Українські сліди в Торуні

Вид на Торунь з Базарного острова. Фото І. Парнікози

Торунь розташований на мальовничих терасах широкої долини Вісли, дуже нагадує Київ на терасах Дніпра. З боку лівобережжя Вісли тягнеться широка смуги заплави – великий Базарний острів, який так подібний до Труханового острова, порослий цінним вербово-тополевим лісом. Лівобережний Торунь лежить на підвищених піщаних дюнах пра-Вісли, так як київська лівобережна Дарниця на піщаних алювіальних пісках борової тераси пра-Дніпра. Піщані дюни Торуня поросли розрідженим сосновим лісом з пісколюбними рослинними комплексами, в яких так багато звичайних дніпровських видів (Див. Рослинність та флора долини Дніпра у Києві).

На високому пагорбі над Віслою, там де зараз знаходяться руїни замку хрестоносців, знаходився оборонний град з підгороддям, що припинив своє існування в ХІІІ ст., імовірно, внаслідок атаки пруссами. Саме сюди зі Старого Торуня 1236 р. перенесли місто хрестоносці тевтонського ордену, яким Конрад Мазовецький передав Хелмінську землю. Торунь став їх першим замком та містом в процесі підкорення спочатку прусських, а потім і слов’янських теренів.

Хелмінська земля (Kulmerland) на мапі земель Пруссії, XIII ст. На північ від Хелмінської землі та захід від Ногату знаходилося слов’янське Поморське князівство. Мапа з Вікіпедія

Сучасний вигляд кам’яниці під зіркою. Фото І. Парнікози

В торунській старовині можна відшукати кілька цікавих українських акцентів. У центрі міста, на Ринку Старого міста не можна не зауважити мальовничу кам’яницю під зіркою, вул. Rynek Staromiejski 35. В кінці XV ст. ця кам’яниця (тоді з іншим фасадом) належала відомому діячу – Філіпу Буонакорсі званому Калімахом. Калімах був автором життєпису львівського архієпископа Григорія Сяноцького та зачинателем ренесансного гуманістичного руху на українських землях (Див. Краків для українця. Частина 1. В глибині віків: найдавніші пам’ятки-ХVIII ст.). 

Двір Артуса в Торуні. Фото І. Парнікози

Гості зі сходу прибували до торгівельного Торуня з давніх часів. М. Гайдученя зазначає, що в Торуні зберіглася нагробна плита 1668 р. з іменами трьох осіб похованих в Торуні, що вибиті церковно-слов’янською мовою. Детальнішої інформації про неї нам відшукати не вдалося. Під час Семирічної війни, у 1758 –1762 рр., коли Торунь окупували російські війська, Двір Артуса служив православною церквою. До Торуня втікали учасники повстань 1830 та 1863 рр. серед яких, імовірно були і українці. Стефан Пастушевський вказує, що 1875 р. православні з Бидгощі користувалися з послуг парафії в Торуні.

21 січня 1813 р. російські війська (в складі яких служило багато українців)  переслідували розбиту армію Наполеона і знову підійшли під Торунь. До квітня 1813 р. російські війська не проявляли великої активності, обстрілюючи Торунь з артилерії з лівого берега. 8 квітня почалася облога міста. Баварці, що боронили місто капітулювали, а російські війська залишалися тут до 21 вересня 1815 р.

Організована українська громада виникла в Торуні у міжвоєнний період XX ст. Первинно вона складалася з колишніх солдатів Української Народної Республіки, інтернованих у Польщі після підписання Ризького договору. Табори для вояків УНР були, зокрема, у Стшалкові, Пйотркуві-Трибунальському та Александрові-Куявському. Після звільнення з цих таборів вояки УНР переїхали до тодішньої столиці Поморського воєводства в пошуках роботи та кращих умов життя. Відомо, що частина українських артилеристів знайшла роботу в артилерійській школі польського війська, яка базувалася в місті по вул. Jana Sobieskiego 36.

Артилерійська школа в Торуні. Фото І. Парнікози

 Другу групу українців, які прибули до Торуня в цей час, склали вихідці з Галичини.


