Мaрічкa Гaлaбурдa
Осінь накрила околиці бельгійського міста ҐЕНК (GENK). На вулицях кружляє жовте, червоне, коричневе листя. Багато дерев вкрилося червоними кольорами. Каштани втратили своє листя зовсім. Кажуть, що вже кілька років каштани по Європі хворіють… A тут ювілей, який наводить на сумні спогади. Медіа нагадують про подію, яка сталася 20 років тому, 28 жовтня 1989 року – закриття копальні вугілля в Беринґен (Beringen). З цього приводу відкрилася фотовиставка знімків з копальні, звучать спогади шахтарів. І кожного разу при такій нагоді медіа повертається до історії закриття всіх копалень, внаслідок чого кілька тисяч людей залишилося без роботи, а їхнє життя драматично змінилося. Між тим і життя багатьох українських родин.
Оскільки Бельгійській владі було дешевше імпортувати американське вугілля, аніж видобувати своє, було вирішено закрити спочатку одну копальню, а там – час покаже.
У провінції Лімбург було 7 копалень: в Беринґен (Beringen – закрили в 1989), Ейзден (Eisden), Золдер (Zolder закрили в 1992), Гавтгален (Houthalen закрили в 1987), Ватерсхей (Waterschei), Вінтершлях (Winterslag), в Звартбергу (Zwartberg – закрили в 1966 році, як першу з копалень).
Звaртберг
Розпочинаю свої описи від копальні й містечка Звартберг, оскільки тут живе наша родина. Ми – чотири сестри – народилися в Звартбергу, а наш батько, Іван Галабурда, працював у Звартбергській копальні від 1947 до 1966 року. Тож наше життя пов’язане з цим передмістям Ґенку.
При кінці 2002 року появилася вельми цікава книжка під назвою “Тусен Шахтторен ен Cтеенсторт” (Tussen Schachttoren en steenstort), що в перекладі на українську мову означає “Між вежею шахти і звалом каміння”.
До речі, з нашого городу довгі роки видно було два терикони, де звалювалося каміння, породу – рештки з копальні. Нині їх вже немає. Мололи той камінь і використовували на будову чи відновлення доріг.
Книжка ця – докладна історія копальні вугілля в Звартбергу, яка існувала від 25 жовтня 1906 року. Перше вугілля тут видобули у 1925 році. Оголошення про закриття копальні оголосили в кінці 1965 року, а остаточно її закриття відбулося в 1966 році, хоч вона вважалася найбільш сучасною, модернізованою, найбезпечнішою, з дуже добре працюючою системою охолоджування. Шахтова вежа (копер) була тут найвищою, понад 82 метри.
Автор книжки Рік Томас (Rik Thomas) супроводжував транспорт українських жінок з Німеччини до Ґенку, між ними й мою маму. В книжці є детальний опис подій, які відбувалися у громаді нашого передмістя Ґенку, зокрема, страйки, пов’язані з закриттям копальні. Всі ці події пробігли, як фільмова стрічка перед моїми очима за кілька днів, коли читала цю книжку. Але до тих подій вернемося пізніше.
Є в книжці кілька згадок про українців, які в копальні Звартберг працювали кілька, а то й понад 20 років. У книжці подано і прізвище Василь Кобилянський, який загинув підчас вибуху 8 червня 1948 року. Гинули українці і в інших копальнях, наприклад, в Ейздені п. Гадада, у Вінтершлях п. Василь Княжик, але про них в цій книзі згадки немає, оскільки мова лише про Звартберг. Та важливим є те, що бельгійці бережуть пам’ять про наших земляків – українців.
У провінції Лімбург з роду в рід, з ґенерації до ґенерації бельгійські, чи радше фламандські діти, зокрема хлопці, народжувалися для того, щоби працювати у копальнях вугілля. Але населення тут не було надто численне. Переважно це були господарі та їхні діти, які працювали на полях, а в часі осені та зими працювали в копальні.
