Хто вони, магнати та шляхтичі Гойські?

Вигляд Подолу з Київським братством, бернардинським і домініканським монастирями, близько 1651 р. (малюнок А.ван Вестерфельда) – Вікіпедія, uk.wikipedia.org

Вадим Перегуда

На моєму письмовому столі лежить невеликий фрагмент від стіни найбільшого у Києві домініканського костелу Святого Миколая на Подолі. Його я знайшов обстежуючи навколишню територію військової частини навпроти Флорівського монастиря, де колись знаходилась ця знакова і така старовинна будівля.

В 1648 році домініканці залишають Київ. У 1659 році Київський полковник Василь Дворецький видав Києво-Братському монастирю грамоту про передачу йому будівель і земель домініканського монастиря. Згодом головний храм монастиря було переобладнано у православну Петропавлівську церкву. У 1930-ті роки церква була знищена більшовиками.

Петропавлівська церква на межi ХІХ-ХХ століть – Вікіпедія, uk.wikipedia.org

Конвент «Якинтів» (Яцека Одровонжа) початково був заснований над Дніпром, де була церква Богородиці, яку передали в користування домініканцям. Після спустошення цього першого монастиря домініканці оселилися під Київським замком на «Житньому торзі», заснували костел св. Миколая. Для його побудови використовували камінь попереднього костелу, збудованого Яцеком Одровонжом, і свинець — для покриття дахів. Існував також дерев’яний костелик, в якому відправлялися служби та починалися хресні ходи на свято Яцека Одровонжа. Фундатором будівництва костелу виступив шляхтич Стефан Аксак, рід якого мав татарське походження і перейшов на службу до Великого князя Литовського ще за часів Ольгерда.

Якщо про князів і магнатів Острозьких написано багато і чули майже усі, то про рід татарського Мурзи-Кирдея-Хана, нащадки якого згодом перетворилися на шляхетних польських магнатів Гойських і брали участь у будівництві одного з найбільших костелів Києва на Подолі, а також відкрили колегіум у Гощі, були фундаторами Почаївської Лаври тощо, – про цей рід відомо не так вже й багато…

Монастир домініканців на Подолі був заснований наприкінці XVI ст. Мурований костел св. Миколая при цьому кляшторі був збудований у 1600-ті роки єпископом Кшиштофом Казімірським (Krzysztof Kazimirski), прах якого спочив у цьому храмі. На побудову величного тринавного храму пішли будівельні матеріали з руїн вишгородського собору Бориса і Гліба і давнього костелу, який знаходився на Подолі. Близько 1610 р. костел був освячений, але прибудови та перебудови тривали до 1640 р. Слід відзначити, що це був один з найвеличніших костелів Києва.

Збудували його у часи, коли Вишгород належав магнатам Гойським. На місці розібраного кам’яного вишгородського собору Бориса і Гліба збудували дерев’яний храм. Свідоцтва про першу таку церкву датуються 1614 роком. Наступна церква була зведена у 60—80-х роках XVII століття. Уявіть собі таку картину: у 1607 році починають розбирати величезний православний храм (з дозволу арендатора) взамін якого будують дерев’яний, подібний тому, що стояв тут ще за доби князя Володимира. При розорені земель татарами під час московсько-польської війни у 1662 році храм було знову повністю зруйновано, а потім відбудовано. В  1744 році було зведено третю дерев’яну трикупольну церкву. І тільки у 1860 році колишню дерев’яну церкву Бориса і Гліба було розібрано, а в 1861 на фундаменті історичної церкви розпочалося будівництво мурованого храму (вже четвертого чи п’ятого на місці давнього храму на честь Бориса і Гліба).

Занепад міста Вишгорода та інших околиць Києва можна пов’язати з початком частих нападів на Київщину кримського хана Менглі I Герая, які розпочалися після 1482 року. Відновлення «пустого неоселеного» городища як замку і містечка відбулося починаючи з 1607 року, після його передачі в оренду київському хорунжому, а згодом і каштеляну – Гаврилу Гойському. Замок було відновлено, але давній храм, який було відомо ще за часів Ярослава Мудрого, на жаль, вирішили розібрати. Причиною його занепаду після зруйнування міста татарами ще у 1240 році, було те, що “він довго стояв пусткою і служба в ньому якщо і велася, то тільки у малій його частині”.

Цікаво, що одночасно з цими подіями, ті самі магнати Гойські стають фундаторами Почаївської Лаври: “Ганна Гойська була не лише фундаторкою Почаївського монастиря, але й передала йому ікону чудотворної Божої Матері, яка нині є однією з найбільших християнських святинь”.

Перенесення ікони із замку Ганни Гойської – Вікіпедія, uk.wikipedia.org

Почаївська  чудотворна  ікона  Божої  Матері

Виходить, що з одного боку руйнують та розбирають по цеглині найсвятіші православні храми на догоду польському королю та у векторі прийняття Берестейської унії 1596 році, з другої — засновують монастирі, а назву запозичують із своїх володінь під Києвом: річка Почайна — Почаївський монастир. З назвою “Почаївський” стає все добре зрозумілим і логічним після усвідомлення, що саме у цій річці, на легендарній Почайні, князь Володимир охрестив Русь у 988 році. Свій початок річка Почайна бере під Вишгородом, саме у володіннях магнатів Гойських. А відбувалося хрещення ще задовго до історичного розколу християнських церков  на східну і західну, який остаточно відбувся у 1064 році.