Будинок, в якому мешкав Віктор Лотоцький, Торунь, вул. Sukiennicza 24. Фото І. Парнікози

Є. Сінькевич встановив наступні подробиці щодо представників обох емігрантських груп: Микола Леонович (з Плоскірова, нар. 31 липня 1895 р.) та Олексій Кузьніков (Богодухів, нар. 1 вересня 1895 р.) проживали по вул. Chełmińska; по вул. Łazienna мешкали Андрій Бурдейний (нар. 10 грудня 1894), Яна Соловйова (нар. 6 січня 1894); по вул. Fosa Staromiejska – Микола Рилов (з Криткова, нар. 06 грудня 1898 р.); по вул. Piekary – Євген Савелів (уроджен. Слов’янська, нар. 19 лютого 1896 р.); по вул. Sukiennicza (вул. Sukiennicza 24 – І. Парнікоза) мешкав Віктор Лотоцький (з Ловачина, нар. 8 березня 1891 р.); по вул. Strumykowa – сотник Володимир Чагін; по вул. Browarna – Димитро Сидоренко (з Ніжина, 25 жовтня 1887 р. н.); по вул. Targowa – Іван Калошин (з Ямполя, 26 березня 1898 р. н.); по вул. Danielewskiego Ignacego – Микола Яровий (зі Ставищ, 25 листопада 1903 р. н.); по вул. Bielańska проживала родина Кощуків з Пєщанки: Тимофій (21 грудня 1893 р. н.), Олександр (нар. 12 листопада 1901 р.), Андрій (нар. 27 листопада 1903 р.) та Зигмунт Котларевський (з Новослов’янська, 23 травня 1886 р. н.); по вул. Juliusza Słowackiego проживала родина Майкоників: Марія (з Немирова, нар. 22 грудня 1905) та Василь (з Одеси, нар. 31 грудня 1897); по вул. Bydgoska – Михайло Калініченко (з Полтави, нар. 11 січня 1893 р.) і Зарина Калініченко (з Новогрудка, нар. 8 липня 1898 р.); по вул. Kochanowskiego – Василь Сеньковський (з Харкова, нар. 1 січня 1899 р.); по вул. Adama Mickiewicza мешкали Михайло Клачковський (зі Стрижувка, 06 листопада 1892 р. н.) і Павло Ґловоцюк (з Міделки, нар. 20 травня 1898 р.); по вул. Klonowica було місце проживання Івана Кадина (з Роздолу, 16 жовтня 1899 р. н.); по вул. Marii Konopnickiej проживав Макар Стриж (м. Мостище, 01 травня 1894 р. н.); по вул. Głowackiego – Іван Хмара (уродж. Катеринослава, нар. 7 грудня 1896 р.); по вул. Wybickiego – Василь Косаринський (з Пусучиська, народився 15 березня 1852 р.) та Михайло Кущанко (з Пєщанка, нар. 4 липня 1897 р.); по вул. Kościuszki проживали Андрій Симонів (з Києва, нар. 27 листопада 1898 р.) та Василь Холява (з Благовіщенки, нар. 1 серпня 1892 р.); по вул. Jana Sobieskiego (вул. Jana Sobieskiego 13 – І. Парнікоза) було місце проживання Івана Мельника (з Павлікової, нар. 22 жовтня 1891 р.), Кирила Кордика (з Уманщини, 18 березня 1893 р.) та Петра Чарченка (з Ялти, нар. 16 січня 1898 р.); по вул. Wałdowska мешкав Трохим Надольський (з Красникута (Краснокутська? – І. Парнікоза), 22 червня 1905 р.н.). Цю інформацію дослідник наводить згідно джерелу: Archiwum Państwowe w Toruniu, Starostwo Powiatowe w Toruniu, sygn. 7943. Можливо, у ньому є конкретні номери будинків.