Щоб завербувати робітників, кожна копальня висилала посланців-вербувальників у країни Східної Європи – в Польщу, Словаччину, Угорщину і, врешті, в Італію. Першими зголосилися сюди італійці. Тому так багато в Ґенку італійців. Я виросла з італійськими дітьми сусідів і доволі добре знала італійську мову, яку тепер майже призабула. Вже пізніше тут з’явилися робітники з Туреччини, Марокко, Алжиру та інших країн.
Військовополонені з Росії та України в лімбурзьких копальнях
В часі Другої Світової Війни, від 1942 року, коли Бельгію, а в першу чергу провінцію Лімбург, зайняли німецькі гітлерівські війська (вони й вивозили видобуте вугілля до Німеччини), тут з’явилися до 6 тисяч військовополонених з CРCР, які працювали у вугільних копальнях. Більшість з них були українці. Впродовж двох років вони працювали у всіх семи копальнях. Були вони тут до вересня 1944 року.
Під час мого теперішнього перебування в Ґенку я прочитала кілька книжок на тему закриття копалень. Зокрема, мене зацікавила тема військовополонених українців, які працювали тут у вугільних копальнях.
В книжці під назвою “ZWARTBERG – zeven duizend flonkerende kristallen”, що в перекладі означає “Звартберг – сім тисяч палаючих кристалів”, виданій Парафіяльною Радою нашої фламандської католицької церкви в 1990 році, на стор. 47 і 168 згадується про те, що тут було від 3 до 4 тисяч російських полонених. Їхнім провідником у таборі (в Ватерсхей чи Звартбергу – не вказано де саме) був Сергій Волков з Ленінґраду, який, як твердить син лікаря копальні Ташле, навіть малював портрет цього лікаря.
Незважаючи на добру охорону, кільком в’язням вдалося втекти з табору, розташованого біля копалень. Вони ховалися в округах Звартбергу, Опглабеек (Opglabeek), в лісах і по господарствах. Бельгійці, чи радше фламандці їм допомагали – переховували, годували.
Бельгійський “Червоний хрест” давав полоненим, яких в таборі недогодовували, пакунки з харчами, сигаретами, медикаментами. Робітники, з якими вони працювали, приносили їм і їжу. Навколишнє населення також носило військовополоненим їсти в табір.
У вільний від роботи час в’язні виробляли рамки для фотографій, різні прикраси, малювали, різьбили, мали свій струнний оркестр, танцювали. Наприклад, у Звартбергу за католицькою церквою Св. Альберта знаходився табір з дерев’яних бараків, в яких жили ці полонені.
Ще інше, не менш цікаве видання під назвою “De koolputters – Dе 18 journalen” (“Шахтарі – 18 журналів”) на стор. 188 під заголовком “Де русен комен” (Росіяни йдуть) подає, що перші полонені приїхали у червні 1942 року й більшість із них були з України. Навіть подано кілька знімків чоловіків з виразно українськими прізвищами, які в руках тримають номер. Мені вдалося розшифрувати з побільшуючим склом кілька імен: – І. Палій – н. 61, Гурченко н. 65, Шевченко н. 66, Іщенко н. 73, Л. Коваль н. 78, П. Ткачук н.82.
Видання Міської Ради – том другий під назвою “GENK TOEN 2” на стор. 20 подає: ”…Багато росіян, які не були призвичаєні до важкої роботи, вмирали в жалюгідних обставинах. На цвинтарі Ґенк – центрум знаходиться 70 могил на яких російські прізвища. Туберкульоз був найбільшою причиною смертності. Інші були застрілені при спробі втечі з таборів в Вінтершлягу і Звартбергу”.
На стор. 87 подається: ”Було в Ватершайні 1078 росіян, розміщених у 33 бараках
У Вінтершлях 803
У Звартбергу 1386”.
Але далі подаються інші дані:
У Ватерсхей перебувало 1177 в 33 бараках
У Вінтершлях 2700 в 27 бараках
У Зваратвергу 1400 в 19 бараках.
Ті з них, хто після звільнення повернувся до CРCР, були заслані Сталіном в табори на Сибір, де багато й згинули.
У 1990 році всі військовополонені, які були в Бельгії й Німеччині були посмертно реабілітовані.
МAРІЧКA ГAЛAБУРДA
ЧИГРИН – ҐЕНК – БЕЛЬГІЯ, 28.10.2009