Хто ж ці загадкові магнати та шляхтичі Гойські, які володіли величезними наділами землі? У свої часи своїм впливом і владою вони не поступалися князям Корецьким, Острозьким, Вишневецьким. Про останніх – окрема розмова: якщо Дмитро (Байда) Вишневецький, православний князь (1510 — 1564 рр.) – один з перших козацьких гетьманів, засновник Запорізької Січі, то його нащадок Ярема Вишневецький (1612 — 1651), князь вишневецький і лубенський (1615 — 1651), воєвода руський (1634 — 1651) – відомий поборник вже католицької віри. Існує думка, що на першу половину XVII століття не залишилося жодного не покатоличенного представника  аристократії давньої Руси.

У глибоку давнину великі Литовські князі подарували землю по річці Горинь, між Корцем і Острогом, хрещеному магометанину Мурзі-Кирдей-Хану.  Сам татарський титул Мурза позначає представника з найвищої аристократії і під час існування Російської імперії дорівнювався до титулу князя. Самі Кирдей-Хани походили із Золотоординської аристократії (можливо, від одного з синів хана Тохтамиша), так само, як і відомі польсько-татарські шляхетні роди Аксаків, Корицьких, Сенкевичів, Полтаржицьких тощо.

У працях к.і.н. Ярослава Пилипчука читаємо наступне, у “Похвалі князю Вітовту” сказано, що у Києві під час Великого князівства Литовського на царство були поставлені Великий і Малий Солтани. На думку дослідника, цими солтанами були рідні діти Тохтамиша – Джелал — ад — Дін та його рідний брат Джаббар — Берди. Сталося це після 1416 року, після того як хан Едигей майже повністю спустошив Київщину і спалив Київ. Залишилася лише Київська фортеця, яку, до речі, мужньо захищали і воїни польського короля Ягайла. А чи не походять Кердеї від одного з Берди-Ханів, які гідно служили Великому князю Литовському? Якщо це так, то Києвом Солтани правили зовсім недовго з 1416 по 1440 роки — всього 24 роки. З 1440 по 1470 Київ належить вже іншій династії — Олельковичам, які були нащадками литовського князя Ольгерда. На думку деяких істориків, цим було спричинене розорення Києва Едигеєм: “Ймовірно, що Київ був базою нащадків золотординського хана Тохтамиша, з  якими ворогував Едигей і яких підтримував литовський князь Вітовт”.

Чи були Кердеї справжніми чингізідами — не відомо, але це були нащадки тих “темників” які привели свої війська під Київ у 1240 році і повністю його спустошили. Кирдей — хан, який перейшов на службу до Великих литовських князів, був поставлений захищати Київ і його околиці від таких самих татар, які після остаточного відокремлення Кримского ханства від Золотої Орди і визнання себе васалами Османської імперії починаючи з 1475 році майже щорічно роблять набіги на Велике князівство Литовське, Польшу, Молдову. Цікаво, що вже тоді все відбувається за намовлянням із Московського улусу: улітку 1482 Менґлі здійснив похід в Україну за намовлянням московського князя Івана III. 1 вересня 1482 року він захопив Київ, спалив собори і церкви, взяв до полону багато людей. В подарунок Москві хан вислав віз з награбованим добром із київських соборів і церков. У 1492—1497 роках, уклавши союз з московським князем, він здійснив ряд спільних походів на Київщину, Поділля, Волинь і Чернігівщину. 1493 року Менглі-Гірей уже разом з великим князем московським Іваном провели спільний похід на Київ і Київщину. В 1497 році загони Менґлі I Герая були розбиті князем Костянтином Острозьким під Очаковим, а 1505 — Михайлом Глинським під Клецьком.

На Волині Кердей породичався з нащадками роду Голенків. У ХІV – ХVІІ ст. його рід згадується в історії як Гійські, Гостські, а згодом як Гойські. Вони займали досить видатне і почесне становище, підтримували церкву, засновували монастирі і заклади освіти, мали своїх представників у сферах влади.

У ХVI ст. Гоща, якою також володіли Гойські, на той час мала привілей на магдебурзьке право, проводила ярмарки чотири рази на рік, була тісно пов’язана з Почаєвом.

Герб Гощі — Вікіпедія uk.wikipedia.org

Серед високоповажних каштелянів Речі Посполитої кінця XV – початку XVI століть згадуються: Гаврило Гойський гербу Кердея, помер 1623 р., Роман Гойський гербу Кердея, 1632 тощо. Батько Романа Гойського — Гаврило Гойський гербу Кердея — київський каштелян, овруцький староста. Відомий його брат — Прокоп Гойський, який брав участь як ротмістр Його Королівської Милості у виправах коронного війська, зокрема, під Смоленськом у 1611 році.
Займав посади: київського каштеляна, київського підкоморія, володимирського старости. Дружина — Олександра з Немирічів, рідна тітка Степана Немиріча.