Будинок по вул. Jana Sobieskiego 13 – місце організаційних зборів зі створення відділу УЦК в Торуні. Фото І. Парнікози

Українська громада була добре інтегрована, незважаючи на невеликий розмір (близько 50 осіб). Першою формою її організації стало створення відділу Українського центрального комітету – організації під егідою УНР з центром у Варшаві. В 1927 р. за дорученням Українського Центрального Комітету до міста прибув Віктор Лотоцький, який розгорнув створення окремого відділу цієї організації. Влада Торуня погодилась на таку ініціативу. Організаційні збори відбулися в приватній квартирі за адресою вул. Jana Sobieskiego 13. Цей кліматичний будинок вцілів до нашого часу. До складу керівництва, окрім власне Лотоцького, увійшли голова Михайло Кащук, скарбник Володимир Чагін та секретар Антоній Пташник.

Осередок УЦК займався доброчинною діяльністю, надавав правову допомогу та матеріальну підтримку незаможним українцям, проводив культурні заходи. Фінансові ресурси надходили завдяки членським внескам та коштам, перерахованих торунському відділу від централі УЦК в Варшаві. Так,  1927 р. організація отримала таким чином 1500 злотих. У рамках культурної діяльності торунський осередок створив хор, драматичну групу, аматорський балет та україномовну бібліотеку. Українці організовували відкриті виступи та концерти, частину доходів з яких пожертвували найбіднішим співвітчизникам. Традиційною стала підготовка щорічних різдвяних і новорічних свят для українських дітей. На момент створення осередку до нього приєдналось до 40 осіб. Членський внесок становив 1,5 злотих на місяць, проте треба було ще заплатити 50 злотих стартового внеску. Особливо тісні контакти торунський осередок підтримував із осередком УЦК у Львові.

1930 р. всередині відділу відбувся розкол на ґрунті фінансових суперечок, внаслідок чого виникли 2 протилежні групи: одна на чолі з Й. Соловйовим, інша під керівництвом Михайла Кащука. Причиною поділу стало звинувачення останнього у використанні коштів з членських внесків. Проте Кащук відмовився подати заяву про відставку та надати доступ до документації осередку. Оскільки Український Центральний Комітет у Варшаві відмовився від подальшого субсидування торунського осередку, виникла загроза розпуску. Врешті-решт, ситуацію вдалось залагодити наступного року, а Соловйов став головою осередку, а 1935 р. його змінив Василь Шевчук.

Українська громада пов’язана з УЦК брала також активну участь у культурній діяльності та житті православної парафії.

Православна військова парафія святого Миколая була утворена у Торуні 28 квітня 1921 р. капеланом о. капітаном Степаном Рудиком. Настоятель був етнічним українцем, вихідцем з греко-католицької родини. Проте він радше тримався російського ідеологічного курсу. Парафія використовувала цілу низку споруд для богослужінь. Ще за існування табору для інтернованих № 15 (Obóz Internowanych nr 15 w Toruniu) для білогвардійців, що були союзниками поляків в війні з більшовиками, тобто до 1924 р., місцем культу була каплиця у межах табору. Він розташовувався у районі Mokre між вул. Bażyńskiego i Warneńczyka. Згодом православні стали послуговуватись церковними об’єктами інших конфесій: євангельсько-аугсбурзькою каплицею по вул. Strumkowa 8 (березень-жовтень 1922 р.) та євангельсько-реформаторською каплицею (kaplica kalwińska) на вул. Dominikańskiej. 6 січня 1924 р. православні отримали військову каплицю в межах санітарної частини № 8 (Baon Sanitarny Nr 8), яка й стала храмом військової парафії для всіх православних російських та українських емігрантів. Але вона була замала для всієї парафії.

Євангельсько-аугсбурзька каплиця по вул. Strumykowa 8 в Торуні, яку використовувала православна громада. Фото І. Парнікози

1927 р. парафія отримала право використовувати колишній євангельський костел Святої Трійці на Rynek Nowomejski, котрий перетворили на церкву Святого Миколая. Першим парафіяльним священником став вже згадуваний о. Рудик. Але пізніше його змінив інший українець з Галичини о. Григорій Курилас. Православна церква на Новому Ринку проіснувала до вересня 1939 р., коли її закрили німці. Втім, вони не стали забороняти облаштування нового православного храму. Його обладнали на вул. Podgórna 69 завдяки старанням тодішнього священника о. В’ячеслава Рафальського, Дмитра Іванова та родини Абрамовичів в дерев’яному приміщенні протестантського збору 1888 р. Сюди ж перенесли і іконостас з розібраного православного собору у Влоцлавку.

