Гданськ та Тримісто. У вирі Другої світової війни

редакція

Попередню чаcтину див. тут. 

«Гарматні сальви, що залунали в неділю 1 вересня 1939 р. збудили нас о год. 5-й рано. Колега Мащак і я переглянулися здивованим поглядом. Це стріляв заякорений у пристані німецький корабель у сторону польських укріплень на півострові Гель. Німці і ми вийшли на вулицю і почули голоси – війна, війна»

Інженер Євген Гринишин

Пролог

У цій частині циклу нашу подорож розпочнемо в одному з найбільш символічних місць у Гданську – Вестерплатте. Це колишній острів в гирлі Вісли, який внаслідок зміни її русла перетворився на косу при вході до Гданського порту. 1 вересня 1941 р. німецький броненосець Schleswig-Holstein, відкрив вогонь не по Хелю, як це описав студент Гринишин, а по польським транзитним складам розташованим на Вестерплатте. Так у Гданську починалася Друга світова війна. Польські склади завдяки чудовій підготовці гарнізону оборонялися 7 днів.

Тут ми не будемо детально оповідати про оборону складів, це було детально описано у нашій статті (Вестерплатте продовжує оборонятися). Зупинимося лише на одній цікавій подробиці. Якщо проаналізувати список оборонців Вестерплатте, знаходимо чимало імен, що можуть свідчити про українське походження солдат: взводний Йозеф Лопатнюк (Józef Łopatniuk)– дата народження: 03.07.1907, командир протитанкових гармат: хорунжий Едуард Шевчук (Edward Szewczuk), 18.02.1892, кошари; стрілець Віктор Черешко (Wiktor Ciereszko), 02.02.1916, вартівня №1, стрілець Олександр Чайко (Aleksander Czajko), 16.03.1916, вартівня №1; легіонер Олександр Круцько (Aleksander Krućko) 1916, вартівня №2; стрілець Віктор Білоус (Wiktor Białous), 30.01.1916, позиція «Пором»/вартівня №1/ кошари; капрал Міхал Плевако (Michał Plewako (Plewak), позиція точно не відома, 15.01.1910; старший стрілець Олексій Ковалик (Aleksy Kowalik), 23.07.1915, позиція №1 протитанкової гармати; стрілець Антон Федорчук (Antoni Fiedorczuk), 13.07.1916, позиція «Лазенки»; стрілець Владислав Хринович (Григорович, Władysław Hrynowicz (Hryhorowicz?), позиція «Колії»; 31.05.1917; стрілець Михайло Сечко (Michał Sieczko), 03.05.1916, місце служби не встановлено; стрілець Олександр Лавринович (Aleksander Ławrynowicz), 1915?, доля не відома. Хоча вважається, що для оборони складів обирали солдат виключно польського походження, вищенаведені імена цю інформацію радше не підтверджують.

Протитанковими гарматами на Вестерплатте командував взводний Й. Лопатнюк, 1939 р. Реконструкція. Фото з мережі

Постріли німецького броненосця змінили все в Гданську. У перші години вибуху Другої світової війни німці розпочали завзяту розправу з поляками в Гданську. Місцем масових страт став Пясницький ліс біля Вейхерова. Згодом утворено концентраційний табір «Штуттгоф» поблизу Гданська на косі Вісляної затоки біля місцевості Штутово. Першими в’язнями цього табору стали поляки та кашуби. Згодом, тут утримували низку представників інших народів, з-поміж іншими і українців.


Німецький концентраційний табір «Штуттгоф». Фото автора

Німецький концентраційний табір «Штуттгоф» і його філії на мапі Помор’я. Фото автора

Гданськ було урочисто приєднано до Рейху та перетворено нацистами на своєрідну метрополію німецького сходу. Хоча місто, не відчувало безпосередніх наслідків бойових дій аж до перших бомбардувань, проте його життя значно змінилося. Хоча Гданськ за нацистів було розширено з включенням Пруща-Гданського, тим не менше більшість цивільних планів розвитку міста було поставлено на паузу. Війна не виявилася ані легкою ані швидкою, отже уся німецька промисловість мобілізувалася на потреби фронту. Гданськ становив для Рейху значення як потужний центр кораблебудування. Тут також діяла фабрика ремонту залізничного складу на Пшерубці. Промисловість потребувала інженерів, тож українцям поруч з німцями було дозволено і далі вчитися на Гданській політехніці, що продовжило існування української громади у місті. Промисловість також потребувала працівників. Це зумовило появу в Гданську значно більшого числа українців – від військовополонених польської та радянської армій до примусових працівників, зловлених на теренах окупованої України. Вони стали мешканцями таборів для військовополонених та великих баракових містечок, що стали характерною ознакою краєвиду Гданська того часу. Врешті 1945 р. українці прийшли сюди в мундирах червоноармійців щоб взяти участь в драмі загибелі німецького Данцига та повільного народження нового польського Гданська. В цій частині познайомимся з українськими аспектами міста часів Другої світової війни.

