Столиця Сонячного Берега. Іспанські нотатки

Малага – велике й цікаве місто з трьохтисячолітньою історією, а також напівофіційна «столиця» Коста-дель-Соль, Сонячного берега. Публікуємо скорочений варіант подорожніх записки Михайла Бублика про це місто, які були розміщені на сайті Укрінформ.

ВІД ФІНІКІЙЦІВ – ДО ХОСЕ АНТОНІО

Ледь не щодня я проходив повз театр римських часів і так звик сприймати його як частину урбаністичного «пейзажу», що мало не забув зафіксувати древні брили на фотокамеру. А на горі прямо над театром підносяться могутні стіни Алькасаби. Це – справжня фортеця, яка протягом тисячоліття захищала місто від нападів з моря.

Малагу – Малакку – заснували фінікійці, древній народ Близького Сходу (приблизно з території сьогоднішнього Лівану), який заснував колонії по всьому Середземномор’ю задовго до греків. От і до Коста-дель-Соль вони дістались на два століття раніше, ніж греки – до Массілії, сучасного Марселя. Взагалі Андалусія багато в чому перевернула мої уявлення про давню історію. З’ясувалось, що тут існувала давня держава, розбудована на місцевому підґрунті. Центр її, Тартесс, років на триста старший за Карфаген (ну і, як на те, на чотириста – за Рим). Якщо колись знову опинюсь в Іспанії – присвячу цій темі більше уваги.

Але годі про античні древності. Малага в новітній історії уславилась, як мінімум, двома своїми всесвітньо відомими синами. Перший – голлівудська зірка Хосе Антоніо Бандерас; другий – художник Пабло Руїс Пікассо (можливо, є ще дехто з цієї плеяди, але ні про кого більше мої тамтешні друзі не згадували). Першого на його малій батьківщині побачити не довелось – ні живцем, ні на афішах.

Другого корифея я таки зустрів на Plaza de la Merced. Сидить такий на краєчку мармурової лави, весь забронзовілий і в капцях на босу ногу. На жаль, ні поспілкуватись, ані зробити фото не було жодної можливості – автора «Герніки» щільно обсіла велика група туристів з Південно-Східної Азії й явно не збиралася скоро його полишати. Принаймні, доти, поки всі не «заселфляться» зі знаменитістю окремими групками і кожен персонально. Часу в нас було обмаль і ми пішли знайомитися з містом.

Слід сказати, з містом я вже встиг трохи познайомитися. Після поїздки до Тарифи до мене раптом дійшло, що ось із Атлантикою я поспілкувався вже на другий день, а Середземне море бачив тільки здалеку, та й то – з вікна автівки. І донна Люсія провела мене до Малагети. Малагета – головний пляж Малаги, а якщо згадати її «столичний» статус стосовно Коста-дель-Соль, то Малагета є головною над усіма пляжами Сонячного узбережжя.

Не скажу, що море справило на мене особливе враження. Та й пляж якось не зачепив. Може, якби я пройшовся цими пісками в розпал купального сезону – справа була б інша. Моя супутниця залишила мене в якомусь провулку, що мав вивести мене до моря, а сама поїхала додому. І я опинився посеред чужого міста без дружнього супроводу і без знання мови. Тим не менше, не заблукав, дістався до готелю сам, а перед тим ще помилувався вишуканою архітектурою Малагської Ayuntamiento – ратуші, а потім став глядачем не дуже мені зрозумілого дійства Єпископській площі.

…Десяток жінок спорудили триногу з жердин, повісили на неї казанок – і влаштували навколо цієї конструкції хоровод. З казанка час від часу вихлюпувалось якесь червоне світло, створюючи враження, буцімто там вариться якесь підозріле зілля. Містикою віяло від тих… відьом? Акторок? Активісток? Ні, всі вони (крім, може, одної) були вдягнені в «штатське», але половина надягла на голови високі конічні капелюхи – приблизно в таких зображалися в радянських мультфільмах звіздарі та інші… алхіміки.

Ла-Манкіта
Ла-Манкіта

Жінки голосно й ритмічно співали; потім перейшли до скандування чогось схожого на відомий з часів Піночета речитатив «El pueblo unido, jamás será vencido». По закінченні вокальної частини одна з жінок через мегафон виголосила, очевидно, пояснення до їхнього перформансу. Поки вона говорила, я обережно зазирнув у казан. Там була накидана незрозумілого для мене змісту література, під аркушами якої блимав червоний ліхтар. Питати про сутність побаченого було ні в кого, але коли піднявся в номер і включив телевізор – трохи почав здогадуватись.

1
Єпископський палац

До Малаги я прилетів наступного після завершення Semana Santa (Страсного тижня) дня. Це дні, коли різні релігійні асоціації Іспанії змагаються між собою – хто проведе кращу ходу вулицями міст. Щось на кшталт бразильського карнавалу, тільки геть протилежного емоційного змісту. Білі, чорні, червоні балахони із прорізами для очей закривають обличчя маніфестантів аж по груди, а музика лунала така, що мороз продирав шкіру. До того ж, ті жінки влаштували антиклерикальне дійство просто під вікнами Єпископського палацу – і навпроти парадного входу до la Manquita.