Будівля колишнього протестантського костелу на Новоміському Ринку в Торуні використовувалася в міжвоєнний період як місце православних богослужінь, в якому брали участь й місцеві українці. Фото І. Парнікози

За ініціативи російської громади в Торуні 29 грудня 1925 р. була подана заява про реєстрацію в місті православного братства. Пропозиція містила проект статуту, який передбачав рівноправний характер майбутнього об’єднання для всіх православних вірян незалежно від їх національності. 26 січня 1926 р. міська влада зареєструвала братство, а 12 травня того ж року позитивне рішення надійшло від митрополита Варшавського та всієї Польщі. На момент свого відкриття, що відбулося в приміщенні за адресою вул. Mostowa 6 – 14 липня 1926 р., православне братство налічувало 104 члени. Незважаючи на те, що організація та її керівники були росіянами, серед її членів було й багато українців. Її діяльність зосередилась навколо культурних ініціатив, таких як аматорські вистави, концерти, читання тощо. Членський внесок становив 1 злотий на місяць. Хоча православні українці та росіяни безперешкодно співпрацювали в рамках організації, українці завжди підкреслювали свою національну окремішність. Виразом цього стала спроба створення власного братства 1928 р., до чого, втім, так і не дійшло. Того ж року українці відправили богослужіння у пам’ять про Симона Петлюру.

Церква святого Миколая у Торуні. Фото І. Парнікози

Омелян Вішка стверджує, що 1934 р. на Гарнізонному цвинтарі були могили полковника Олекси Лущенка, сотника Володимира Чагіна та рядового Григорія Охоти. Ними опікувалася українська громада. Того ж року вона оплатила спорудження нових пам’ятників на їхніх могилах. Проте, Другу світову війну ці пам’ятники не пережили. У 1998 р. з ініціативи О. Вішки були встановлені нові православні хрести на місцях поховань сотника Володимира Чагіна (15.07.1887-14.06.1932) та козака Григорія Охоти (15.05.1900-11.06.1932), (53.018051°, 18.608171°). Встановити місце поховання інших українців на цьому цвинтарі не вдалося.

Поховання українців — сотника Володимира Чагіна та козака Григорія Охоти — на Гарнізонному цвинтарі в Торуні. Фото І. Парнікози

Дивно, що українські поховання не збереглися, адже водночас численні поховання представників білого емігрантського руху збереглися. На цвинтарі, зокрема в його православній частині (але не тільки) поширений тип бетонних мальтійських хрестів, проте написи на них стерлися. Збереглися подекуди лише номери поховань. На цьому ж цвинтарі похований також Василь Ящук (напис польською – Bazyli Jaszczuk), 1882-20.08.1968 р. (53.017223°, 18.606159°) інформації про якого поки що бракує. Українські поховання були також на цвинтарі св. Юрія.

Окрім цивільних українців, які мешкали на постійній основі, у Торуні також були присутні солдати-українці польської армії. Згідно з системою направлення новобранців до військових підрозділів, віддалених від місця їх народження та їхнього попереднього місця проживання, на призовну службу 1922 р. прибули численні українці із східних областей передвоєнної Польщі. Станом на 1 квітня того ж року 0,19 % призовників О. К. VIII становили українці, тобто 35 осіб. В наступні роки їхня чисельність тільки зросла. Так, за даними від 28 лютого 1923 р., вони становили вже 6 % від усіх новобранців.