***

Українська громада


Головний будинок Гданської політехніки. Фото автора

Наступним місцем нашої подорожі стане вже знайомий нам з попередньої частини циклу головний корпус Гданської політехніки у Гданську-Вжещу між алеєю Zwycięstwa та вул. R. Tragutta. Ще до початку Другої світової війни поляки вже не могли навчатися тут. Проте ці репресії не зачепили українців з території Польщі, яких німці вважали прихильно налаштованими до себе. Коли німці окупували Польщу, вони закрили у ній усі високі школи, тож українська молодь змушена була тягнутися на захід. Тож у Гданську число українських студентів подвоюються і знову сягає 50 осіб.

Проте вже не було мови про колишнє вільне життя. Відносини між українцями та німцями різко погіршилися. Свободу рухів українських студентів було обмежено. Брунатна влада дозволила українським студентам мати лише одну організацію «Основа», за якою вела постійний нагляд. Ліквідовано українські студентські корпорації. 1940 р. до Гданська докотився конфлікт пов’язаний з розколом ОУН, але старшим студентам вдалося утримати єдність «Основи».

18 вересня 1939 р. з табору в Березі звільнився Дмитро Донцов. Певний час він перебував у Гданську, а потім виїхав до Берліна.

У кінці 1940 р. в Гданську з’явилося багато українських робітників. Їх було коло 600. Переважно це були колишні вояки польської армії, яких випущено з таборів військовополонених і скеровано до праці на різних підприємствах. Проміжний табір для полонених оборонців узбережжя, серед яких було багато українців, діяв і на Грабовку у Гдині. У самому Гданську діяли також підтабори концентраційного табору «Штуттгоф». Один з них з вересня по квітень 1940 р. розташовувався у колишніх артилерійських кошарах в Новому Порті. Він мав два входи з боку вул. Oliwska та Kasztanowa. Серед в’язнів опинилися і українці. Частина калакутів також подавалася за таких, щоб звільнитися з табору.

Після того як сини Рейху масово почали гинути на Східному фронті, робочих рук на Помор’ї та в Пруссії почало настільки бракувати, що майже кожна тутешня німецька родина мала примусових працівників, які знаходилися під наглядом поліції. Це вже потім зігнані з своїх маєтків колишні пани перетворяться на нещасних жертв війни. Під час всього часу функціонування «Штуттгофа» і інших таборів, протестів проти їх не людської діяльності серед німців не виникало. Окремою трагічною сторінкою є так званий Марш смерті – примусова евакуація в’язнів «Штуттгофу» на захід. Цей марш залишив могили вздовж всього Помор’я до Кашуб.

Після початку радянсько-німецької війни у Гданську з’явилися також табори для радянських військовополонених, зокрема Stalag XXB в забудові VII двору на Оливі. До наших днів в цьому районі збереглися бетонні стовпи для колючого дроту.

Інший табір для радянських військовополонених розташовувався на Старому Холмі, що тоді будувався. Тутешні полонені зводили житлові квартали навколо вул. Worcella.

Українські робітники вписалися до філії «Українського Національного Об’єднання». Вони винайняли домівку та організували хор, що співав літургію під час приїздів о. Петра Вергуна. Далі організовано ветеранське об’єднання та різні курси. Під керівництвам студентів організовано лекції, дискусійні вечори, концерти та різні урочистості. Хоча це забирало в студентів багато часу вони активно його присвячували землякам.

Безпосередньо перед вибухом радянсько-німецької війни ¾ українських студентів в Гданську примусово було завербовано до служби в вермахті як перекладачів (Подібне було і в Кракові, див. Краків для українця. Частина 5. В кігтях чорного орла, 1939-1945 рр.). Вони вирушили на фронт. Коли війна затягнулася, частина повернулася на навчання, а частина залишилася на фронті або працювала в цивільній адміністрації окупованої України.

