє з Степаном кажуть, що в неділю йдуть до шлюбу.

Була тоді я і ще хтось, може то Равлик, точно не пам’ятаю, за свідка. Ми з тим свідком сіли за стіл та плели віночки, бо треба було до церкви. Їх вінчали у церковці маленькій, вона одна була у місті українська. Вийшли звідти, вони кличуть, щоб іти з ними до столу, але я мала стрічу. Вони ще й так похитали головами у слід: «Ну, ну…».

Весілля як такого не робили. Дуже скромно пообідали у тісному колі. Чула потім, що деякі товариші Степана по Варшавському та Львівському процесах навіть були ображені, бо їх не запросили. А Степан казав, що не той час, аби розважатись».

Церква св. Норберта бачила вінчання Василя та Степана Бандери, вул. Висляна (Wiślna), 11

Фото автора.

З’ясувалося, що в Кракові проживав 90-річний свідок шлюбу С. Бандери – Мирон (Теодор) Преторіус (народився у Ґрудзьондзі на польському Помор’ї), який ніс варту біля церкви св. Норберта, щоб шлюб пройшов без «проблем». Пан Мирон єдиний з групи хлопців, що несли цю почесну варту дожив до 2014 р., коли українська знімальна група каналу 1+1 записала з ним інтерв’ю.

Мирон Преторіус з дружиною

Мирон Преторіус під час інтерв`ю, 2014 р.

Український Центральний комітет та українське життя в Кракові

У зв’язку з повсюдним твердим опором поляків, німці, незважаючи на загальну дискримінацію українців, загравали з цими “союзниками з примусу”. Пронімецький часопис «Рідна земля» вже у перші місяці окупаційного режиму писав: «Все німецьке урядування в Генеральнім Губернаторстві ціхує міцна співпраця з місцевим населенням, якому влада йде на руку, та готова кожночасно помагати. Доволі згадати, що 700 тис. українців в дотеперішніх дистриктах Краків (на Лемківщині та Посянні), Люблін (Холмщина і Підляшшя) мали не тільки відповідну кількість середнього шкільництва, але й змогу свобідно організовувати читальні, кооперативи, тіловиховання, часописи і видавництва. За два роки існування Генерального Губернаторства піднялися українці, його мешканці, дуже високо в організації і освіті і не диво, що вони завжди виявляли свою вдячність Генерал-Губернаторові доктору Франкові, який часто розглядав українські справи та потреби в безпосередній зустрічі з українцями».

Ці загравання та зближення українських національних лідерів з окупаційною адміністрацією дійсно сприяли деякому покращенню становища українців на теренах окупованої Польщі.

Дослідник Кракова часів окупації А. Хвальба (2011) зазначає, що протягом кількох місяців 1939 р. Краків став разом з Берліном та Прагою головним скупченням української політичної еміграції, яка проводила в ньому різнопланову діяльність. Краків став головним центром суспільної і культурно-освітньої діяльності. У Кракові українські діячі проводили перемовини з владою ГГ, зокрема з Г. Франком, а також організовували напівлегальні чи цілком легальні політичні з’їзди, як скажімо 13-15.04.1940 чи 09-10.11.1940 р. Українських політиків інколи запрошували на гітлерівські свята. Інколи за згодою влади в цей час вивішували українські національні прапори. Свідченням проби порозуміння з німцями для створення незалежної України, було звернення в першу річницю нападу Німеччини на Польщу, що українці розцінювали як «день визволення українців з-під польського режиму». Звернення приготував Ukrainishes Hilfskomitte in Krakau, а підписав В. Горбовий. «З цієї оказії – говорилося в посланні – Український допомоговий комітет вважає за потрібне зложити до рук пана Голови міста свідчення найсердечніших почуттів української національної спільноти з міцною надією, що наступну річницю 1-го вересня ми будемо святкувати в створеному згідно волі Фюрера 3-го рейху новому європейському порядку, де весь український народ набуде своїх національних прав та і спокійну можливість життя».