ОДНОРУКА СЕНЬЙОРА

Кафедральний собор наказали побудувати в місті ще Католицькі королі на честь вигнання звідси маврів. Малагу звільнили в 1487-му; останній емірат – Гранадський – підкорився католикам у 1492-му, але будувати собор у Малазі почали аж у 1528-му, а закінчили… Та, мабуть, і досі ще не закінчили, хоча роботи припинились наприкінці XVIII століття. Що для католицьких сакральних споруд у Європі цілком традиційно. Чому будівництво не закінчилось? Та тому, що Катедраль (нагадаю, в іспанців це слово жіночого роду) стоїть лише з однією дзвіницею зліва від головного порталу. Справа – майже така ж вежа, але зведена лише до рівня даху самого собору. Через таку асиметрію місцеві й назвали собор la Manquita, у вільному перекладі – «однорука сеньйора».

І це ще нічого – скажімо, Гранадський собор, де поховані самі Католицькі королі Фернандо й Ізабелла, встиг обзавестися всього однією вежею, і та до рівня дзвіниці не доведена. Була колись Іспанія, завдяки американському золоту, найбагатшою країною світу. Але те золото її мало не згубило. І поки протестантські країни стрімко розбудовували в себе капіталізм, консервативний католицький режим довів королівство до зубожіння. Грошей не вистачало навіть на добудову монументальних католицьких же соборів. Але те, що добудувати встигли, сьогодні по-справжньому вражає туристів. І не тільки.

На відміну від Севільського собору, Катедраль у Малазі не намагається приховати свою красу за зовнішніми стінами, і я завжди вечорами, повертаючись до готелю, старався прокласти маршрут так, щоб опинитись біля неї. Вранці це було складніше – відправний пункт наступної подорожі міг лежати у протилежному напрямку. А от потрапити всередину не пощастило. У неділю це можна зробити безкоштовно, от тільки черга…

 

Помилувавшись величним фасадом, ми глибоко зітхнули і попрямували до Алькасаби. А там – та сама історія… Лишалось тільки підніматись нагору вздовж страхітливих мурів по зовнішньому периметру. І вислуховувати розповіді донни Люсії, яка побувала й у соборі, й у фортеці, й навіть у Гибральфаро – старовинному, ще римських часів маяку.

Я слухав неуважно, бо вражень від мавритансько-католицької старовини в попередні дні набрався під зав’язку й вище. До того ж поволі відкривалась панорама Малаги й акваторії Малагського порту. А в порту – два величезних круїзних лайнери – міста на воді. І один військовий корвет…

Побачив унизу будівлю для кориди. Спочатку – загальний вигляд, потім частину арени.

 

СКАРБИ ВДОВИ

Гуляючи, знову вийшли до собору, посиділи в садку під його стінами, вийшли на вулицю Сан Аугустін – і тут знову черга. Це розчинив свої двері для безплатного відвідування музей Пабло Пікассо. Він у цьому будинку народився; очевидно, саме в ньому він у восьмирічному віці намалював свій перший професійний твір. А коли йому виповнилось десять, батько переїхав на північ… Не лякайтесь – в Іспанії зовсім інша північ, аніж, наприклад, у Московії. Руїсу Бласко просто запропонували попрацювати в Ла Коруньї на узбережжі Біскайської затоки. До рідного дому (принаймні, надовго) вже не повертався – зате земляки зробили тут художній музей його імені. До якого я не потрапив із наведених вище причин.

І тим не менше, до високого мистецтва у той день ми таки долучились. Очевидно, через малу обізнаність туристів, що відвідують Малагу. Хоча, скажімо, німці мали б знати історію Кармен Сервери, яка сьогодні носить прізвище їхнього земляка барона Тіссена Борнеміси. Ну, як земляка… За громадянством чоловік Кармен Ханс – швейцарець. Але клан сталеливарних магнатів Тіссенів у Німеччині лише трохи поступається популярністю сімейству Круппів. А хто з них багатший – це взагалі тема дискусій їхніх біографів.

Кармен – колишня міс Каталонія й міс Іспанія; могла б зробити кар’єру в Голлівуді, але віддала перевагу сімейному життю з нащадком німецьких мільярдерів. Який, до всього, виявився ще й пристрасним колекціонером живопису. Після його смерті колекцію успадкувала вдова і не захотіла її продавати. І ховати від людей не стала – у 2011 році в Малазі відкрився музей її імені.

Черга перед входом була геть невеличкою – ну, може, сотні дві. І рухалась вона відносно швидко: не минуло й години, як ми вже знайомились із колекцією іспанського живопису кінця XIX – початку XX століть.

Схвилювало те, що ми про Іспанію даного періоду не знаємо геть нічогісінько. Я, у всякому разі. Про наполеонівське нашестя нам таки щось відомо, бодай із серії робіт Франциско Гої «Лихоліття війни»; про Громадянську війну 1936-39-го ми обізнані навіть більше, ніж вона того заслуговує. А от як жила феноменально цікава країна між цими кривавими епохами…

Тепер я маю уявлення – завдяки Кармен Сервері-Тіссен, а також десяткам художників, імен яких я досі й не знав. Небагато жили іспанці в ті часи, але, мабуть, цікаво.

Михайло Бублик, фото автора.

Джерело: Укрінформ

Related posts

Leave a Comment