Взимку 1941-1942 рр. відбулася реорганізація студентського життя на трені Німеччини, в складі якої тепер знаходився Гданськ. Замість самостійних українських студентських організацій, що діяли в окремих академічних центрах, створено одну організацію на провідницькому принципі, з правом закладати свої філії в академічних центрах Німеччини та Протекторату (окупованої Чехії). Це була Націоналістична Організація Українських Студентів Великонімеччини (НОУС) з центром в Берліні. В січні 1942 р. гданська «Основа» перестала бути самостійною організацією і підпорядкувалася НОУС. З 1943 р. введено колективну відповідальність усіх членів товариства, а голови «Основи» вже не вибиралися а призначалися німецькими урядниками. В такому стані «Основа» пережила до березня 1945 р., коли зачинилася політехніка, а українські студенти залишили місто. В різних формах «Основа» проіснувала ще коло 20 років на еміграції.

Деякі професори, прихильники партійної ідеології почали неприязно дивитися на українців. 1941 р. професор політичної економії Лємбке публічно на лекції образив українців. На протест «Основи» Лємбке свої слова відкликав. Але ворожнеча залишилася а відносини погіршилися. Комерсів (спільних вечорів) вже не робилося, бо не було з ким. Якщо раніше міська влада та ректорат допомагали українцям, то тепер українці були під наглядом як підозрілий елемент. Коли українські студенти хотіли помагати своїм робітникам чи полоненим то це не сподобалося нацистам і кілька студентів опинилися у в’язниці. Реагуючи на активність українців, німці 1942 р. заборонили українським робітникам належати до Українського Національного Об’єднання. Їм не було потрібне підвищення самосвідомості рабів. Однак, праця з робітниками не припинилася, хоча набрала дещо інших форм.

Будинок колишнього готелю Kaiserhoff у Сопоті, Фото з мережі

Промандруємо до будинку, в якому розміщувався готель Kaiserhoff (у спогадах данцигерів – Zoppoter Ratsstuben) на колишній вул. Seestrasse 23 – сучасна вул. Bohaterów Monte Cassino 39.

Тут 15 (за іншими даними 17) січня 1943 р. відбулася перша зустріч «Кружка Прихильників Основи». Закінчилися сходини у театрі в Сопоті (червона зала будинку сопотського курорту – kurhaus, будівля якого до нашого часу не зберіглася).

Будинок сопотського курорту, на фото поч. ХХ ст. Листівка з мережі

З 1942 р. у місті з’явилися примусові працівники з під-радянської України, тоді виникла загроза що щупла студентська спільнота розчиниться в робітничій масі. Взимку 1942-43 рр., реагуючи на цю ситуацію, «Основа» згрупувала усіх інтелігентів з вищою освітою у «Кружок Прихильників Основи». Завданням цього гуртка було:

  1. Поглиблювати фахові знання студіюючої молоді науковими доповідями,
  2. Обмін думок між старшою і молодшою генерацією.
  3. Впливати тим способом на формування світогляду молодшої генерації, створити культурну атмосферу і поглиблювати товариське життя.
  4. Брати участь у всіх заходах «Основи».

В гданській українській громаді продовжували діяти окремі інтелігенти. Постійним гостем на заходах «Основи» був генерал-полковник Віктор Зілінський, промова якого була залізним пунктом програми. Зимою 1940 р. генерал помер і був похований на цвинтарі у Сопоті (цвинтар, а можливо і могила генерала збереглися).

Генерал Віктор Зілінський (в центрі) серед українських студентів. Фото за Пропам’ятною книгою данцигерів, 1932 р.

1942 р. до Гданська переїхав проф. інженер перший ректор Української господарської академії у Подебрадах Іван Шовгенів. Цей фахівець водного господарства отримав завдання опрацювати проект водного шляху Вісли. Шовгенів одразу знайшов контакт з студентством. Астма не давала йому можливість відвідувати зустрічі, тож він запрошував студентів до себе. В його маленькій кімнаті проводилися цікаві розмови про Україну та різні технічні проблеми. Він особисто готував лектуру для українських студентів та плани діяльності для «Основи». В грудні 1942 р. його іменовано почесним членом «Основи», а вже в квітні 1943 р. він помер. На його похорон (де?) зійшлася уся українська громада Гданська.

