Мандрівка Прип’ятським краєм і транскордонні річкові проблеми України

Кілька тижнів тому у мене випала щаслива нагода сплавитися байдаркою у верхній частині транскордонної річки Прип’ять, що протікає територією України і Білорусі. Чудова природа Волині, незаймані водно-болотні угіддя, ліси, луки, мальовничі села. Перше враження після гамірного Києва – наче потрапив у казку. Тиша спокій, плюскіт води за бортом човна, тільки надокучливі ґедзі порушують гармонію злиття людини із природою.

Місцевий люд різний, більшістю своєю, як і скрізь в Україні, працелюбний і привітний. На навколишніх луках на вільному випасі гуляють коні, корови, рідше вівці. Подекуди з-за повороту на рідкісних підвищеннях землі стоять копиці сіна. То на зиму. Кожен клаптик землі під контролем. Вільної землі під сінокоси не так вже й багато. Адже головне багатство краю – це річки, болота, мальовничі озера. Моїми супутниками були начальник відділу екологічної освіти та рекреації Національного природного парку «Прип’ять-Стохід» Віталій Веремчук та Голова Ревізійної комісії Національного Екологічного Центру України, експерт з питань зміни клімату Георгій Констянтинович Веремійчик.

А саме з водою в регіоні якось не складається, русло річки подекуди обміліло так, що нам доводиться раз за разом виходити із човна і проводити його через низьку воду і зарості водної рослинності. Цей час – найсухіший період року і рівні води зараз найнижчі. Запитую у місцевого люду про дощі. Виявляється, у цьому регіоні їх не було з травня. А взагалі, як з водою зараз? Десь через одного, люди кажуть, що річка втрачає воду вже декілька років поспіль, а низькі рівні води вже стали звичними. Іноді місцеві в цьому звинувачують Дніпро-Бузький канал, куди, завдяки Вижівському водозабору, йде майже половина води з річки.

Заповідання значної частини навколишніх земель було викликане нагальною потребою збільшення кількості природних ресурсів нашої країни у вигляді незруйнованих антропогенною діяльністю земель, кількість яких в Україні була після розвалу СРСР чи не найнижчою у світі. І, хоча за площею чорноземів Україна посідає четверте місце у світі після Росії, США та Китаю — 28 млн га або 46% загальної площі країни, але при цьому вона є лідером із розораності сільськогосподарських угідь за свідченням AgroPolit.com з посиланням на Економічну правду. «Наслідки високого ступеня розораності — деградація ґрунтів та опустелення. «Ми втрачаємо не лише біологічне розмаїття, а й водні об’єкти, зокрема — малі річки» — цитує видання останнього міністра екології України Остапа Семерака. За його словами, нинішня модель управління землею спричиняє 25% викидів парникових газів. При цьому Україна належить до найменш водозабезпечених держав Європи, оскільки запаси місцевих ресурсів річкового стоку на одну людину становлять близько 1,0 тис. м3 на рік.

Крім цього, Україна на шляху вступу до ЄС також взяла на себе зобов’язання щодо здійснення заходів, які спрямовані на запобігання негативного впливу на здоров’я населення та довкілля за європейськими вимогами.

Ми підійшли до Вижівського водозабору, що у селі Почапи Залухівської сільської ради Ратнівського району, де частина річки йде в бік Білорусі, а частина тече Україною, впадаючи в озеро Люб’язь. Старезний шлюз, вода ледь струменить через напівзогнилу шандору.

Поряд, на березі стоїть поодинокий будиночок наглядача за роботою шлюзу. Місцеві кажуть, що раніше досить довгий час свою зарплату він отримував від сусідньої країни. Так склалося після отримання Україною незалежності, ще в той час.

Навпроти – недобудований новий шлюз, який, за свідченням місцевого населення, хотіли побудувати за каденції Януковича із далеким прицілом на створення тут риборозвідника і привабливого місця на воді для відпочинку.

З будинку до нас вийшла вдова наглядача шлюзу, жінка середнього віку. Втомлена, загоріла, зажурена. Розговорились, як виявилося, наглядача вже немає на білому світі. Він потонув рік тому. А вона живе із дітьми, допомоги від держави ніякої не отримує, свою власну оселю вона не може навіть приватизувати. Будинок не значиться в жодних кадастрових документах. Так і живе за рахунок натурального господарства.

Далі йдемо якийсь час до села Ветли. Село велике, красиве, старовинне. Воно розтяглося вздовж річки на понад 10 км. Тут водність річки значно збільшується і вона стає повноводною і широкою, очевидно добігають витоки води з навколишніх боліт. Плавні, очерети під п’ять метрів висотою, маса всякого водоплавного птаства і дичини. І так майже цілий день.

В одному місці стали на перепочинок на околиці села. До нас підійшов співробітник Парку «Прип’ять-Стохід», розговорилися. Виявляється, що місцевий прадавній спокій і тиша, що панують тут споконвіків, поняття відносні. З 2013 року тут проходить делімітація кордону із сусідньою Білоруссю. Загострення суперечок між місцевими жителями і білорусами спостерігалось в 2016 році, коли під час демаркаційних робіт на ділянці кордону в межах Ветлівської селищної ради Любешівського району місцеві мешканці виступили з протестами. На їхню думку, делімітація українсько-білоруського державного кордону була проведена неправильно. У ЗМІ було опубліковано чимало версій, чому так сталося. За одною з них, білоруська сторона вирішила поповнити свої водні запаси за рахунок вод озера Білого, що на межі двох держав. У 2018 році президент Петро Порошенко повертався до вирішення питання з демаркації кордону. Але питання до цього часу залишається відкритим.

