«… Їхали ми вдвох у купе, і незабаром після відходу поїзда з Києва почалася тепла, задушевна розмова. Не хотілося спати, і ніч здалася малою, такою цікавою була ця розмова. Говорив більше Максим Тадейович, бо в нього було про що розповісти, а я все слухав і слухав. Розмова точилася навколо пісні, музики, поезії. У той нічний час, коли не треба було нікуди поспішати, Максим Тадейович розвинув багато думок про пісню і музику, які він час від часу висловлював мені раніше.
Для мене було відкриттям, що Рильський, видатний поет, учений, громадський діяч, – одночасно великий знавець музики й особливо української народної пісні. Хоч у Максима Тадейовича не було співацького голосу, наспівував він з великим почуттям і, головне, – з тонкою інтерпретацією. Ті пісні, які я давно знав, виріс із ними, розкривалися для мене зовсім в іншому світлі після того, як Максим Тадейович проспіває якусь із них або розповість про неї.
Максим Тадейович був завжди проти заспіваних пісень. Він часто наголошував, що українських пісень понад 200 тисяч і треба ламати неправильну традицію, коли десятки років у репертуарі виконавців обертається якихось півсотні пісень, що повторюються безкінечно. Максим Тадейович говорив про безліч народних дум, про обрядові пісні, про пісні літературного походження, з яких можна вибирати й вибирати для поповнення репертуару і його оновлення.
Після концертів чи якихось спільних зустрічей Максим Тадейович з такою теплотою дякував за ту чи іншу проспівану пісню, яка звучала не часто, що це було найкращою похвалою. На одному з концертів я проспівав козацьку думу «Віє вітер, віє буйний». Максим Тадейович, схвильований, зайшов за куліси, з великою сердечністю подякував мені за пісню і тут же зауважив: «Ви, Дмитре, співали тільки три куплети, а їх є ще три». І тут же почав співати те, що не доспівав я. Після цього він назвав ще з десять козацьких дум, про які я й не чув. Максим Тадейович був людиною, усім своїм єством зв’язаною з українською піснею, музикою, словом.
Разом з тим він страшенно ненавидів псевдомистецтво, халтуру. Дуже велику увагу приділяв слову пісні, не терпів недбалого ставлення до тексту. Це з одного боку. З другого – підкреслював важливість чіткої вимови слова, логічних наголосів. Не любив внесення в українську пісню чужорідних елементів, іноземщини, перекручування вимови, запозичення інтонацій із західноєвропейських шлягерів. У його судженнях була мудрість людини великих знань і життєвого досвіду…»
Витяг з нарису Дмитра Гнатюка «Одне з найтепліших знайомств», опублікованого в книзі спогадів про Максима Рильського «Син країни Рад», Київ, «Радянський письменник», 1982.
Джерело: Максим Рильський
