Роберт Фалькон Скотт, Леонард Хакслей та Сер Клементс Р. Маркхем «Остання експедиція Скотта» (1913)

Вибране: спогади про Антона Омельченка

Літературний переклад з англійської В.Придатко-Доліна

Від перекладача

За основу для вибіркового перекладу взято класику антарктичної літератури – двотомне видання Scott’s Last Expedition (1913)[1],[2]. Дві кінцеві примітки показують, що зараз бібліотеки використовують декілька варіантів посилання на твір. На українську мову щоденники Р.Скотта, навіть вибірково, іще не перекладали. Ми, разом із інтернет-виданням «Експедиція XXI», робимо це вперше, формуючи нові, сучасні переваги. Зокрема, даний переклад відрізняється від російськомовного у кращий бік, так як є більш точним, у порівнянні із перевиданнями 1913-1955 років. По-друге, завдяки українській мові, природніше сприймається і доповнюється образ українця, полтавчанина, Антона Омельченка.

Дуже ймовірно, що найраніше у колишню Російську імперію ця британська література потрапила через дипломатичні представництва, і досить швидко, іще до державного Жовтневого перевороту 1917 року, була надрукована російською видавництвом «Прометей», у перекладі дворянки З.Рогозіної [3],[4]. Через сімнадцять років Всесоюзний Арктичний інститут запропонував друге перевидання, «переглянуте і доповнене»[5]. У тому ж, 1934-му, виходить скорочена версія перекладу[6]. У 1955 році побачило світ третє, найбільш повне перевидання, під редакцією російського журналіста-історика Н.Я.Болотнікова[7]. Сьогодні із російськомовною книжкою можна познайомитись, зокрема, в основному фонді Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, або використовуючи одну із версій сервера Ebook, або придбавши її через букіністичну мережу. (В останньому випадку ви, читачу, можете програти, адже, як з’ясувалось, радянська версія є далекою від досконалості.)

За спогадами Н.Я.Болотнікова, до 1955 року щоденники Р.Скотта перевидавали російською «с большими сокращениями и часто в вольном изложении». У перевиданні 2008 р., що є доповненим перевиданням 1955 р., передмовник, к.г.н. М.Дєєв, пише: «эти издания не удовлетворяли ни научным, ни переводческим требованиям»; «переводчиком В. А. Островским была произведена сверка русского текста с первым томом английского двухтомника 1913 г. … восстановлены многие опущенные фрагменты… исправлены неточности в переводе»[8]. Насправді, недоліки, неточності, і навіть перекручення, залишились. Одна із головних причин: у радянську добу, за усталеною, порочною практикою, вважалось досконалим майже усе, що друкували у Москві чи Ленінграді (Петрограді), і писати рецензій на такі твори звичайні люди, із достатнім потенціалом самозбереження, не наважувались. Дана передмова, а заодно і переклад, разом із моїми нотатками, можна вважати першою рецензією на видання «Географгіз», 1955-го, під редакцією Н.Я.Болотнікова.

Якщо англомовний першодрук 1913 року мав загальний об’єм 820 сторінок, то згадані російськомовні переклади-перевидання (1917, 1932, 1955 і 2008 років) уклались у 416, 393, 407 і 560 сторінок, відповідно. До того ж, у вільному доступі можна знайти й різноманітні інтернет-переспівування, в яких, взагалі, загубились прізвища перших перекладачів. Загальна тенденція (у Росії) – це поява нових передмов, відсутність суттєвих доповнень (до перекладів З.Рогозіної чи В.Островського). Тобто, ні об’єм, ні якість перекладу не змінюються. Видно також, що у нашого північного сусіда це, давно перетворилось у загально-виховний патріотичний проект, доповнений інтернет-рекламою. Справа в тім, що, як пишуть,  Н.Я.Болотніков, захоплювався питанням участі вихідців «із Росії» в експедиції Р.Скотта, і як би відкрив їх для читачів. Він спеціально займався пошуками інформації, у т.ч. і про Антона Омельченка, популяризував ці знання, і залишив серію окремих публікацій, у тому числі, у досить популярному журналі «Наука и жизнь»[9], який, частково, є доступним он-лайн. Тому, дуже ймовірно, що саме з ініціативи Н.Я.Болотнікова, у перевиданні щоденників Р.Скотта у 1955 р., на сторінку «171», потрапили два додаткових фотозображення – Антона (Омельченка) і Дмитра (Гірєва), підписані, як «Русские участники экспедиции». У британському першодруку 1913 р., на відповідній сторінці, але «84», цих фото немає. Більше того, «фотозображення» Антона, додане Н.Я.Болотніковим – це, на мій погляд, фотомалюнок-інтерпретація, за мотивами відомої фотороботи Дж.Понтінга “The main party at Cape Evans after the winter, 1911”, зі сторінки «282», книги «1» першодруку.

Десь з тої пори, у російськомовній літературі закріпились й відповідні патріотичні формули, такі наприклад, як у спогадах А.Ф.Трешникова (1963, стр. 102): «…через 81 год после открытия Антарктиды экспедицией Беллинсгаузена и Лазарева, Гирев, Омельченко и Кучин были первыми русскими людьми, ступившими на берега Антарктиды.»[10] Але, як бачимо, час змінює акценти…

У вже згаданому перевиданні 2008 року, к.г.н. М.Дєєв додає: «В издании 1955 г. есть интересное примечание, в котором сказано, что в прежних русских публикациях дневников Роберта Скотта по какимто причинам не упоминается фамилия нашего соотечественника конюха Антона Омельченко…» Насправді, епізоди з Антоном і Дмитром, вже згадувались у 1917, а потім у 1934, у перекладах З.Рогозіної. Інша справа, що у 1917-1934 рр., чомусь, видавці не наводили прізвища обох хлопців, хоча, у щоденниках Р.Скотта (див. нижче сторінку «xx») і, так само, у Р.Прістлі, Г.Понтінга і А.Черрі-Гарарда, про це було написано[11].

