В.Придатко-Долін
Нарис про справжніх, нескорених художників Півночі – Володимира Мельниченка та Аду Рибачук (АРВМ), які починали свій творчий шлях на острові Колгуєв (Баренцеве море, Арктика) у 1960-х. Творча спадщина АРВМ і далі перетворюється на безцінний скарб знань про побут далеких північних народів, набуває все більшого художнього, етнографічного і пізнавального значення. Використано маловідомі широкому загалу спогади Роквелла Кента про АРВМ, у т.ч. вперше перекладені українською.
Київ, перший день літа… Біле сонце пустелі, або Арктики, засліплює, і примушує, як в Арктиці, тримати напоготові сонцезахисні окуляри. Все живе на вулицях «вмирає» від спеки і шукає рятівної тіні. Але все одно, маємо гарний день: тихий, умиротворений і прикметний тим, що цього року бурхливо квітнуть акація й липа, і на лотках рано з’явилась смачна мелітопольська черешня. Де-не-де налетить злива та позбиває ароматний квіт, розкидає по місту, як сніг по тундрі, або укладе у біло-жовті пасма, як вітер вправно укладає піну, що залишається на березі північного моря після ідеального шторму. Колись давно по схожій, але замерзлій морській піні, десь на острові Колгуєв, прогулювалася Ларчі:
– Да луна, пройдусь так, перед сном, — отвечает Ларчи, медленно в белых босоножках ступая по подмерзшей пене… (А.Рибачук «Колгуев», 1967)
І це було чистесенькою правдою: дівчина з далекої Півночі, ненка, у черевичках, крокує по замерзлій морській піні, місячної ночі… Хоч трошки, хоч не довго, але у білих, але у літніх, але у черевичках, і байдуже, що відбувалося те дійство не в Ялті, а на березі полярного острова Колгуєв, і нехай… Ось воно – справжнє, жіноче, із північного життя!
Рисунок 1. «Тико-Вилко – Маленький Олень». В.Мельниченко–А.Рибачук (АРВМ), див. текст).
Це лише епізод, краплина у величезній картині Північного Світу, яку колись, у 1960-х, привезли у Київ, у рідний художній інститут, майбутні бойчукісти, і, взагалі, нескорені, майбутні друзі Роквелла Кента, майбутні майстри світового рівня, художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко – АРВМ. Це їх, потім, колгуєвські ненці нарекли «Рисуй-Нго-Да», а ще «Луца-Рисуй», або просто «Рисуй». Затим, було багато чого незапланованого, у тому числі, й зустрічі із Роквеллом Кентом.
Рисунок 2. Володимир Мельниченко у Київському Палаці дітей та юнацтва. Київ, 1 червня 2019. Фото Т.Придатко
Їду у бік Київського Палацу дітей та юнацтва (КПДЮ), де от-от відбудеться свято «Сузір’я-85» й тестове відкриття відреставрованої китиці фонтанів «Зорі та сузір’я», заснованих сорок років тому АРВМ. Насправді, фонтан теж є монументальною скульптурою, причому, із мозаїкою, яка рухається, дихає у воді.
Моя мета – побачити не тільки фонтан, але й виставку робіт майстрів АРВМ. (Чомусь, коротке речення про виставку загубилось у текстах інтернет-повідомлень про фонтан, і про те, що, цитую «кияни, нарешті, отримали іще один цікавий об’єкт, куди можна прийти разом з дітлахами».) І, дійсно, мені приємно було бачити, як діти із батьками робили селфі на фоні фонтанів.
«Недавно в Москве я встретился с двумя одарёнными молодыми художниками из Киева [Адой Рыбачук и Владимиром Мельниченко]. Они жили и работали в Советской Арктике, так же, как и я, они любят крайний Север и его обитателей. Мне говорили будто кое-кто из друзей упрекал этих двух художников в том, что живя на севере, они отрываются от действительной жизни. Как несправедливо это обвинение! …Разве искусство не должно открыть нам сущность человека? Эту сущность открывают работы двух упоминавшихся молодых художников. Мне её открыла жизнь в Гренландии …»
Рокуєлл Кент, Москва, ноябрь 1960
(Рокуэлл Кент. Саламина. Предисловие автора к Советскому изданию (Перевод с англ. В.К.Житомирского. М.: Мысль, 1970.))