Вже далі через погодні умови (зливи з потужними поривами вітру) нам не вдалося дійти до озера Люб’язь, як планувалося спочатку, і ми були вимушені скористатися допомогою керівництва НПП «Прип’ять-Стохід» й повернутися до Вижівського водозабору.

Далі, вже на моторному човні, стартувавши з Озера Біле, ми пройшли вздовж кордону з Білоруссю, каналом Хабарище потрапили до озера Волянське, а з нього Коротким каналом – до озера Святе. І після озера Святе Вижівським каналом дісталися до Вижівського водозабору, але вже з іншого боку. Величезне лісове озеро вражає своєю красою. Це справжня перлина Волині, але частина озера належить і нашим сусідам білорусам. Це прикордонна зона, тому будь-який туризм і відпочинок тут дозволяється тільки після погодження з прикордонниками.

Нас вразив разючий контраст між станом русла р. Прип’ять після Вижівського водозабору і станом русла каналів, якими транспортується вода для живлення Дніпро-Бузького каналу. Канали широкі і прохідні для моторного човна, що неможливо для зазначеної ділянки русла річки Прип’ять на території України.

Вижівський канал

Після добового дощу рівень води водозабору піднявся до відмітки 1,5 метра. Зараз вода інтенсивно переливалася через верхній шандор. Склалося враження, що ніхто не регулює об’єм води, який потрапляє до Вижівського каналу. Після поїздки до водозабору ми також відвідали озеро Люб’язь, куди впадає річка Прип’ять, а далі витікає з нього і продовжує свій шлях. За останні 3-4 роки через брак води озеро суттєво зменшило свою площу. Це видно на висохлих відмілинах. А воно є дуже важливим для функціонування місцевих екосистем і відіграє суттєву роль у підтриманні видового біорізноманіття.

Русло Прип’яті

Під час спілкування з Віталієм Веремчуком ми багато розмовляли про проблеми регіону, про майбутнє Волині. Він є справжнім волинянином, патріотом свого краю, чудово знає історію Волині, стан природних ресурсів і її географію. Учасник багатьох міжурядових нарад і охоче відвідує різноманітні навчальні курси з екологічного менеджменту та природокористування. Він також активно розвиває місцеві ремесла і екологічний туризм в регіоні. Завдяки йому та його колегам в цьому регіоні проводять міжнародний фестиваль екстремального водного туризму «Поліська регата». А для всіх бажаючих відвідати Волинь і чудово провести вихідні він пропонує сплави річкою Стохід, що саме по собі є неперевершеним проведенням відпустки, або просто вихідних днів. У його сплавах беруть участь не тільки українці, але й іноземці, гості з країн Східної та Західної Європи.

На сьогодні найбільш нагальною проблемою для розвитку регіону є проект великого транспортного коридору Е40, перспектива впровадження якого зараз активно обговорюється на високому міждержавному рівні. Нагадаємо, проект Е-40 передбачає будівництво річкового шляху від Балтійського до Чорного моря через Віслу, Західний Буг, Прип’ять і Дніпро. Його протяжність більше 2 тисяч кілометрів. До реалізації проекту долучаються Польща. Білорусь та Україна. За прогнозами, реалізація цього проекту може збільшити на 10 млн тон загальний об’єм вантажів, що перевозяться по Дніпру. Фінансується річковий шлях коштом Євросоюзу, який готовий виділити трьом країнам-учасницям 12 млрд євро, з яких на долю України припадає 32 млн євро.

На думку Голови Ревізійної комісії Національного екологічного центру України, експерта з питань зміни клімату Георгія Констянтиновича Веремійчика, практичне виконання такого проекту ще більше посилить зневоднення регіону і призведе до катастрофічних змін і деградації природи Полісся. Докладний аналіз рівнів води у річці Прип’ять вимагає детального дослідження з точними математичними розрахунками, що базуються на метеорологічних даних за великий період спостережень, оскільки як ми бачимо, транскордонний розподіл води в нинішній час може мати глибокий геополітичний резонанс. Тому для вирішення таких проблем необхідно залучати широке коло науковців, водогосподарників, природоохоронників та інших спеціалістів з усіх зацікавлених сторін, які будуть корисними для вирішення проблеми.

Такою у нас вийшла мандрівка Прип’ятським краєм, яка підняла нагальні питання екологічної політики нашої держави у галузі транскордонного діалогу з нашими найближчими сусідами, вирішення яких потребує політичного втручання з боку новообраного уряду України. Це буде своєрідним екзаменом на політичну зрілість і розуміння шляху вирішення вказаних питань на засадах сталого розвитку, на прийняття правильних політичних рішень в умовах зміни клімату і сучасних політичних реалій на карті Європи.

Особиста подяка за підтримку участі у поїздці керівництву Інституту гідробіології НАН України, Національного екологічного центру України, а також співробітникам парку «Прип’ять-Стохід» та особисто директору Олександру Івановичу Сащуку.

Олександр Савицький

Фото автора. Титульне фото – озеро Люб’язь.

 

Related posts

Leave a Comment