Так чи інакше, з моєї точки зору, згадані версії російськомовних перекладів були недосконалими, хоча й гучними, але вже по інерції залишаються такими у перевиданнях. По-перше: обидва томи, в оригіналі, мають досить довгу назву, відповідно до старовинної британської друкарської традиції (див. ілюстрацію). Натомість, у російськомовних перекладах 1913-2018 рр. дві книжки звели до одної, і назву скоротили до довільної, на що я звертаю увагу далі, в окремих примітках, додаючи необхідний переклад. По-друге, добре видно, що Роберт Скотт, за своєю звичкою, будував довгі, просторі реченнями, часто використовуючи крапку із комою. (Сьогодні так робить, наприклад, українська письменниця, публіцист Оксана Забужко.) Натомість, у перекладах 1913-1955-х, просторі речення, написані командором, російськомовні перекладачі чомусь перетворили на уривчасті, короткі, і що віддаляє нас від щоденникової манери Р.Скотта. По-третє, у версіях від З.Рогозіної та В.Островського, є чимало спрощених, лінійних конструкцій, хоча Р.Скотт, взагалі, писав досить складно, іноді, використовуючи терміни із ветеринарії, морської геоморфології, етнографії, які, буває, і зараз важко знайти у популярних словниках. Ось лише невеликий перелік перекладацьких непорозумінь 1917…1955-х: хедленд (різновид морської тераси) чомусь було перекладено, як  “забор для защиты дома от ветра”; валунно-піщаний пляж – як “песчаное взморье”; озеро Скуа (буквально – озеро Поморників) – як “озеро Чаек”; пінта води – як “стакан воды”[12]; снепдраген (старовинна гра) – взагалі ніяк не перекладено; лансер (старовинний танок) – як “образовалась кадриль”; народний жарт “Ми страшенно перелякались, хоча іще не вийшли із лісу” – як “Стряслась беда, ужасно нас напугавшая”; мішок (яким масували живіт хворому поні) – як “гарячий мішок”;  вади (у коней) – як “пороки”; зусилля Антона (який намагався заспокоїти коня) – як “подступившего к нему сзади с известными ему убедительными приемами”, і таке інше. Відповідні роз’яснення, і навіть порівняння, із частинами російськомовних перекладів, я навмисно розмістив у примітках, аби у сучасників не виникало спокуси перевидати російськомовний переклад 1917-1955-х українською, використовуючи привабливий Google Тranslator чи щось подібне. Все разом – це додаткові аргументи на користь ініціативи із перезавантаження, перекладу щоденників Р.Скотта у т.ч. й на українську мову.

Взагалі, раджу журналістам звернути увагу на фотоархів експедиції «Терра Нова» і перестати друкувати фотозображення Дмитра Гірєва, замість фотозображення Антона Омельченка, як це вже відбувалось на рівні видань «Голос України»[13], «Останній бастіон»[14], «ГРІНЧЕНКОінформ»[15], у інтернет-переспівах, і, навіть, у ВікіпедіЯ.

Підсумовуючи, зазначу, що саме цю книжку, Scott’s Last Expedition (1913), дарували усім учасникам британської південно-полярної експедиції, у Лондоні, під час вручення нагород (срібної двосторонньої медалі та пам’ятної двосторонньої медалі), та подарунків – пам’ятного годинника [?] і альбому з фотографіями. Відповідні деталі про нагороди й подарунки можна знайти, читаючи інтернет-спогади учасників експедиції на «Терра Нова». Фотозображення відповідних, схожих, раритетів можна розшукати й сьогодні, за поодинокими об’явами про продажі на аукціонах. Відносно недавно, саме так продавали іменні нагороди А.Черрі-Гаррарда[16] і В.Арчера[17].

У числі запрошених у Лондон, у 1914(?), для отримання нагород і пам’ятних подарунків був і Антон Омельченко, який потім привіз цей скарб додому. На превеликий жаль, за свідченнями родини Омельченків, нагороди зникли під час Німецько-радянської війни 1939-1945 рр., коли у їхню хату, що у c.Батьки, на Полтавщині, завітали радянські солдати-мародери. Книжка ‘Scott’s Last Expedition’ та деякі документи-раритети теж розчинились на дорогах життя – це після того, як їх взяв у Омельченків, «діда» Антона і «баби» Наталії, начебто в обробку, але не повернув, якийсь журналіст-пройдисвіт. Впевнений, що от те, вкрадене, колись повернеться, «Бо немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б»[18]. І вже виявляється…[19]

Частина 1

Із журналів Капітана Р. Ф. Скотта, [офіцера] Королівського військово-морського флоту Великої Британії, Командора Королівського Вікторіанського ордена[20]

Стор. xx «БРИТАНСЬКА АНТАРКТИЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ, 1910… [Чоловіки] … Антон Омельченко… Коняр. »

Стор. 5 «ЧЕРЕЗ МОРЕ, ЯКЕ ШТОРМИТЬЗавершальні приготування у Новій Зеландії… Вояж починається… Четвер, 1 грудня… За зрозумілих обставин, наш корабель має дивний і зовсім не веселий вигляд. Весь простір під палубою вщент забитий якимось вантажами, і які люди спакували із усією майстерністю, на яку тільки були здатні. Ну а зверху, на палубі, взагалі..! Під баком розмістили п’ятнадцять поні – тіло до тіла, морда до морди, сім з одного боку, вісім з іншого, і між ними коняр — і все хитається, хитається без упину, куди завгодно і як завгодно.