Використовуючи незначні прикмети, рухаюсь у напрямку якогось виставкового приміщення. Ось воно – галерея “Дім Миколи” Молодіжного мистецького Центру КПДЮ. При вході, відвідувачів зустрічає талановитий витончений плакат «БОЙЧУКІВЦІ • МИСТЕЦТВО ВИТИНАНКИ», а збоку іще один: «Пам’яті художника Ади Рибачук • Володимир Мельниченко представляє Виставку-проект “І у всіх птахів є свої улюблені місця” – цикл скульптур “Бронзові птахи” (з альбому “Крик птаха”, т.1, т.2)».
Гарне поєднання, адже АРВМ теж були бойчукістами. Точніше, їх звинуватили у тому, що вони потрапили під вплив М.Бочука та В.Пальмова. (Почувши колись про це, я був розлючений і здивований, одночасно. І що ж тут такого? Але ні…, комусь кортіло знищувати все нове навколо себе.) Подумалось, що з огляду на той «ворожий» бойчукізм, при можливості, на цій же виставці було б доречно показати, наприклад, копії таких творів, як «Портрет Василия Седляра (ученика Бойчука)», пензля М.Бойчука, і «Портрет Ларчі», і «Портрет Хурі», пензля В.Мельниченка. Це прекрасні роботи, а факт виникнення згаданої творчої спадкоємності, навпаки, є унікальним.
Витяг із дисертаційної роботи Н.Горової (про бойчукізм і бойчукістів)
«…цих художників розстріляли, ще у 1937-1938 роках… твори знищені, а творчість їх була піддана забуттю. На той час існував також наказ Міністерства культури УРСР: «Твори ворогів народу та твори художників, які підпали під їх вплив повинні бути знищенні…» [48, с. 3].»[1]
Виставка красива і пізнавальна: багато картин із витинанками, від молодих художників, а в центрі зали стоять об’ємні скульптури, виконані у техніці поліхромної кераміки – це вже від майстрів АРВМ. І не просто скульптури, а скульптури-розповіді. Вони просто неймовірні й запрошують обійти навколо, вдумливо роздивитись, і навіть… почути.
Притягує до себе твір «Тико-Вилко – Маленький Олень. Президент островів Нова Земля». Горде обличчя, пофарбоване північним сонцем у апельсиновий колір, посічене крижинками полярних вітрів, морозів, років. У капюшон малиці ненця Майстер підселив цілий пташиний базар (мартинів, кайр, їхніх пташенят). Дзьоби птахів відкриті, тому і «чути» їхні голоси. Пташиний базар не замовкає ні на хвилину… з тих, далеких колгуєвських часів! Тико Вилка – відомий самобутній художник, який змалку рисував усім, що знаходив (глиною, м’якими мінералами, соком рослин), чим прийдеться, копіював з календарів і чайних обгорток, і якого потім вчили мистецтву художники О.Борисов та С.Писахов. Ймовірно, колись, АРВМ теж зустрічались із Тико Вилка… Ловлю себе на думці, що із роками фотографічний Володимир Мельниченко і фотографічний Тико Вилка навіть стали трохи схожими. Може тому, що Північ, як скульптор, намагається, з роками, виокремлювати щось особливе, характерне, укрупнене.