В листопаді 1939 р. було створено Український Центральний комітет, на що виразив згоду Г. Франк. 22.05.1940 р. після затвердження його статуту німецькою владою (статут модифіковано 1942 р.) він почав діяти. За свідченням А.Хвальби та Ю. Шухевича садиба УЦК була на тодішній Зеленій (Grunestrasse – так вулицю Сарего (Sarego) часів другої РП, перейменували, імовірно до назви яка існувала за Австрії. Сучасна адреса – вул. Сарего, 26. Зауважимо, що нам також зустрілася інша локалізація УЦК – вул. Яблоновських (Jablonowskich) 10/12.

Будинок по вул. Зеленій (тепер вул. Сарего / Sarego), 26, де розташовувалася Централя ОУН, а потім ОУН (м), а також Український Центральний комітет. Фото автора.

В літературі також зустрічається локалізація Українського Центрального комітету по вул. Яблоновських (Jablonowskich) 10/12. Фото автора.

Проте УЦК залишився поза політикою та був організацію, яка забезпечувала усі потреби життя української громади. Може тому його теж називали Українською опікунською радою. Вже весною 1940 р. Комітет керував мережею українських допомогових комітетів і районних делегатур, які знаходилися в східній частині ГГ. УЦК входив до складу Головної опікунської ради ГГ (Naczelna Opiekuncza Rada – NOR), в якій окрім нього знаходилися польська головна опікунська рада (РГО) та Єврейська громадська самопоміч (ZSS). Семи-особова NOR (5 поляків) займалася розподілом закордонної, головним чином, американської допомоги. ЇЇ перше засідання відбулося 28.06.1940 р. в приміщенні Уряду ГГ (сучасна металургійна академія). УЦК в цій раді представляв Василь Мудрий – колишній віце-маршал сейму РП, з ним співпрацював др. Михайло Сопуляк – член УЦК.

УЦК очолив раніше виключений з політичних мотивів з Ягелонського університету відомий український географ Володимир Кубійович.

Володимир Кубійович – голова Українського Центрального комітету

Сам В. Кубійович так описує причини, які спонукали його очолити УЦК: “Серед суперечок між табором націоналістів і не націоналістів було зручно висунути на головне місце непартійну людину, але з відомим прізвищем – науковця, автохтона, який знав відносини на цих українських окраїнах, що тоді увійшли до Генеральної губернії, і перебував багато років у Кракові, тодішньому осередку української еміграції. Нарешті коротка моя праця за останні два місяці виявила деякі мої здібності в’язати людей з різних угрупувань для конкретної будівничої роботи та вести розмови з німецькими установами”.

А. Хвальба пише, що В. Кубійович в часи окупації відсунувся від дружини – польки та польських середовищ, проте займався порятунком польських та єврейських родин, яким виробляв «ліві» документи. Також погодився підгодовувати певну кількість польських дітей в українських пунктах допомоги. В УЦК разом з ним працювали др. Кость Паньківський, Омелян Тарнавський, колишній професор Ягелонського університету Іван Зілинський – видатний мовознавець, який в УЦК відповідав за школи.

УЦК, а точніше його наукова рада також ініціювала популярні лекції та наукові курси. В рамках освітньої компанії підкреслювалася роль Кракова в освіті та вихованні української наукової думки та культури впродовж століть. В комітеті або поблизу нього діяли політики обох фракцій ОУН, що намагалися знайти порозуміння з німцями. Перевагу в структурах УЦК мали мельниківці.

Функції секретаря УЦК з жовтня 1939 р. до німецького вторгнення до СРСР виконував майбутній провідник ОУН у Закерзонському краї Ярослав Старух

У квітні 1941 р. відбулась конференція проводу УЦК (В. Глібовицький, А. Мілянич, В. Кубійович) з генерал-губернатором Г. Франком. Конференція проходила напередодні війни з СРСР і була вигідною для німців, які хотіли мати на своїй стороні прихильність українського населення.