Це були коні, які ніколи не лягають, і [майже] всі коні можуть спати стоячи; такою є їхня анатомія, адже мають [окрему] зв’язку в кожній нозі, яка без [особливої] напруги бере на себе усе навантаження. Отже, наші бідні тварини примудряються відпочивати і спати, незважаючи на жахливу хитавицю. [Отримають свої] чотири, або п’ять тон кормів і [доста], а постійно пильнуючий Антон швидко [знаходить, чим зайняти] простір, що вивільняється. Антон страждає від морської хвороби, але минулої ночі [все ж] курив сигару. Зовсім трохи, але, все одно, зробив вимушену перерву із-за сильної нудоти. Потім, повернувся, знову розпалив сигару, і потираючи живіт, сказав Оутсу: «No good». Галантний маленький Антон!» [21]

Стор. 63 «Висадка: робота тижня… Місце для хатини вже [підготували], вирівняли, а група, яка її зводить, живе на березі, у великому зеленому наметі, і має запаси харчів, розраховані на вісім днів. Майже вся деревина й усе інше, необхідне, чекає на березі, на півдорозі. Поні стоять зібрані у табунець, витягнутий в одну лінію, уздовж зручного засніженого схилу, і так, щоб вони не могли їсти пісок. Оутс і Антон сплять на березі, щоб спостерігати за ними. Собак [теж] прив’язали до довгого ланцюга, розтягнутого на піску; упродовж довгого дня вони лежать [нерухомо], згорнувшись [калачиком], але виглядають тепер значно краще.»

Стор. 77 «Мій поні дико фиркнув і смикнувся вперед, як тільки сани опинились на ґрунті. Мені вдалося утримати [тварину], поки не наспів Оутс, і тоді ми разом почали все с початку; але [кінь] був наляканий, і всі мої улещання не допомогли. Коли [поні] піддався, але потім уперся вдруге, я був вимушений відпустити його. Тоді, скотиняка помчав галопом назад, і команді прийшлося все починати знову. У таборі Еванс все ж упіймав [негідника], взявши під вуздечку, але той в мить звільнився, і [навіть примудрився] брикнути Еванса. Нарешті, коня [знову] піймали, і Оутс з Антоном повели його, крокуючи з боків. [Поні] поводився добре на цій зворотній дорозі, але чим ближче ми підходили до дому, тим [він] ставав жвавішим; [далі], Еванс, якому перепало вести коня [відчув щось недобре], і гукнув Антона, і тепер [вони удвох] намагалися утримати поні, але марно – той кинувся [у бік], перекинув вантаж і примчав до табору із [пустими] саньми. Всі ці неприємності виникли після того, як [саме цей поні] здійснив без жодної затримки аж три ходки туди-і-назад, і ми вже збиралися вважати його гарною, спокійною, надійною твариною. Тепер, я боюся, ми матимемо купу проблем, допоки скотинка стане безпечною; а [у підсумку], тепер, замість двох норовливих коней маємо трьох. Я написав про все детально, аби звернути увагу на несподівані труднощі, які виникають [при роботі] із поні; ми не знаємо точно, де [і коли трапиться якась інша халепа].» [22]

Стор. 88 «Але, дійсно, всі працюють буз упину задля справи, і мені важко було б виділити когось окремо. Кожна людина у своїй справі – це скарб. Кліссольд, кухар, стартував чудово, і почав готувати для нас [м’ясо] тюленів, пінгвінів і поморників, і я можу чесно сказати, що ніколи раніше не їв нічого смачнішого; «це має велике практичне значення, адже харчування і є запорукою доброго здоров’я на довгі роки». [Буфетник] Хупер нарешті висадився на берег, собі на радість. Він зразу взявся до справи, і тепер прекрасно допомагає, звільняючи науковців від усієї брудної роботи. Антон і Дмитро[23], ці двоє, також прагнуть допомогти у любій справі; чудові хлопці.»

Стор. 159-160 «Враження від повернення до Хат-[Поінт], 13 квітня 1911 року… На мій подив, крига швидко рухалась, оминаючи Мис, і ми змогли обійти його, протиснувшись у Північну бухту. Звідти ми  побачили, якою є погода поблизу пагорба Віндвейн[24], а через мить з’явилася і прибережна тераса[25], і відкрився вид на будинок [експедиції]. Все виглядало цілесеньким – стайні, прибудови, і все інше; отже, море не потурбувало його. Я зітхнув із величезним полегшенням. Ми могли спостерігати за переміщеннями двох людей біля стайні і очікували, коли ж нарешті й вони побачать нас. Через мить-або-дві люди, нарешті, помітили [своїх] і забігли всередину хатини, мабуть, із [гучною] звісткою про прибуття друзів. Вже через три хвилини всі дев’ять мешканців станції (Сімпсон, Нельсон, Дей, Понтінг, Лешлі, Кліссольд, Хупер, Антон і Дмитро) побігли по припаю нам на зустріч, вигукуючи [радісні] привітання. Потім, посипались нетерплячі запитання про побут, і вистачило лише декількох хвилин, аби ми дізнались про найважливіші події із тихого станційного життя, за той час, який минув після нашого від’їзду. До таких подій цілком можна було віднести загибель одного поні і собаки. Тим поні був «Геккенншмідт»[26], якого так прозвали за порочну звичку використовувати як передні, так задні ноги для нападу на тих, хто намагався наблизитись до нього. Він, вочевидь, відрізнявся від інших поні, адже виглядав легшим і мав стрункіші форми, що наводило на думку про наявність арабської крові у його жилах. Нельсон так і не зміг сказати, що було причиною смерті тварини, хоча намагався аналізувати і симптоми хвороби, і те, що побачив вже після того, як тварина померла. Не допомогли а ні кращий догляд, а ні покращене годування. Все одно, стан тварини поступово погіршувався, поки вона не стала настілки слабкою, що не могла стояти, і тоді не залишилось іншого виходу, як забити її. Антон вважав смерть «Геккенншмідта» проявом «духовного протиріччя і навмисної наполегливої непокірності»[27] – тобто, результатом рішучого небажання виконувати хоч якусь роботу для Експедиції!! Хоча втрата і була серйозною, я пам’ятаю, як мав сумніви щодо цього поні, і відчував, що тварина буде для нас ні чим іншим, як джерелом неприємностей. Кінь мав найважчий характер із усіх [коней, яких ми знали], і демонстрував якісь порочні, нестримні настрої. Я передбачав, що із ним нас чекатимуть великі труднощі, [спостерігаючи за] початком кожної справи, для якої поні був призначений. Такі думки як би пом’якшили звістку про його смерть. Щодо собаки, то він важко хворів, тому ця втрата не викликала [у мене] здивувань.»