Поряд, розмовляють із відвідувачами інші скульптури. «Сонячний вітер – Сяйво снігів» має унікальний підпис «АРВМ • острів Колгуєв – місто Київ • ХХ століття». У нього дві сутності – денна і нічна, сонячна і місячна. Сонячна – асоціативно нагадує образ Ларчі, який зафіксував один із кадрів кінострічки «Крик птицы» (1990). Трохи далі – «Маленький Екі, який забув яке Сонце». Капюшон малиці Екі відтягує вниз символічна мідна монетка. Монетки і дзвоники були звичайним додатком до одягу ненців. У книзі «Остров Колгуев» Ада Рибачук писала про ненців: «К их шапкам, к поясу… всегда привешены звякающие металлические украшения, оттягивающие и прижимающие шкуры одежд, чтобы их не подымал ветер. Зашевелился ребенок — звякнули колокольчики…тонким звуком ответила связка пистонов… звякнули на длинных красных шнурках медные треугольнички и солнца… На моей шапке тоже пришиты тянущие ее книзу медяшки, на двух из них, круглых, — летящие гуси, ябто.» Далі, стоїть скульптура «В очікуванні сонця» – ймовірно, це образ шамана, із стилізованими рогами-антенами. Інші твори…
Очима шукаю фото із зображенням Ади Рибачук, одягненої у ненецьку паницю і хутряний капелюх із довгими вухами. (Таке фото було у короткому анонсі про виставку – від видання «Большой Киев», із ілюстраціями від Катерини Френч)[2]. Немає… Запитую у двох пані, які сидять у залі, чи не знають вони, раптом, де є те фото? Пані не знають, але показують рукою на відкриті двері, що по сусідству із залою. Може там…
Як з’ясувалось потім, однією із пані була Валерія Борисівна Богуславська — українська перекладачка і поетеса, член Національної Спілки письменників України. Раніше, як мені розповідали, коли дозволяли обставини, на зустрічі із Майстром приїздила і Юлія Лєдкова, у дівоцтві Апіцина, а точніше, дочка Нідне і Арко Санко, уродженка о.Колгуев, мешканка міста Нар’ян-Мар, знавчиня культури ненців.
– Когда вы зашли, мы аж подскочили—, зізналася вона пізніше моїй дружині. Вы так похожи на Аду… Издалека…
– …?
Чого тільки не буває на творчих зустрічах і художніх виставках! В оточенні північних скарбів, скульптур, це емоційне випадкове речення ненкині прозвучало зовсім неочікувано.
Заходжу у навчальний клас «Дім Миколи»: гіпсові голови, горщики, дошки для малювання, глобус, крейда, фарби, інше допоміжне освітнє знаряддя, а під стіною полотна на підрамниках. У повітрі – запах фарб. Все таке знайоме, студійне. Із віддаленої кімнати виходить Бебко Ольга Володимирівна, господиня тутешнього «чуму». Вітаємося, знайомимося:
– А чи не в цьому виставковому приміщенні, десь, представлене фото Ади Рибачук, одягненої у хутряний північний одяг?
– Дійсно, було таке фото… Але, мабуть, воно десь у папках Володимира Володимировича [Мельниченка]. Знаєте, а він скоро прийде. Зараз – десь неподалік, біля фонтанів, у зв’язку із реставрацією і відкриттям… Ну ви, ймовірно, вже чули… Планував скоро повернутись… Зачекаєте?
– Так, звичайно, зачекаю…
Краєчком ока помічаю, що за склом, на вулиці, біля фонтану і янтарного газону завились люди, і серед них художник Володимир Мельниченко. Пані Богуславській він демонструє альбом-книжку із помітною обкладинкою. Вона дарує йому гілочку квітів. Він дякує. Розмовляють. Усі рухаються у напрямку центрального входу… Майстер пересувається повільно, обережно, спираючись на тростину. Роки беруть своє. Йому за N-надцять. Але і зараз він такий самий, екзотичний, схожий, одночасно, і на художника-академіка, і на геолога-академіка, із борідкою клинцем, як у класичних кінострічках.
Рисунок 3. Ю.Лєдкова в дитинстві – на фото [АРВМ] і на рисунку [АРВМ] див. текст. Джерело: ЧУМотека, 10 лютого 2014.
Знаходжу у своєму гаджеті опцію для включення фільмування і залишаюсь стояти поблизу скульптурної голови «Тико Вилко», навпроти входу у галерею. Вирішую, що трохи пофільмую зустріч із Майстром, а потім подякую за чудові враження, які вже отримав. Коли Майстер опинився поряд, я підійшов і привітався, почав розмову. Він легко простягнув руку назустріч і запитав:
— А ви откуда?
