Нещодавно мені поставили свіже і несподіване запитання про Антарктиду: чи вона красива зблизька та здалеку?
Антарктида, без сумніву, неймовірна здалеку. Коли взяти Антарктиду і розкласти її на “деталі”, то ми отримаємо сніг, воду, камінь, небо, гори, мохи, лід, якщо не враховувати тварин. Мабуть, більшість цих речей самі по собі не належать до тих, які ми би назвали мальовничими чи барвистими. Але їхня сукупність і комбінації творять неповторну суміш. Панорами континенту вражають величчю, могутністю, неозорістю, архаїчністю.
Зблизька Антарктида більш звичайна. Але це якщо оцінювати враження від неї по тому, що ми бачимо. Натомість, коли б підійти впритул до якоїсь скелі чи нагнутися до снігу, сісти на каміння й дивитися на нього, то в поле зору не потраплятиме вся та масштабність, лише її фрагменти.
Неймовірною зблизька Антарктиду роблять тактильні відчуття і запахи. Наприклад, коли торкаєшся до айсберга, що, можливо, має тисячі років і ось лиш тепер відколовся від льодовика і потрапив у океан. Лід, який ми бачили не раз в Україні, дуже красивий і вражаючий, коли він неначе самостійний елемент природи, а не просто частина композиції. А коли він не вирізняється барвами, і є просто сірою брилою під захмареним небом, то байдужим не дозволяє залишатися ледь вловна свіжість, якою тягне від льоду. Одні шматки бувають гладенькими, інші — шершавими. У них різні вигини і форми, і мало який із них схожий на інші.
Зараз я вже не пам’ятаю чітких образів і картинки із мого дитинства, коли приходив на ділянку біля озера, яку отримав колись дідусь. Пам’ятаю в загальному. Проте зберігся спогад про атмосферу світлого дня й розпашілої всюди довкола літньої зелені. Я пірнаю у кущі червоних і білих порічок. На дні спогадів: обличчя відчуває доторки сонця, що пробивається крізь гущавину гігантського як на дитину куща і розливається у дещо прозорих налитих соком ягодах. Голі руки пірнають у зелень, пальці стискають грона. І це — краса зблизька.
Або виринає також щось розфокусоване, навколо мене зелень. У кадрі залишилися нечіткі тички із зеленим горошком. Зате в руках відчувається хрумкий стручок і викочування пружних зелених горошин і їхній смак.
Тож Антарктида зблизька — це запах і доторк. Маленька площина води чи суші, коли б дивитися зблизька, не вразила б так, як монументальна панорама. Зате це запам’ятовується, коли занурити руку в холодну дещо наче липку від солоності воду і наштовхуватися пальцями на шматки і шматочки льоду, які пролітають повз швидкий моторний човен.
Всюдисущими, натомість, є там звуки. Вони і вдень, і вночі, і далеко, і близько. Вони неначе поєднують між собою всі інші сприйняття. Коли ти впритул наблизишся до айсберга, то чуєш хлюпотіння води, а коли дивишся на гори льоду із вершини острова — чуєш далекий рев океану.
Єдине, що у Антарктиді практично неможливо сьогодні — то це спробувати її на смак. Хіба що скуштувати снігу. Опріснена вода з океану, якою заливається чай або кава, навряд чи зарахується. Все їстівне туди привозять з інших континентів. Проте з різними мандрівками та різними краями дуже часто виникають сильні смакові асоціації. Наприклад, Болгарія — це інжир. Франція — цибулевий суп, Білорусь — трав’яний чай. У Антарктиді ж все буде не автентичним, однак не менш ностальгійним. Її смак від тепер і назавжди — це грінка зі згущеним молоком.
Маркіян Прохасько для Експедиції ХХІ
Фото автора.
Більше текстів Маркіяна Прохаська можна прочитати на його блозі “Антарктида“.