Стор. 164 «Одна із першочергових справ, які не можуть чекати навіть наступні півгодини, це те, як [забезпечити] житлом наших тварин.[28] Я дізнався тут, що по справедливості, найвищої подяки, такої ж, як і мої англійці-співвітчизники, заслуговують наші двоє російських хлопців. Антон, із допомогою Лешлі, завершив спорудження стайні. Тепер акуратні стійла для тварин вишикувались уздовж чималої споруди, і стінки кожної секції були огороджені до підлоги таким чином, щоби коні не травмували ноги, коли, буває, розставляють їх по особливому[29]; спереду ж ясла закрили олов’яним листом, щоби поні-глодуни[30] не травмували себе, кусаючи дерево. І тут я знову зітхнув, подумавши, скільки стійл залишилися порожніми, одночасно розуміючи, що тепер у нас є достатньо місця для безпечного перебування десяти тварин, які залишилися, і якою холодною не була би зима, або якими би лютими не були вітри.»

Стор. 165 «Поні виглядають досить добре, враховуючи скоромну дієту, на якій ми їх утримували; шерстяний покрив був напрочуд довгим і м’яким, на відміну від покриву тих тварин, яких я залишив у Хат-Поінт. У цей час їх об’їжджали, як правило верхи, [за участі] Лешлі, Антона, Дмитра, Хупера і Клісольда. Море тільки-но замерзло, тому тренувальним майданчиком слугував валунно-піщаний пляж, що простягався до озера Скуа[31]. Незабаром, я побачив, як у цьому вільному просторі мчали на шаленій швидкості вершники без сідл. І, бувало, що не обходилось без кумедних інцидентів – це коли, раптом, кінь і вершник рухались у протилежних напрямках… без  церемоній. Я не вважав, що ця метода тренувань наших звірів збула ідеальною, але вирішив залишити все як є, і дочекатися повернення нашого поні-менеджера[32]

Стор. 172 «РОБОТА І РОБОЧІ… Понеділок, 24 квітня… Сьогодні я розподіляв поні поміж членами нашої команди для тренувань. Бауерс, Черрі-Гаррад, Хупер, Кліссольд, молодший офіцер Еванс і Кріан, кожний, візьмуть собі по тварині, крім Антона і Оутса. Мені довелося всіх попередити, що надалі, вони не обов’язково стануть ведучими для тих поні, якими зараз опікуються.»

Стор. 183 «Добре, якщо ти знаєш, як найкраще використовувати мізерні ресурси, що надає [людині] тутешня природа. У зв’язку з цим, я вивчаю нашу арктичну бібліотеку, щоб отримати детальну інформацію про те, як побудувати снігову хатину, та які інструменти для цього [зазвичай] використовують.»

«Серце Оутса повністю належить поні. Він по-справжньому відданий цій справі. Я вірю, що до відкриття сезону саней, тварини будуть у найкращій формі. Облаштування сховища припасів, установка печі для смаження і таке інше, примушувало Оутса бути постійно зайнятим; одночасно, його супутник, Антон, безперервно працював у стайні – гарний малий.»

Стор. 221 «Наша повсякденність це якась рутина, де все повторюється із усталеною регулярністю вже тривалий час. Кліссольд підхоплюється о 7-мій ранку, на сніданок. О 7.30 Хупер починає підмітати підлогу і встановлює стіл. Між 8 і 8.30 чоловіки виходять назовні, аби назбирати криги для витоплювання води і т.і. Антон йде годувати поні, Дмитро – поглянути на собак; Хупер гримає на тих, хто проспав, повторюючи, що вже час вставати, але насправді, обманював, так як робив це на чверть години раніше, ніж підказував годинник. Далі, відбувається ранкове потягування і обмін звичними привітаннями, прикрашеними сонним гумором. Уілсон і Бауерс зустрічають ранок на [свіжому повітрі], поруч із мийкою, наповненою снігом, де продовжують розтирати свої лискучі кінцівки охолоджуючою субстанцією[33]. Трохи пізніше можна побачити й інших [героїв], які теж починають використовувати воду, але у мізерніших дозах. Невдовзі, після 8.30, я теж встигаю витягнути себе із зручної постілі, і теж виконую миючі процедури, витрачаючи на це десь пінту води[34]. Приблизно без десяти 9-ть одяг вже на мені, ліжко застелене, і я сідаю поближче до миски із кашею; на цей час, більшість теж збираються навколо столу, але є й декілька таких, хто свідомо запізнюється, воліючи дотримуватись [так званого] правила дев’яти годин. Це правило було введене, аби не виникали затримки при виконанні денного розкладу, і для чого, [дійсно], був потрібний [прояв] невеликого тиску, [націленого] на одного або двох, але для [належного] дотримання [правил]. До 9.20 сніданок закінчувався, і до того, як годинник відбивав півгодини, стіл вже був чистий. Далі, з 9.30 до 13.30 усі активно працюють за програмою підготовки до пересування на санях, і чим, ймовірно, нам прийдеться займатися більшу частину зими. Ремонт спальних мішків і наметів ми вже виконали, але залишилось іще багато інших, незавершених справ, або завдань, які навіть не починали робити, таких, як виготовлення мішків для провізії, металевих кішок[35], підошов, одягу для поні[36], і т.д.»