Щось давнє, північне, внутрішнє підштовхнуло мене відповісти так, як я вже давно не відповідав нікому:
— З острова… З острова Врангеля!
(Раніше, коли я працював на Острові, і час від часу бував у Києві, то доволі часто представлявся саме так. По-перше, це було правдою, а по-друге, часто змінювало тему спілкування у цікавий творчий бік. Так і відбулось…)
Майстер зовсім не здивувався, що, навпаки, здивувало мене, а в очах його заблищала цікавість, як, буває, заблищить на сонці далека яскрава крижина в полярному океані. Більше того, він відповів швидко і неочікувано:
– Мы тоже хотели туда добраться, но не смогли… Добрались только до Колгуева, Нарян-Мара…
– Я читав про вас, обох, у… Роквелла Кента. Бачив ваші роботи…
– Да, мы действительно встречались с ним [Рокуэллом Кентом]. Это прозвучало и в переписке…
– А Ви знаєте, Володимире Володимировичу, нещодавно оцифрували дещо нове із листування Роквелла-Кента. Папери одного із журналістів були передані родиною в «госархив экономики» (чи щось таке?), що у Москві. Там я знайшов додатковий спогад про ваші контакти із Роквеллом Кентом…
«…Мне посчастливилось увидеть в «Советской литературе», которая только что прибыла, резьбу по дереву и линолеуму Владимира Мельниченко[3] и Ады Рыбачук, а также прочитать её статью… (Рокуэлл Кент, из письма к Н.Болотникову, Аусейбл Форкс, Нью-Йорк, 18 апреля 1961 г.)[4]
На цьому наша розмова раптово закінчилась, так як Майстра хтось відволік, запитавши про щось зовсім інше… Я вирішив не наполягати на продовженні, відступив. Мені і так вистачало гарних вражень і натхнення, а у Майстра завжди є інші справи. Головне, я несподівано дізнався, що у семирічній подорожі на Північ, АРВМ планували мандрувати й далі, на схід, до Чукотки, до острова Врангеля! Думаю, це є цікавим фактом для біографів…
Морська географія північних подорожей АРВМ – це береги Баренцева (включаючи острів Колгуєв), Білого і Карського морів. Крім того, Ада Рибачук спромоглася побувати і на півострові Камчатка. Хотіли поїхати й на Таймир, до нганасанів. І от тепер, при випадковій зустрічі, Майстер Рисуй-Нго-Да-Володимир сказав мені, що, виявляється, вони мріяли добратися й до острова Врангеля, тобто до чукчів і ескімосів. З різних причин, не сталося, як хотілося. Але чи могло статися, якщо після колгуєвського успіху, АРВМ потрапили у жорстоку немилість. Заздрісники і зомбовані компартійці постаралися. У книзі «Запах землі», художники написали, що з 1959 по 1995 їм відмовляли у т.з. характеристиках, тобто вони були невиїзними за кордон, і, як відомо (із тої історії про проект «Стіна»), були «під бетоном». Тому, працювали там, де було можливо, але все одно несамовито, бо вже такими створила їх природа. Уявляєте, читачу, який творчий доробок, скільки скарбів вони привезли би звідти, з-за кордонів, з інших країв, і з острова Врангеля?
Знаючи, що таке острів Врангеля, і як саме доїжджають-чи-долітають до нього з Києва, наважусь описати, як воно могло виглядати у ті роки, у 1970-ті. (Хочеться, чомусь, хоч трохи продовжити, хоча б в уяві, щоденникові записи художників АРВМ, повернути час.)
Отже, АРВМ довелося б їхати і переправляти вантаж, наприклад, залізницею, із Києва до Москви, далі, рухатись не на одному літаку, ймовірно, по маршруту Москва – Норильськ – Хатанга – Тіксі – Зелений_Мис – Певек – Мис Шмідта – Бухта_Роджерса (о.Врангеля), або Москва… Магадан – Сеймчан – Омолон – Білібино – Певек – Мис Шмідта – Бухта Роджерса (о.Врангеля). Бувало, островітяни повертались на свій острів й більш екзотичними шляхами – це через Благовещенськ, Хабаровськ, і, навіть, Петропавловськ-Камчатський. Все разом могло би зайняти два-три тижні і більше…. У північних краях багато чого залежить від погоди.