Вояки української національності походили зі Східної Галичини та Волині. Військова служба на віддалі від рідного регіону мала формувати у них лояльне ставлення до Польської держави. У доповіді заступника командира О. К. VIII Міністерству військових справ рекомендувалось проводити у збройних округах, таких як Торунь, планові полонізаційні заходи щодо національних меншин, зокрема й українців. Вишкіл рекрутів ускладнювала неписьменність багатьох вихідців зі східних регіонів Польщі, різним були й фізичні якості рядових. Так, командування О. К. VIII у рапорті за друге півріччя 1928 р. зазначало:

«Волиняк більш темний і відсталий, набагато важче пристосовувався до нових умов життя у війську, аніж його побратим зі Східної Малопольщі (Східної Галичини – І. Парнікоза) — інтелігентніший і політично свідомий».

Галичани, зауважували командири, більше цікавились українським політичним життям та вели активне листування з родиною й товаришами. Після 1924 р. українців стали все рідше направляти в Торунь; 1933 р. налічувалось лише 45 українців, зареєстрованих D.O.K. VIII.

Окреме місце посідала невелика група українських анархістів, котрі приїхали в Торунь разом з їхнім лідером Нестором Махно. Початково він мешкав у готелю Mazowiecki на вул. Leona Szumana 2, звідки переїхав на вул. Sienkiewicza 29.

Будинок колишнього готелю «Мазовецький»  – місце першого помешкання Н. Махна в Торуні.

Фото І. Парнікози

Махно і його люди залишили Торунь і подалися до Гданська 02.07.1924 р.

Наступні сторінки української історії Торуня пов’язані з жахливим періодом Другої світової війни. У цей час православна парафія зазнала поділу за національною ознакою, а православні українці облаштували власну церкву в приміщенні колишньої їдальні на вул. Łazienna. Одну із кімнат виділили для каплиці, там проводились щонедільні богослужіння церковнослов’янською мовою з українською вимовою, тоді як інші кімнати слугували місцем проведення різдвяних урочистостей, вистав і танців. Духовну опіку над українцями продовжив здійснювати о. В’ячеслав Рафальський. Історик Омелян Вішка цитує доповідь С. Дмитренка про арешт та розстріл Віктора Лотоцького органами СС, після того як 1945 р. українці познімали зі свого осередку на вул. Łaźienna окупаційні плакати, що закликали до спільної боротьби проти Червоної армії.

Під час нацистської окупації в Торуні було створено табір-сталаг ХХА для військовополонених з різних військ, що займав форти XI-XVI Торунської фортеці. 1941 р. на теренах тодішнього села Глинки створено сталаг ХХС для радянських полонених. У 1941-1945 рр. в ньому утримувалося 21181 радянських полонених, з яких 14219 померло. Скільки серед них було українців не зазначається. Померлих ховали на захід від головної території табору, де тепер знаходиться меморіальне кладовище.

Німці оголосили Торунь фортецею та отримали наказ боронити його до останньої можливості. Червона армія майже повністю оточила місто. Йшли важкі бої. Під загрозою оточення німецький командувач прийняв рішення відмовитися від подальшої оборони і пробиватися на північ, що вдалося. Старовинне місто вціліло, а радянська пропаганда потім писала, що це радянські війська пожаліли місто, відмовившись від масованого застосування артилерії і авіації.

1 лютого 1945 р. коло 9 ранку вул. Szosa Chełmińska до Торуня увійшла група з 20 солдат 237 гвардійського полку, 71 дивізії, 47 корпусу, 70 армії 2-го Білоруського фронту, яка дійшла до Староміського ринку. Полком командував українець Юрій Кусенко. Коло години 11 вул. Szosa Lubicka увійшли наступні відділи радянських військ. В боях за місто загинуло коло 2200 радянських солдат. 269 з них поховано в сквері перед Арсеналом (пізніше їх частково ексгумовано, а на площі поставлено пам’ятник вдячності Радянській армії). 541 радянський солдат, серед яких напевно не бракує українців, наразі поховані на Гарнізонному цвинтарі на ділянці (кватері) позначений кам’яним пам’ятником (53.017192°, 18.606701°). Радянських солдат поховано також на комунальному цвинтарі №2, де також встановлено пам’ятник жертвам фашизму.