У свою чергу члени УЦК висунули усі важливі українські питання, які були викладені у меморіалі, відповідь на які була здебільшого позитивною. З цього приводу В. Кубійович писав: “У меморіалі ми порушили докладно такі проблеми: публічно-правне становище української групи в ГГ, українська етнографічна територія, обсада постів в адміністрації, самоуправі тощо українцями, церковні, культурні, господарські справи, проблеми молоді… Ясна протиукраїнська політика Гітлера після перемог на Східному фронті унеможливила реалізацію більшості з цих вимог”.

Соціальною допомогою займався Український допомоговий комітет, який мав їдальню, і опікувався українськими солдатами, котрі поверталися з таборів військовополонених в Німеччині.

Український допомоговий комітет – підрозділ УЦК у Кракові знаходився на вул. Лоретанській (Loretańska), 18 – на фото сірий будинок справа. Фото автора.

УЦК проіснував понад п’ять років як єдина українська організована суспільно-громадська сила, що якоюсь мірою дбала про життєві інтереси українського народу, спершу на західних ококолицях, пізніше і в Галичині. Для українців його діяльність мала ще й те значення, що після польського режиму це була нагода повернути національний характер населенню найбільш охоплених полонізацією мішаних і прикордонних районів. Зокрема, було добре скоординовано культурницьку і організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (т.зв. Закерзоння). Також УЦК проводив свою діяльність у сфері науки, зокрема були намагання створити в Кракові у 1941 р. Інститут Українознавства, чому перешкодила німецько-радянська війна…

Окрім УЦК активно діяла Українська «Просвіта», яка знаходилася в будівлі на Ринковій площі, 12, де за даними А. Хвальби під час окупації була українська бібліотека на 1000 книжок. З її ініціативи відбувалися публічні лекції, концерти народного хору.

Будівля на площі Ринок (Rynek Główny) 12, де знаходилася українська «Просвіта» в період окупації Кракова. Фото автора.

27 грудня 1939 р. у Кракові засновують “Українське видавництво”. Щоб ознайомитися з ним пройдемо на вул. Кармелицьку (Karmelicka), 34. Тоді ця вулиця називалася Рейхштрассе.

Адміністрація Українського видавництва знаходилася на вул. Кармелітській (Karmelicka), 34.

Фото автора.

Ось як згадує про це досягнення сам В. Кубійович:

“Уже в грудні 1939 р. нам вдалося дістати дозвіл на заснування Українського видавництва як спілки з обмеженою порукою. По суті, це була суспільна установа (вона не платила дивіденду). Я мав 65% уділів (гроші позичив спільникам мгр. Юліян Геник-Березовський), був весь час головою надзірної ради. «Українське видавництво», що аж до моменту евакуації постійно перебувало в Кракові, розвинуло моногранну діяльність: видавало шкільні підручники, всякого роду книжки, газету «Краківські вісті» (вже з 07 січня 1940 р., а з листопада того ж року – щоденник – Від автора), разом з нею почав виходити популярний тижневик «Краківські вісті» і кілька журналів”.

Поліграфічною базою стала колишня друкарня краківської єврейської газети «Nowy dziennik». «Краківські вісті» мали численних кореспондентів, серед яких був Богдан Осадчук в Берліні та добрих публіцистів. Серед них був Іван Кедрин-Рудницький. «Краківські вісті» стали головним часописом українців в ГГ. Щоб побачити будинок, де знаходилася редакція цього часопису пройдемо на вул. Елізи Ожешковей (Elizy Orzeszkowej), 7. В часи окупації цю вулицю не перейменовували.

Редакція газети «Краківські вісті» знаходилася вул. Елізи Ожешковей (Elizy Orzeszkowej), 7. Фото автора.

Примірник газети «Краківські вісті» від 12.09.1942 р.

В газетах «Краківські вісті» та «Холмська земля» УЦК не тільки утверджував свою політику, але також намагався регулювати господарські, культурні та освітні питання українського населення Галичини. Патронатом УЦК та матеріальною базою «Українського видавництва» користувалося також видавнича спілка Пеленського «Бистриця» в Кракові.