Вирушити у дорогу, з Києва, АРВМ мали би десь у квітні-травні, якщо б хотіли охопити більший час короткого експедиційного полярного літа. На острові Врангеля, після зустрічі із головою сільради і місцевим партактивом (куди ж без нього?), їх тимчасово оселили б у якомусь із будиночків селища Ушаковське, або на полярній станції.
На свої «точки», у тундру, по суші, експедиції намагались вирушати до того, як розкриються річки, тобто у травні, використовуючи військовий всюдихід типу «ГАЗ-71», або жахливий «ГТТ». Чукчі і ескімоси, зокрема, оленярі, зрідка, могли використовувати також собак і нарти, але не оленів. АРВМ обов’язково захотіли би познайомитись із чукчами і ескімосами, і, ймовірно, із тими з них, чиї імена потім увійдуть в полярну літературу, а саме Кмо, Нанаун, Інкалі, Ульвелькот, інші… Вони були серед тих, хто іще утримував собак і нарти, і полював на морського звіра (моржа, лахтака, нерпу) з моторного вельбота. М’ясо морського звіра йшло, у тому числі, і на корм собакам. Риболовля була бажаним, але випадковим явищем на острові – це тільки, якщо море притисне рибу до берегів, тоді її збирали чим прийдеться – руками, лопатами, відрами… (Це зовсім не рибний острів Колгуєв.) Старовинні шкіряні мисливські байдари вже не використовували. Остови двох старих байдар, як пам’ятники, і до цього часу лежать на стовпчиках-та-дошках поблизу мисливського будиночка Нанауна, на західному узбережжі острова. Це дуже-дуже далеко… Щодо чумів, то на о.Врангеля оленярі і експедиційники вже давно про них забули. Таким чином, колгуєвський досвід тільки частково згодився би художникам АРВМ. Але, що є абсолютно передбачуваним: їх би вразила літня тундра, квітковий рай, пташині базари, лежовища моржів, оленярі, навігація… і вони захотіли би залишитись на зимівлю (!), так само, яке це було у них на о.Колгуєв. Тоді, прийшлося би добре готуватись: добудовувати або переоснащувати житло, запасати відповідний зимовий одяг, брати участь у заготівлі оленячого м’яса, допомагати острів’янам під час навігації, і так далі. Впевнений, що АРВМ успішно пройшли б через ці випробування і подарували би світові чудовий, інший цикл картин, гуашей, акварелей, рисунків, скульптур. Серед творів були б і портрети чукчів, ескімосів, робітників полярної станції, експедиційників, дітлахів зі школи-інтернату; були б пейзажі з літаками, нартами із собаками, моржами мису Блоссом, пташиними базарами мису Уерінг, білосніжними зграями гусей, і багато чого іншого.
Рисунок 4. Фрагмент веб-сторінки Ненецького краєзнавчого музею (Нар’ян-Мар), 2019.
Нехай ця коротка, хоч і вигадана мною сюжетна лінія про острів Врангеля, теж вплітається у вишиванку спогадів про Північ, яку художники АРВМ колись, долаючи перешкоди, населили собою.
Правильно, десь у щоденниках, записала Ада Рибачук: «И ещё ты можешь населить тундру; уедешь – и она снова станет безлюдной.»
Прекрасні слова, і навіть далекоглядні. Сьогодні на острові Колгуєв вже немає того життя, яке бачили АРВМ. Все змінилося: чуми над тундрою не підносяться, а люди давно використовують «залізних оленів», замість справжніх. Художники поїхали і… Тому, творча спадщина АРВМ й далі перетворюється на безцінний скарб знань про побут далеких північних народів, продовжує набувати художньої і етнографічної значущості.
Дякуємо вам за це обом, Рисуй-Нго-Да!