Стор. 226 «Вечеря закінчувалась і у хатині утворилась життєрадісна атмосфера. Тому, кімнату швидко звільнили [від усього зайвого], під потреби Понтінга і його [чарівного] ліхтаря, і завели грамофон, із якого полилися найніжніші мелодії… Після цього шоу [Понтінга], стіл повернули на місце – тепер вже для гри у снепдраген[37], і для розливання тільки-но звареного молочного пуншу, який ми пили за здоров’я партії Кемпбелла та наших добрих друзів з Terra Nova. Потім, стіл знову винесли кудись і приготувались для виконання лансера[38],[39]. Чоловіки, які давно звикли до простого життя, скуштували освіжаючих рідин, і, нарешті, з’явився відповідний ефект. Наш біолог[40] пішов у ліжко, мовчазний Солдат[41] булькотів гумором і наполягав на танцях із Антоном. Еванс, молодший офіцер, щось довірливо, але всім-чутно, шипотів.»

Стор. 243 «ХВОРИЙ ПОНІ. П’ятниця, 14 липня… Ми страшенно перелякались, хоча іще не вийшли із лісу[42]. Вчора опівдні один з кращих поні, «Боунс», раптово, почав відмовлятись від їжі, а незабаром з’ясувалося, що йому стало зле. Не було ніяких сумнівів, що тварина страждає від коліки. Оутс звернув мою увагу на це, але ми не поспішали виказували тривогу, пам’ятаючи, як за подібних обставин, відносно швидко видужав «Джиммі Піг». Тому, поні відправили на прогулянку із Кріном. Я проїхав повз них двічі, і, здавалося, що все іде добре, але згодом Крін сказав мені, що проблема нікуди не поділася. Кожні кілька хвилин бідну тварину охоплювали спазми болю. Вона то кидалась вперед, ніби намагаючись втекти від [того] щеміння, а потім силувалася лягти. Кріну було важко утримати коня і встояти на ногах, бо «Боунс» був дуже сильним. Коли поні повернувся до стайні, йому стало іще гірше. Оутс і Антон турботливо намагались масажувати тварині шлунок, соваючи туди-сюди мішок[43]. Час від часу кінь знову намагався лягти, і Оутс, зрештою, подумав, що мудріше буде дозволити поні це зробити. Опинившись на підлозі, кінь поступово опустив голову і весь витягнувся, і так лежав, час від часу здригаючись від болю і конвульсій, потім, знову намагався підняти голову, і навіть стати на ноги, колі корчи ставали нестерпними, але марно. Я не думаю, що коли-небудь зрозумію, як бідний кінь все це витримував; він не видав жодного звуку, і лише спазми, і мовчазні рухи голови говорили про страждання, а ще був погляд – із виразом пацієнта, який благає про допомогу.»

Стор. 258 «Денного світла стає помітно більше. Дей змайстрував додаткову раму для нашого вікна, і тепер, вперше, воно пропускає світло у кімнату через потрійне скло. Дякуючи винаходу Дея, всередині утворюється зовсім мало паморозі.

Поні почуваються добре, але від цього турбот у нас не поменшало: буває, що без всякого зачіпки чи причини, ці звіри можуть викинути якесь неочікуване колінце. [Наприклад], по ночах «Чайнамен» верещить і б’є ногами. Теорія Антона полягає в тому, що кінь робить це, аби зігрітися, і, можливо, Антон правий. Вживаючи сніг, «Чайнамен», зазвичай, намагається ухопити досить великий шмат і ковтає його. Комічно спостерігати за конем далі: коли сніг потрапляє всередину і починає танути, поні намагається перебирати усіма чотирма ногами, і вигляд у нього стає якимсь здивованим і страдницьким; але не встигне сніг розтопитися, поні ухоплює інший шмат. Інші поні намагаються пити сніг маленькими ковтками, або розплавляють невелику порцію на язику, і що теж виглядає досить кумедно.»

Стор. 263 «Вівторок, 15 серпня… Перше поповнення у нашій колонії трапилось минулої ночі, коли «Лессі» народила шість або сім цуценят. Ми тримаємо породілля у спокої у найбільш теплій частині стайні. Дуже приємно відзначити, що між нашими молодими росіянами та іншим народом встановились прекрасні відносини. Вони обидва працюють дуже важко і Антон завантажений роботою найбільше. Дмитро кмітливіший і починає добре говорити англійською. Обидва прекрасно співіснують із іншими членами команди, і вчора ввечері було весело спостерігати, як невисокий на зріст Антон, кепкуючи, натулював фетрового капелюха на голову велетня Еванса, старшого офіцера.»

Стор. 270 «Поні ведуть себе як здичавілі, і під час прогулянок їх дуже важко утримати [за повід]; здається, вони відчули, що денне світло повертається. Вчора вранці і ввечері ми їх виводили на прогулянку. Оутс і Антон пройшлися із «Крістофером», а згодом із «Сніппетсом». Обидва поні відбігли на відстань до 50 ярдів від стайні, і помчали галопом аж на припай. Це тривало майже годину, поки ми не повернули їх назад. Такі ескапади свідчать про гарний настрій; отже, у тварин не має ніяких вад.[44]»