Ключові дати для усвідомлення подальших дій історії Київщини і роду Гойських – це Люблінська унія 1569 року, внаслідок якої було створено могутню державу Річ Посполиту, та Берестейська унія 1596 року – церковна угода, згідно з якою більшість ієрархів Київської метрополії вийшли з-під канонічної підлеглості Константинопольському патріархату та приєднались до Римо-католицької церкви.

Люблінська унія — угода про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 450 років тому, 1 липня 1569 року. І якщо раніше роди магнатів Гойских, князів Острозьких реалізовували свої амбіції підпорядковуючись Великому князівству Литовському, які владарювали за принципом “свого не нав’язуємо, чужого не знищуємо”, і рішуче підтримували та розбудовували православну церкву, то вже після 1600 року (період розквіту Речі Посполитої) вектор їх політичних та релігійних уподобань змінюється майже на протилежний. Хоча відомо, що Річ Посполита, одна з найбільших та наймогутніших на той час держав Європи (охоплювала територію близько 990 тисяч км², на якій мешкало до 11 млн. осіб різних національностей та конфесій) декларувала свободу віросповідання актом Варшавської конфедерації 1573 року, проте протягом усього її існування домінантну позицію в ній займала Католицька церква.

У 1576 році князь В.- К. Острозький засновує слов’яно-греко-латинську школу (академію) в Острозі. Він запровадив індивідуальне забезпечення для викладачів Академії, членів гуртка, письменників та друкарів. Варто згадати і кошти, які виділялися на будівництво приміщень, організацію навчання та друкування, забезпечення папером (у 1595—1596 р. було створено папірню в Острозі) та ін. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька. 7 лютого 1577 р. — перша згадка про академію в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божого».

У 1600 році в Гощі Гаврило і Роман Гойські також засновують великий колегіум, у якому навчався майбутній московський цар Дмитрій І. Острозький колегіум оснований на 24 роки пізніше — лише у 1624 році. Відомо, що перші чотири ченці-єзуїти прибули до Острога для заснування колегіуму лише в 1623 році. 14 грудня 1625 на честь князя Януша Острозького учні колегіуму з нагоди відкриття школи виголосили першу декламацію. Бібліотека при колегіумі почала діяти від 1628 року.

У колегіумі Гойських викладачами на той час були вчені з європейським ім’ям – Симон Плідус, Теофіл Молітор, Войцех Копер, Данило Дорош. І саме в цьому колегіумі у 1600 – 1604 роках навчався юнак Григорій Отрепьєв, відомий згодом в історії як московський цар Дмитро Самозванець (Лжедмитрій). Отримавши в Гощі блискучу освіту і європейські манери, розпочав він своє сходження на московський престол. Є припущення, що Дмитро родом із Гощі. Колегіум у Гощі проіснував до 1637 року.

Грамота 1527 року польського короля Сигізмунда I Старого вважається першою документальною згадкою про Почаїв. Грамота видана дідичеві села Почаєва Василю Богдановичу Гойському на право мати безмитний ярмарок. Пізніше Почаїв був відділений від Кременця і переданий Василю Гойському. У грамоті говориться, що на Успіння Пресвятої Богородиці (15 серпня), з’їжджалися люди на ярмарок. Існує версія, що люди також в цей день з’їжджалися, щоб побувати на Почаївській Горі. Але, у грамоті нема згадки про монастир чи Церкву. Цікаво, що ще у 1528 році Гойські фіксуються як волинські земяни: «У разі війни: Богдан — мав виставити 7 коней з дідичних маєтностей у 1528 році. Василь — мав виставити 3 коня з дідичних маєтностей 1528 року, обидвоє — волинські зем’яни».

Успішну організацію ярмарків згодом можна побачити на прикладі Гощі, Вишгорода, які належали Гойським.

Цікаво простежити, що магнати Гойські, так само як і князі Острозькі були засновниками не тільки православних, а і римо-католицьких костелів та монастирів. Сама ця релігійна невизначеність та нерозбірливість і стала, з часом, головною причиною вимирання обох найзаможніших магнатських родів: «Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син — Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів»[i].

Цікаво, що Корець (резиденція князів Острозьких, Корецьких), Острог (резиденція князів Острозьких), Гоща і Вишгород (резиденції магнатів Гойських або Кердеїв) тісно історично та генетично пов’язані між собою. Замок у Гощі згадується ще в 1152 році; Корецький замок на річці Корчик – у 1386 році, його будує Федір Данилович Острозький; Острозький замок будується на місці спаленої татарами у 1241 році дерев’яної фортеці. В чомусь це нагадує долю іншого – Вишгородського замку, який був повністю знищений у той самий час (1240 р.) і потім відбудований шляхтичами Гойськими.

Можливо, з часом з’явиться екскурсія за маршрутом: Вишгород — Гоща — Острог — Корець.

Вадим Перегуда


[i] Розвиток освіти в Україні в ХV – ХVІ ст. Острозький колегіум.

 

Related posts

Leave a Comment