У 1943-45 рр. лише коло 20 українських студентів закінчували навчання. У березні 1945 р. з наближенням фронту політехніка в пришвидшеному темпі почала закінчувати навчання, видавати дипломи та евакуюватися на захід. Закриття політехніки знаменувало кінець першої української громади в місті, що проіснувала 24 роки.

Гданські монітори та Київські тролейбуси

Цікаво, що саме в Гданську на «Danziger Werft», були побудовані для польської Пінської військової флотилії річкові монітори типу Pińsk. Це була серія з 4 моніторів, які були збудовані в 1920-х рр., та згодом захоплені Червоною армією при окупації Західної Білорусі.

Даним кораблям які в СРСР позначалися як серія «Житомир» судилося прийти участь в боях радянсько-німецької війни на території України та Білорусі. Це були Pińsk – Житомир, Horodyszcze – Бобруйськ, Toruń – Винница та Warszawa – Витебск.


Гданські монітори в Пінську. Фото за Вікіпедія

Напередодні літньої кампанії 1920 р. Польська річкова флотилія потребувала нових кораблів спеціальної побудови. Технічна секція Департаменту морських справ розробила проект монітору «В». В грудні 1919 р. почалися перемовини з верф’ю «Danziger Werft» в Гданську (післявоєнна верф №1, яка пізніше була об’єднана з верф’ю №2 в відому Гданську Верф), які закінчилися підписанням 16.01.1920 р. договору на побудову чотирьох моніторів типу «В».

Один з «Гданських» моніторів. Фото з мережі

Перший монітор, позначений як «S14» мав бути готовий в травні 1920 р., інші (S15, S16 та S17) з інтервалом в один місяць. З-за повільних темпів робіт жоден з моніторів не був закінчений вчасно, що не дозволило їх використати у війні з більшовицькою Росією. Головною причиною цього польські історики називають саботаж з боку комуністично-налаштованих працівників верфі. Окрім того готові монітори мали низку конструктивних вад і вимагали доробки.

З часами німецького панування в сусідній з Гданськом Гдині пов’язано ще одну цікаву історію, зокрема появу на вулицях цього міста київських тролейбусів. Як вони тут опинилися? Як пише О. Анісімов, на момент окупації Києва у 1941 р. тролейбусний парк налічував 47 машин. При цьому більша їх частина була у відмінному технічному стані, адже з 1936 по 1940 рр. кияни отримали 42 машини марки ЯТБ. 18 з них повністю скомплектованих тролейбуси німці відправили до Кенігсбергу, Гдині та Познані. Туди ж відправили і весь мідний контактний дріт. Використання тролейбусів було вимушеним у зв’язку з браком палива. 18 вересня 1943 р. на вулиці Гдині виїхав перший тролейбус, за маршрутом з-під уряду міста до залізничного вокзалу Гдиня-Хілонія. Окрім німецьких тролейбусів Henschel, використовувалася техніка з окупованих країн, в тому числі ЯТБ-2 з Києва. Під час штурму Гдині радянськими військами в 1945 р. тролейбуси були використані як барикади. Інші машини розібрали на запчастини. В Познані знайомі машини вперше побачив Сергій Ребров, впізнавши їх за бортовими номерами та написами. Він визнав, що плакав тоді як дитина. Цікаво що в сучасному Познані немає тролейбусних ліній, а от у Гдині вони збереглися.

Кінець німецького Данцига

Відвідаємо і цвинтар радянських солдатів на вул. gen. A. Gielguda . Тут поховано тих, хто загинув відбиваючи Гданськ в німців. Район Гданська та Гдині в 1944 та 1945 рр. був укріплений шляхом зведення довгочасних вогневих точок, бункерів, ліній окопів та протитанкових ровів. В середині березня 1945 р. в районі Триміста знаходилося коло 200 тис. німецьких солдат, які мали 1800 гармат та мінометів, біля 600 танків та САУ. Підтримку їм надавали численні бойові кораблі. Це німецьке угруповання очолював особисто Генріх Гіммлер. Здачею німців було зв’язати якомога більшу кількість радянських військ і забезпечити евакуацію цивільних німців (коло 1 млн. біженців з Східної Пруссії та Гданського Помор’я). При цьому Гітлер вимагав за сприятливих умов нанести фланговий удар радянському угрупованню, яке наступало на Берлін.