POST SCRIPTUM. Якщо трапиться добра нагода зустрітись із Майстром вдруге, то обов’язково покажу йому свій переклад листа Роквелла Кента – із книжки «Запахи земли» (2013, стор.82).
Дорогі Друзі:
Невеличкий каталог ваших картин і рисунків був невиправданно пізно[5] вручений мені у Києві. [Вже] після отримання вашої адреси, [саме] для того, аби я зміг відповісти вам миттєво, ми [раптом] потрапили у вирій поточних подій і [були] зметені [ними] у Крим, де знову ж таки, [всепоглинаюче] побутове життя у Гурзуфі[6], разом із тим усім, чим [зазвичай] романтичні береги Чорного моря допомагають[7] нам, мандрівникам, зробило написання листів неможливим. [Але] насправді, кожна година нашого перебування у вашій країні була насичена подіями, і тільки зараз, у спокої маленького села у Швейцарії, куди я приїхав аби створити декілька картин на замовлення, я можу [нарешті] сісти і написати вам [про] мою вдячність за вашу вдумливість[8], що уможливила вручення каталогу, і [про] мою найбільшу безтямну вдячність за ваші роботи. [Вони] надзвичайно гарні, і я можу лише вірити, що ви двоє станете обраними серед великих художників вашого покоління.
Я заздрю вам, вашому життю в Арктиці і [вашій] незалежності від фінансових занепокоєнь, у чому ви, як Совєтські художники, є впевненими[9], [і] можу лише побажати вам продовження успіхів у вашій роботі, і [невичерпної] любові до регіону, який ви вже вибрали для роботи.
Щиро ваш, [підпис] Роквелл Кент
1 жовтня 1958
Переклад з англійської В.Придатко-Доліна. 2019
Київ, 1-19 червня 2019
Титульне фото – з документального фільму “Парк памяти на Байковом кладбище“.
Придатко-Долін В. Майстре Рисуй-Нго-Да, дякуємо за скарби Півночі! К.: «Експедиція ХХІ», 18 вереcня 2019.— 10 c., 4 іл.↑.
Нарис про справжніх, нескорених художників Півночі – Володимира Мельниченка та Аду Рибачук (АРВМ), які починали свій творчий шлях на острові Колгуєв (Баренцеве море, Арктика) у 1960-х. Творча спадщина АРВМ і далі перетворюється на безцінний скарб знань про побут далеких північних народів, набуває все більшого художнього, етнографічного і пізнавального значення. Використано маловідомі широкому загалу спогади Роквелла Кента про АРВМ, у т.ч. вперше перекладені українською.
Prydatko–Dolin V. Master Risui-Ngo-Da Thank You For Treasures Of The North! К.: ‘Expedition XXI’ (UA), September 18, 2019.— 10 pp., 4 pics. ↑(UA).
An essay about the true, unadorned artists of the North – Vladimir Melnichenko and Ada Rybachuk (ARVM), who began their creative journey on Kolguev Island (Barents Sea, Arctic) in 1960’s. The creative heritage of ARVM continues to become a precious treasure of knowledge about real life of remote northern peoples, and gaining increasing artistic, ethnographic and cognitive importance. The little known (to general public) memoirs of ARVM by Rockwell Kent are used in the essay, and some of which were first translated into Ukrainian.
© «Експедиція XXI» (оприлюднення), 2019.
© В.Придатко-Долін (текст, оформлення), 2019.
Примітки
[1] Горова Н. Явище мистецького супротиву в культурному середовищі України другої половини 1950-х — початку XXI століття (на прикладі творчості Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Дис. на здобуття н. ст. к. м. Київ, 2016.↑. Перевірено: 19 червня 2019.
[2] Северная радуга и украинские звезды киевских художников: жить, чтобы понять. Большой Киев. (Фото, відео – К.Френч, К.Семенюк). 31.05.19.↑. Відео «Фонтан возле Киевского дворца детей и юношества» ↑. Перевірено: 19 червня 2019.
[3] У посиланні [#13] до цього тексту прізвище художника помилково написане як «Мельничук».