Стор. 294 «Найбільш проблемною твариною є «Крістофер». Він залишається джерелом розваг, допоки нічого іншого не трапилось. Я завжди очікую, що він кого-небудь ось-ось брикне або вкусить. Цікаво, що він поводить себе досить тихо, поки все відбувається на прогулянках, або під час вправ із верхової їзди, або у стайні, але як тільки у програмі з’являються сани, в ньому просинається якийсь чортяка, і тоді кінь починає кусатися і бити ногами, причому, із наміром травмувати кого-небудь. Схоже, що нам стає все важче, а не простіше, залучити його до робити із саньми; і під час останніх двох спроб, нам прийшлося Крістофера повалити на сніг, адже із ним не вдавалось впоратись, навіть коли він стояв на трьох ногах. [У таких випадках] Оутс, Бауерс і Антон оточують звірюку, намагаючись підв’язати йому одну передню ногу, потім, ставши з обох боків, утримують коняці голову, і підводять до саней, але швидкий, як блискавка, маленький звір виривається, і через мить усі копита вже мигкотять у повітрі. Це продовжується деякий час, до втоми, але що дає чоловікам новий кращий шанс. Як я вже згадував, протягом останніх двох днів ці змагання займали стільки часу, що Оутсу довелося трохи прискоритись, для чого він прив’язав короткі мотузки до двох передніх ніг тварини, далі, намагаючись повалити звірюку. Але, навіть стоячи на колінах, коняка продовжувала чинити спротив, і у любу хвилину могла хвицнути людину заднім копитом. Лише побачивши, що у запряженої у сани тварини, яка пересувається на трьох ногах, все іде добре, можна було звільняти їй четверту ногу. Принаймні, все було добре до сьогоднішнього дня, і допоки ми не стали свідками нової комедії. «Кристофер» спокійно йшов разом з Оутсом, коли, раптом, його налякала собака; тоді, він хвацько закинув голову, вирвавши із рук Оутса мотузку, і помчав невідомо куди.»

Стор. 308 «На [острові] Рейзорбек[45] дув сильний вітер, і небо виглядало загрозливим. Поні ненавидять вітер. Десь за милю на південь від цього острова, Бауерс і Віктор проїхали повз мене, залишивши мене там, де мені і хотілося бути, а саме у хвості [похідної вервечки]. З цього місця я побачив, що один із поні, що йшов попереду, зупинився і наполегливо відмовлявся йти далі. Спочатку, я захвилювався, що це міг бути «Чайнамен», важко передбачувана істота, але на моє задоволення, з’ясувалось, що завередував мій старий друг «Ноббі», у якого чомусь зіпсувався настрій. Оскільки кінь був дуже сильний і знаходився у гарній формі, непорозуміння вдалося владнати, дякуючи зусиллям Антона. Бідному невисокому Антону важко було тримати наш темп, маючи [дещо коротші] ноги.» [46]

Частина 2

Зібрання із звітів про маршрути і наукові роботи, надані Др. Е. А. Вілсоном і членами експедиції, які вижили, упорядковане Леонардом Хакслі, із передмовою Сера Клементса Р. Мархема, лицаря Ордена Лазні,  члена Лондонського королівського товариство з розвитку знань про природу[47]

Стор. 155 «Розділ II. ГЕОЛОГІЧНИЙ ЕКСПЕДИЦІЯ ДО ГРАНІТНОЇ БУХТИ… Однак, ми побачили, що небо на півдні потемнішало. Поступово, зник Мінна Блафф, потім хмари закрили Еребус, далі, зник Касл-Рок, і ми відчули, що іще одна буря суне [прямо] на нас… Цього разу вона тривала 36 годин. Але рано в суботу вранці, я вже зміг побачити Гори Західні. Дрейф [розворошив кригу] і поховав усі наші надії на можливість пересуватись із [завантаженими] саньми. Отже, ми залишили [на місці табору] сигнальний прапорець і вирушили назад, до штаб-квартири, знявшись з місця о 4.30 ранку, маючи з собою тільки спальні мішки, плиту, намет та харчі, в розрахунку на один день. Рухалися по досить жорсткій поверхні усі 23 милі. Думав, ми опинимося на місці підвечір, але у підсумку, нам знадобилося дванадцять годин, щоби дістатися до мертвих пінгвінів і всього іншого, що відрізняло околиці мису Еванс. Додам, що [вже на місці] ми миттєво розшукали кухара, і тепер, наше меню складалось із супу, котлет і фруктових тортів, для з’їдання яких я мав трьох [добрих] помічників, і все одно ми почували себе голодними! Стан ноги Дебенгама не покращився, і ми вирішили зайнятись ним у вівторок (14-го); до того ж, Нельсон (і Антон) знову добровільно запропонували нам свою допомогу, і були згодні відвезти Дебенгама назад, якщо у цьому виникне потреба.

«… [Ми знаходились] так близько до магнітного полюса, що подорожували майже із зав’язаними очима, і компас не міг бути нашим надійним [помічником]. Тому, після багатьох миль важкої роботи, залишалось лише дивуватись, як нам вдалося вийти на  потрібну точку. Раптом, ми відчули, що розуміємо [робінзона] Крузо більше, ніж будь-хто інший. Ми були у двадцяти милях від хатини, де вперше побачили свої власні сліди, які залишили тиждень назад! Нельсон запропонував нагородити родзинками із свого запасу, того, хто першим побачить [прапорець] депо, і, дуже скоро, Антон виграв [той приз]. Ми дістались до наших саней о 2-й годині дня, і незабаром, вшістьох вже весело обідали у наметі. До того ж, під час обіду, Антон гарно розважив нас на ламаній англійській мові, поділившись поглядами росіянина-коняра на шлюб.»

Стор. 156 «Потім, у своїх двох наметах ми зайнялися тим, щоби відкрити банки із пемміканом та какао, та відсортувати продовольство. Коли Форді і Грен заново уклали вантаж, підготовлений для двох саней, ми отримали понад 1200 фунтів[48] на всіх. Перед обличчям труднощів, які тепер долатимуть п’ять чоловіків, хоча і з меншим вантажем, я знав: після того, як Нельсон і Анон підуть, нас очікує виконання [надважкого] завдання.

Ми залишили Баттер Поінт 18-го [листопада], і після того, як «командос-конвой» побачив, що у нас все добре, усі обмінялися допобаченнями. Ми тричі прокричали «Ура!», а Нельсон і міцний маленький Антон впевнено попрямували до мису Ройдс, що був у  тридцяти кілометрах звідси.