Пам’ятник на  братській могилі вояків Червоної армії, що загинули в боях за Торунь, Гарнізонний цвинтар. Фото І. Парнікози

Після Другої світової війни українці, як і росіяни, що мешкали в Торуні, стали об’єктом репресій, здійснюваних Міністерством громадської безпеки Польщі. Внаслідок цього громаді не вдалось відродитися у колишньому вигляді.

Ще 1935 р. українці-греко-католики спробували створити в Торуні власну парафію, але безуспішно: католицький єпископ Хелмінської дієцезії С. Оконевський виступив проти, а митрополит Андрей Шептицький також не підтримав дану ініціативу. Літургії в цьому обряді стужаться у Торуні лише починаючи з 2001 р. Засновником душпастерського пункту в Торуні був о. Євген Кузьмяк з Ілави (Ельблонзького деканату). Богослужіння велися у Торуні раз на місяць при римо-католицькій парафії св. Максиміліана Кольбе по вул. Kardynała Wyszyńskiego 7/9 в каплиці (нижня каплиця латинської церкви, вхід з правої сторони церкви, сходами вниз). Пункт діяв в рамках греко-католицького академічного душпастерства Ілавської парафії. З 2015 р. (16.08.2015 р.) за ініціативи багатолітнього опікуна пункту о. Ярослава Гостинського в Торуні утворена самостійна парафія блаженного о. Івана Зятика. Від 25.11.2020 р. парафія належить до Ельблонзького деканату Ольштинсько-Гданської єпархії і охоплює Торунський, Бродницький, Хелмінський, Голуб-Добжинський, Рипінський, Грудзьондзський та Вонбжезький повіти. Спочатку парафія належала до Варшавсько-Перемиської єпархії та включала додатково також Бидгоський повіт. 2021 р. було призначено нового адміністратора парафії о. Дмитра Лешка, що дозволило відправляти щонедільні та святкові літургії. Восени 2022 р. парафія отримала будинок по вул. Sowińskiego 9a, який було відремонтовано і адаптовано на церкву. З червня 2023 р. тут відбувається щонедільна служба об 11 годині. Якщо свято припадає на робочий день, то служба служиться о 18 годині. Торунська парафія – перша на теренах Куявсько-Поморського воєводства.

Українська греко-католицька церква блаженного о. Івана Зятика в Торуні, вул. Sowińskiego 9a.

Фото І. Парнікоза

Партнерським містом Торуня в Україні є Луцьк, про це надує табличка з гербом міста на стіні міської ратуші.

Табличка з гербом Луцька на стіні сучасної ратуші. Фото І. Парнікози

Наступна жахлива війна – російська агресія в Україну 24.02.2022 р. знову привела багатьох українців до Торуня. Станом на 8 березня 2022 р. в Міжнародному центрі зустрічей молоді (Międzynarodowym Centrum Spotkań Młodzieży), вул. Władysława Łokietka 3 було розміщено 71 особу (33 дорослих, 38 дітей) – загалом 96 місць. Саме цей пункт першим прийняв в Торуні біженців 27 лютого 2022 р. 67 осіб (33 дорослих, 34 дітей) було розміщено у приймальному пункті готелю «Kopernik» – загалом 150 місць. 12 березня 2022 р. українські біженці з’явилися в Торгівельному центрі Парк (Centrum Targowym Park), вул. вул. Bydgoska 3.

Готель «Копернік». Фото І. Парнікози

Станом на 13 грудня 2022 р. у Міжнародному центрі зустрічей молоді з 82 місць, 67 було зайнято. Поза ним біженців прийняли: Camping Tramp на вул. Kujawskiej 14 – 65 місць, з яких 13 було зайнято; Hostel Toruń Główny на вул. Kujawskiej 1 (на території головного залізничного вокзалу) – кількість місць: 40, зайнятих – 34; об’єкт на вул. Płaskiej 17 – кількість місць 44, з яких 43 було зайнято, та об’єкт на вул. Szosa Chełmińska 239/241 – 14 місць, з яких 13 було зайнято.