Радянський ж план передбачав повну ліквідацію поморського угруповання ще перед штурмом Берліна. Для цього планувалося вбити клин в районі Сопоту, тим самим відділяючи Гдиню від Гданська та Жуляв. 12 березня впало після слабкої оборони Вейхерово. Ще того ж самого дня червоноармійці дійшли до Реди. Після того вони зайняли Білу Річку (суч. північна частина Румії), a 13 березня вийшли на передпілля Румії. Ключову позицію оборони тут становила гора Марковця (Góra Markowca), яку, не дивлячись на великі втрати, взяти не вдалося.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Гора Марковця височіє над Кашубською прадолиною в Румії. Фото за Вікіпедія

Важкі бої точилися за сусідні Криваві пагорби. В кінці кінців радянські частини 14 березня вдарили на Хважно-Вілчно (Chwarzno – Wiczlino, Góra Donas). Німці чинили запеклий опір, проте вже 16 березня 49-та армія 2-го Білоруського фронту здобула Жуково (Żukowo), a 18 березня 70-та армія разом з 3 танковим корпусом здобула ключову позицію на пагорбах поблизу Великого Кацка (Wielki Kack). Після подальших кривавих боїв, 22-го березня радянські війська вийшли на морський берег в районі поміж Сопотом та Орлово. Тим самим німецький гарнізон в Готенхафен (так німці перейменували Гдиню) залишився відрізаний від гданського угруповання. Через три дні цей розрив був розширений завдяки здобуванню Сопота і Оливи. На території Сопоту пам’яттю про ті бої є великий військовий цвинтар по вул. Żieromskiego.

Могила полковника С. Домбка на військовому цвинтарі в Гдині-Редлово

27 березня німці відступили на Оксивську кемпу. Історія має тенденцію драматично повторюватися. В вересні 1939 р. німці зігнали сюди мужніх оборонців польської Гдині, де ті оборонялися до кінця. Саме тут 1939 р. загинув в бою командувач оборони Гдині полковник С. Домбек, який походив з етнічних земель України (Любачовщини на Розточчі) і приймав участь в боях з українськими відділами за Любачів. Домбка поховано на військовому цвинтарі радянських солдатів та оборонців Помор’я 1939 р. в Гдині-Редлово по вул. Legionów (поблизу станція швидкісної міської залізниці «Гдиня-Редлово»).

Радянські військові поховання на військовому цвинтарі в Гдині-Редлово. Фото автора

В березні 1945 р. у безвихідному становищі на Оксиві в свою чергу опинилися самі німці. 16-17 березня радянські 2-га ударна i 65-та армії розпочали наступ безпосередньо на Гданськ, просуваючись з боку Пруща-Гданського. Командуючий 2-м Білоруським фронтом К. Рокоссовський запропонував німцям капітуляцію, але пропозиція ця була відкинута. Місто оточене двома лініями оборони мало намір оборонятися. Німці не мали ілюзій щодо можливостей виграти цю битву. Йшлося лише про затримку для евакуації цивільних та армії. Проте саме це рішення прирікло на знищення центральну частину Гданська.

19 березня радянські літаки здійснили наліт на центр Гданська скидаючи тисячі запальних бомб. Після повторного нальоту 20 березня місто огорнуло море вогню, історична забудова центру була маже повністю знищена. Місто в цей час бомбардувала також союзна авіація.

Німці розуміли стратегічне значення міста і відчайдушно оборонялися на підготованих укріпленнях. Увечері 26 березня з’єднання 2-ї ударної і 65-ї радянських армій зав’язали бої безпосередньо в передмістях Гданська. 27 березня розпочався остаточний концентричний штурм, а вже 28 березня радянські війська увійшли до середмістя палаючого Гданська. До 30 березня усе місто та порт були очищені від німецьких військ, за виключенням Вестерплатте, яке було здобуте лише 7 квітня.

Яким був внесок українців в здобуття Гданська? Вистачить ознайомитися з офіційним радянським повідомленням про взяття міста. У боях поміж іншими підрозділами відзначилися частини 2-ї ударної армії – 46-я СД генерал-майора Борщова С.Н., 90-я СД генерал-майора Лященка Н.Г., 372-а СД підполковника Мельникова П.В., 281-я СД полковника Курені П.А., 186-я СД полковника Величко С.С., 37-а гвардійська СД генерал-майора Гребенника К. Є., 96-та важка гаубична бригада полковника Горобця А.Ф., 15-а винищувально-протитанкова артилерійська бригада полковника Василенка С.І., 13-а гвардійська мінометна бригада полковника Кулічука Р.Д., 4-ї повітряної армії – 230-та штурмова авіадивізія генерал-майора авіації Гетьмана С.Г. Окрім того у боях за Гданськ приймала участь 136-та стрілецька дивізія, яка раніше билася на плацдармах біля Києва. Втрати Червоної армії в боях за Гданськ склали за офіційними даними — 3092 (1206 відомих та 1886 не відомих солдат).