Відтепер, упродовж трьох місяців ми залишатимемося самі по собі, і діятимемо на власний розсуд. Тепер, ми насправді стартуємо, хоча перед цим, вже подолали майже сто миль, при цьому, допомога, яку надав Нельсона була неоціненною».


[1] Scott’s Last Expedition. Volume I. Being the Journals of Captain R. F. Scott, R.N., C.V.O. Volume Il Being the Reports of The Journeys and The Scientific Work Undertaken by Dr. E. A. Wilson And the Surviving Members of The Expedition. Arranged by Leonard Huxley With A Preface by Sir Clements R. Markham, K.C.B., F.R.S. N.Y.: Dodd, Mead and Company, 1913.—443 pp., 376 pp. [The Biodiversity Heritage Library (BHL).] Vol.I. Vol. II. Retrieved on April 6, 2019.

[2] Robert Falcon Scott; Leonard Huxley; Clements R. Markham, Sir. Scott’s Last Expedition. Volume I, and Volume II. New York: Dodd, Mead and Company, 1913.—443 pp., 376 pp.. [The Internet Archive]. Retrieved on April 6, 2019.

[3] Скотт Р. Ф. Дневник капитана Р. Скотта / Пер. с англ. З. А. Рагозиной. — ПГ.: «Прометей» Н. Н. Михайлова, 1917. — 416 с.

[4] В.П.-Д.: «Зинаида Александровна Рагозина, урожденная Зинаида Вердеревская (1835–1924)» – представниця старовинної дворянської родини; сходознавиця, перекладачка «со многих языков»; член американської громади в Петрограді у 1920-х.

[5] Дневник капитана Р. Скотта / Пересмотренный и дополненный перевод с английского З. А. Рагозиной. Л.: Всес. арктич. ин-т, тип. “Коминтерн”, 1934. —393 с.

[6] Последнее путешествие капитана Скотта. М.: “Посредник”, тип. Мособлполиграфа, 1934. 197 с. (Обл.: П. Н. Рябов. Перед загл.: Н. Д. Шаховская.)

[7] Последняя экспедиция Р. Скотта [Текст] / Р. Ф. Скотт; ред. Н. Я. Болотников. М.: Государственное издательство географической литературы, 1955. — 407 с.

[8] Роберт Скотт. Экспедиция к Южному полюсу. М.: ДРОФА, 2008. 56- с. (Предисловие М.Г.Деева, к.г.н., с.н.с. ГФ МГУ, поч. полярника.). Перевірено: 18 квітня 2019.

[9] Болотников Н. Их имена запечатлены на карте Антарктиды. (О судьбе русских участников антарктической экспедиции Роберта Скотта). «Наука и жизнь», №10, 1969.—Стр. 116-121.. Перевірено: 6 квітня 2019.

[10] Трешников А. Ф. История открытия и исследования Антарктиды. М.: Гос. изд. географич. литературы “Книга по Требованию”, 1963. — 431 с.

[11] В.П.-Д. : див. мої переклади на сторінках інтернет-видання «Експедиція XXI», відповідно: ,,. Перевірено 23 квітня, 2019.

[12] В.П.-Д.: 1 англійська пінта ~ 0,568 л; об’єм склянки, зазвичай, 200 — 250 см³, що дає 0,2—0,25 л. Отже «пінта», це аж ніяк не «склянка».

[13] Коробка Л., Скобельський В. Антарктична одіссея Омельченків. Голос України. 20 січня 2011. — 3 с.. Перевірено 23 квітня, 2019.

[14] Долинський П. Антарктична одіссея Омельченків. ГО ‘Останній Бастіон’. 25.07.2014.— 6 с.. Перевірено 23 квітня, 2019.

[15] Волошенюк І. Антарктична одіссея Антона Омельченка. ГРІНЧЕНКОінформ. 11 вересня 2016. —2 с.. Перевірено 23 квітня, 2019.

[16] Apsley Cherry-Garrard B.A., Asst. Zoologist (“Cherry”).

[17] W.W. Archer, Chief Steward.

[18] Біблія. В Євангелії від Марка (гол. 4, ст. 22) і від Луки (гол. 8, ст. 17).

[19] В.П.-Д.: невдовзі, цьому буде присвячений окремий нарис.

[20] В.П.-Д.: повна назва «Із журналів Капітана Р. Ф. Скотта, [офіцера] Королівського військово-морського флоту Великої Британії [R.N.], Командора Королівського Вікторіанського ордена [C.V.O]».

[21] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це перекладено, як «… и наш вечно бдительный Антон убирает с бака остаток… Немного затянулся, затем наступил перерыв вследствие рвоты…».

[22] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Другая запряжённая в сани лошадь дико зафыркала и тоже рванулась вперёд… Лошадь поскакала назад, и все печально последовали за нею… Наконец, Отс с Антоном схватили лошадь и повели… Все это она натворила после того, как три раза сходила туда и обратно без малейшего приключения и когда мы уже смотрели на нее как на славное, благонадежное, спокойное животное. Теперь я боюсь, что нелегко будет опять угомонить ее. Таким образом, у нас три, а не две строптивые лошади. Я так подробно описал этот случай, чтобы стало понятно, каким неожиданностям подвергаешься с этими животными, не имея возможности на них положиться.»

[23] В.П.-Д.: у своїх записниках Р.Скотт пише ім’я Дмитра (Гірєва), як ‘Demetri’, і що англійці могли вимовляти, як «Дімітрій».

[24] В.П.-Д.: дослівно, Вітро-Флюгерний пагорб; в оригіналі – Wind Vane Hill.