Окрім того як об’єкти для тривалого проживання воєводі були представлені: помешкання VI загальноосвітнього ліцею по вул. Wojska Polskiego 47a – 5 місць, з яких було зайнято 3; помешкання Banku Santander по вул. Krasińskiego 2 – 11 місць, всі зайняті; три помешкання ZSMEiE по вул. Św. Józefa 23/24 – кількість місць 14, з них зайнято 11 та Дитячий будинок Młody Las по вул. Sienkiewicza 12 – 16 місць, з яких було зайнято 15.

Будинок Hostel Toruń Główny – одне з місць, де мешкали українські біженці 2022 р. Фото І. Парнікози

2023 р. в Торуні відкрився Польсько-український дім. Він розташований на другому поверсі будинку на вул. Jęczmiennej 10. Тут також знаходиться штаб-квартира Фундації «Dobro dla Dobra», яка була зареєстрована в листопаді 2022 р. Вона продовжує діяльність однойменного об’єднання, створеного після початку війни в Україні для підтримки біженців, які прибувають до Торуня. Її очолює Тетяна Дембська – українка, яка вже багато років живе і працює в Торуні. Відразу після нападу Росії на Україну, наприкінці лютого 2022 р., вона почала організовувати допомогу Україні та її громадянам. З березня 2022 р. вона керує пунктом допомоги біженцям з України в Торуні. У перші місяці війни пункт видавав допомогу близько 1 000 сім’ям щомісяця. В даний час вона надає допомогу бл. 400 родинам.

Будинок в якому розміщується Польсько-український дім в Торуні, вул. Jęczmienna 10, Фото І. Парнікози

У місті діють українські заклади: ресторан домашньої кухні «Ukrainoczka» по вул. Sukiennicza 10, варенична «Kozackie Pierogi» по вул. Mostowa 3 та харчовий заклад «Smaki Ukrainy», вул. Łazienna 26.

Ресторан «Ukrainoczka», вул. Sukiennicza 10, Фото І. Парнікози

Портрет гетьмана Данила Апостола в окружному музеї в Торуні, Фото І. Парнікози

У головному відділі Окружного музею в Торуні (ратуша старого міста) експонуються портрет гетьмана лівобережної України Данила Апостола (2 поверх, з права від входу до королівської зали), роботи Ю. Коссака (русина за походженням): «Битва під Остроленкою», «Генерал Г. Домбровський на коні», гуцульський сюжет «Молодята», Ф. Паутча, 1910 р., «Вид на Ай-Петрі» В. Яроцького (1902-1903 рр.), роботи викладачів Краківської академії мистецтв, що були вчителями українських митців – Ю. Мегоффера, Л. Вичулковського та Ф. Рущица (малярство ХVIII-поч. ХХ – другий поверх ратуші), «Прогулянка гондолою» (1896-98 рр.) київського польського художника В. Котарбінського, а також дві роботи Ю. Новосільського: «Учні з Емаус» (1962 р.) та «Композиція» (1948 р.) – у галереї сучасного мистецтва (3 поверх ратуші).

Робота В. Котарбінського: «Прогулянка гондолою» (1896-98 рр.). Фото І. Парнікози

Робота Ю. Новосільського: «Учні з Емаус» (1962 р.). Фото І. Парнікози

У археологічному відділі окружного музею в Торуні вул. Św. Jakuba 20a зберігаються деякі цікаві знахідки з теренів України: волинські крем’яні знаряддя та глиняна антропоморфна фігурка трипільської культури з Більча-Золотого.

Кляшторна брама в Торуні в українських кольорах, Фото з мережі

Джерела:

Підготував Іван Парнікоза,

завідувач відділу біології і екології НАНЦ,

науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».


Читайте також:

Чого ми можемо навчитися в європейців? 

Гданськ та Тримісто. В часи давнини

Любек, Гамбург, Бремен для українця

Польські сліди Києва. Найдавніші свідчення

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші 

 

 

 

Related posts

Leave a Comment