Пам’ятником тих боїв в Гданську все ще лишається танк Т-34, встановлений на постаменті на Alei Zwycięstwa в Гданську-Вжещу. Проте цей танк належить до ранньої модифікації 1941 р., з гарматою Ф-34. В той же час польська І танкова бригада на території потрійного міста йшла до бою в повному складі 65 танків, серед яких усі були більш пізньої модифікації Т-34-85.

Пам’ятник танк Т-34 ранньої модифікації 1941-42 рр., який сконструйовано в Харкові в Україні. Фото автора

Радянські війська в Гданську. Фото з мережі

Пройдемося по радянському цвинтарю на вул. gen. A. Gielguda. Плити пам’ятника з типовим барельєфом та ряди стандартних п’ятикутних зірок справляють гнітюче враження забутого цвинтаря безіменних солдат імперії. Лише нещодавно тут встановлено кам’яний хрест. В березні 2015 р. з оказії 70-ї річниці очищення Гданська від німців було проведено покладання квітів на цьому кладовищі. І то не українці, а наші польські друзі здогадалися на річницю здобуття Гданська прикрасити цвинтар не тільки польськими і традиційно російськими, а й синьо-жовтим українськими прапорами. Так, такі прапори мають бути підняті на всіх військових кладовищах, на яких поховані українці-учасники Другої світової війни.

Покладання квітів в річницю здобуття Гданська з рук німців на військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda, 2015 р. Фото з мережі

На військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda. Фото автора

Поховання українця Федора Борідька – героя Радянського Союзу на військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda. Фото автора

Слідом за радянськими військами до Гданська прийшли і опричники радянської безпеки. В Гданську, зокрема, ними був арештований і страчений Осип Думін — сотник УСС і Армії УНР, військовий діяч УВО, письменник.


Осип Думін – сотник УСС і Армії УНР, військовий діяч УВО, письменник. Фото за Вікіпедія

Наступною нашою зупинкою буде похмура будівля по вул. Okopowa 9.Тут в колишньому будинку гданської поліції розташувалося польське УБ (комуністична служба безпеки).

Будинок польської комуністичної служби безпеки в Гданську по вул. Okopowa 9. Фото з Вікіпедія

Жертви радянської та польської безпеки в Гданську увічнюють меморіальні камені в місці таємного поховання розстріляних в гданській в’язниці в 1946 р. польських партизанів АК: Данки Седзіковни (Інки) та підпоручика Фелікса Сельмановича (Загонщика) на кладовищі по вул. Gelguda.

Пам’ятник жертвам терору НКВД та УБ на кладовищі по вул. Gelguda. Фото автора

Разом з визволителями до Гданська на тих німців, що ще лишалися в Гданську прийшли голод, холод, ґвалтування та переслідування. Грабування та ґвалтування жінок особливо ніхто не забороняв, адже то були німці – прокляті вороги по відношенню до яких дозволялося усе.

Таким був трагічний фінал «завжди німецького», міста яке так вперто йшло до війни, мабуть плануючи її не в себе а десь далеко. Таким був початок польського Гданська, який «повернувся до матері Польщі».

Руїни Гданська, 1945 р. Фото з мережі

***

Велика війна закінчилася, з мапи зник Данциг. А з моря руїн помалу піднімався новий польський Гданськ. На закінчення нашої подорожі відвідаємо музей Другої світової війни в Гданську, що дає комплексне (хоча дещо комерціалізоване) уявлення про цю війну та її перші дні в Гданську. В ньому знову не зі своєї волі знову з’явилися українці. Про це в наступній частині нашої прогулянки.

Далі буде.

Джерела:

Також висловлюю подяку гіду по Гданську Є. Червінській.

Завідувач відділу біології і екології НАНЦ, Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н. Іван Парнікоза

Читайте також:

Гданськ та Тримісто. Неспокійний Данциг 

Гданськ та Тримісто. Вікно у світ

Гданськ та Тримісто. В часи давнини 

Українські сліди в Торуні

Любек, Гамбург, Бремен для українця

Related posts

Leave a Comment