[25] В.П.-Д.: в оригіналі – це ‘a small headland’. Хедленд – термін із морської геоморфології, який, як часто буває, не перекладається, а пишеться, як вимовляється; фактично – прибережна форма рельєфу, різновид промонторія, і навіть тераси, де частина зруйнованих скель має продовження у водному тілі. Детальніше – див WukipediA. З дивних обставин, у російськомовному виданні це було перекладено, як «забор для защиты дома от ветра».

[26] В.П.-Д.: в оригіналі – це Hackenschmidt. В перекладі з німецької, буквально, «Рубака-Шмідт».

[27] В оригіналі – це ‘cussedness’.

[28] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «… Мои первые впечатления включают такие вещи, которым я спешил посвятить специальное внимание, а именно, помещения для животных. Я убедился, что нашим русским молодцам подобает не меньше похвалы, чем моим соотечественникамангличанам.»

[29] В.П.Д.: Р.Скотт використовує дуже специфічний термін із сленгу конярів, а саме  ‘sprawling legs’ – це коли молоді коні, а в даному випадку, поні, розставляють передні ноги таким чином, щоб легше дістати щось з землі.

[30] В.П.Д.: Р.Скотт використовує дуже специфічний термін із сленгу конярів, а cаме ‘cribbers’, тобто «глодуни». Коні-глодуни мають звичку, прикусювати ясла. Див. Cribbing (horse).

[31] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Так как море еще только недавно замерзло, манежем служило песчаное взморье, простиравшееся до озера Чаек.»

[32] В.П.-Д.: ймовірно, йдеться про Антона.

[33] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Уилсон и Боуэрс в «костюме Адама» встречаются у большого таза, наполненного свежим снегом, и принимаются растирать им лоснящееся тело.»

[34] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Вскоре после 8 ч. 30 м. скрепя сердце выползаю я из очень удобной постели и приступаю к своему туалету, для чего мне достаточно чуть не стакана воды.»

[35] В.П.-Д.: йдеться про альпіністські кішки.

[36] В.П.-Д.: скоріше за все, цим займалися Антон і Оутс.

[37] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. це слово взагалі не перекладено. Насправді, snapdragon або snap-dragon – старовинна зимова, британська застільна гра, під час якої, у нагрітий бренді, вилитий у чашу, висипали ще й родзинки, далі, вимикали світло, а бренді підпалювали, і намагались швидко вихопити родзинку із синього полум’я, яке, до того ж, офарбовувало усі обличчя учасників у моторошний синій колір. Детальніше: WikipediA.

[38] В.П.-Д.: у виданні 1955 року це було перекладено, як «После представления стол снова поставили на ноги и на нем был приготовлен пунш, который мы пили за здоровье партии Кэмпбела и наших добрых друзей на «Терра Нова». Потом стол убрали опять и образовалась кадриль.»

[39] В.П.-Д.: The Lancer – старовинний шотландській танок.

[40] В.П.-Д.: мається на увазі Леслі.

[41] В.П.-Д.: скоріше за все, мова йде про Оутса.

[42] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Стряслась беда, ужасно нас напугавшая. Да и теперь мы далеко еще не спокойны.»

[43] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. (рос.) це було перекладено, як «Отс с Антоном терпеливо водили горячим мешком под ее брюхом». Насправді, саме лікувати таку складну хворобу без спеціальних знань і інструментів, в умовах Антарктиди, було просто не можливо; див. детальніше – WikipediA.

[44] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. це було перекладено, як «В 50 ярдах от конюшни лошади сорвались у них и ускакали на лед. Прошел почти час, прежде чем их пригнали. Такие выходки — одна резвость. Порочного в них нет ничего.»

[45] В.П.-Д.: в оригіналі, це «Razor Back», тобто, різновид берегового хребта із крутими двосічними крутосхилами.

[46] В.П.-Д.: у виданні 1955 р. це було перекладено, як «Так как он очень силен и вообще находился в хорошем состоянии, то дело легко уладилось при помощи Антона, подступившего к нему сзади с известными ему убедительными приемами. Бедному Антону с его коротенькими ножками трудно поспевать за нами.»

[47] В.П.-Д.: повна назва – це «Зібрання із звітів про маршрути і наукові роботи, надані Др. Е. А. Вілсоном і членами експедиції, які вижили, упорядковане Леонардом Хакслі, із передмовою Сера Клементса Р. Мархема, лицаря Ордена Лазні [Knight Commander of the Bath, K.C.B.], члена Ло́ндонського королі́вського товари́ство з ро́звитку зна́нь про приро́ду [Fellows of the Royal Society.., F.R.S.]».

[48] В.П.-Д.: це майже 544,3 кг, що дає до 109 кг на кожного. 


Роберт Фалькон Скотт, Леонард Хакслей та Сер Клементс Р. Маркхем «Остання експедиція Скотта» (1913). Вибране: спогади про Антона Омельченка. (Літературний переклад з англійської В.Придатко-Доліна.) К.: «Експедиція ХХІ», 2 травня 2019.— 16 c., 1 ілл. ; pdf (TBD).

Роберт Фалькон Скотт, Леонард Хаксли и Сєр Клементс Р. Маркхем «Последняя экспедиция Скотта» (1913). Избранное: воспоминания об Антоне Омельченко. (Литературный перевод с английского В.Придатко-Долина.) К.: «Експедиція ХХІ», 2 мая 2019.- 16 c., 1 илл. (Укр.); pdf (TBD).

Robert Falcon Scott, Leonard Huxley and Sir Clements R. Markham. ‘Scott’s Last Expedition’ (1913). Extract: notes about Anton Omelchenko. (Literature translation to Ukrainian by V.Prydatko-Dolin). К.: ‘Expedition XXI’ (UA), May 2, 2019.— 16 pp., 1 pic. (UA); pdf (TBD).


© «Експедиція XXI» (оприлюднення українською мовою), 2019.

© В.Придатко-Долін (передмова, переклад, допоміжні нотатки), 2019.

Related posts

Leave a Comment