Богдана Костюк
… Машина з’їжджає з траси і повільно рухається битим шляхом (залишки асфальту чергуються з ділянками, засипаними щебенем) і незабаром обабіч з’являються поодинокі будинки за парканами. Будинки, судячи з стилю, почали зводити років 15-20 тому, як і невеликі каплички обабіч дороги, котра уперто йде угору, в напрямку Карпат, у напрямку легендарного Чорного лісу.
Ці сучасні садиби – селище Посіч (Тисменицький райно Івано-Франківської обл.), вони постали на місці старих хат, зруйнованих радянськими танками (недалеко розташований полігон) у лютому 1955 року за наказом НКВС. У селі можна знайти одну-дві старі хати, а старезний залізничний вагон, пофарбований у кольори Державного прапора України, є не чим іншим, як «штабом» сільського голови та його команди. Нині у селі знову функціонує монастир УГКЦ, тут оселились колишні монахи монастиря Святого Теодора Студита з Тернопілля; у недільні дні на служби приїжджають не лише мешканці довколишніх сіл, а й віряни з інших, сусідніх до Івано-Франківської, областей України.
А Чорний ліс за селом розхитує старезні, темно-зелені, на вигляд справді чорні ялини, дуби, ясени… Деякі з дерев пам’ятають, як лісовими стежками, Карпатськими горами проходили бійці УПА, як у Посічі та поблизу нього вояки-упівці нищили нацистів, а по тому енкаведистів. Так, у березні 1945 року курінь «Смертоносці» під проводом Олекси «Благого» Химинця розбив цілий гарнізон, захопивши у полон 16 карателів з НКВС. А у квітні того ж року курінь «Скажені», яким командував Павло «Прут» Вацик, знищив понад 50 енкаведистів. Подібних героїчних розповідей – чимало, тож варто приїхати у Посіч, роздивитись довкола, пройтися кам’янистою, ледь помітною, зарослою дикою ожиною і травами стежиною, що нею просувались бійці УПА – і у шумовинні вітру, можливо, почуєте відлуння перестрілок, чиїсь притишені голоси, й таке актуальне нині: «Слава Україні!».