Для стимуляції письменників та дописувачів «Українське видавництво» влаштовувало в 1943-44 рр. конкурси. Ці конкурси зумовили появу помітних творів та надали літераторам матеріальну підтримку. Понад десяток видань відображують краківський видавничий процес, який творили Ірина Винницька, Святослав Гординський, Ростислав Єндик, Роман Завадович, Василь Кархут, Богдан Лепкий, Святослав Вільха-Ольшенко та Юліян Тарнович.

Досягненням краківської філії була серія «Літературна бібліотечка», яку започаткував 1943 р. Євген Юлій Пеленський. В цій серії були видані пам’ятки української писемності та твори видатних політичних діячів. Велику увагу приділяло видавництво історичним публікаціям. Особливо на малознані теми руського етапу галицької історії. Виходило також чимало публікацій, що викривали полонізацію, злочини санаційного польського режиму тощо. У 1940-41 р. краківський відділ цілеспрямовано формував напрямок господарської літератури. Виходили також спеціалізовані музичні видання.

В оформленні книжкової графіки брали участь художники: Микола Бутович, Едвард Козак, Олена Кульчицька, Охрім Судомора, Стефанія Гебус-Баранецька, Святослав Гординський, Осип Курилас, Мирон Левицький, Роберт Лісовський, Антін Малюца, Антін Монастирський та ін.

Для розповсюдження видань «Українського видавництва» існувала система українських книгарень, одна з яких – «Атенеум» розташовувалася в Кракові на вул. Вісльна (Wiślna), 1. Імовірно, саме її так описує в своїй книзі А. Хвальба: “на розі Вісляної та Плант влаштовано добре облаштовану українську книгарню, у вітринах якої окрім книжок було виставлено портрети запорозьких отаманів”.

В цьому будинку по вул. Вісльна, 1, знаходилася українська книгарня “Атенеум”. Фото автора

Поряд з «Українським видавництвом» діяло видавництво «Українська Книжка», яке опублікувало серію книжок в рамах «Народної бібліотеки», що розповсюджувалася в найбільших скупченнях українців у ГГ.

16–17 березня 1940 р. у Кракові відбувся також перший культурно-освітній з’їзд, місце проведення якого потребує уточнення.

Розпорядженням шкільної влади із вжитку вилучались польські та більшовицькі підручники українською мовою. На їх місце запроваджувались підручники, видані Українським Центральним Комітетом, який крім того, що мав великий вплив на навчання та виховання дошкільнят і позашкільної молоді, тримав під своїм контролем навчальний процес у школах. Як це не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східно-галицьких земель спостерігається швидкий і широкий розвиток української освіти.

Коли у 1941 р. нацисти окупували Україну, а до Генерального Губернаторства було приєднано Східну Галичину, до складу УЦК увійшов (1942 р.) Український Допомоговий Комітет, який діяв у Львові. Тоді неофіційне місце своєї праці В. Кубійович переніс до Львова.

В період розквіту своєї діяльності УЦК мав таку структуру: нагорі, в Кракові, діє Український Центральний Комітет. Його територіальними структурами були Українські Допомогові Комітети – Україніше Гільфскоміте – скрізь у тих містах, що є осідками “крайсів”, цебто округ, на місці давніх польських повітів. У менших містах можуть створювалися “делеґатури” Комітетів, а в окремих місцевостях працювали його довірені особи.

Слід пам`ятати, що існування і діяльність Українського Центрального комітету, який фактично регулював усі сторони українського життя, окрім політичної, знаходилася під постійним контролем і була можлива лише завдяки дозволу німецької адміністрації. Звертаючись 29 грудня 1943 р. до українського населення з нагоди Різдва, Г. Франк, зокрема, зауважив: «Ви, українці, є найдальшим на Сході моральним і національним бастіоном Європи перед темним нігілістичним хаосом, що його створили більшовики на Сході. Ваша історія, яка ніколи не була чимось іншим, як тільки історією боротьби народу, що признається до Європи, проти московського імперіалізму, навчила Вас, що німці і українці завжди мали спільних ворогів. У цьому не зміниться ніщо у майбутньому. Українці будуть горді, що вірно та з почуттям обов’язку разом із німцями боролися за честь і майбутнє українського народу».