[4] №2. РГАЭ. Ф. 444. Оп. 1. Д. 64. Л. 36 – 37/«Мы высоко ценим Вашу заботу о нас». Письма… Рокуэлла Кента… Никите Болотникову, 1961 – 1970 гг./ ФОНД: Болотников Никита Яковлевич/Фонды личного происхождения. Российский государственный архив экономики. 3, ф. 444, 148 д., 1914 – 1977 гг.↑. Перевірено: 19 червня 2019.
[5] У перекладі листа Кента на російську, у книзі «Запахи земли» (2013, стор.82), цей нюанс був пропущений, втрачений. Насправді, Роквелл Кент використав прислівник ‘dully’, який, у розповсюдженому варіанті, перекладається, як «тупо». Охфордський словник (↑) роз’яснює, що це «in a manner that lacks interest or excitement» (у спосіб, коли зменшується інтерес або збудження), або ‘in a manner that lacks brightness or shine’ (таким чином, що втрачається яскравість чи блиск). Існує навіть розмовна варіація ‘dully late’, тобто «тупо пізно». Отже, у листі мова йшла про те, що каталог був переданий Кенту до образливого пізно, або, у більш дипломатичному варіанті, невиправдано пізно. Бачимо, що втрата слова ‘dully’ веде до втрати цікавих відтінків листа і важливого підтексту. В результаті, російськомовна версія речення, збіднюється, спрощується до «…каталог был вручен мне ещё в Киеве».
[6] У перекладі листа Кента на російську, у книзі «Запахи земли» (2013, стор.82), цей нюанс був втрачений. Насправді, Роквелл Кент додав словосполучення ‘social life at Gurzf’. Як результат, без цього російськомовний переклад на сторінці «82» звучить дуже спрощено: «… в Крым, где вновь начавшиеся многочисленные встречи и беседы вместе со всем тем, что доставляет путешественникам романтическое Черноморское побережье, сделало написание писем невозможным.» Був Гурзуф і немає, зник, зате невідомо звідки з’явилась відсебенька перекладача про «вновь начавшиеся многочисленные встречи и беседы», але про що Роквелл Кент у листі не писав!
[7] Тут, в оригіналі листа Кента, який він писав на друкарській машинці, є друкарська помилка: замість ‘help’ написано ‘helf’. Мабуть п.Кент поспішав.
[8] У перекладі листа Кента на російську, у книзі «Запахи земли» (2013, стор.82), цей нюанс був втрачений. Насправді, Роквелл Кент додав слово ‘thoughtfulness’, тобто вдумливий. Без цього російськомовний переклад на сторінці «82» звучить дуже спрощено і не цікаво, а саме: «… могу я, наконец, поблагодарить вас за переданный мне каталог…».
[9] У перекладі листа Кента на російську, у книзі «Запахи земли» (2013, стор.82) вся ця перша частина речення була втрачена. Зник і нюанс про заздрість, білу, звичайно, і про начебто байдуже відношення радянських художників до фінансів. Насправді, Роквелл Кент використав і слово ‘envy’, тобто заздрити, і фразу ‘freedom from financial worries that, as Soviet artist, you are assured’.
Інші статті та переклади цього автора, а також інтерв’ю з ним:
Нотатки до біографії Михайла Петровича Лазарєва (1788-1851)
Київська старовина: Ілля Чиріков – п’ятий воєвода кам’янозатонський (1706-1711)
Роберт Фалькон Скотт, Леонард Хакслей та Сер Клементс Р. Маркхем «Остання експедиція Скотта» (1913)
Черрі-Гаррард Апслей «Найгіркіша подорож у світі – Антарктика, 1910-1913» (1922)
Герберт Дж. Понтінг «Величний білий Південь» (1922)
Раймонд Едвард Пристлі «Антарктичні пригоди» (1915)
Василь Придатко-Долін: Україна має колосальний потенціал для досліджень в Арктиці і Антарктиці!
Василь Придатко-Долін. «Україна-Арктика-Антарктика (живопис, графіка, освіта)»