Проте, політика урядів Генерального Губернаторства та дистрикту Галичина була сповнена лицемірства. Прагнучи використати українців на противагу полякам, німці щедро розглагольствували про рівноправне німецько-українське співробітництво. Як зазначає проф. А. Хвальба німці навіть запровадили різну расову політику відносно українців та поляків. Так, українці, яких вони проголосили сільською нацією, на їх думку, на відміну від поляків, не мали домішки єврейської крові. Під цим приводом вони дозволяли українцям на злість полякам перебувати в дільницях для німців та користуватися з певних прав (наприклад їздити трамваєм), чого господарі міста Крака були позбавлені. А. Хвальба говорить навіть про впроваджений гітлерівцями поділ міста на 4 дільниці: німецьку, польську, єврейську та українську. Краків українців розташовувався недалеко від Вавеля та Плант, в кварталі вул. Сарего (тоді Зелена), св. Себастьяна, Дєтла та св. Гертруди (Sarego, sw Sebastiana, Planty Dietlowskie, sw. Gertrudy), де проживало тоді кілька десятків тисяч українців. Відвідуючи цей квартал сьогодні, пам’ятаймо, що ним українське життя в Кракові не обмежувалося, бо деякі офіційні установи та неофіційні місця діяльності українців були розташовані за його межами.

Вид на «Український» квартал окупованого Кракова

За спогадами Ю. Шухевича, в кварталі навколо вул. Зеленої (Сарего) дійсно мешкало багато українців. Головним чином, це були втікачі з окупованої СРСР Східної Галичини. Вони компактно проживали також на вул. Звіринецькій (Zwierzyniecka). А на невеличкій поки що не ідентифікованій нами вуличці поблизу вул. Вісляної знаходилася також українська домівка: там був спортзал та організовувалися творчі вечори, наприклад на Св. Миколая.

Ю. Шухевич згадує також українську школу на вул. Старовісляній (Starowiślna) (до утворення її взимку 1939 р. тут теж була школа). Вона розташовувалася в безпосередній близькості до українського кварталу. Напевне, вона була в будинку під номером 7, де наразі знаходиться середня школа № 159 сестер уршулянок.

Українська школа розмішувалася, напевне, в будинку, де знаходиться суч. середня школа № 159 сестер уршулянок за адресою Старовісляна (Starowiślna), 7.

Сюди ходили діти, поміж яких діти отця Хруща: дівчата-близнючки Марічка та Наталка, а також хлопці близнюки Зенько та Анатолій. Останні були на 3 роки старші за Ю. Шухевича.

А. Хвальба пише, що після виселення євреїв, українці щільно замешкали Grunestrasse та сусідні вулиці. Саме це район називали «українським кварталом». Українці мали в ньому та інших ділянках міста свої крамниці, фірми з надання послуг, ресторани, кафе (Viera, Casino, Poltawa), банк (Ukraibank Krakau), комітет доброчинності та школу.

В Кракові українці без зайвих проблем отримували прописку та легше ніж поляки отримували посади. Українці могли користуватися, хоча і обмежено, з місць, призначених «тільки для німців», для цього треба було показати кенкарту на українській та німецькій мові з літерою U. Могли, якщо отримали згоду, гуляти в парках для німців, відвідувати агрономічні заклади, мати радіоприймачі, а також займатися спортом на публічних стадіонах. Навіть грали з німцями і разом з ними відвідували середні школи. Могли подавати запити на отримання німецьких закордонних паспортів. З 1943 р. отримували документи, які дозволяли вільний виїзд до Німеччини. Проте, у випадку скоєння злочину чи порушення німецького права, трактувалися на рівні з іншими. «Разом з нальотом урядової німецької мови, почали напливати до міста маси українців – як інтелігенції, так і простих людей. Відводилися для них, – писав пересічний краков’як, – наші студентські будинки та шкільні будівлі, найпривабливіші посади, промислові служби та представництва».

В ГГ було впроваджено також дещо сприятливу політику в галузі розвитку української культури, релігійного життя, участі в низових чи другорядних ланках управління. Як вказує А. Хвальба, для гімназистів, які походили головним чином зі Львова, організовано безкоштовні курси на матуру, а восени 1940 р., в присутності делегатів Генерального губернатора відбувся екзамен на атестат зрілості для 139 з них.

Але, з іншого боку, проти цього ж населення та політичних сил застосовувалися жорстокі репресії за найменший спротив владі або навіть підозру такого опору. Зрештою, така тактика була характерною для гітлерівців. При цьому, німців, які мали надмірний сентимент до слов’ян, як наприклад гауляйтер окупованої Білорусі – Вільгельм Кубе, гестапівці також ліквідовували.

В Українському Центральному комітеті в Кракові побував і майбутній керівник Українського Національного комітету Павло Шандрук. Зокрема, 14 грудня 1944 р. він виїхав з Берліна до Скірневиць (де він мав був директором кінотеатру) через Краків, щоб зустрітися з В.М. Кубійовичем. Шандрук запропонував Кубійовичу посаду в Українському національному комітеті і обговорив необхідність створення цієї організації для порятунку українців в лавах німецьких військових підрозділів в рамках очевидної поразки Німеччини.

Більшість українських істориків вважає, що діяльність УЦК була виправдана і доцільна, хоч і не бездоганна, оскільки в умовах війни та жорсткого окупаційного режиму необхідно було зберігати видимість лояльності. Саме за цю видимість, а не суть діяльності Українського Центрального Комітету дехто з українських істориків і більшість польських істориків називає працю В. Кубійовича колаборанством. Дехто навіть хотів би, щоб цей період у житті В. Кубійовича вважати просто малозначущим епізодом. Натомість, важливість цього періоду в житті української меншості на території колишньої другої Речі Посполитої важко переоцінити.

Українці уникали виїжджати на роботу до Німеччини, чи вступати на роботу до будівельних фірм. Українські лікарі зі сходу, з Чехії та Берліна поступово займали в Кракові місце по єврейських лікарях. Особливо активні були др. Роман Петрило та Борис Філіпчак. На цьому ґрунті дійшло до конфліктів з польськими лікарями. Українці зайняли також місце серед адвокатів та суддів, а також чиновників міської адміністрації.

Польські історики, зі зрозумілих причин, акцентують увагу не тільки на колобраційному характері УЦК, що зрештою по напружених передвоєнних стосунках було природним, але й на тому, що багато працівників цієї установи були агентами німецьких спецслужб. А. Хвальба вказує, що українці, які працювали як чиновники користувалися довірою німців. Українці допомагали абверу у справі розвідки на територіях, зайнятих СРСР, а також служили в промисловій сторожі (Werkshutz), сподіваючись що німці оцінять і дадуть їм право на автономну державу за зразком Словаччини. Служили вони теж в поліції та охороні концтабору в Плашові). На думку деяких польських істориків, українці співпрацювали з німцями в перехопленні поляків та євреїв, які перебиралися до Угорщини. Вони нібито теж видавали німцям євреїв, щоб заволодіти їх помешканнями та бізнесом. Не маємо сумнівів, що серед краківських українців добровільні агенти чи конфіденти з примусу звичайно ж були. Напевно були і люди, які коїли вищевказані негідні вчинки. Але абсолютно зрозуміло, що таких людей серед українців було аж ніяк не більше, ніж, скажімо, серед самих поляків.

Співпраця українців з німцями дратувала поляків. Ігноруючи силове встановлення польської влади на українських землях, вони вважали українців польськими громадянами, а отже зрадниками. На вулицях Кракова поляками розповсюджувалися листівки, які закликали українців залишати Краків та не співпрацювати з німцями. Василь Мудрий та др. Остап Котик – голова господарського відділу УЦК, об’єднували невелике коло осіб, яке шукало порозуміння і добрих контактів з поляками. З наближенням фронту таких осіб ставало все більше, а стосунки покращувалися у порівнянні зі Львовом чи Східною Галичиною.

У роботі використано фотографії автора, а також фотографії та матеріали з наступних джерел: